Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863-1910)

Життєвий і творчий шлях

Більше працював, аніж жив.

Микола Чернявський

Слова Миколи Чернявського, сучасника Бориса Грінченка, досі звучать як нагадування українцям про те, що безліч талановитих імен, недооцінених або забутих у радянський час, мають задля повноти літературного процесу повернутися до українського читача.

Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми Вартовий, Вільхівський, Іван Перекотиполе, Чайченко) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист, етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи - народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в сім’ї небагатого дворянина. Батько пишався сімейними зв’язками з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, часто запрошував до себе в гості освічених людей, відомих митців, зокрема Семена Гулака-Артемовського, автора опери «Запорожець за Дунаєм».

Дитиною Б. Грінченко прислухався до інтелектуальних розмов старших, у п’ять років уже писав і читав «усе, що потрапляло до рук», захоплювався творами Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Миколи Гоголя, Миколи Некрасова, Олексія Кольцова, видавав сімейний журнал. А Шевченків «Кобзар» надихнув початківця на віршування рідною мовою. Батько, який знав українську мову, не схвалював захоплення сина, бо використовував українську тільки для спілкування із селянами.

У 1874 р. Б. Грінченко вступив до Харківської реальної гімназії, на той час дуже престижного навчального закладу. Гімназистом Грінченко захопився ідеями харківських народників1, долучився до розповсюдження забороненої літератури. Поліція схопила хлопця, коли він ніс у ранці видані Михайлом Драгомановим у Женеві брошури «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і єдність», «Про гроші».

1 Народництво - ідейно-просвітницький рух проти колоніального гніту. Українське народництво пропагувало культурну працю серед неосвіненого населення, особливо селян, яких вважали носіями «вищої життєвої мудрості».

Борис Грінченко та Іван Франко. Фото (1905)

Юного Грінченка виключили з п’ятого класу гімназії та кинули за ґрати. Харківський губернатор дорікав батькові Бориса, що син дворянина (а саме дворянством Грінченко-старший дуже пишався) поширює крамолу. Дмитро Грінченко приходив у в’язничну камеру і вимагав від сина виказати однодумців, немилосердно бив його. Із дозволу батька хлопця позбавляли води, тримали в найхолодніших камерах. Юнак стійко переносив усі тортури і зізнався, де брав книги, тільки тоді, коли зрозумів, що його побратими вже перетнули кордон. Але тюремні випробування не минули безслідно: Борис захворів на туберкульоз.

Втративши будь-яку підтримку родини, Б. Грінченко брався за усе, що могло принести хоч якісь засоби до існування: давав приватні уроки, переписував документи, ремонтував і шив чоботи у шевця, в якого орендував житло. Заощаджені гроші юнак витрачав на книжки, щоб підготуватися до іспиту й отримання звання народного вчителя. Б. Грінченко вивчав німецьку, французьку, а пізніше - польську, чеську та італійську мови. Науковий авторитет молодого Грінченка зростав, за написані праці Російська імператорська академія наук надсилала премії.

У 1881 р. у львівському журналі «Світ» Іван Франко надрукував п’ять віршів молодого поета, зокрема поезію-заклик «До праці».

Грінченко-педагог

1881 р. Б. Грінченко успішно склав іспит на звання народного вчителя у Харківському університеті й отримав призначення у школу, про яку пізніше згадував: «Стіни пооблуплювані, всюди чорніє павутиння; на стелі знати, що крізь неї текла вода, в долівці ями, кілька шибок вибито, двері не пристають». Молодий і прогресивний педагог вимагав від начальства місцевої волості, щоб приміщення належно впорядкували. За Грінченкового вчителювання школа, яка до того мала погану славу через побої, знущання, зубріння, перетворилася на заклад, у якому діти вчилися залюбки. Незважаючи на те що народні вчителі змушені були викладати російською, Б. Грінченко всю усну роботу на уроках вів українською мовою, співав з учнями народних пісень, заохочував їх приходити до школи у вишиванках, запровадив уроки народознавства. Для дітей учитель уклав читанку «Од снігу до снігу», захищав право навчання бодай молодших школярів українською мовою.

1883 р. в Змієві на курсах для вчителів Харківщини Б. Грінченко виступив із палкою промовою на захист української мови, яка згодом стала основою статті «Якої нам треба школи». У ній були такі важливі висновки: «...Ми бачимо таку річ: завсігди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. Із чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною».

На курсах Борис Грінченко познайомився із вчителькою Марією Гладиліною, яка згодом стала його дружиною. Як письменниця вона відома під псевдонімом Марія Загірня, М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой та ін.

Борис Грінченко з дружиною та донькою

Цікаво знати!

Марія Грінченко виявила себе як талановита перекладачка. Завдяки їй побачили світ українськомовні переклади романів «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена та «Дядькова Томова хата, або Життя рабів-негрів» Гаррієт Бічер-Стоу, казок Ганса Крістіана Андерсена, драми «Кінець Содому», «У рідній сім'ї» Германа Зудермана, «Монна Ванна» Моріса Метерлінка, «Нора» і «Росмерсгольм» Генріка Ібсена. Останній твір мати перекладала в співавторстві з донькою Настею.

1887 р. письменниця Христина Алчевська відкрила в маєтку свого чоловіка в селі Олексіївка на Катеринославщині народну школу, де подружжя Грінченків працювало шість років.

Цікаво знати!

Борис Грінченко виступав за підвищення соціального становища вчителя, ратував за те, щоб його праця стала високооплачуваною: «Тільки тоді вчителі стоятимуть на належній висоті, коли думку про швидше засвоєння учнями того чи іншого повідомлення не супроводжуватиме думка про порвані чоботи чи пальто». Борис Грінченко виступив організатором Всеукраїнської учительської спілки.

Свої погляди на педагогіку та на роль сільського вчителя Грінченко виклав у працях «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1905), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та ін. 1888 р. він разом із дружиною створив буквар «Українська граматика до науки читання й писання».

Подвижницька діяльність Бориса Грінченка

У 1893 р. подружжя переїхало до Чернігова, де Борис Грінченко працював у місцевому земстві. Тут він започаткував аматорську трупу Чернігівського народного театру, упорядковував колекцію музею української старовини Василя Тарновського, організував видавництво книжок для народного читання.

У 1902 р. редакція «Кіевской старіны» запропонувала письменникові переїхати до Києва і взяти участь у створенні словника української мови. За короткий час разом із дружиною він упорядкував величезний обсяг матеріалу.

Українсько-російський словник Бориса Грінченка налічував приблизно 68 тисяч слів. Праця Б. Грінченка здобула високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців, а в 1906 р. Російська академія наук відзначила словник другою премією ім. Миколи Костомарова. Борис Грінченко реалізував свій письменницький талант у всіх літературних родах.

Титульні сторінки «Словаря української мови». Київ (1907)

«Сміливість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ніхто інший не наважувався заговорити, виказувала в Вас чоловіка, в якому, крім літературного талану, був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літературної критики та язикознавства збуджувало мою найповнішу симпатію до Вас».

Із листа Івана Франка до Бориса Грінченка

«Талановитий поет і повістяр, він покинув епіку задля драми, силкуючись дати нашій літературі історично-патріотичну драматургію вищого стилю».

Іван Франко

Він переклав українською мовою знакові твори Йоганна-Фрідріха Шиллера, Йоганна-Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Віктора Гюго. Історичне минуле України виразно поставало у драмах цього митця «Степовий гість», «Серед бурі», «Ясні зорі». Життя української інтелігенції письменник зобразив у п’єсах «На громадській роботі», «Нахмарило», «Миротворці». Чимало зусиль Б. Грінченко докладав до організації видання української преси. Із 1905 р. редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка», яка пізніше була перейменована в «Раду», а також журнал «Нова громада».

Молоді патріоти в 1891-1892 рр. заснували таємне товариство «Братство тарасівців», назване на честь Тараса Шевченка. Серед його засновників були Борис Грінченко, Віталій Боровик, Іван Липа, Микола Міхновський, пізніше долучилися Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний. У своєму маніфесті «тарасівці» наголошували на необхідності створення незалежної самостійної Української держави.

Упродовж 1880-1890-х рр. серед української інтелігенції активно обговорювали питання російсько-українських взаємин у літературі й політиці. Відображенням цього стала полеміка між Б. Грінченком і М. Драгомановим, який на той час жив у Женеві. Б. Грінченко аргументовано заперечував теорію М. Костомарова, яку підтримував М. Драгоманов, про українську літературу «для домашнього вжитку». Письменник критикував українців, які писали російською, і закликав уживати українську мову не тільки в красному письменстві, а й у працях з історії, лінгвістики, у точних науках. Критикуючи проросійське прислужництво, Б. Грінченко стверджував, що тільки Т. Шевченко сприяв національному відродженню і формуванню незалежної нації. Митець вважав головним завданням українського письменника подолання прірви між інтелігенцією і народом.

У 1906-1909 рр. Борис Грінченко очолював Київське товариство «Просвіта», членами якого були Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Леся Українка. «Просвіта» докладала неймовірних зусиль, щоб домогтися навчання українських школярів та студентів рідною мовою, поширювала друковану продукцію, ініціювала літературні вечори, організувала хор, дбала про музеї, збереження пам’яток старовини.

За активну громадянську позицію Б. Грінченко зазнає переслідувань. Письменник переживає й особисту трагедію: у тюрмі вмирає його донька Настя.

Борис Грінченко помер 6 травня 1910 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Анастасія Грінченко

Пам'ятник письменникові біля Київського університету ім. Бориса Грінченка в Києві (2011). Скульптор Микола Обезюк, архітектор Микола Босенко

Цікаво знати!

На честь письменника і громадського діяча названо Київський університет імені Бориса Грінченка, історія якого сягає 1874 р. Всеукраїнське товариство «Просвіта» щороку нагороджує Премією імені Бориса Грінченка вчених та громадських діячів.

Діалог із текстом

1. Розкажіть про дитячі роки Б. Грінченка.

2. Які були причини конфлікту між батьком і сином Грінченками?

3. Що ви знаєте про Б. Грінченка як учителя і його педагогічні ідеї?

4. Розкажіть про громадську діяльність письменника.

5. Які псевдоніми використовував Борис Грінченко? Чи займалася його дружина Марія Загірня літературною діяльністю? Якою саме?

6. Як ви думаєте, чому Б. Грінченко прагнув реалізувати свій талант і в поезії, і в прозі, і в драматургії?

7. Що саме ви довідалися про полеміку між Б. Грінченком і М. Драгомановим? Хто з них, на вашу думку, був об'єктивніший у питаннях тодішньої дискусії?

Діалог із науковцем

Анатолій Погрібний

БОРИС ГРІНЧЕНКО

Борис Дмитрович Грінченко належить до письменників, над творчою спадщиною яких вульгаризатори й ортодокси сталінської доби вчинили особливо брутальний поглум. Учорашній «учитель життя», «пророк», «апостол», «левит1 храму країни»... нараз постав перед громадськістю у зловорожому обличчі...

Всупереч батьковій забороні, вже змалку хлопець знав їхню мову (українську, мову простого народу - прим. ред.), був знайомий із світом народної поетичної творчості та обрядовості. Довершив формування його душі «Кобзар» Т. Шевченка. «Трупи встали і очі розкрили», - згадував Грінченко про пережите потрясіння. Саме завдяки Шевченкові, писав в одній зі своїх сповідей письменник, він «із 13 років зробився тим, чим... єсть». Праця на освітній ниві відповідала корективам, які вніс Грінченко у свої світоглядні уявлення. Як переконався він на практиці, народна маса у своєму безправ'ї та забитості була далека навіть від усвідомлення власної національної означеності. Лишалася, таким чином, клопітка, невпинна «підготовча» робота: треба працювати для народу, освічувати його соціально і національно, будити в ньому самосвідомість, нести «світло в темні хати».

Ще в юні роки Б. Грінченко пробував сили у різних жанрах. Про характер власної поетичної - і не тільки поетичної - творчості сам він зауважував: «Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці - часом любої, дорогої, але здебільшого - нудної, наймитської. Моя пісня - то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія». Та хоча наведене нами зізнання пройняте найбільшою щирістю, точне воно не в усьому, адже «робітницький одпочинок» Грінченка - поезія - був водночас також однією з форм його громадської діяльності. Власне, в цьому полягав світогляд письменника: література повинна «громадську працю складати», вона не має права ізолюватися від запитів і потреб «народного духу»... Українська книжка, доводив поет в одній зі статей, лише тоді сповна виконує свою роль, коли вона «виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будуччину»...

1 Левит (біблійне) - тут: священнослужитель.

Свого часу А. Кримський зауважив, що найбільш талановито Б. Грінченко виявив себе у прозі. Особливо давалися прозаїку, з погляду вченого, повісті. Як запевняв його А. Кримський, «повість - то і єсть Ваш властивий "фах"; тут, мовляв, його талант справляє "суцільне враження", а, скажімо, в жанрі драми "виявляється нерівно, оазисами"».

1. Що нового про Бориса Грінченка ви довідалися з літературознавчої статті А. Погрібного?

2. Як ви думаєте, чому в різний час до наукової, педагогічної та літературної спадщини цього письменника ставилися по-різному?

3. Як оцінював Б. Грінченко свою творчу працю? Як це було пов'язано з його поглядами як громадського діяча?