Всесвітня історія: Підручник для 9 класу "Реєнт 2017" - Нова програма

§13. УТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

1. Антиколоніальна революція на Гаїті та її результати

У серпні 1791 р. під впливом Французької революції спалахнуло масове повстання чорношкірих рабів у французькій колонії Сан-Домінго (з кінця XVII ст. займала західну частину о. Гаїті, східна продовжувала належати Іспанії) під проводом колишнього невільника Туссена Лувертюра. Іспанська влада східної частини Гаїті загравала з повсталими, розраховуючи використати їх для захоплення французької частини острова. Комісари Конвенту, що прибули в Сан-Домінго у 1794 р., проголосили відміну рабства, проте невдовзі на острові висадився британський десант. У результаті запеклої чотирирічної боротьби залишки британських військ змушені були евакуюватися з Гаїті, генерал-губернатором усього острова (в 1795 р. Іспанія поступилася його східною частиною Франції) став Туссен Лувертюр.

Туссен Лувертюр

Наполеон Бонапарт після захоплення влади у Франції 9 листопада 1799 р. мав намір створити колоніальну імперію в Америці. Добившись від Іспанії поступки Луїзіани, відрядив у 1802 р. до Гаїті 20-тисячний корпус під командуванням генерала Леклерка. Пообіцявши мир, генерал заманив Туссена Лувертюра на нараду і наказав схопити та вислати гаїтянського лідера до Франції, де той і помер в ув’язненні наступного року. Але під проводом соратника Туссена Лувертюра Жана Жака Дессаліна армія повсталих здобула блискучу перемогу (у листопаді 1803 р. із 43 тис. французьких військ на батьківщину відбуло всього 8 тис. уцілілих солдатів, та й ті потрапили в полон до британського флоту), і 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність Гаїті. Повстанці отримали землі французьких колоністів.

Жан Жак Дессалін

Східна частина острова залишилася в руках Франції, у 1808 р. було повернуто Іспанії, а в 1822 р. її зайняли гаїтянські війська. Після кількох безуспішних спроб відновити своє панування Париж у липні 1825 р. визнав незалежність Гаїті з умовою компенсації за експропрійовану власність французьких плантаторів. У 1844 р. у східній частині острова в результаті антигаїтянського повстання було утворено самостійну Домініканську Республіку, яка швидко потрапила під фінансово-економічний контроль США. Особливістю ж політичного розвитку Республіки Гаїті стала гостра міжусобна боротьба за владу.

Схарактеризуйте основні етапи боротьби за незалежність Гаїті.

2. Початок Війни за незалежність іспанських колоній

«Визволитель»

Персоналії

СІМОН БОЛІВАР (1783-1830

Лідер боротьби за незалежність іспанських колоній у Південній Америці. 1813 р. Національний конгрес Венесуели проголосив його «Визволителем»; національний герой шести країн Південної Америки.

Народився в заможній креольській родині, якій належали численні золоті, срібні й мідні копальні у Венесуелі. Він рано залишився без батьків. На освіту та формування поглядів Болівара визначний вплив мав його вчитель і старший друг Сімон Родрігес. «Я шалено люблю цю людину», - зізнавався Сімон, кажучи про Родрігеса. Він був наставником Болівара упродовж п’яти років. Коли вони зустрілися, учителю було 20 років, учневі-9; учень дивився на вчителя з побоюванням і повагою. Венесуельський просвітник Родрігес був послідовником Руссо і французьких енциклопедистів, ідеї яких він з ентузіазмом поширював серед колоністів. Від С. Родрігеса молодий Болівар дізнався вперше про традиції визвольної боротьби в колоніях. Родрігес ознайомив свого вихованця з класиками давнини, з ідеями французьких мислителів, багато книжок яких було в бібліотеці батька Болівара. З ентузіазмом говорив учитель своєму учневі про Французьку революцію. 1799-1806 рр. Болівар провів у Європі (Іспанія, Франція, Італія). 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро в Римі, у присутності Родрігеса, поклявся боротися за звільнення Південної Америки від колоніалізму. Болівар мріяв про створення на території Венесуели, Колумбії, Еквадору, Болівії і Перу федеративної держави на зразок США.

Під впливом яких ідей відбувалося становлення світогляду С. Болівара?

Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки.

19 квітня 1810 р. революційна хунта (ісп. junta - «об’єднання», «союз політичного характеру») захопила владу в Каракасі, а 5 липня 1811 р. скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську Конституцію. Однак індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, а керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.

Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду, у столиці якої - Боготі - 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні 1811 р. там було проголошено створення держави Кундінамарки. Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустріла спротив з боку місцевих угруповань, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади із центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав було звільнено від іспанських військ більшу частину Венесуели і в серпні 1813 р. створено 2-гу Венесуельську республіку на чолі з С. Боліваром. Муніципалітет Каракаса присвоїв йому почесне звання «Визволителя».

23 травня 1810 р. патріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата - Буенос-Айресі, але, як і на півночі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій.

У Парагваї та Уругваї до влади прийшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та великого монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав.

У Чилі іспанську адміністрацію було зміщено 18 вересня 1810 р., але хунта, що прийшла до влади, не наважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти перекинули підкріплення з Перу і в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.

У Мексиці, на відміну від інших іспанських колоній, на боротьбу за незалежність під проводом сільського священика Ідальго піднялися широкі маси. Близько 100 тис. повстанців з ножами і списами у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не наважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари. Він видав декрети про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям забраних у них земель. Це змусило креольську знать, яка спершу підтримувала повстання, перейти на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу під керівництвом сина теслі Хосе Морелоса. Скликаний за його ініціативою Національний конгрес 6 листопада 1813 р. прийняв Декларацію про суверенітет і незалежність Мексики, а через рік - першу в історії країни республіканську конституцію.

Які країни вибороли свою незалежність у результаті національно-визвольних війн у Південній Америці?

3. Завершення визвольної боротьби і утворення суверенних держав

Але Реставрація Бурбонів в Іспанії в 1814 р., перекидання нових іспанських військ до Америки і розкол та незгоди серед повсталих призвели до відновлення на початку 1816 р. колоніального режиму в усій Латинській Америці (за винятком басейну р. Ла-Плата). Тукуманський конгрес Об’єднаних провінцій Ла-Плати, що групувалися навколо Буенос-Айреса, 9 липня 1816 р. одноголосно проголосив незалежність країни від Іспанії (цей день став національним святом аргентинського народу).

На початку 1817 р. визвольна армія під командуванням Хосе Сан-Мартіна (1778-1850) з неймовірними труднощами перейшла через Анди і розгромила іспанські війська в битві біля Чакабуко в Чилі. 12 лютого 1818 р. в ознаменування першої річниці цієї перемоги було проголошено незалежність країни.

Головний осередок іспанського владарювання в Південній Америці знаходився в Перу, тому у вересні 1820 р. армія Сан-Мартіна на кораблях рушила до перуанського узбережжя. З її наближенням там спалахнуло повстання. Після звільнення Ліми 28 липня 1821 р. Сан-Мартін проголосив незалежність Перу і став «протектором» нової держави, здійснивши низку реформ, які зміцнили економічне і військове становище країни. Іспанські війська трималися лише на півночі Перу.

С. Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели, а в серпні 1819 р., розгромивши колоніальну армію, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдатів визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив «Основний закон Республіки Колумбії» (у літературі більше відомої як Велика Колумбія), що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом було обрано Болівара, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карибського моря, Панами і Кіто.

Буржуазна революція 1820-1823 рр. в Іспанії позбавила Мадрид змоги перекинути до Америки нові війська, вона ж примусила великих мексиканських поміщиків і купців, військово-бюрократичну верхівку, котрі побоювалися проведення новим іспанським урядом ліберальних реформ, стати на шлях проголошення незалежності. Армія під командуванням полковника Ітурбіде, який брав активну участь у каральних операціях проти патріотів, у вересні 1821 р. раптово захопила всі важливі центри країни і вступила в Мехіко. Наступного року Ітурбіде оголосив себе імператором під іменем Августина І, але невдовзі змушений був зректися престолу, у Мексиці утвердився республіканський лад, закріплений конституцією 1824 р. Після краху режиму Ітурбіде було визнано незаконним приєднання до Мексики генерал-капітанства Гватемала, і 1 липня 1823 р. з’явилася федеративна республіка - Об’єднані провінції Центральної Америки (з 1824 р. - Федерація Центральної Америки).

Оскільки в гірській частині Перу на початку 1820-х років залишалися великі контингенти іспанських військ, постало питання про керівництво ними. Секретні переговори в липні 1822 р. у Гуаякілі між Боліваром і Сан-Мартіном виявили суттєві розбіжності між обома лідерами визвольного руху з військових і політичних питань. Невдовзі після них Сан-Мартін добровільно залишив політичну діяльність і емігрував до Франції, а Болівар з вересня 1823 р. очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві під Аякучо було розгромлено останнє їхнє велике угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було названо Болівією.

Одночасно з іспанськими колоніями дістала незалежність і Бразилія, де визвольний рух мав повільніший і більш локальний характер. Ще в 1807 р. після окупації Португалії наполеонівськими військами регент Жуан (у подальшому португальський король Жуан VI) із частиною своєї армії під охороною британського флоту втік до Ріо-де-Жанейро. Це привело до лібералізації колоніального законодавства, зокрема відкриття Бразильського банку та видання указу про свободу підприємницької діяльності в усіх галузях промисловості. У 1815 р. Бразилія стала формально рівноправною частиною Об’єднаного королівства Португалії, Бразилії і Алгарви (південна частина Португалії). Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VI на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педру залишився у Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом «Свобода або смерть!» поширився по всій країні, не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам. 7 вересня 1822 р. Бразилію проголошено незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. у країні було запроваджено конституцію, Педру І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.

Таким чином, у результаті Визвольної війни колоніальний режим було ліквідовано у всій Латинській Америці, за винятком Куби, Пуерто-Рико, Гвіани та дрібних острівних володінь Британії та Франції в Карибському басейні. У ході війни на політичній карті світу з’явилися нові держави: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Об’єднані провінції Ла-Плати (з 1826 р. - Федеративна Республіка Аргентина), Парагвай, Східна Республіка Уругвай, Бразилія. Визвольний рух у цих країнах, за винятком Бразилії, був спрямований проти абсолютизму і відіграв роль буржуазної революції. У цих країнах утвердився республіканський лад, було запроваджено ліберально-демократичні конституції; покінчено з торговельними монополіями, заборонами й обмеженнями на підприємницьку діяльність; відмінено подушний податок і трудову повинність; ліквідовано інквізицію; майже повсюдно скасовано рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.

Схарактеризуйте форми державного устрою, які були встановлені в новостворених країнах.

Розпад колумбійської федерації

Прагнучи об’єднати іспано-американські держави, Болівар провів у Панамі конгрес їхніх представників (1826), але не досяг успіху. Після закінчення визвольної війни на противагу його централістичній політиці в регіоні посилилися тенденції децентралізації. Унаслідок сепаратистських виступів Болівар залишився при владі в Перу і Болівії (1827-1830). На початку 1830 р. він пішов у відставку.

Але створення панлатиноамериканської федерації наштовхувалося на дедалі зростаючий спротив різних угруповань і відверті сепаратистські рухи. У 1828 р. болівійці повстали проти президента Болівії, соратника Болівара, генерала Антоніо Хосе де Сукре (1795-1830). Після відставки і смерті Болівара в 1830 р. Велика Колумбія розпалася на Венесуелу, Нову Гранаду (Колумбію), Еквадор.

Перемозі латиноамериканських країн над Іспанією сприяла й політика США, декларована в «доктрині Монро», котра в 1823 р. проголошувала принцип невтручання європейських країн в американські справи, однак пізніше відкрила дорогу для втручання самих США у справи Латинської Америки.

Якою була позиція США щодо латиноамериканських країн, які боролися за свою незалежність?

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ!

1. Що відбулося раніше: повстання на острові Гаїті чи проголошення Венесуельської республіки ?

2. Окресліть територію Колумбійської конфедерації. Які держави входили до її складу?

3. Антоніо Хосе де Сукре та Сімон Родрігес. Які події в історії латиноамериканських країн пов’язані з їхніми іменами?

4. Яка, на ваш погляд, подія в історії боротьби за незалежність латиноамериканських народів мала виняткове значення?

5. Яка, на ваш погляд, постать відіграла непересічну роль у боротьбі за незалежність латиноамериканських народів?

Тематичне оцінювання

Історичний час

1. Як ви вважаєте, що було раніше?

А Початок громадянської війни в США чи початок Кримської війни

Б Утворення Північнонімецького союзу чи Італійського королівства

В Липнева монархія у Франції чи доба Меттерніха в Австрійській імперії

2. Установіть послідовність подій.

А Завершення громадянської війни у США

Б Австро-прусська війна

В Проголошення Другої республіки у Франції

Г Поразка революції в Угорщині

Історичний простір

3. Назвіть країни, з історією яких пов’язані імена.

А Талейран; Людовік XVIII; Луї Філіпп Орлеанський

Б Мадзіні; Кавур; Віктор-Еммануїл II

В Кошут; Петефі; Сечені

Г Грант; Лінкольн; Девіс

Ґ Бісмарк; Вільгельм І

Історична постать

4. Хто правив у Франції у той час, коли в СІЛА відбувалася війна між Півднем і Північчю?

А Карл X

Б Наполеон Бонапарт

В Луї-Філіпп Орлеанський

Г Луї-Наполеон Бонапарт

5. Установіть, про кого йдеться.

А Князь, австрійський політичний і державний діяч. Блискучий оратор. Неповторне поєднання обману і патетики, іронії та лестощів, відваги і передбачливості дозволяло йому бути одночасно і неабияким дипломатом, і вдалим шпигуном, і відмінним політиком.

Б Один з керівників італійського національно-визвольного руху. Народився в Генуї, отримав юридичну освіту. 1831 р. заснував таємну організацію «Молода Італія».

В У результаті перемоги революції 1830 р. був проголошений «королем французів», правив до 1848 р. Його трон було спалено, а сам він утік із Парижа.

Г Син моряка. Народний герой Італії. Організатор оборони Рима (1849). Активний учасник об’єднання Італії.

Історичні терміни та поняття

6. Доберіть історичні приклади до понять.

А «Майстерня світу»

Б «Рисорджименто»

В «Громадянська війна»

7. Порівняйте зміст понять «реконструкція» і «реставрація».

8. Укажіть твердження, з якими ви згодні.

Австрійська держава за формою правління була

А Республікою

Б Конституційною монархією

В Абсолютною монархією

Історичні події та процеси

9. Визначте причини та наслідки.

А Першої парламентської реформи у Великій Британії

Б «Доктрини Монро»

В Декабристського руху

10. О. Герцен, російський публіцист, писав: «Коли Угорщина повстала, Австрія дихала на ладан і зовсім перестала б дихати, якби не злочинна рука Миколи І». Доберіть факти, що стверджують або спростовують цей вислів.

11. «Революція завжди говорить про те, що можновладці не виконали свого призначення», - писав російський філософ М. Бердяєв. Чи погоджуєтесь ви з такою думкою вченого? Прокоментуйте фактами свої висновки.

12. Які події в історії Європи першої половини XIX ст. ви вважаєте найважливішими? Назвіть не менше ніж п’ять таких подій. Розмістіть їх у порядку значущості.

13. Назвіть не менше ніж п’ять імен видатних, з вашої точки зору, історичних діячів Європи першої половини XIX ст. Поясніть, якими критеріями ви користувалися.