Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

Шлях Івана Франка до модернізму. «Поетична суперечка» з Миколою Вороним

Микола Вороний. Фото, надіслане Михайлові Коцюбинському (1896)

На початку XX ст. модерністські віяння набували поширення в Україні, а в середовищі молодих авторів були дуже популярні. Українські митці прагнули бачити українську літературу не народницькою чи просвітницькою, адже «фотографування» людських бід засобами слова давно себе вичерпало, а такою, де художні персонажі є цілісними характерами й повноцінними психотипами людей нового століття. Відчувалося, що гряде знакова доба в українській літературі з новітніми проявами й методами розкриття внутрішнього світу персонажів у прозі й емоційно-естетичних станів ліричних героїв у поезії.

Звісно, що будь-які нові явища викликають дискусії, заперечення і неприйняття. Павло Грабовський, перебуваючи на засланні в Сибіру, надрукував у львівській «Зорі» (1897) статтю «Дещо про творчість поетичну», у якій розкритикував модерністські тенденції як «мистецтво для мистецтва», а в його поезії «Я не співець чудовної природи» пролунав однозначний народницько-просвітницький девіз: «Де плачуть, там немає вже краси!».

Ідеологом української модерністської літератури був Микола Вороний. У «Літературно-науковому віснику» він опублікував «Відозву» (1901), якій судилося, за словами Сергія Єфремова, стати своєрідним «маніфестом українського модернізму». Вороний пропагував модернізм дуже делікатно, ратував за оригінальність творів, філософський підхід до порушуваних проблем і наголошував, що в літературних текстах «на естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага». Як зауважувала Соломія Павличко, Микола Вороний «у кожному пункті своєї програми застерігається від надмірностей», «проповідує не свободу творчості в цілому, а таку свободу, яка б виключала натуралізм, а також надмірний естетизм». Отже, цьому полемістові йшлося не про «мистецтво для мистецтва», а якраз про новий горизонт українського красного письменства. Іще одним підтвердженням цього є його вірш, якому судилося стати маршовою піснею - «За Україну».

Із М. Вороним І. Франко познайомився ще до публікації «Відозви». У 1900 р. Франко адресував йому послання, яким починалася поема «Лісова ідилія». Тут автор наголошує: те, що створене митцем, не завжди має право вважати власного свідомою працею. Творче натхнення здатне творити дивовижні речі: «І що хто в життьовому вирі / Спіймав - чи радощів, чи муку, / Барвисту рибу чи гадюку, / Алмази творчості блискучі, / Чи каяття терни колючі, / Чи перли радощів укритих, / Чи черепки надій розбитих - / Най все в свої пісні складає / І співчуття1 не дожидає. / Воно прийде! / Слова - полова, / Але огонь в одежі слова - / Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея».

Важливо, що й значно раніше, ще до написання «Лісової ідилії», І. Франко активно цікавився психологією творчості.

1 Співчуття - тут: слава, взаєморозуміння між автором і його читачами.

1898 р. він написав велику працю «З секретів поетичної творчості», яка досі не втратила своєї актуальності.

На вірш І. Франка М. Вороний відгукнувся поезією «Іванові Франкові», у якій слушно зауважив, що для модерністів характерна урбаністика (міська тематика і проблематика), автори прагнуть бути цілісними людьми, у художній формі декларують принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне осягнення краси, вільний політ творчої фантазії, розкутість у вираженні душевних переживань. Читаючи такі умовиводи М. Вороного, І. Франко тішився, що поезія, нарешті, «перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом».

Згодом у вірші «Semper tiro» (в перекладі українською мовою: «Поет завжди учень») з однойменної збірки, яка побачила світ 1906 р., І. Франко знову повернувся до проблеми домінування підсвідомості митця над його свідомістю в моменти натхнення: «І перед плодом власної уяви / Стоїш, мов перед божеством яким.../ І чуєш сам себе рабом його й підданим, / Та в серці шепче щось: “Ні, буду твоїм паном”. // Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня, / Та Муза! Вабить, надить і манить... / Не вір мелодії, що з струн її дзвенить: / “Ти будеш майстром, будеш паном тонів, / І серць володарем, і владником мільйонів” // О, не дури себе ти, молодая ліро! / Коли в душі пісень тісниться рій, / Служи богині непохитно, щиро, / Та панувать над нею і не мрій».

Закономірно, що М. Вороний не міг не знати про Франкові умовиводи про особливості поетичного натхнення чи заперечувати залежність митця від власної творчої уяви. Лідер українських модерністів уважав І. Франка своїм найкращим учителем й однозначно визнавав його найбільшим тогочасним авторитетом у трактуванні літературних віянь. Тож не дивно, що в літературній дискусії між І. Франком і М. Вороним навіть мистецьких конфліктів, як це сталося між І. Франком і В. Щуратом, не було, зате постійно домінувала виважена полеміка, яка принесла велику користь тогочасному літературному процесові.

М. Вороний іще на початку дискусії з І. Франком застерігав молодих письменників, які вважали себе модерністами або намагалися писати в стилі модернізму, від появи з-під їх пера «творів грубо-натуралістичних», «брутальних» образів і тем, радив їм відходити від застарілих шаблонів, не бути тенденційними.

М. Вороний інтуїтивно вловлював цінне, нове, прогресивне у творчості своїх сучасників. Він одразу ж визнав М. Коцюбинського письменником-самородком і залучив його до співпраці в альманасі «З-над хмар і з долин», високо цінуючи його письменницьке вміння «малювати колоритні картини в зв’язку з власними почуваннями і все зображати в м’яких та прозорих тонах». М. Вороний звірявся М. Коцюбинському: «Тенденційності в поетичній творчості не признаю (се вже буде фабрикація), а ідейність (те ж саме зміст) мусить бути, бо се ж душа твору. Формою надзвичайно дорожу, бо одно діло - псалом співати, друге діло - на волів гукати... Грубого реалізму в поезії цілком не визнаю (Терпіти не можу “Тюремних сонетів” Франка, але закохуюсь в його “Зів’ялім листі”)».

Федір Кричевський. Беатріче (1911)

Цікаво знати!

М. Вороний був чудовим перекладачем, йому українська література завдячує першими перекладами творів французьких символістів. Альманах «З-над хмар і з долин», який стараннями М. Вороного побачив світ 1903 р. в Одесі, розкупили ще до виходу друком, адже зацікавлені читачі завчасно передплатили його. Саме цей часопис став першопричиною появи гурту молодих письменників-модерністів «Молода муза» у Львові.

Діалог із текстом

1. Що ви можете сказати про літературну дискусію І. Франка з М. Вороним?

2. У чому погляди на мистецтво цих письменників збігалися?

3. Як ви розцінюєте той факт, що М. Вороний із великою повагою ставився до І. Франка?

4. Що саме ви довідалися про альманах «З-над хмар і з долин»?

5. Чому модернізм в українській літературі початку XX ст. варто було підтримувати й розвивати?

Діалоги текстів

• Проінтерпретуйте такі слова М. Вороного з вірша «Іванові Франкові»: Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

І чи можливо без утрати

Свобідний творчий дух скувати?

І хто Поезію - царицю

Посміє кинуть у в'язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок,

Коли вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!..

Моя девіза: йти за віком

І бути цілим чоловіком!

Мистецькі діалоги

• Пригадайте з курсу зарубіжної літератури, хто звертався у своїй творчості до образу Беатріче? Розгляньте картину Ф. Кричевського «Беатріче» і подумайте, чи співзвучне розуміння художником цього образу із поглядом І. Франка на роль музи і поетичного натхнення для поета. Поясніть свою думку.

Діалог із науковцем

Тамара Гундорова

«ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ» АНАЛІЗУЄ ДЕКАДАНС І ВОДНОЧАС РОЗГОРТАЄ ЙОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ1

Літературна форма, словесний вираз думки, її перепадів і трагічних обертонів, ритміко-мелодійний візерунок олітературнення «живого» чуття цікавить Франка чи не більше, ніж сама лірична драма героя. У зв'язку з цим важливо простежити раціональну структурованість збірки...

Перший жмуток віршів перейнятий весняними тонами «молодої любові» з її життєдайною силою, коли сама інгенція2 любові, навіть нерозділеної, дає відчуття «правдивої любові»...

1 Назва статті наша. - Прим, авторів підручника

2 Інтенція - тут: намір.

Другий жмуток - поезія літа, поезія споглядання «мого серця драми», рефлексія-спомин, у якій розривається душа і тіло, ідеал і реальність... У другому жмутку лірична драма звучить чи не найтрагічніше...

Третій жмуток - поезія зимового подиху старости, коли руйнується сама світобудова, в центрі якої стояв ідеал, а уявна смерть об'єкта бажання («Вона умерла! - Ні, се я умер») стає проекцією власної долі...

Отже, «Зів'яле листя» аналізує декада не і водночас розгортає його в українській літературі. Межова ситуація прочитується в тому, що ідеологія «Зів'ялого листя» пролягає між декадентством і антидекадентством, форма - між ліричною драмою і драматизованою лірикою, зміст - між «найоб'єктивнішим» вираженням і «найсуб'єктивнішим» чуттям.

1. У чому Тамара Гундорова вбачає прояви модернізму у збірці Івана Франка «Зів'яле листя»?

2. Як, на думку дослідниці літератури, структурована збірка «Зів'яле листя» і про що це свідчить?

3. Підготуйте невелику доповідь на тему «Декаданс в українській літературі на межі XIX та XX ст.». Чи згодні ви з думкою, винесеною у назву цієї статті?