Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

Українська література другої половина XIX ст.

Повторення вивченого

Культурно-історичні епохи та літературні напрями

Історія людської цивілізації поділяється на культурно-історичні епохи, критерії їх виокремлення можуть бути різні.

В історії європейської цивілізації розрізняють такі важливі культурно-історичні епохи:

• Античність (VI—V ст. до н. е. - II ст. н. е. - І ст. до н. е.);

• Середньовіччя (IV-XV ст.);

• Відродження (XIII - поч. XVI ст.);

• Просвітництво (друга половина XVII-XVIII ст.);

• Епоха романтизму (XVIII - поч. ХІХ ст.);

• Епоха класичної культури реалізму в літературі й мистецтві і науково-технічної революції в промисловості й науці (друга половина XIX - поч. XX ст.);

• Епоха сучасної культури (ХХ-ХХІ ст.).

Періодизація української літератури. Літературні напрями і стилі української літератури IX - першої половини XIX ст.

В українському літературному процесі традиційно виокремлюють такі періоди:

• Давня література (XI—XVIIІ ст.).

• Нова література (XIX ст.).

• Новітня література (XX - початок XXI ст.).

Водночас кожен із цих періодів поділяється на менші, адже навіть давня література неоднорідна, в ній диференціюють перекладну літературу Київської Русі, оригінальну літературу княжої доби, літературу доби Ренесансу й Бароко, творчість Григорія Сковороди. Жанрові особливості давньої літератури проявилися у перекладах Біблії та окремих творів чи уривків творів грецьких авторів, у літописах княжої доби, житійній літературі («Києво-Печерський патерик»), геніальному «Слові о полку Ігоревім...», взірцях українського Ренесансу (полемічні тексти, листи й послання Івана Вишенського, богословські твори Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського), літературі українського Бароко (творчість Івана Величковського, Дмитра Туптала, поезія і драматургія Феофана Прокоповича; козацькі літописи, байки та вірші Григорія Сковороди).

Григорій Сковорода в нашому красному письменстві був останнім поетом Бароко. Для його часу характерна силабічна система віршування, проте певна частина поезій мандрівного філософа має ознаки силабо-тонічної системи. Отже, саме Григорій Савич став реформатором у віршуванні, зачинателем силабо-тонічної системи, якою українські поети в основному користуються й досі.

Початком нової української літератури вважають 1798 р., коли з’явилася перша публікація «Енеїди». Івана Котляревського визнано зачинателем нової української літератури, адже саме він почав писати художні твори живою, народною, а не книжною, як було досі, мовою, щедро використовуючи народні приказки, прислів’я та пісні. Автор безсмертних «Енеїди» і «Наталки Полтавки» достеменно знав звичаї, обряди й вірування українців, їхній побут і ментальність. Українці в цього автора не «плем’я», а повноцінний народ із великою багатовіковою історією і перспективою державності в майбутньому.

Сентименталізм як літературний напрям на українських теренах не заявив про себе окремими літературними творами, а втім, драма «Наталка Полтавка» Івана Котляревського і повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка мають певні риси сентименталізму. Українське селянство ці письменники показували не затурканим і убогим, а працьовитим, розумним, наділеним гідністю, гумором, глибокою душею і добрим серцем.

Романтизм в українській літературі заявив про себе у 20-30-х роках XIX ст. Поети-романтики: Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла і молодий Тарас Шевченко - збагатили нашу літературу жанрами поеми і балади; чимало їхніх поезій, зокрема про нерозділені почуття, самотність, невлаштованість, стали народними піснями. У 1837 р. в альманасі «Русалка Дністровая» опублікували свої твори поети-романтики Західної України Іван Вагилевич, Яків Головацький, Маркіян Шашкевич.

Тарас Шевченко здійснив справжню революцію в українському красному письменстві. Саме Кобзар уперше повів мову про нашу націю як народ, що прагне відновити демократичні козацькі права й побудувати власну незалежну національну державу. Твори Тараса Григоровича забезпечили розвій української мови надалі. Пантелеймон Куліш доповнив українські визвольно-патріотичні пориви поняттям національної ідеї і створив перший український історичний роман «Чорна рада».

Кожна мистецька епоха мала свої орієнтири: в античні часи домінували скульптура і театр, у Середньовіччі - архітектура, у часи Ренесансу, Класицизму й Просвітництва - малярство, реалізм на перше місце ставив красне письменство, Романтизм - музику. Зате вже в добу модернізму все повніше почав проявлятися синтез мистецтв у єдиному ансамблі й неподільній єдності. Тож і зараз усе частіше звучить думка про єдність різних видів мистецтва, їх взаємне проникнення й доцільне взаємодоповнення. А стилістичну фігуру, поєднання в одному тропі різних, іноді далеких чуттєвих асоціацій називають синестезією.