Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

ІВАН ФРАНКО

(1856-1916)

Життєвий і творчий шлях

Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював Іван Франко і в якій він би не був великий.

Павло Загребельний

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах поблизу Дрогобича на Львівщині в шанованій і досить заможній сім’ї коваля Якова Франка. Батько славився як хороший майстер і людина непересічного розуму. Мати Івана Франка - Марія Кульчицька - мала гарний голос, любила співати та розповідати казки. Від неї до І. Франка перейшло глибоке розуміння краси природи і неповторності кожної хвилини життя. Батькова кузня для рудоголового Яся (у дитинстві його також звали ще й Мироном) стала найулюбленішим місцем. Сюди приходили люди, розповідали свої життєві історії. На основі почутого в дитинстві й згадок вітчима про бориславські нафтові копальні згодом постав Франків цикл «Бориславські оповідання». Навіть через багато років письменник згадував про ковальське горно як символічне джерело власної сили й натхнення: «На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

Вихований в атмосфері людяності й добра, Івась зростав тямовитою дитиною з чудово розвиненою пам’яттю, мисленням та уявою. Оскільки в Нагуевичах школа була дуже далеко від оселі батьків, Яків Франко віддав шестирічного Івана до початкової школи в село Ясениця-Сільна. Малий Франко жив у сім’ї маминого брата, дядька Павла Кульчицького, який за десять днів зумів навчити хлопчика читати по-українськи. У початковій школі Франко навчився читати і писати українською, польською і німецькою мовами, вивчив чотири арифметичні дії. Саме в Ясениці-Сільній Іван мав доступ до величезної бібліотеки священика Йосипа Левицького, людини передових поглядів, перекладача-самоучки творів Йоганна-Вольфганга Ґете та Йоганна-Фрідріха Шиллера.

Леопольд Левицький. Малий Іван Франко у батьковій кузні

У 1864-1867 рр. Франко навчався у Головній міській школі Дрогобича. Навчання тут вели німецькою мовою, хоч були уроки польської та української. Після успішного іспиту за перший клас Франка відразу ж зарахували до другого. Скромний, по-сільському одягнений хлопчик болісно сприймав знущання та образи, завдані паничами-однокласниками. Навіть окремі вчителі заповзялися на «хлопського сина». Михайло Кобилецький, шкільний товариш Франка, залишив свідчення, як вчитель краснопису Мелько побив хлопця за те, що надто повільно виводив каліграфічні букви: «...Мов яструб, прибіг до Франка з криком: “А чему ти... не пішеш?” - і почав його бити по голові так сильно, що Франко зомлів і упав під лавку. Кров залила йому голову. Мелько, збентежений, крикнув: “Води!” Хлопці розбіглися за водою і упритомнили Франка. Мелько по хвилі запитав Франка: “А ти сконд і чий?” Франко відповів, що з села Нагуєвичі, на що Мелько зневажливо фукнув: “Поцо ту хамув до школи пхаць?”»

Проте знущання не зламали хлопчика, не згасили його прагнення до знань. Наприкінці навчального року Іван виявився найкращим учнем. Батько був на іспиті, радів успіхам своєї дитини і навіть заплакав від щастя. Згодом І. Франко про це згадував так: «...Я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав». Через два місяці старенького батька не стало. Про його смерть Франко написав вірш «Великдень», який не зберігся.

Господарство Франків без чоловічих рук почало занепадати. Хоч мати була набагато молодша від покійного батька, але не могла впоратися з великим господарством і кількома дітьми. Вона вийшла заміж за Гриня Гаврилика, колишнього бориславського ріпника1, який ставився до Івана Франка, як до рідного. Коли ж неповнолітній Франко втратив матір, вітчим вчинив шляхетно і надалі дбав про його освіту.

Упродовж 1867-1875 рр. Франко навчався у Дрогобицькій реальній гімназії. Залишившись напівсиротою, він самотужки заробляв на життя репетиторством і написанням учнівських творів.

Цікаво знати!

У гімназійні роки І. Франко почав збирати фольклор, комплектувати свою бібліотеку (понад 500 примірників українською та іншими мовами), писати вірші й прозу. У «Споминах із моїх гімназійних часів» із вдячністю згадував своїх учителів, а в одному з листів до Михайла Драгоманова зауважив: «Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети...»

1 Ріпник - найманий працівнику нафтовій ямі.

Іван Франко в студентські роки (1875)

Ольга Рошкевич (1879)

1874 р. в Долині Іван Франко познайомився з першим своїм коханням - Ольгою Рошкевич. Це була найбільша і взаємна любов у їхньому житті. Закохані листувалися, а через два роки після знайомства Франко офіційно попросив у священика Михайла Рошкевича її руки. Батько погодився, але на заваді родинному життю став арешт Франка в 1877 р. за участь у таємній соціалістичній організації та поширення її ідей. Батько нареченої, хоч дуже поважав Франка і навіть пророчив йому велике майбутнє, після обшуків у своєму домі в Долині був категорично проти будь-яких стосунків, заборонивши дочці навіть листування. Та всупереч волі батька закохані продовжували писати одне одному, навіть таємно зустрічалися в Коломиї у 1880 і 1884 рр. Листування Івана та Ольги тривало аж до 1898 р. 1879 р. Ольга Рошкевич вийшла заміж за священика Володимира Озаркевича, брата письменниці Наталії Кобринської.

В останньому класі гімназії Іван Франко налагодив співпрацю з місцевими часописами й видавництвами. У львівському журналі «Друг» почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Письменника-початківця цікавила історія рідного краю. 1874 р. Іван Франко написав драму «Три князі на один престол». Зацікавився перекладацькою справою, його схвилював «Фауст» Йоганна-Вольфганга Ґете, героїчний німецький епос «Пісня про Нібелунгів».

Улітку 1875 р. Франко успішно закінчив гімназію, а восени того ж року його зарахували на філософський факультет Львівського університету, де він вивчав класичну філологію та українську мову й літературу. Першокурсник виявив непересічні здібності і вже із січня 1876 р. одержував 210 злотих заохочувальної стипендії, а як найталановитішого студента його звільнили від оплати за навчання.

У Львові Іван Франко долучився до москвофільського «Академического кружка», був його бібліотекарем; подружився зі старшим на курс Михайлом Павликом. Книги взяли в полон спраглого до знань селянського сина. Колишній товариш Франка Антін Дольницький згадував: «Без книжки під пахвою рідко коли можна було його стрінути на вулиці. А що прочитав, те і затямив на ціле життя».

1876 р. вийшла Франкова збірка «Баляди і розкази», у якій найяскравішою перлиною засяяв вірш «Наймит», в образі якого символічно поставав український народ. У лютому цього ж року Франка обрали секретарем журналу «Друг», і видання змінило свою видавничу політику. Журнал став демократичнішим, цікавішим. У цей час Франко пробує написати повість з історії галицького опришківства «Петрії і Довбущуки», в якій ще відчувається учнівство автора-початківця.

За зв’язки з російськими революціонерами та українцями з Лівобережної України поліція провела обшук у помешканні Франка, і 12 червня 1877 р. його заарештували (австрійський уряд іще тричі ув’язнював митця: у 1880, 1889 і 1892 рр.).

Політичний процес над молодими Іваном Франком, Михайлом Павликом та Остапом Терлецьким був тривалий. Франкові довелося відбути шість тижнів арешту у львівській в’язниці. Це докорінно змінило його долю. «Вибив із колії засуд Павлика і мене, - писав Франко. - Ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар’єру, а тепер мусили попрощатися з нею і заробляти на хліб наразі журналістикою». Через ув'язнення Франкові довелося перервати своє навчання у Львівському університеті, щоправда, відновився в 1878-1879 рр.

Після суду юнаки взялися за організацію журналу «Громадський друг», кошти для випуску якого надсилали М. Драгоманов та Олена Пчілка. Нормальній роботі часопису перешкоджала цензура, тому доводилося змінювати його назву на «Дзвін», «Молот», задовольнятися лише збірками творів, замість періодичного видання.

У вересні 1879 р. І. Франка призвали до війська, проте через слабкий зір комісували. Повернувшись до Львова, юнак жив у великих злиднях і брався за будь-яку роботу. Він із радістю погодився поїхати в село Нижній Березів до Кирила Геника, щоб підготувати його до іспитів на атестат зрілості. 4 березня за підозрою у підбурюванні селян до бунту поліція затримала І. Франка та К. Геника. Тримісячне слідство не встановило їхніх протиправних намірів, однак І. Франка жорстоко покарали: відправили в Нагуєвичі етапом, як злодюгу чи вбивцю. Вітчим тяжко пережив цей сором, але не змінив свого доброго ставлення до пасинка. Згодом Франко знову вирушив до К. Геника, але був спроваджений жандармом до Коломиї «гальопом», тобто знову пішки і швидким кроком: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже озлився, побачивши у мене паспорт, але мусив пустити мене на волю». Хворий, зневажений, втомлений, але нескорений Франко повернувся до Львова, упорядкував свої поезії у збірку «З вершин і низин», яка побачила світ 1887 р.

Іванові Франку вдалося зібрати кошти на видання журналу «Світ», який виходив до осені 1882 р. Цей поміркований часопис досить обережно пропагував соціалістичні ідеї, до яких сам Франко ставився неоднозначно. Наприклад, критикував Фрідріха Енгельса у статті «До історії соціалістичного руху» і наголошував: «Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій».

Восени 1882 р. безробітний Франко отримав від поміщика Володислава Федоровича запрошення впорядкувати архів його батька - громадського діяча, депутата віденського парламенту, відомого публіциста - і залишив Львів. Крім матеріальної винагороди (500 ринських), у маєтку Федоровича Іван Франко отримав доступ до важливих документів, які віддзеркалювали політичне життя Галичини.

Іще з 1879 р. Франко мріяв поїхати до Києва, але вдалося це зробити тільки в лютому 1885 р. На вечорі творчої інтелігенції поет познайомився зі слухачкою Вищих університетських курсів для жінок Ольгою Хоружинською. Через рік у травні вони одружилися. Пізніше Іван Франко писав Агатангелу Кримському, що одружився «з доктрини», нібито його шлюб із Хоружинською мав символізувати єдність західноукраїнських земель із Наддніпрянською України. Тоді ж у Києві він познайомився з Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким. Коли повернувся до Львова і став редактором «Зорі», мріяв видати в Галичині твори Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, але зробити це було непросто.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською (1886)

Діти Івана Франка: Андрій (перший ліворуч), Петро (стоїть у центрі), Тарас (перший праворуч), Ганна (сидить у центрі) (1902)

Іще в юності І. Франко виношував ідею соборності України. Улітку 1889 р. до Галичини прибула група студентів із Наддніпрянщини, відбувалися дискусії про ймовірність об’єднання Лівобережної і Правобережної України. Про це стало відомо поліції, на квартирі Франка провели обшук та ув’язнили поета на десять тижнів. Голкою на тюремній стіні Франко написав 49 сонетів і оповідання «До світла!».

Повну університетську освіту І. Франкові довелося завершувати в Чернівцях, де під час зимового семестру 1890-1891 рр. він одержав атестат, без якого не міг скласти докторські іспити. Цього ж року поет відбув до Відня й у червні склав обидва іспити з відзнакою, а згодом захистив дисертацію. Наприкінці червня 1893 р. І. Франко офіційно отримав учений ступінь доктора філософії.

Хоча 22 березня 1895 р. І. Франко успішно прочитав габілітаційну (пробну) лекцію «“Наймичка” Т. Шевченка» у Львівському університеті, а студенти й викладачі захоплено вітали його, однак із різних, у тому числі й суб’єктивних, причин він не отримав посади на кафедрі української словесності.

Знаючи, що система виборів несправедлива, 1895 р. Франко все ж готувався до виборів до сейму. Унаслідок підтасовок і грубих махінацій І. Франко так і не став депутатом, не вдалося це йому і 1898 р.

Франко катастрофічно втрачав зір і навесні 1897 р. переніс складну операцію. Цей рік став роком випробування для митця. За надруковану у віденській газеті Die Zeit («Час») статтю «Поет зради» (1897), де йшлося не стільки про національного польського поета Адама Міцкевича, скільки про шляхту, яка його ім’ям вела окупаційну політику, поляки зробили проживання Франка у Львові нестерпним. На будинку поета написали гасло: «Геть Франка»; камінь, кинутий у Франка, влучив у його найстаршого сина Андрія, який промучився рік і помер.

30 жовтня 1898 р. громадськість Галичини святкувала 25-річчя творчої діяльності І. Франка. Коли надали слово ювілярові, він сказав: «Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді. Перша - почуття обов’язку, а друга - потреба ненастанної праці...»

Іван Гуторов. Пробна лекція Івана Франка у Львівському університеті 1895 р. (1950)

На жаль, навіть у дні ювілею І. Франко не мав спокою. Видані в попередні роки збірки «Зів’яле листя» та «Мій Ізмарагд» критика зустріла неоднозначно. У газеті «Буковина» побачила світ стаття (очевидно, редактора Осипа Маковея) «Любить чи не любить? (Громи на д-ра Івана Франка)», боляче вразила поета й розгромна рецензія «Смутна поява» Василя Щурата. Митець зустрічними публікаціями боронив свої погляди і творчість, але це коштувало йому здоров’я.

Цікаво знати!

Коли у 1914 р. почалася Перша світова війна, обидва молодші Франкові сини - Тарас і Петро - пішли на фронт, виявивши бажання служити Україні в складі січового стрілецтва. Петро Франко пройшов летунський вишкіл, отримав чин військового сотника і став референтом летунства в Українській Галицькій армії, де багато зробив для створення полкової авіаційної бази.

Дочка Івана Франка Ганна під час Першої світової війни проживала за межами Галичини; співпрацювала з Червоним Хрестом для надання допомоги українським полоненим за кордоном.

«Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба. Мука і передчуття щастя України. України і людськості».

Максим Рильський

В останні роки свого життя Іван Франко особисто піклувався про галицьке стрілецтво. Першою стрілецькою стала пісня на слова вірша І. Франка «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить», яка мала виразне патріотичне звучання, спонукала українців до національної самоідентифікації. Війна ускладнила й так злиденне становище родини Франків. Письменник у ті дні писав: «Мені грозить просто голодна смерть». Немічного поета поклали в госпіталь для поранених січових стрільців.

Помер митець 28 травня 1916 р., похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Десятки газет Європи надрукували некрологи. Велич Івана Франка - надзвичайна. Свідченням цього є факт, що Всесвітня Рада Миру 9 квітня 1956 р. у Стокгольмі ухвалила відзначати цей рік (а тоді виповнювалося 100 років від дня народження І. Франка) в усіх країнах світу.

Загалом більшого титана праці, ніж І. Франко, в українській культурі не було й немає. Навіть 50 томів, виданих у радянські часи, не вмістили всієї його творчої спадщини та листування. У його поетичному доробку - понад півтисячі творів, частина яких іще за життя автора вийшла в семи збірках: «Баляди і розкази» (1876), «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1896), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911); прозовий доробок - 10 романів і повістей, майже 150 творів малої прози, що вийшли друком у 19 прозових збірках. Франко відіграв значну роль у розвитку української драматургії, з-під його пера побачили світ такі твори: «Три князі на один престол» (1874), «Славой і Хрудош» (1875), «Украдене щастя» (1891-1893), «Рябина» (1886), «Учитель» (1893-1894), «Сон князя Святослава» (1895), «На склоні віку» (1900), «Послідній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893-1897), «Майстер Чирняк» (1894), «Кам’яна душа» (1895), «Суд Святого Николая» (1895), «Чи вдуріла?» (1904).

Хворий Іван Франко. с. Криворівня (1912)

Мурая із зображенням портрета Івана Франка на одному з будинків сучасного м. Івано-Франківська (вуя. Бельведерська; автор мурала - сучасний прикарпатський художник Роман Бончук, організатор першого у світі музею Небесної сотні)

Франко потужно заявив про себе як перспективний учений, опублікував численні праці з історії української літератури, глибокі розвідки про творчість Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Степана Руданського.

Епістолярій Івана Франка (його листи до адресатів і листи адресантів Франкові) становить 48-й, 49-й і 50-й томи найповнішого нині (50-томного) видання творів письменника, а це засвідчує активну громадську діяльність письменника. Мемуари про Івана Франка - також явище унікальне. У радянські часи до 125-річчя Каменяра вийшла друком велика книга спогадів (413 сторінок) «Спогади про Івана Франка» (1981). Не так давно перевидана книга Михайла Мочульського «Іван Франко. Студії та спогади» (2005, 2016), а також вперше видані без купюр1 «Спогади про Івана Франка та його сімейне вогнище» Марії Грінченко (2010). До 100-річчя від дня народження Івана Франка в Торонто (1956) вийшла книга спогадів його дочки Ганни «Іван Франко і його родина. Спомини», яка була перевидана в Харкові у 2005 р. У видавництві «Каменяр» готують до друку спогади без купюр про Івана Франка видатних українських діячів Михайла Грушевського, Людмили Старицької-Черняхівської.

1 Без купюр - без скорочень, цензурних втручань, вилучень певних частин тексту

Афіша й кадр із фільму «Іван Франко» (1957)

1956 р., до столітнього ювілею митця, на екрани вийшов біографічний фільм «Іван Франко» (режисер Тимофій Левчук, у ролі Івана Франка - Сергій Бондарчук, у ролі дружини поета - Лілія Гриценко).

Діалог із текстом

1. Прокоментуйте епіграф до біографії І. Франка. Що мав на увазі П. Загребельний?

2. Чому І. Франко здобував початкову освіту не в рідному селі, а в Ясениці-Сільній? Чим перебування саме в цьому населеному пункті виявилося дуже сприятливим для нього?

3. Чому вчитель Мелько відверто глузував з І. Франка і як наголошував на тому, що селянським дітям не потрібно вчитися в школі?

4. Як ви вважаєте, чому ставлення вітчима Франка Г. Гаврилика до свого пасинка можна вважати шляхетним?

5. Що ви довідалися про кохання О. Рошкевич та І. Франка? Чому закохані розійшлися, хоч довіку зберегли одне про одного найкращі спогади?

6. Розкажіть про перший етап творчості І. Франка.

7. Чим був викликаний перший арешт І. Франка і якими виявилися тюремні умови? Чому ув'язнення негативно вплинуло на здобуття освіти в університеті? Як про це писав І. Франко?

8. Що ви довідалися про стосунки І. Франка та К. Геника? Яка подія вас особливо схвилювала й чому?

9. Як Франко ставився до соціалізму? Які політичні оцінки засвідчують блискучий розум і пророчу передбачливість митця?

10. Чому ставлення до І. Франка його сучасників не завжди було виваженим і справедливим?

11. Із якою метою І. Франко погодився упорядковувати архів Федоровича: лише заради винагороди чи з іншої, важливішої причини?

12. Що ви можете сказати про одруження І. Франка з О. Хоружинською? А що вам відомо про їхніх дітей?

13. Де і коли І. Франко захистив докторську дисертацію і отримав учений ступінь?

14. Які творчі досягнення І. Франка - найважливіші? Чому цього письменника називають титаном праці? Назвіть його поетичні збірки.

15. Прокоментуйте наведене в підручнику висловлювання М. Рильського про І. Франка.

16. Пригадайте повість «Захар Беркут» І. Франка, яку ви вивчали у 7 класі, й доведіть, що це умовно історичний, тобто історично-художній, а не художньо-історичний твір.

17. Як ви думаєте, чим цікаві мемуари сучасників про І. Франка? Які з них ви особисто читали?

18. Використовуючи інтерактивний метод «Злови помилку!», виявіть хибні думки радянських літературознавців про Франка-соціаліста й Франка-атеїста.

Діалоги текстів

• Прочитайте уривок вірша Дмитра Павличка «Він за плугом ходив...» і визначте ставлення Івана Франка до хліборобської праці, ставлення до Франка-хлібороба жандарма та авторську позицію в цьому творі.

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте портрет Івана Франка роботи Івана Труша на початку розділу. Як ви думаєте, на чому саме хотів зосередити увагу глядачів художник? Із якої причини?

2. Проаналізуйте одну з ілюстрацій (на ваш вибір), уміщену в підручнику. Що саме на цій репродукції вам найбільше заімпонувало?

3. Прослухайте пісню «Гімн» («Вічний революціонер») на слова Івана Франка й музику Станіслава Людкевича. Які почуття у вас викликає ця пісня?

Діалог із науковцем

Станіслав Людкевич

ПЕРШИЙ ФРАНКІВСЬКИЙ КОНЦЕРТ

У моїй пам'яті заховалось кілька подій, зв'язаних із Іваном Франком. Вони стосуються передусім 25-літнього та 40-літнього ювілею поета у Львові та моїх зустрічей і розмов з І. Франком у роках 1904-му - 1905-му, коли я редагував «Етнографічний збірник галицьких народних мелодій», а Франко був головою етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, та до моїх розмов із Франком у 1905 р., коли я з покійним художником І. Трушем редагував «Артистичний вісник», співробітником якого був і Франко. Хоч усі ці хвилини є для мене однаково дорогі. Думаю, найцікавішою буде згадка про ювілей поета із святочним концертом. Перш за все - до творів І. Франка не було ще тоді ніяких композицій. Хоч і голова ювілейного комітету звернувся був ще осінню 1897 р. до українських композиторів, щоб створили музику до деяких творів Франка, але відгукнулись лише Микола Лисенко та Сидір Воробкевич (надіслав композицію на чоловічий хор до «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»)... Я рішився зложити музику для хору з оркестром до «Вічного революціонера». В «Академічній громаді» не було співаків, а окремого студентського хору тоді ще не існувало (тодішній «Боян» відмовився виступати). Довелось складати хор із різних співаків. Не легшою виявилася справа з оркестром. Та я вдався за порадою до диригента військового оркестру, що допоміг мені у не одному складанні оркестрової партитури1. Цей диригент допоміг мені заангажувати2 30 музикантів із військового оркестру, хоч їм було заборонено виступати.

Удень концерту, на останній післяполудневій пробі, чекала нас ще одна несподіванка. Два найкращі співаки, учні Перемишльської гімназії, відмовились виступати, бо у Львові перебував їхній професор філології, який попередив гімназистів, якщо виступлять на концерті, то не складуть матури3. Не допомогли ні прохання, ні намови: обидва співаки на концерт не з'явилися.

Від цього 25-літнього ювілейного концерту в честь І. Франка почалось пожвавлення на музичному полі. Вже наступний 40-літній ювілей Івана Яковича довелось мені організовувати в трохи інших умовах. Тоді Лисенкові сольні співи виконував визначний співак із Києва Микиша4, та й мій «Революціонер» був уже в кращому вигляді та кращому виконанні.

Та настрій на цьому другому концерті був далеко не той, що на попередньому. Франко не промовляв, не жартував, а сидів мовчки із обвислими руками, задивлений в далеч.., просив співати сумних народних пісень і, коли хор заспівав «Чорна рілля іззорана...», сидів непорушно, похиливши голову на стіл. Сумнішого пошанування я не пам'ятаю.

Перший ювілейний концерт, хоч і скромний та вбогий, був найкращим виявом громадського почування до поета тоді, коли він ще не був загальновизнаним, а для самого І. Франка - найдорожчим.

1 Партитура - нотний запис багатоголосого співу.

2 Заангажувати - тут: залучити.

3 Матура - випускний іспит за середню школу.

4 Микиша - Михайло Микиша (1885-1971), знаний український тенор.

1. Доведіть, що цей уривок є спогадами (мемуарами) й розкажіть своїм однокласникам про цього галицького композитора.

2. Скориставшись можливостями інтернету, знайдіть відомості про композитора С. Людкевича.

3. Чому під час ушанування 25-річчя творчості І. Франка деякі співаки відмовлялися від виступів? Про що це свідчить?

4. Що нового дізналися ви про два ювілейні вечори І. Франка?

5. Прочитайте останній абзац і проінтерпретуйте поведінку Франка-ювіляра.