Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

О, я вірю в божественну силу людської душі! Прийде час - і все чесне, добре, сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом, піде до перемоги любові, свободи і правди!

Михайло Старицький

Найдавнішим вважається давньогрецький театр, де були задіяні лише актори-чоловіки, які під час дійства ходили на «котурнах» (взутті на високій дерев’яній платформі), щоб здаватися вищими. У той час гриму ще не використовували, тому актори носили відповідні трагічні чи комічні маски. Акустика в грецьких амфітеатрах (споруда для постановки вистав), побудованих у вигляді чаші з ярусними рядами місць, була чудова. Хор пояснював зміст того, про що йшлося в п’єсі.

Цікаво знати!

Театр в Епідаврі зберігся найкраще серед інших давньогрецьких театрів і є зразком еллінської архітектури. Його називають пам’яткою краси та симетрії. Нині театр діє, до того ж у ньому - унікальна акустика.

Театральне мистецтво України бере свій початок іще від фольклору, адже веснянки, купальські, обжинкові пісні, обряди весілля, похорону містять виразні драматичні елементи, які поєднують у собі діалоги, мелодію, танець, пантоміму. Сміхова культура українців породила фольклорно-літературні варіанти комедії. Процес переростання комічних елементів із найпростіших форм народної драми та народних пісень-ігор у самостійний жанр розпочався з обрядових дійств зимового циклу («Коза» та «Маланка»), театральних вистав комедійного жанру («Млин», «Піп і смерть»), ігор («Явтух», «Северин», «Війт і жебрак»). Жартівливими були діалоги або монологи, сміх викликали і зовнішні ефекти (перевдягання, безглузді бійки, нібито випадкові падіння).

Західноєвропейська релігійна драма сягнула меж України лише під кінець XVI ст. У Західній Європі спочатку ставили на сцені тексти суто релігійного характеру.

Оригінальна давньогрецька маска

Театр в Епідаврі (сучасний вигляд). Греція

Стилізовані театральні маски як емблема сучасних театрів

1 Шпільмани - тут: клоуни.

Згодом з’явилися дії з пастухами, вояками, картини з життя. Поступово релігійна драма вийшла з-під влади церкви, де, за словами І. Франка, «на неї ждала зовсім інша компанія - жонглери, шпільмани1 та різнородні веселі товариства, що мали єдине завдання - бавити, смішити народ».

Щоб «розсіяти нудоту довгих діалогів», до текстів драми додавали анекдотичні сценки, так з’явилися інтермедії. У шкільній поетиці 1648 р. подано визначення інтермедії, як «короткої дії, вигаданої або справжньої, що розігрується між актами комедії і трагедії, складається зі слів, предметів та осіб веселих, що освіжує увагу слухача, не належить до актів і сцен п’єси».

Авторами інтермедій найчастіше ставали студенти (спудеї), які писали тексти розмовною мовою, об’єктом їхньої уваги виявлялося життя людей низького походження, традиційно вони містили повчальну настанову. Із XVII ст. збереглися тексти інтермедій до драм Якуба Гаватовича, а із XVIII ст. - до драм Георгія Кониського та Митрофана Довгалевського. Навіть у вертепній скриньці з’явилися жартівливі ролі: недалекий чоловік, хитрий циган, підприємливий єврей, зазнайкуватий шляхтич. Ці драматизовані веселі оповідання викликали чималий інтерес глядачів.

Надалі становлення української комедії було тісно пов’язане з інтермедіями. Серед перших комедійних авторів називають пана Танського, який, на думку Олександра Білецького, був прадідом Миколи Гоголя, батько якого теж писав комедії («Собака-вівця» та «Простак» виразно тяжіють до інтермедій).

Нову українську драму започаткував Іван Котляревський творами «Наталка Полтавка» (1818) та «Москаль-чарівник» (1819). Як справедливо зауважив Ярослав Поліщук, «фаза комедії втілює шлях від «Енеїди» І. Котляревського (1798) через котляревщину до Шевченка». Згодом в І. Котляревського з’явилися творчі послідовники (Василь Гоголь, Роман Андрієвич, Яків Кухаренко), які розробляли однотипний любовний сюжет - неможливість одруження через станову нерівність. Власне, творчість І. Котляревського-драматурга «є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою». Цей автор не наслідував високих класицистичних традицій, а показав колоритні національні характери в тогочасних реаліях, що характерно для соціально-побутової п’єси. У драматичних творах І. Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» представлені елементи традицій українського народного театру (вертепу), інтермедій та комічної опери XVIII ст.

Цікавим жанровим комедійним різновидом, який сформував певний літературний та естетичний досвід XIX ст., виявився водевіль - легка, сентиментальна комедія зі співами. В основі водевілю лежить інтрига, анекдотичний сюжет із несподіваною розв’язкою, музикою і танцями. Крім загальновідомого «Москаля-чарівника» та «Бой-жінки» Григорія Квітки-Основ’яненка, згодом з’явилися такі водевілі, як «Муж старий, жінка молода» Степана Петрушевича, «Простак» Василя Гоголя.

Схема за підручником «Теорія літератури» за редакцією Олександра Галича

Виникнення професійного національного театру засвідчує високий культурний розвиток народу, тож німецький драматург і поет Йоганн-Фрідріх Шиллер не без підстав наголошував: «Якби ми дожили до національного театру, то ми би стали нацією». Західноєвропейські народи спромоглися на свої національні театри. Іспанський професійний театр на повний голос заявив про себе на межі XVI— XVII ст. У Франції національний театр яскраво проявився в середині XVII ст., у чому заслуга насамперед комедій геніального Мольера; у Німеччині - наприкінці XVII ст., у Російській імперії - на початку XVIII ст., коли за наказом царя Петра І було створено Публічний театр, розрахований на широке коло глядачів.

Царські укази про заборону української мови й національного театру сповільнювали розвиток української драматургії в цілому, але завдяки наполегливості й жертовності українських митців вона розвивалася. У другій половині XIX ст. в Україні активно функціонують аматорські (латин. amator, фр. amateur - любитель) театральні гуртки і трупи у Полтаві, Чернігові, пізніше - у Єлисаветграді, Києві, Харкові. У 60-х рр. XIX ст. із київським аматорським театральним гуртком пов’язана діяльність Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Павла Чубинського, Олександра Русова, а єлисаветградський гурток дав поштовх для розвитку творчих сил Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького і виникнення театру корифеїв1, який вважається першим українським професійним театром.

Якщо вести мову про розвиток драматургії і театрального мистецтва на західноукраїнських землях, то необхідно згадати про українську театральну виставу, яка 1841 р. відбулася в стінах Львівської духовної семінарії. 1848 р. великий успіх у Коломиї мали постановки за творами Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка. 1849 р. у Львові шанувальники театрального мистецтва побачили сценічну реалізацію оригінального твору «Терпен - спасен» Рудольфа Моха.

1 Корифей - давньогрецьке слово, яке означає «заспівувач» або керівник хору. Сьогодні в переносному значенні «корифей» - це провідний, визначний діяч мистецтва, науки тощо. Театр корифеїв - перший український професійний театр, що своєю появою засвідчив зрілість української культури.

Омелян Бачинський

1864 р. у Львові відбулося відкриття першого українського професійного театру, який утримувало товариство «Руська бесіда». Його очолив український актор і режисер Омелян Бачинський.

«Руська бесіда» вважалася клубним товариством, яке влаштовувало літературні, музичні й танцювальні вечори, лекції. Один із засновників «Руської бесіди» Юліан Лаврівський 1861 р. писав: «Коли хочемо, щоб наша мова процвітала, то повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові». Цей задум підтримав митрополит Григорій Якимович. Прогресивні діячі звернулися до Галицького сейму, щоб раз на тиждень у Скарбківському театрі у Львові відбувалися вистави «руською» (українською) мовою. Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на найкращі твори драматургів із Наддніпрянської України: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основяненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка із вставною музичною картиною «Вечорниці»

Петра Ніщинського, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Ніч на Івана Купала» М. Старицького, «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, а також драматичні твори західноукраїнських авторів: Р. Моха, Василя Ільницького, І. Франка. Із великим успіхом ставили оперу «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

Театр «Руська бесіда» успішно гастролював у Коломиї, Станіславові (теперішньому Івано-Франківську), Чернівцях, проте постійний брак коштів призвів до того, що у жовтні 1867 р.

О. Бачинський змушений був розпустити свою трупу. Наступного року в Народному домі у Львові відбулося кілька аматорських вистав, які організував колишній член театральної дружини Юліан Нижанківський. 1869 р. зібрався новий колектив театру й завдяки Ю. Лаврівському «Руська бесіда» була визнана професійною організацією, тож почала отримувати щорічну грошову підтримку від Галицького сейму.

«Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів - то не була дилетантська1 імпровізація.., а здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів».

Іван Франко

1 Дилетантський - непрофесійний, аматорський, поверховий, без жодних професійних знань та умінь.

Сцена з трагікомедії «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого в театрі «Руська бесіда»

Будівля Народного дому (Львів), де колись розміщувалася культурно-просвітницька організація «Руська бесіда» (сучасне фото)

Степан Чарнецький писав: «У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, правдиве назвисько якої було Рожанковська». Ця патріотично налаштована жінка очолювала театр до кінця 1880 р. і зробила все від неї залежне, щоб період її керівництва театром став його «кращою добою в історії розвитку». До складу «Руської бесіди» у 1875 р. входив і актор із Наддніпрянської України - Марко Кропивницький. У галицькій трупі він працював не тільки як актор, а і як режисер, поставив цей театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису «Діло» запитав, якою мовою розмовляє Кропивницький поза сценою, він щиросердно відповів: «Мовою Шевченка». Після повернення на Наддніпрянщину саме М. Кропивницький відіграв визначну роль у становленні театру корифеїв.

Марко Кропивницький сам шукав акторів, розвивав їхні творчі здібності, майстерність, яскраво проявив себе як актор і режисер. До його театральної трупи входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський, якими й досі пишається українська сцена.

Тривалий час український професійний театр розвивався як синкретичне1 мистецьке явище, у якому акторська гра перепліталася з вокально-музичними сценами, танцями. Проте у другій половині XIX ст. принцип театральності все частіше почав підпорядковуватися принципові реальності, правдоподібності. На перший план виходять п’єси без участі хору та без хореографічних (танцювальних) постановок. Реалістично-побутове спрямування театру виявлялося в намаганні мінімізувати етнографічні елементи, вийти за межі сільського життя і ненав’язливо виховувати мистецькі смаки глядача на найкращих взірцях європейської драматургії. До репертуару залучали драматичні твори з історичними сюжетами. Це пробуджувало національну самоідентифікацію українців, а тому не на жарт лякало владу і постійно тримало в напрузі цензуру. Царський уряд намагався не допускати на сцену серйозні за змістом та актуальні за проблематикою твори. Іван Карпенко-Карий негативно відгукувався про легкі сценічні жанри, зокрема «фарс і оперетку», вважаючи, що «вони - ганьба мистецтва, бо смак псують». Вузьке розуміння функції театру тільки як розважальної зрештою вдалося подолати. Головний герой п’єс дедалі частіше не гинув із розпуки, а боровся бодай за власне щастя.

1 Синкретичний - комплексно оприявлений, нерозчленований, єдиний в усіх проявах.

Трупа Марка Кропивницького

Марко Кропивницький (у центрі) з акторами

1881 р. після років боротьби режисери отримали можливість ставити вистави українською мовою, але за умови, що їм передуватимуть російськомовні. Доходило до комічних ситуацій: часто єдиним глядачем постановки російською мовою був сторож театру, українська публіка зазвичай збиралася на другу частину театрального вечора.

Попри значні творчі досягнення та визнання, український театр постійно перебував у матеріальній скруті, вистави доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях (переважно у стодолах і клунях), не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів.

Іван Франко, віддаючи належне заслугам Михайла Старицького як мецената й режисера, називав його «батьком українського театру», адже корифей продав свою спадщину, щоб придбати для театру найнеобхідніше, матеріально підтримував акторів. Щоб поповнити репертуар, М. Кропивницький та М Старицький пристосовували до сцени насамперед твори Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і повість «Тарас Бульба». Також завдяки їм, окрім «Назара Стодолі», сценічним життям зажили поеми «Катерина», «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна» Тараса Шевченка. Їхні інсценізації поряд із п’єсами «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка стали якісною основою тогочасного театрального репертуару.

Наприкінці 1880-х рр. спробував свої сили у драматургії і Панас Мирний. У п’єсах «У черницях» (1884), «Перемудрив» (1884), «Згуба» (1886), «Лимерівна» (1892), «Не вгашай духу» (1905) письменник порушував ті самі проблеми, що і в прозі: людина й суспільство, морально-етичне протистояння, прагнення свободи.

Найвизначніша п’єса цього автора - «Лимерівна». Вона єдина з доробку Панаса Мирного-драматурга була поставлена на сцені й увійшла до репертуару театру корифеїв. Основний конфлікт драми «Лимерівна» пов’язаний із любовною колізією: сільська красуня Наталка змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком. Доведена до божевілля, вона закінчує життя самогубством. Її коханий Василь - сирота і наймит заможного козака - виявився неспроможним боротися за своє кохання. Головну героїню блискуче зіграла геніальна акторка Марія Заньковецька: «Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскравим, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п’єси “Лимерівна”.

Афіша і кадри з кінофільму «Лимерівна» (1955)

Наталя співає пісню “Ой пила, пила та Лимериха на меду, пропила свою дочку молоду”. Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещеного: ”А батенько хрещений до-по-ма-гав..” При цих словах Наталя-Заньковецька дивилась на нього з таким полум’ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі...» (Панас Мирний).

Кінорежисер Василь Лапокниш за п’єсою «Лимерівна» у 1955 р. зняв однойменний фільм.

Цікаво, що навіть у наш час драма «Лимерівна» не сходить із підмостків багатьох українських театрів.

Чимало оригінальних драматичних творів, які ще до їхнього виходу друком ставили на сцені, написали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий. Однак ані М. Старицький, ані М. Кропивницький не наважувалися вийти за рамки так званої етнографічної драматургії.

Творцем української реалістичної соціальної драми став Іван Карпенко-Карий. Його ж називають «батьком» українських комедії («Сто тисяч», «Хазяїн») і трагедії («Сава Чалий»). Цей драматург - автор 18 оригінальних п’єс, в основі яких - гострі соціальні суперечності. Саме він уперше порушив проблему відповідальності митця й величезного тягаря таланту («Суєта»), розробляв складні психологічні конфлікти («Бурлака», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн»), Митець розгортав дію не на тлі чудових українських краєвидів, що було характерно для попереднього етапу розвитку сценічної постановки, а в звичайних помешканнях. Режисер відмовився від святкового національного вбрання на сцені на користь повсякденного; події відбувалися в наближених до реального життя умовах; поменшало другорядних персонажів і сцен зі співами.

У 1885 р. Марко Кропивницький із групою акторів відокремився від трупи М. Старицького. Обидва колективи почали самостійне театральне життя. У трупі М. Кропивницького грали Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська, Андрій Максимович, Іван Загорський, А. Переверзева, Олена Маркова, Д. Мова, П. Карпенко, Лідія Квітка. Керівник трупи запровадив колегіальні рішення: десять провідних акторів вирішували питання репертуару, вибір маршруту для гастролей, питання найму працівників і їх звільнення. Актори зуміли відновити вистави попередніх років, інсценізували нові п’єси, зокрема Івана Карпенка-Карого «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Упродовж 1885-1888 рр. колектив відвідав понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де виступав із величезним успіхом. Видатний діяч російського театру Микола Синельников визнавав: «До цього часу, до зустрічі з “Малоросійським театром”, я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, найкращими на той час, Малого московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне - про ансамбль». І хоча сьогодні вважається, що саме таку поведінку на сцені, коли кожен актор грає не осібно, а в колективі, власне, в ансамблі, запровадив значно пізніше російський режисер Костянтин Станіславський, та насправді пальма першості належить українцеві Маркові Кропивницькому. Він також написав 40 драматичних творів, більшість із яких - комедійного змісту. М. Кропивницький мав хист композитора і став автором пісень «За сонцем хмаронька пливе», «Соловейко», «Ревуть-стогнугь гори-хвилі», «Де ти бродиш, моя доле». Для дітей М. Кропивницький створив п’єси «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню». Корифей українського театру відомий і як чудовий перекладач комедії «Ревізор» М. Гоголя. І. Франко цінував у М. Кропивницькому талант оповідача, прекрасну мову творів: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати...»

Як актор М. Кропивницький не втратив таланту перевтілення і на схилі життя. Значно молодший від нього актор Іван Мар’яненко згадував: «Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх несамовитою, потворною жадобою до золота».

На знак поваги і вдячності художник Ілля Рєпін подарував Маркові Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні кермує човном, що пливе серед морських хвиль.

Цікаво знати!

Величезний успіх мала провідна акторка цієї трупи - Марія Заньковецька. Коли в 1912 р. в Москві їй запропонували блискучу кар’єру в складі акторів найкращих російських столичних театрів, Марія відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покидали найталановитіші митці. Під час московських гастролей театру корифеїв Лев Толстой, побачивши Марію Заньковецьку в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», зі сльозами на очах попросив українську акторку подарувати йому червону хустку зі своїх плечей, у якій Марія грала роль Олени.

Трупа Михайла Старицького (Євдокія Боярська, Олександра Вірина, М. Маньківська, Василь Грицай, Ю. Косиненко, Леонід Манько, Любов Ліницька, Юлія Шостаківська) зберігала ідейні та художні принципи, впроваджені М. Кропивницьким і М. Старицьким іще під час їхньої спільної роботи. Упродовж 1885-1891 рр. цей колектив відновив показ вистав «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша».

Марія Заньковецька

Цікаво знати!

У другій половині XIX ст. розвивається і музичне мистецтво: племінник відомого поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського - Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) - написав першу українську лірично-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863). Митець створив музичний твір про козаків, які опинилися за Дунаєм після зруйнування у 1775 р. російськими військами Січі. Опера відтворювала велику любов запорожців до рідної землі та їхнє прагнення повернутися в Україну. «Запорожця за Дунаєм» із величезним успіхом ставили у театрі корифеїв.

Справжня скарбниця вокальної музики - цикл творів Миколи Лисенка «Музика до “Кобзаря” Тараса Шевченка». За творами українських письменників композитор створив такі різновиди опери, як монументальна історико-героїчна народна драма («Тарас Бульба»), лірично-побутова опера («Різдвяна ніч»), лірично-фантастична опера («Утоплена»), сатирична опера («Енеїда»). М. Лисенко написав музику до театральних вистав за творами М. Старицького («Остання ніч»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та ін. Костянтин Станіславський писав Агатангелові Кримському, що «Лисенка - цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора - ми сміливо можемо назвати сонцем української музики».

Трупа М. Старицького гастролювала в Криму, на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Постійні гастролі театральних колективів були справою непростою. Кочовий спосіб життя немилосердно підривав здоров’я акторів: «Яка лиха хуртовина жене людей на далеку північ, до кам’яних фортів Кронштадта, серед льодових скель і крижаних гір... серед холоду і північної завірюхи?.. То артисти українського театру» (Іван Карпенко-Карий).

Найкращі традиції перших українських професійних колективів продовжили колективів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. Український старовинний шляхетний рід литовсько-білоруського та польського походження Тобілевичів особливо прислужився театрові. Четверо із шести дітей Карпа Тобілевича стали видатними діячами українського театру, зокрема Марія Садовська-Барілотті (псевдонім походить від дівочого прізвища матері та прізвища чоловіка), Іван Карпенко-Карий (псевдонім поєднує у собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого - героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля»), Микола Садовський (псевдонім утворений від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань).

Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка в Києві. Початок XX ст. (у той час - Театр «Соловцов») і сучасна будівля

Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької у Львові (сучасна будівля)

Епізод сучасної постановки поеми «Катерина» Тараса Шевченка у театрі ім. Марії Заньковецької (режисер Богдан Ревкевич)

Іван Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом і при тому великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

Іван Франко

Родину Тобілевичів справедливо називають осередком українського театру: Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати (Микола Садовський, Панас Саксаганський) - режисерами та акторами, сестра (Марія Садовська-Барілотті) - театральною актрисою й солісткою. До родини Тобілевичів долучилися також акторки Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи Садовського) та Софія Дитківська (дружина Івана Карпенка-Карого після смерті Надії Тарковської).

Іван Карпенко-Карий навіть у епізодичних ролях умів проявити себе унікальним актором, блискуче зіграв головних героїв у власних п’єсах: Герасима Калитку («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшину Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»).

Микола Садовський був незрівнянний у героїчних ролях. Прекрасні зовнішні дані, голос сприяли його величезному успіхові на сцені.

Він зіграв ролі Богдана Хмельницького й Тараса Бульби з однойменних драм М. Старицького, Сави Чалого з однойменної п’єси Івана Карпенка-Карого, Назара з драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Найулюбленіший образ Миколи Садовського - Сава Чалий. Актор феноменально входив у роль, віртуозно вмів перевтілюватися на сцені, тож суперечливий характер освіченого козака, спочатку - ватажка повстанських мас, а потім - ревного служителя польській шляхті, особливо вдавався Миколі Садовському. «Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти в чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. “За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, - виголошував вирок Гнат Голий, - за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила”. Першу фразу Сава-Садовський слухав із гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій - схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до козаків, які й мали виконати вирок. Технічно це робили так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той самий рух зліва направо, а Гнат усаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями...» (Іван Мар’яненко). Микола Садовський подбав про залучення до театрального репертуару п’єс Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся, на українській сцені поставив опери Миколи Лисенка, Дениса Січинського, Станіслава Монюшка.

Іван Карпенко-Карий у ролі Івана Виговського (історична драма Михайла Старицького «Богдан Хмельницький»)

Микола Садовський у ролі Запорожця

Свій шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені першого українського професійного театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького. У зрілі роки він дбав про засоби емоційного впливу на глядача, надавав особливого значення музичному оформленню вистав, тому створив при театральній трупі хор.

Панас Саксаганський блискуче зіграв ролі Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Шпоньку з комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького, Копача, Гната Голого, Івана Барильченка з п’єс Івана Карпенка-Карого. Вершинною була його гра в ролі Івана Барильченка («Суєта» Івана Карпенка-Карого). Порівняно рідше, але також високопрофесійно виступав Панас Саксаганський у трагічних ролях, зокрема в ролі Івана Богуна та Гната Голого. Максим Рильський твердив: «Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік».

Сценічну долю сестрі братів Тобілевичів - Марії Садовській-Барілотті - напророкував український композитор і поет-перекладач П. Ніщинський. Почувши, як вона співає, він вигукнув: «Ваша доля - то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!» Але тільки в зрілі роки Марія Садовська-Барілотті, повернувшись з Італії, таки розпочала свою акторську кар’єру за підтримки старшого брата Івана. Марія була присутня, коли М. Кропивницький читав Івану Карпенкові-Карому свою драму «Дай серцю волю, заведе в неволю», і попросила в нього свою першу роль. Із 1883 р. Марія Садовська-Барілотті збагачувала театр професійним виконанням народних пісень. Її співацька та акторська майстерність стала окрасою театральних труп Панаса Саксаганського, М. Старицького, Миколи Садовського. Майже після кожної вистави саме невгамовну на сцені Марію глядачі по кілька разів викликали на біс.

Панас Саксаганський у ролі гайдамаки

Марія Садовська-Барілотті

Марія Заньковецька - найталановитіша акторка театру корифеїв, хоча, крім неї, жіночі ролі успішно грали Любов Ліницька, Марія Садовська-Барілотті. Саме жіноцтво у театральних трупах виявилося найбільш охочим до відповідної освіти й професійно підготовленим (Л. Ліницька закінчила харківську гімназію і брала приватні уроки акторської майстерності; сестра Тобілевичів опанувала італійську школу вокалу співака Барілотті, тому й співала майже в усіх жіночих партіях опер; Марія Заньковецька брала уроки у професора Гельсінського відділення Петербурзької консерваторії Яна Гржималі).

1882 р. Заньковецька дебютувала в ролі Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського на аматорській сцені в Ніжині. Сценічний псевдонім Заньковецька утворений від назви рідного с. Заньки, щоб рідні не дорікали їй за зганьблене акторською «легковажною професією» прізвище. Кохання Галі й Назара, якого грав Микола Садовський, а Галю - Марія Заньковецька (драма «Назар Стодоля» Т. Шевченка), критики порівнювали з палким коханням Ромео та Джульєтти. За роль Ярини в «Невольнику» (за поемою Т. Шевченка) акторка отримала від М. Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».

Цікаво знати!

Як дружина військового, Марія Адасовська (справжнє порізвище майбутньої акторки) жила в молдавському місті Бендери. Якось у гостях вона заспівала: «Коло млина, коло броду, / Два голуби пили воду...» - і несподівано почула, що до її співу приєднався чоловічий голос: «Вони пили, вуркотіли, / Та й знялися, полетіли». Оглянувшись, Марія побачила красеня-офіцера, який відрекомендувався Тобілевичем із Херсонщини. Так відбулося знайомство двох провідних діячів театру - Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Марія погодилася на пропозицію Садовського зіграти ролі у виставах трупи Кропивницького. Так 27 жовтня 1882 р. вона дебютувала в ролі Наталки (п’єса «Наталка Полтавка» І. Котляревського).

Про свій життєвий вибір Марія Заньковецька писала так: «Я не могла більше боротися зі своїм коханням і, порвавши зі всіма своїми, поступила на сцену». Батько прокляв Марію, адже заміжжя із Хлистовим гарантувало їй забезпечене життя, а розрив церковного шлюбу і професія акторки на той час вважалися аморальними. Та Заньковецька знайшла сили йти до кінця: Синод розірвав її шлюб, про це прилюдно оголосили в місцевій церкві, заборонивши непокірній жінці вінчатися вдруге. Зате акторська кар’єра Марії Заньковецької виявилася блискучою. Маючи чудовий голос - драматичне сопрано, Марія Заньковецька неперевершено виконувала українські народні пісні. Акторка любила складні ролі, проникнуті справжнім драматизмом або запальною комедійністю. Вона відтворювала на сцені життя та емоції простих людей, розкриваючи красу їхніх душ.

Марія Заньковецька

Іще за життя великий талант Марії високо оцінили не тільки українські глядачі. Сталося так, що одночасно із Заньковецькою у Петербурзі гастролювала італійська актриса Елеонора Дузе, неперевершена в ролі Нори (однойменна п’єса Генріка Ібсена). Одного й того ж театрального вечора на сценах Малого і Панаєвського театрів італійська й українська актриси грали свої коронні ролі. Однак петербурзька знатна публіка масово «пішла на Заньковецьку». Кожна вистава, у якій грала ця акторка, відзначалася аншлагом1.

1 Аншлаг - переповнений зал, відсутність вільних місць.

Петро Чайковський, перебуваючи в Одесі, виступив як диригент у постановці власної опери «Пікова дама». Після вистави Марія Заньковецька з групою українських акторів вирішили привітати геніального композитора й подарували йому вінок із живих квітів з написом на стрічці: «Смертні - безсмертному». Коли ж П. Чайковський дивився виставу «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, в якій роль Софії виконувала Марія Костянтинівна, то після вистави вийшов на сцену й урочисто підніс актрисі вінок із написом на стрічці: «Μ. К. Заньковецькій - безсмертній від смертного».

1906 р. Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві перший стаціонарний український професійний театр, а також акторка була серед ініціаторів заснування театру Миколи Садовського в Полтаві, майже сама домагалася відкриття Ніжинського стаціонарного державного театру. Буремного 1918 р. провідна актриса колишнього театру корифеїв організувала народний театр «Українська трупа під орудою Μ. К. Заньковецької», який поставив спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Гетьман Павло Скоропадський, визнаючи великі сценічні заслуги мисткині, у червні 1918 р. затвердив постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

Сімейне життя Марії Заньковецької з Миколою Садовським не було щасливим. Двом яскравим особистостям ужитися виявилося дуже складно. Але на Байковому кладовищі їхні могили поруч.

Пам'ятники на могилах Марії Заньковецької і Миколи Садовського на Байковому кладовищі в Києві

Драма - один із трьох основних родів літератури. Слово «драма» може вживатися у значенні тексту, написаного для постановки на сцені у вигляді дій, картин, актів, яв, коли явища життя розкриваються через самовиявлення дійових осіб, їхні вчинки та розмови, а може означати складну і небезпечну для життя героїв подію із яскраво вираженим конфліктом. Наприклад, І. Франко мелодрамою назвав збірку «Зів’яле листя», в якій ліричний герой через нерозділене кохання закінчує життя самогубством.

Античний філософ Аристотель вважав, що драма - відтворення дії дією, а не розповідь, як це властиво для лірики і прози. Театральна драма виникла значно пізніше, ніж трагедія та комедія. Цей жанр з’явився лише у XVIII ст. Різновиди драми: історична, героїчна, соціально-побутова, психологічна, мелодрама.

Діалог із текстом

1. Розкажіть про фольклорні та релігійні джерела театрального мистецтва в Україні.

2. У яких умовах виник театр корифеїв?

3. Які перешкоди заважали розвиватися театральному мистецтву у Наддніпрянській Україні?

4. Чому, на вашу думку, розвиток драматургії й театру - нерозривні явища?

5. Що ви довідалися про львівський театр «Руська бесіда»?

6. Як Іван Карпенко-Карий ставився до легких сценічних жанрів і чому? Якими він бачив п'єси українського театру за тематикою та проблематикою?

7. Що ви довідалися про роль М. Старицького у створенні театру корифеїв?

8. Із яких джерел поповнювався репертуар театру корифеїв?

9. Що ви можете сказати про акторську творчість М. Кропивницького? Як саме він реалізовував свої режисерські здібності?

10. Чим відрізнялася акторська гра Миколи Садовського?

11. Розкрийте особливості таланту Марії Садовської-Барілотті.

12. Яких митців дала українському театру родина Тобілевичів? Розкажіть про їхній внесок в українську культуру.

13. Пригадайте, у яких двох основних значеннях вживається слово «драма» в українській мові.

Діалоги текстів

1. Чому поети і прозаїки намагалися писати драми? Чи завжди ці твори відзначалися сценічністю? Чому М. Старицькому доводилося переробляти їх?

2. Порівняйте час виникнення українського професійного театру з часом появи національних театрів у Європі. Про що це свідчить?

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте будову давньогрецького амфітеатру. Чим вона вражає?

2. Чому давньогрецькі трагедійна і комедійна маски стали емблемою сучасного театрального мистецтва?

3. Розгляньте фото актора в театральній ролі (на ваш вибір) або кадр із фільму за мотивами драми і дайте оцінку зображеному.

Діалог із науковцем

Михайло Грицай

НЕОЦІНЕННІ ЗАСЛУГИ ТЕАТРУ КОРИФЕЇВ1

Гра театру корифеїв вражала поєднанням високої ідейності і художності, майстерності виконання і простоти. Серед акторів панувала творча атмосфера, моральне піднесення. Театр корифеїв був громадською трибуною, з якої звучали гнівні слова осуду політики самодержавства, полум'яний заклик стати на захист знедоленого народу.

Але зростання популярності українського театру породило й такі театральні трупи, які заради заробітку, задовольняючи смаки міщанства, ставили низькопробні п'єси, скомпоновані зі сцен пиятики та гулянок, карикатур на українського селянина. Проти таких труп театр корифеїв повів нещадну боротьбу.

Бурхливий розвиток демократичного в своїй основі театру вимагав оновлення репертуару, створення п'єс актуальної тематики.

Український прогресивний театр і драматургія пройшли складний шлях у своєму ідейно-творчому розвитку. Переборюючи цензурні утиски, нищівно викриваючи міщанські смаки й «драморобщину», українське драматичне мистецтво в другій половині XIX ст. піднеслося на небувалу висоту і стало гордістю українського народу.

1 Назва статті наша. - Прим. авторів підручника.

1. Що нового про театр корифеїв ви довідалися з літературознавчої статті М. Грицая?

2. У чому основна заслуга театру корифеїв?

3. Чому літературознавець називає перший український професійний театр «гордістю українського народу»?

4. Об'єднавшись у творчу «малу» групу (3-5 осіб), підготуйте лаконічний проект «Роль і значення театру корифеїв для розвитку національної гідності, громадянської свідомості й самоідентифікації представників широких народних мас».

Консультація

Надалі запам’ятайте такі основні ознаки драматичного твору:

1. Драматичним творам завжди притаманний яскраво виражений конфлікт.

2. На початку драми завжди подають список дійових осіб, деколи з короткою характеристикою героїв (вік, вигляд, професія, звички).

3. Драма складається з дій, актів (картин), яв.

4. Усі події на сцені розгортаються в теперішньому часі.

5. Сюжет драми реалізується через монологи, діалоги та вчинки дійових осіб.

6. У драматичному творі відсутні описи. Украй необхідну додаткову інформацію подають у ремарках.

7. Драматичний твір призначений не стільки для читання, скільки для постановки на сцені.

8. Остаточно завершеним драматичний твір вважається лише після постановки на сцені, а його авторами є як драматург, який написав твір, так і режисер, який здійснив сценічну постановку. Саме їхнє творче співавторство дає можливість старому твору в кожну наступну епоху жити новим життям.