Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

(1845-1907)

Життєвий і творчий шлях

Драматична творчість Карпенка-Карого - це найвище досягнення нашого класичного театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу.

Ростислав Пилипчук

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в селі Арсенівка Херсонської губернії (тепер - Кіровоградська обл.). Рід Тобілевичів у минулому був багатий і знатний, належав до польської шляхти, але зубожів. Карпо Тобілевич служив управителем поміщицького будинку, свою дружину Євдокію Садовську викупив із кріпацтва. Зовсім неписьменна, вона знала драму «Наталка Полтавка» Івана Котляревського напам'ять, прекрасно співала.

Із шести дітей Тобілевичів четверо стали видатними діячами театру. Іван, знаний під псевдонімом Карпенко-Карий, був найстаршим із них. Навчався у Бобринецькому повітовому училищі, а побут і життя на приватній квартирі були настільки нестерпними, що хлопчик важко захворів і ледь не помер.

1859 р. І. Тобілевич закінчив училище і почав працювати писарем у канцелярії Малої Виски, потім у Бобринецькому повітовому суді, а згодом отримав посаду столоначальника по кримінальній частині.

Із юних літ Іван Тобілевич захоплювався театром. Якось він із рідного Бобринця прийшов до Єлисаветграда, щоб побачити гру англійського трагіка Айри Олдріджа у трагедії «Отелло» Вільяма Шекспіра.

1865 р. родина Тобілевичів переїхала до Єлисаветграда (нині Кропивницький). У вільний від роботи час юнак із задоволенням брав участь у драматичному гуртку. У п’єсі «Назар Стодоля» Тараса Шевченка він виконав роль Гната, а дочка поміщика Надія Тарковська - роль Галі. Молоді люди закохалися, а згодом одружилися. На згадку про свій дебют І. Тобілевич до першої частини псевдоніма, утвореного від імені батька (Карпенко - син Карпа), додав другу - прізвище Гната Карого, героя драми Назар Стодоля.

Державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» в с. Миколаївка Кіровоградської обл. (будівля та інтер'єр)

1879 р. Іван Карпенко-Карий втратив матір, наступного - дружину, потім дочку Галю та бабу Настю. Нещастя, які випали на долю митця, не зломили його. Він був найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кошти утримувало школу для бідних. І. Тобілевич дбав про самоосвіту: читав праці Дідро, Вольтера, Руссо, захоплювався творами Т. Шевченка, І. Котляревського.

Молодий митець увійшов до таємного гуртка, який спочатку поширював прогресивну літературу, а згодом пропагував народницькі ідеї. Організацію викрили, й почалося слідство. Із 1883 р. І. Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції. Іван Франко про цей випадок писав: «Росія втратила поліційного пристава, Україна зискала1 Карпенка-Карого». Втративши роботу, І. Тобілевич із дітьми переїхав на хутір, працював у полі нарівні з селянами.

На запрошення Михайла Старицького Іван Тобілевич долучився до театрального товариства. Цей учинок остаточно розгнівав батька Карпа Тобілевича, оскільки діти не виправдали його сподівань: «...Ну, хоч би взяти Миколу - який бравий офіцер, та ще й кавалер; може, й до генерала б дослужився, а тут на тобі - ахтьор! А голос який! Дурний хлопець: не своєю дорогою пішов. А який би з нього протодиякон був!»

Та це ще були не всі негаразди: в результаті слідства з’ясувалося, що І. Тобілевич видавав незаконні посвідчення і паспорти революціонерам, читав друзям свої твори. За це його покарали засланням у Новочеркаськ. Місто справляло дуже гнітюче враження, але І. Тобілевич не втрачав віри: учився ремесла в коваля, став палітурником. Серйозно взявся за драматургію, суттєво переробив створені протягом 1883-1886 рр. драми «Безталанна», «Бондарівна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Із нетерпінням чекав закінчення строку заслання і висновків слідства. Завдяки допомозі друзів І. Тобілевич потрапив до числа тих, кому дозволялося жити в Україні. Він повернувся на рідний хутір Надія до своєї родини.

1 Зискала (діалектне) - знайшла, отримала.

1889 р. було знято негласний нагляд поліції. Микола Садовський запросив брата до трупи, але вона невдовзі розпалася. Іван Карпенко-Карий увійшов до новоствореної, якою керував Панас Саксаганський, де була і його сестра Марія з чоловіком. Трупа успішно виступала в Києві, Москві, Харкові, Одесі, Катеринославі.

Цікаво знати!

На честь Тараса Шевченка Іван Тобілевич назвав своїх дітей іменами героїв п’єси «Назар Стодоля» - Назар і Галя, а другу дочку назвав Ориною - іменем героїні з поеми «Невольник».

Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі «Назар Стодоля» за однойменним твором Тараса Шевченка

Український театр того часу розвивався як музично-драматичний. Так, Петро Ніщинський написав до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці». У її основу поклав мотиви й образи з народних побутових, історичних пісень, дум, невільницьких плачів. «Вечорниці» поєднали в собі оркестрові, сольні та хорові пісенні номери. Вершиною твору став хоровий номер «Закувала та сива зозуля», пройнятий патріотичним пафосом. Композитор зумів передати волелюбність, нескореність українського народу.

У міжгастрольний сезон Іван Карпенко-Карий навідувався до дітей на хутір Надія. Удень виконував хліборобську працю, а вночі писав. Саме тут він створив шедеври української драматургії: «Сто тисяч», «Гріх і покарання», «Паливода XVIII століття», «Сава Чалий», «Гандзя», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

Нові часи вимагали розкриття на сцені нових тем, показу нових героїв, а отже, зумовлювали появу нових жанрів. У «Записці до з’їзду сценічних діячів» митець із болем писав: «Слухач стомився дивитися на плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

У житті й творчості талановитий драматург проявив себе людиною діла й патріотом.

У листі до Панаса Саксаганського він писав: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу ми зробимо, що в наших силах».

Іван Карпенко-Карий розвинув в українській літературі такі жанрові різновиди драми, як трагікомедія («Мартин Боруля»), сатирична комедія («Хазяїн»), історична трагедія («Сава Чалий»), Проте найбільшу славу драматургові принесли його комедії «Сто тисяч» («Гроші») та «Хазяїн». Можемо стверджувати, що І. Тобілевич став батьком української комедії: «Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..» («Суєта»).

Невідомий художник. Іван Карпенко-Карий (картина а фондів музею «Хутір Надія»)

«Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Іван Франко

Він започаткував і соціально-психологічну драму («Безталанна»), яка передбачає складний за своєю суттю конфлікт, протистояння дійових осіб і внутрішній неспокій у душах, що веде й на сцені до показу непростих психологічних станів, коли амплітуда емоційних переживань веде до несподіваних рішень і вчинків.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1886) спочатку мала назву «Хто винен?». Драматург передає не тільки зовнішній, а й внутрішній конфлікт, намагається з’ясувати, хто ж винен у нещасті двох молодих жінок, які кохають Гната. У листі до М. Старицького Іван Карпенко-Карий писав: «Я взяв життя. А в житті не завжди драма розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилось місця для запитання: “Хто винен?”». Головні дійові особи не можуть знайти виходу: роздвоєння Гната між коханням і обов’язком; Варка нещаслива, бо «ні молодиця, ні вдова»; свекруха з жалю до сина постійно дорікає Софії та її старому батькові. І. Франко наголошував, що Іван Карпенко-Карий у тогочасній «моральній атмосфері» сільського побуту «хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту».

Запитання «Хто винен?», але уже з проекцією на історичні події, лягло в основу історичної трагедії Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий».

Трагедія (грец. tragoedia - буквально: козлина пісня) - драматичний твір із гострим конфліктом, який неможливо розв’язати, тому суперечності ведуть до неодмінної загибелі героя.

Історія зради Сави Чалого лягла в основу народної пісні «Ой, був в Січі старий козак»: гайдамацький ватажок Гнат Голий покарав за відступництво колишнього свого побратима, який «відклонився до ляшеньків».

У п’єсі трагічність образу Сави Чалого зображено через внутрішнє роздвоєння героя, який прагне компромісу, припускаючи, що гайдамаччина як стихійний рух може перетворитися на розбійництво, а це не принесе добра Україні: «Понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях усі сконають». Потоцький підступно використовує добрі наміри Сави. Чалий - це не просто зрадник, який продався, а людина, яка заплуталася і не знайшла правильного рішення.

Гнат Голий, який представляє чернь, дотримується народної моралі. Він карає Саву «за те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього, за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву спалив...». Трагедія

«Драматична творчість Карпенка-Карого - це найвище досягнення нашого класичного театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу».

Ростислав Пилипчук

«Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожен, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру...»

Іван Франко

Чалого полягає в тому, що він у глибині душі прагнув добра, але через кохання і намагання зупинити кровопролиття опинився у ворожому таборі. Драматургу вдалося передати як історичну, так і особисту трагедію Сави Чалого.

Образи трагедії «Сава Чалий» вирізняються високим рівнем узагальнення, символічністю.

Драматург першим відійшов від шаблону етнографічної п’єси, давши імпульс розвиткові трагікомедії, створив яскраві зразки соціально-психологічної та історичної драми.

Письменник жив драматургією і театром: «Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене». Щоденна творча праця, тяжкі гастролі, нічна праця над рукописами виснажили драматурга. Хвороба підкралася несподівано й виявилася невиліковною.

Іван Тобілевич помер 2 вересня 1907 р. Поховали його на хуторі Надія поряд із могилою батька. Назар Тобілевич, син Івана Карпенка-Карого, писав: «І коли над труною брати проспівали “Поховали отамана в сиру землю”, то це була цілковита правда. Так! Він справді був отаманом в мистецтві того часу».

Діалог із текстом

1. Визначте роль і місце Івана Карпенка-Карого у розвитку драматургії другої половини XIX ст.

2. Чому письменники дбали не тільки про видання драматичних творів, а й про їхню постановку на сцені?

3. Як проблеми тогочасного суспільства впливали на тематику й проблематику драматичного доробку Івана Карпенка-Карого?

4. Які драматичні жанри розвинув Іван Карпенко-Карий?

5. Прокоментуйте висловлювання І. Франка про Івана Карпенка-Карого. Чому І. Франко так високо оцінив заслуги митця?

Діалоги текстів

• Знайдіть і прочитайте вірш Максима Рильського «Три брати» і проаналізуйте символічні образи в ньому.

Мистецькі діалоги

1. Софія Тобілевич згадувала: «Нам, акторам, страшенно докучали вигуки публіки на нашу адресу під час дії. Ті вигуки, правда, не мали нічого образливого для акторів, вони лише свідчили про зацікавлення глядачів подіями, що розгортались на їхніх очах. "Не вір... Дурить!" - гукав хто-небудь з гальорки артистці, щоб застерегти її від лиходія». Чому, на вашу думку, глядачі так бурхливо реагували на те, що відбувалося на сцені? Що ви дізналися про умови праці українських акторів? Як проходили гастролі?

2. Що, на вашу думку, символізує ювілейна монета, присвячена Іванові Карпенку-Карому?