Історія України: Підручник для 9 класу "Реєнт 2017" - Нова програма

§ 29. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

1. Індустріальна модернізація. Монополізація

Промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, створення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів. Вищі темпи розвитку порівняно із середніми показниками по країні дозволили Наддніпрянщині перетворитися на один з основних промислових районів Російської імперії.

Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав у Наддніпрянщині насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70 % загальноімперського видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки Наддніпрянської України. Незважаючи на те, що на її території було зосереджено величезний промисловий потенціал, вона залишалася сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

Завдяки своєму географічному положенню та природним багатствам Наддніпрянська Україна на початку XX ст. була одним із промислово найрозвиненіших регіонів Російської імперії. Однак особливістю процесу її індустріалізації було нерівномірне регіональне зростання. Якщо Південь України досить швидко перейшов в індустріальну стадію розвитку, то південно-західний район орієнтувався здебільшого на аграрний сектор. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших українських регіонів.

Поступово на українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Харків - машинобудування, Правобережжя і частково Лівобережжя - цукрової промисловості. Ці центри із часом набули загальноросійського значення.

Характерною особливістю машинобудування в Україні було переважання виробництва сільськогосподарської техніки над випуском промислового обладнання. 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 р. - Луганського машинобудівного заводів. У 1900 р. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. Першими машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничої промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський. Про рівень розвитку українського суднобудування свідчить потужність миколаївського заводу «Наваль». Заснований у 1895 р., він на 1900 р. мав 2250 робітників, а загальна вартість випущеної продукції становила 4200 тис. рублів.

1 - Залізничний вокзал у Києві з прилеглими коліями. Поштівка початку XX cт.

2 - Цукровий завод графів Бобринських у містечку Сміла Київської губернії. Світлина початку XX cт.

Швидкими темпами розвивалися й інші галузі промисловості. Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будівництво залізниць наприкінці XIX ст. Вони створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на Півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу.

На початку XX ст. Наддніпрянська Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях посідала одне з перших місць. П’ять найбільших металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юр’ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виготовляли близько 60 % цукру-рафінаду в Російській імперії.

Схарактеризуйте найбільш розвинені галузі української промисловості на початку XX ст.

Поряд із концентрацією виробництва відбувалася монополізація.

Монополії виключають вільну конкуренцію, ділять між собою ринки збуту, регулюють ціни на продукцію. Монополії як об’єднання підприємств створювалися з метою подолати економічну кризу в певній галузі. Перші монополії в Україні - «Союз рейкових фабрикантів» (1882), «Союз мостобудівних заводів» (1884).

Для Наддніпрянщини характерне панування такої форми монополій, як синдикат - об’єднання, створене для спільного продажу товарів. Найбільшими синдикатами на початку XX ст. були «Продамет» (1902) - торгівля металопродукцією, «Продаруд» (1903) - торгівля залізною рудою, вугільний синдикат «Продвугілля», цукрові та інші.

Одночасно з промисловим розвитком формувався фінансовий капітал. Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, унаслідок чого утворювалася фінансова олігархія. У результаті створювалися банківські об’єднання, які вкладали кошти в будівництво підприємств, виробництво продукції та її збут.

Монополія - велике об’єднання, яке виникло в результаті концентрації виробництва й капіталу з метою встановлення панування в певній галузі господарства та одержання максимальних прибутків.

Монополізація і концентрація були об’єктивними явищами промислового розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. Завдяки процесам монополізації Російська імперія не відставала від економічно розвинутих на той час країн світу. Лише згодом монополії ставали гальмом для швидкого розвитку окремих галузей, унеможливлюючи здорову конкуренцію.

Як монополізація позначилася на промисловому розвитку українських земель у складі Російської імперії на початку XX ст.?

2. Українські промисловці-меценати

Розвиток української духовності та культури дістав матеріальну підтримку з боку українських підприємців-меценатів.

Одним з перших проявів благодійної діяльності стало започаткування і фінансування українським цукрозаводчиком В. Симиренком Літературно-наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1873).

Серед найвідоміших українських меценатів у другій половині XIX ст. називають родину цукрозаводчиків Терещенків та їхнього зятя Б. Ханенка. Вони створили в Києві високоцінні приватні збірки творів мистецтва, що їх городяни могли відвідувати безкоштовно. Це відкривало можливість долучатися до шедеврів мистецтва навіть найбіднішим верствам киян, сприяло підвищенню їхнього культурного рівня.

Провідну роль родина Терещенків відіграла також у становленні та діяльності Київської рисувальної школи, яку заснував М. Мурашко (1875). Б. Ханенко у своїй масштабній доброчинній діяльності приділяв значну увагу українському декоративно-ужитковому мистецтву, збирав вироби українських майстрів, і цим не лише підтримував їх фінансово, а й популяризував національне мистецтво серед культурної еліти Російської імперії.

ПЕРСОНАЛІЇ

БОГДАН ХАНЕНКО (1849-1917)

Промисловець, колекціонер, меценат, громадський діяч. Народився на Чернігівщині. Походив зі старовинної старшинсько-гетьманської родини. Освіту здобув у Москві, закінчив гімназію та юридичний факультет Московського університету. Працював у департаменті юстиції в Санкт-Петербурзі. Там і одружився з Варварок» Терещенко, яка походила з відомої родини промисловців-цукрозаводчиків і меценатів. 1881 р. подружжя переїхало до Києва. Б. Ханенко звільнився з державної служби, брав активну участь у доброчинних заходах, у громадському житті міста. Його обрали головою Київського комітету торгівлі і промисловості. Колекціонував західноєвропейське малярство, твори ужиткового мистецтва. Колекціонування стало справою його життя. Понад сорок років подружжя Ханенків збирало твори світового мистецтва. Їхнє зібрання загалом складалося майже з 3000 книжок, 1250 полотен - Рембрандта, Веласкеса, Рубенса, Тиціана та ін., колекції античної мармурової скульптури, італійської і східної кераміки, перських мініатюр, унікальних виробів з емалі та скла, давньокитайського, саксонського та мейсенського фарфору, зброї, килимів, вишивки тощо. Одним з перших став збирати твори давньоруського іконопису. Для розміщення колекції було споруджено великий будинок, який, власне, і став музеєм. Б. Ханенка було обрано почесним членом Імператорської академії мистецтв (1910) та Імператорської академії наук (Санкт-Петербург; 1910). Поховано його у Видубицькому монастирі. Після смерті чоловіка В. Ханенко, виконуючи його заповіт, подарувала Всеукраїнській академії наук зібрані пам’ятки мистецтва, бібліотеку та будівлю музею. Згодом колекцію Ханенків було націоналізовано. 1923 р. Музей імені Ханенків перейменовано в Музей мистецтв при Всеукраїнській академії наук, пізніше він дістав назву Київський музей західного і східного мистецтва. Ім’я фундаторів унікального зібрання надовго було викреслено з історії. У сучасній Україні високо цінується внесок подружжя Ханенків у розвиток вітчизняної музейної справи. Було ухвалено рішення про повернення музею назви «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків».

Богдан Ханенко

Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві. Сучасний вигляд

Виняткове значення мала діяльність Б. Ханенка, як і багатьох інших членів родини Терещенків, у заснуванні та становленні Київського історичного та художньо-промислового музею наприкінці XIX - на початку XX ст. Думка про його організацію виникла ще в 1880-х роках, але першу археологічну виставку з нагоди IX Всеросійського археологічного з’їзду, що відбувався тоді в Києві, було відкрито лише 1 серпня 1899 р.

Крім того, видатними меценатами були представники підприємницької родини Харитоненків, котрі уславилися своєю щедрістю на всю Україну. Зокрема, усі вони, починаючи із цукрозаводчика І. Харитоненка (1822-1891), багато зробили для розвитку міського господарства Харкова та Сум: зводили церкви, благодійницькі установи, навчальні заклади, закладали сади й парки.

У цілому, друга половина XIX ст. - це час, коли українська культура завдяки меценатству українських підприємців стала скидати із себе пута офіційної російської ідеології.

Якими були основні напрями діяльності українських промисловців-меценатів?

Портрет Івана Харитоненка. Художник М. Неврев. 1892 р.

3. Спеціалізація сільського господарства

У Російській імперії перехід від аграрного до індустріального суспільства виявився тривалим. Понад 70 % населення було безпосередньо зайнято в землеробстві, а в сільській місцевості проживало на початку XX ст. близько 85 % жителів країни. Сільське господарство й далі залишалося сферою зайнятості основної маси населення. В українських губерніях, де швидкими темпами розвивалися товарно-грошові відносини, воно вимагало більших витрат на придбання сільськогосподарських машин і знарядь праці, мінеральних добрив і передових технологій. Поміщики дедалі частіше продавали або здавали землю в оренду заможним селянам, які організовували виробництво, орієнтоване на ринок. З’явилися землевласники нової хвилі - Симиренки, Терещенки, Харитоненки, які переходили на ефективніші методи господарювання.

Українські землі перетворюються на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. У структурі посівних площ пріоритетні позиції займають посіви зернових (пшениця, ячмінь) та технічних (цукровий буряк, соняшник, льон) культур. Набуває товарного характеру і тваринництво.

Усе це обумовило певну сільськогосподарську спеціалізацію різних регіонів України. На Півдні переважало вирощування пшениці, ячменю, кукурудзи та соняшнику, розведення тонкорунних овець і коней.

На Правобережжі культивували цукрові буряки, пшеницю, жито, овес, льон, горох, картоплю. На Волині розвивалося хмелярство. У тваринництві значне місце займала велика рогата худоба (воли та корови), а також виробництво м’ясо-молочної продукції.

Лівобережжя постачало на внутрішній і зовнішній ринки просо, гречку, картоплю, тютюн, свинину й домашню птицю.

У селянському товарному городництві й садівництві теж спостерігалася спеціалізація, залежно від природних умов та наявності попиту. На Чернігівщині вирощували багато огірків, найвідомішими з яких були ніжинські. На Харківщині саджали цибулю та часник, а на Херсонщині - баштанні культури: кавуни та дині. Комерційне садівництво зосереджувалося в основному в південних губерніях та на Поділлі.

Поясніть, що обумовило спеціалізацію сільськогосподарського виробництва в Україні.

4. Кооперативний рух

Першими, хто в Наддніпрянській Україні приєднався до поширення кооперативної ідеї, були члени земств та українських громад. Саме вони вважали кооперацію здатною увійти в життя українців, яким здавна були притаманні риси колективізму і взаємодопомоги. Перші спроби поєднати давню українську традицію гуртової самодопомоги з ідеями європейських кооператорів здійснили ще в першій половині XIX ст. В. Каразін, який у своєму маєтку в с. Круглик на Харківщині організував сільське самоврядування, утворив громадську школу, касу; цукрозаводчик П. Симиренко, який заклав для своїх селян «фаланстер», та активний діяч харківської «Громади» А. Шиманов.

Початком кооперативного руху в Наддніпрянській Україні вважають заснування у 1866 р. Харківського споживчого товариства. Серед його організаторів були М. Баллін та В. Козлов. Його статут було затверджено в жовтні 1866 р. рескриптом міністра внутрішніх справ.

1870 р. з ініціативи Харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з’їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проводити ці заходи на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися за межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство було засноване в Києві наприкінці 1868 р. Його очолили тогочасні діячі українського національного руху В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Драгоманов, В. Гец. Його фундатором був економіст М. Зібер.

Товариство налагодило торгові зв’язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. У той самий час виникли споживчі товариства в Єлисаветграді, Балті, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові. Упродовж 1866-1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів (загальна кількість в імперії становила 63).

Однак кооперативний рух не набув масового розвитку, а перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. На перешкоді цьому була відсутність правової основи для їх діяльності, нерозуміння більшістю громадян суті та значення кооперації, високі внески та матеріальна незабезпеченість, відсутність практичного досвіду.

У другій половині XIX ст. виникла потреба в кредитних кооперативах. Першим з таких, що розгорнув свою роботу в Україні, вважають ощадно-позичкове товариство м. Гадяча на Полтавщині (1869). У 1871 р. з ініціативи Г. Ґалагана було засновано ощадно-позичкове товариство в с. Сокиринцях Полтавської губернії, яке проіснувало до кінця 1920-х років.

Документи та матеріали

«Для відкриття Товариства Г. Ґалаган пожертвував 3 тис. руб. з тим, щоб належна на цей капітал частина прибутку була вживана на різні поліпшення в громадському побуті с. Сокиринець, як-от: установа лікарень, богадільнь, придбання інструментів і повне облаштування пожежної частини, на відкриття ремісничих класів у місцевому училищі. Наскільки велика була потреба населення в подібному закладі, видно з нижченаведених цифр: станом на 1 січня 1873 р. Товариство складалося із 70 осіб і капіталів значилося в касі Товариства 4888 руб. 10 коп. На 19 жовтня 1888 р. у Товаристві нараховувалося вже 1092 члени, а капітали його зросли до 224 667 руб. 81 коп.», - писав сучасник Г. Ґалагана Ф. Міщенко.

За яких умов з’являються перші кредитні кооперативи? Складіть власний план створення кооперативного товариства.

У 1890-х роках кооперативний рух суттєво активізувався, що було пов’язано з діяльністю Миколи Левитського (1859-1936), якого називали «артільним батьком». Він вбачав у кооперації історичний вибір народу.

М. Левитський писав: «Мої спостереження привели мене до твердого і непохитного переконання, що знаменням нашого часу є кооперація. Якщо ми хочемо розпочати творчу роботу у сфері народного господарства, то ми повинні знати те, що можна було б сміливо покласти наріжним каменем майбутньої будови, а цим каменем тільки і може бути принцип кооперативний...». Серед інших кооперативних діячів відзначилися також В. Доманицький, Й. Юркевич і О. Черненко.

Артіль - добровільне товариство громадян однієї професії або ремесла, які об’єдналися для спільної праці для досягнення певних господарських цілей.

29 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, члени якої об’єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих на землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням. З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину.

Популярності кооперативного руху сприяли політико-правові, соціальні та економічні чинники. Значну роль у цьому процесі відіграла українська інтелігенція. Бажаючи проявити свої професійні й організаторські здібності, сільські вчителі, лікарі, агрономи, священики долучалися до популяризації та організації кооперативних справ.

У цілому кооперація стала одним з найпомітніших суспільних процесів початку XX ст. Вона охопила значну частину виробників матеріальних благ. Цей рух згуртував мільйони людей і став загальнонаціональною об’єднавчою силою.

Як кооперативний рух позначився на розвитку сільського господарства українських земель?

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що було раніше: промисловий переворот чи монополізація виробництва?

2. Порівняйте спеціалізацію промислових і сільських регіонів. Якими чинниками вона була зумовлена?

3. Дайте визначення понять: «монополія», «синдикат».

4. Схарактеризуйте роль М. Левитського у розвитку кооперативного руху.

5. Якою була відмінність між кооперативним рухом Західної України та українських земель у складі Російської імперії?

6. Оцініть ступінь модернізації промисловості та сільського господарства на початку XX ст.