Підручник Історія України 7 клас Гісем 2015 - '(Ранок) 2015'

РОЗДІЛ V. КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIV — XV СТ.)

§ 19. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: яким чином більшість українських земель потрапила до складу Великого князівства Литовського; яку політику здійснювали литовські князі й Польща щодо українських земель; як були ліквідовані удільні князівства на українських землях і був придушений опір місцевих князів.

 1. У якому році припинило існування Галицько-Волинське князівство? 2. Хто був останнім князем Галицько-Волинського князівства? 3. Які країни поділили між собою галицько-волинську спадщину?

Хрещення Міндовга. Ілюстрація XVII ст.

Утворення Литовської держави та її політика щодо українських земель. У той час як більшість руських князівств потрапили під монгольське панування, на північно-західних кордонах колишньої Русі постала Литовська держава.

Початок існування держави був покладений князем Рінгольдом, який у першій чверті ХІІІ ст. об’єднав під своєю владою декілька литовських племен. Син Рінгольда Міндовг продовжив політику батька з розширення своїх володінь. Саме з його правлінням і пов’язують створення Великого князівства Литовського. Столицею своїх володінь Міндовг обрав місто Новогрудок (Новгородок).

На середину ХІІІ ст. Міндовг підкорив своїй владі землі Чорної Русі (Гродно, Слонів та ін.) і частину Білої, а також примусив визнати свою владу полоцьких, вітебських і мінських князів. У 1242 і 1249 рр. Міндовг

завдав поразок монголам, що посилило й зміцнило його авторитет. Важливою подією стало хрещення князя у 1246 р. за православним обрядом. На цей крок Міндовга підштовхнуло те, що основу економічної і воєнної могутності князівства складали колишні руські князівства (білоруські землі).

Назва «Литва», на думку деяких вчених, походить від слов'янського слова «лити». Спочатку слово «литва» могло позначати злиття трьох річок. Сучасні литовські вчені пов'язують назву своєї країни з межайтським (межайти — одне з литовських племен) словом «летува», що означає «свобода», «вільний край».

Українські землі у другій половині XIV ст.

Князь Гедимін

Герб Великого князівства Литовського

Князь Ольгерд

У 1248—1249 рр. Міндовг об’єднав під своєю владою всі землі Литви. Його активна політика викликала опір із боку Данила Галицького. Між двома правителями спалахнула тривала війна. Однак із часом вони встановили союзницькі відносини, скріпивши їх династичним шлюбом своїх дітей. Згодом, як вам уже відомо, син Данила Шварно став литовським князем. Дві держави перетворилися для Європи на своєрідний щит від монгольських набігів.

Після смерті Шварна до влади в Литві повернулася литовська династія.

Особливо швидко зростає Литва за правління князя Гедиміна (1316—1341 рр.), який завершив розпочате Міндовгом приєднання білоруських земель, а також захопив частину північноукраїнських. Гедимін заснував нову столицю князівства місто Вільно. Подальше просування Литви на південь стримувалося Галицько-Волинською державою. Тільки після її загибелі Литва стала швидко приєднувати до своїх володінь українські землі. Першим вагомим здобутком Литви стала Волинь, де почав князювати син Гедиміна Любарт.

Подальше просування литовців на південь відбулося за правління великого князя Ольгерда (1345—1377 рр.), сина Гедиміна. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. він оволодів Києвом та навколишніми землями, потім Чернігово-Сіверщиною та більшою частиною Переяславщини. У походах Ольгерду активно допомагала місцева знать, яка радше воліла бачити над собою литовську зверхність, ніж монгольську. Успішне просування литовців до узбережжя Чорного моря неминуче викликало опір монгольських темників, що володіли Поділлям і причорноморськими степами. Вирішальна битва відбулася в 1362 р. (за іншими відомостями — у 1363 р.) поблизу річки Сині Води (тепер, як вважає більшість учених, це річка Синюха, що впадає в Південний Буг, неподалік сучасного міста Новоархангельська). Здобувши перемогу, Ольгерд остаточно витіснив ординців із Поділля.

Тракайський замок — резиденція литовських князів. Сучасний вигляд

Результатом успішного походу Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Поділля і Чернігово-Сіверщини.

Швидкий перехід українських земель під владу Литви пояснюється тим, що литовські князі дотримувалися православ'я, культура Русі мала на них великий вплив. Литовці фактично не змінювали існуючих відносин, не порушували традицій, які склалися на цих землях. Зберігалися віра, мова, судочинство. Литовці діяли за принципом: «Ми старовини не рушимо і новини не вводимо». До того ж колишні руські князівства не мали реальної сили, яка б могла протистояти литовському просуванню.

Між Ольгердом і монголами існувала домовленість про їхнє панування на південноруських землях, але, незважаючи на це, їх приєднання до Великого князівства Литовського дало Ольгердові можливість претендувати й на іншу давньоруську спадщину. На цьому шляху його головним супротивником було Московське князівство. Конфлікт між двома державами, що прагнули об’єднати під своєю владою давньоруську спадщину, спалахнув у 1368 р. і тривав аж до 1537 р.

Відродження удільних князівств на українських землях та їхня ліквідація. Після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського Ольгерд відновив удільний устрій. На чолі князівств стояли представники литовських династій Гедиміновичів і Ольгердовичів. Удільні князівства перебували у васальній залежності від великого князя й зобов’язувалися «служити вірно», виплачувати щорічну данину і в разі потреби надавати своє військо.

Унія — об'єднання, союз. Тут: об'єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.

Проте невдовзі влада великого князя стає обтяжливою для удільних князів, і вони починають проявляти ознаки самостійного життя. Такі прагнення стали особливо помітними після смерті Ольгерда в ході боротьби за литовський великокнязівський престол.

У той самий час постало питання про збереження цілісності Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольгерд заповів своєму старшому синові від другої дружини — Ягайлу. Він також отримав верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами.

Розуміючи непевність свого становища, Ягайло вирішив скористатися підтримкою Польщі, яка, у свою чергу, потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою в 1385 р. між двома країнами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала прийняти католицизм і назавжди приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднавшись із Польщею, Велике князівство Литовське втратило свою незалежність. У 1386 р. великий князь Ягайло хрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою та став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.

Ставши королем, Ягайло активно взявся за реалізацію умов унії. Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі самі привілеї, як і польська верхівка. Удільні князі були приведені до присяги новому королю. Їхня васальна залежність від Ягайла проявлялася у сплаті щорічної данини та необхідності надавати військову допомогу господарю. У всіх інших питаннях вони мали повну свободу. Так, київський князь Володимир Ольгердович навіть карбував власну монету.

Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Ягайла в 1392 р. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована.

Однак київський князь Володимир, новгород-сіверський князь Дмитрій-Корибут і подільський князь Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. До кінця 90-х рр. XIV ст. всі найбільші удільні князівства були ліквідовані, а князі замінені на намісників Вітовта. Такі дії Вітовта сприяли централізації та зміцненню незалежності Великого князівства Литовського.

Ольгерд на чолі свого війська в битві на Синіх Водах (1362 р.). Сучасний малюнок

Битва на річці Ворскла. Сучасний малюнок

Владу Вітовта підтримувала українська знать, що виступала проти покатоличення та бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Московського князівства і нападам монголів. Проте планам Вітовта щодо перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Влітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав поразки від монголів і був змушений шукати порозуміння з Ягайлом.

Битва на річці Ворскла мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час збройної сутички загинуло понад 500 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську знать.

18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі після смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля.

Уклавши Віленську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства. Він досяг успіху у війні з Московською державою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали васальну залежність від нього. Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь у боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Грюнвальдською битвою (1410 р.).

Грюнвальдська битва. Художник Я. Матейко

Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися надії на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розподіл сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Вона визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці положення викликали обурення православної знаті й спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув невдовзі після смерті Вітовта.

Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що підтримали й інші європейські правителі. Коронація була призначена на 8 вересня 1430 р. Проте у потрібний час корона не прибула до Вільно, оскільки була перехоплена і знищена поляками, які не бажали розриву унії. Коронування довелося відкласти, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Деякі історики припускаються думки, що його було отруєно.

«Велике князівство Руське». Вількомирська битва та її наслідки.

Після смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидригайла Ольгердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь

Князь Свидригайло

Вітовт Великий на конгресі в Луцьку (1429 р.). Художник Й. Макевічус

і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидригайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидригайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, вчинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Свидригайло ледь урятувався втечею. Сигізмунд відразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».

Спираючись на підтримку цих земель, Свидригайло розпочав успішний наступ проти Сигізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій Сигізмунд і Ягайло внесли деякі зміни до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Однак православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидригайла, який і без того втрачав підтримку своєю непослідовністю і жорстокістю.

Вирішальною в боротьбі за великокнязівський престол стала битва, що відбулася 1 вересня 1435 р. неподалік міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидригайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя. До кінця 1438 р. Сигізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.

Сигізмунд здобув перемогу завдяки Польщі, але незабаром його стала обтяжувати її зверхність, і він розпочав політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського. У своїй політиці Сигізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сигізмунда. Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Ягайла — Казимира, проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на ці події на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.

Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава ІІІ означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава ІІІ у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий того самого року Віленський привілей надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Велика хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту й ув’язнення без вироку суду.

Київське і Волинське удільні князівства. Щоб запобігти новим виступам українських удільних князів, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство віддали Свидригайлові, який правив ним до кінця життя (помер 1452 р.), після чого воно було ліквідоване.

У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольгердовичів. Князем став син Володимира Ольгердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).

Період князювання Олелька та його сина Семена (1455— 1470 рр.) характеризується спробою відновлення могутності Київської держави. Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.

Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокнязівський престол.

У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїли великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. він скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником став Мартін Гаштольд.

Польський середньовічний хроніст Ян Длугош про причини ліквідації Київського князівства

Литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство [Київське] знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимагали то від короля, щоб він тут призначив намісником Мартіна Гаштольда.

Про ліквідацію литовською владою Київського князівства (із «Додатка до Іпатіївського літопису»)

Року 1471. Упокоївся Семен Олелькович, князь київський. Після його смерті Казимир, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадив уже там Семенового сина Мартіна, а посадив воєводу з Литви Мартіна Гаштольда, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; однак будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи.

1. Які причини ліквідації Київського удільного князівства називає Ян Длугош?

2. Як пояснює літопис неприйняття киянами литовського воєводи? 3. Чи була ліквідація удільних князівств закономірним явищем?

Мартіну Гаштольду довелося силою утверджувати свою владу в Києві, жителі якого не бажали бачити його своїм намісником.

Таким чином, на початок 70-х рр. ХV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене воєводське управління.

Виступи руської православної знаті наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. Із ліквідацією Волинського і Київського удільних князівств литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не зважати на інтереси руської православної знаті. Однак це не влаштовувало провідників руської православної знаті, які намагалися відновити її колишній вплив та становище. Одним із проявів цього стала змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні

володіння від Великого князівства Литовського і приєднати їх до Московського князівства. Проте змову було викрито, а змовників страчено.

Ця подія виразно засвідчила, що руська православна знать була усунута від влади, а гору у Великому князівстві Литовському взяла литовська католицька знать.

Після смерті великого князя литовського і короля польського Казимира IV Ягеллончика в 1492 р. спадкоємцем став його син Александр (1492—1506 рр.). Новий великий князь продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків. Литовська католицька знать виступала за незалежність Литви і проти унії з Польщею, вбачаючи в польській знаті своїх конкурентів. Із напружених відносин між Литвою і Польщею відразу скористалася Московська держава,

Українські землі у XV — на початку XVI ст.

Герб князів Глинських

яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Московська держава остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігово-Сіверщину. Верхівські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей самий час українські землі почали потерпати від набігів кримських татар.

Таким чином, до занепаду руської православної знаті додалося й розорення українських земель.

Останнім виступом руської православної знаті стало повстання 1508 р. під проводом князя Михаїла Глинського, яке охопило Турівську і Київську землі. Однак інші князі не підтримали повстання, і М. Глинський утік до Москви. Вирішальну роль у придушенні виступу Глинського відіграв князь Костянтин Іванович Острозький.

У молоді роки Михаїл Глинський, прийнявши католицтво, виїхав за кордон, де навчався при дворах європейських монархів. Він здобув добру освіту, досконало опанував воєнне мистецтво, а після повернення на батьківщину став найвпливовішою особою при дворі великого князя литовського Александра. Його брати Іван та Василій стали воєводами, відповідно, київським і берестейським. Зі зростанням впливу князя збільшувалися його земельні володіння. Однак після смерті Олександра за нового великого князя Сигізмунда він потрапив у немилість і втратив усі свої посади. Його землі стали об'єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хиткість свого становища, Глинський наважився на повстання.

Польське панування на українських землях наприкінці ХIV — у ХV ст. Із приєднанням Галичини польська експансія на українські землі не припинилася. Наступним об’єктом зазіхань стало Поділля.

Після відвоювання литовцями Подільської землі в татар утворилося Подільське князівство, володарями якого стали князі Коріятовичі. За правління Федора Коріятовича князівство домоглося майже цілковитої самостійності. Як уже згадувалося, у 1392 р. він відмовився визнати владу великого князя литовського Вітовта, однак, не зумівши втримати свої володіння в боротьбі з Вітовтом, був змушений тікати до Угорщини. Подільське князівство було ліквідоване, проте Вітовту довелося відразу боронити Поділля від поляків.

Поляки, які не бажали посилення влади Вітовта, вторглися на Поділля, однак відразу оволодіти ним не змогли. Лише після запеклої боротьби Вітовт змушений був поступитися західною частиною краю (на захід від річки Мурафи) з містами Кам’янець, Смотрич, Бокота, Скала та Червоноград. Проте вже 1395 р. Західне Поділля було повернуте литовцям. На цьому боротьба за ці землі не скінчилася. Скориставшись усобицею в Литві, у 1430 р. польське військо знову вторглося на Поділля. Цього разу поляки зустріли сильний опір місцевого населення, очолюваного князями Федьком Несвізьким, Олександром Носом та Івашком Рогатиським. Поляки зазнали поразки, але саме в цей час між великим литовським князем Свидригайлом і Федьком спалахнув конфлікт, у результаті якого останній перейшов на бік Польщі й допоміг полякам захопити Західне Поділля.

Щоб закріпитися на приєднаних українських землях, поляки у 1434 р. в Галичині створили Руське воєводство, а в Західному Поділлі — Подільське воєводство.

На загарбаних українських землях політика Польщі докорінно відрізнялася від литовської. Поляки навіть не намагалися знайти спільну мову з місцевою знаттю, а відразу запроваджували польську систему управління, передаючи її виключно в руки поляків. Крім того, польські землевласники отримували маєтки, а в міста запрошувалися німецькі, єврейські та вірменські переселенці, яким надавалися всілякі пільги і привілеї. Така політика призвела до втрати містами українського характеру, українці були витіснені з ремесла й торгівлі.

У Львові українські православні міщани перетворилися на найбільш безправну групу населення міста. їм заборонялося займатися торгівлею, жити в місті поза межами визначеного кварталу — Руської вулиці. Усі ділові документи в місті мали вестися винятково латиною або польською мовою.

Також на українських землях була запроваджена польська система судочинства, яка мала становий характер. Тобто кожен стан мав власний судовий орган. Шляхта підлягала земському суду, міщани — магістрату, а решта — старостинському.

Утвердження польського панування супроводжувалося поширенням впливу католицької церкви на Схід. На цих землях створювалася власна церковна організація: у Володимирі, Галичі, Перемишлі, Кам’янці, Холмі було засновано єпископства, а в 1412 р. у Львові — архієпископство. У той же час влада забороняла будувати нові православні храми, а старі під різними приводами закривала. На православних священиків був накладений податок, а католицькі його не сплачували. Православним також заборонялося справляти обряди, свята, обіймати державні посади. Їм нав’язувався комплекс малозначущості й неповноцінності.

Таким чином, установлення польського панування супроводжувалося полонізацією й покатоличенням українського населення. Однак яскраво ці тенденції проявилися значно пізніше.

Висновки. У XIV ст. більшість українських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського. Спочатку політика литовських князів не була обтяжливою для місцевого населення, оскільки ті не руйнували їхніх традицій і не запроваджували нового.

Литовські князі сприяли звільненню українських земель від монголів. Битва на Синіх Водах (1362 р.) фактично поклала край монгольському пануванню. Це дає вченим підставу говорити про Литовсько-Руську державу.

Значне розширення кордонів Великого князівства Литовського викликало конфлікти із сусідами, які також прагнули володіти землями колишньої Русі. Крім того, католицька церква наполегливо намагалася поширити свій вплив на Схід. Наприкінці XIV ст. відбулося зближення Литви та Польщі, що привело до укладення між ними в 1385 р. Кревської унії.

Зближення з Польщею спричинило внутрішній конфлікт у Великому князівстві Литовському, який перетворився на відкрите збройне протистояння між прихильниками православ’я і старих удільних традицій, з одного боку, та прихильниками зближення з Польщею, католицизму та зміцнення централізації Литви, із другого.

Вількомирська битва 1435 р. визначила подальший шлях розвитку Великого князівства Литовського в бік зближення з Польщею.

У 1452 і 1471 рр. були ліквідовані Волинське і Київське удільні князівства, руська православна знать остаточно втратила свій вплив. Усі її спроби відновити старі порядки вже не мали успіху.

Поступово на українських землях установлювалося польсько-литовське панування, що супроводжувалося витісненням православної церкви католицькою, запровадженням нових порядків.

1362 р. - битва на Синіх Водах.

1385 р. - Кревська унія.

90-ті рр. XIV ст. - ліквідація удільних князівств на українських землях.

1401 р. - Віленська унія.

1410 р. - Грюнвальдська битва.

1413 р. - Городельська унія.

1434 р. - створення поляками Руського воєводства в Галичині й Подільського воєводства в Західному Поділлі.

1 вересня 1435 р. - битва під Вількомиром.

1452 і 1471 рр. - ліквідація Волинського і Київського удільних князівств.

1458 р. - створення окремої Київської православної митрополії.

1481 р. - змова князів Олельковичів.

1508 р. - повстання М. Глинського.

Запитання і завдання

1. У результаті якої битви українські землі були звільнені від монгольського панування? 2. Під час правління якого литовського князя більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського? 3. Чому наприкінці ХІV ст. на українських землях були ліквідовані удільні князівства? 4. Між якими державами й коли була укладена Кревська унія? 5. Які землі об'єдналися у «Велике князівство Руське»? 6. Хто переміг у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р.?

7. Чим були зумовлені виступи православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст. проти Литви? 8. Які наслідки мало для Литви приєднання значної частини земель колишньої Русі? 9. Дайте характеристику внутрішньої та зовнішньої політики литовського князя Вітовта. 10. Чому всі виступи православної знаті у Великому князівстві Литовському завершилися поразкою? 11. Розгляньте малюнок на с. 178 підручника. Який момент битви відображено на картині: початок, кульмінацію, завершення? Як ви це визначили? Якими були наслідки битви?

12. Складіть хронологію ключових подій перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. 13. Поясніть принцип литовської еліти, якого вона дотримувалася в ХIV ст.: «Ми старовини не рушимо і новини не вводимо». 14. Складіть розгорнутий план відповіді за темою «Українські землі у складі Великого князівства Литовського».

15. З'ясуйте роль литовської доби в історії України.