Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Полянський

§ 5. Рухи за права людини та громадянські права

Пригадайте

  • Пригадайте з інтегрованого курсу «Громадянська освіта» значення поняття «людська гідність». Що таке рівноправність? Які існують механізми й методи захисту та відстоювання людської гідності? Охарактеризуйте основоположні права та свободи людини, стереотипи й упередження, забобони, основні форми та прояви дискримінації, толерантність.
  • Які демократичні права та свободи були проголошені для афроамериканців США за наслідками Громадянської війни 1861-1865 рр.?
  • Якими були гасла й методи діяльності ку-клукс-клану?
  • Знаряддям у чиїх руках були та які функції виконували суди Лінча?
  • Що таке сегрегація? Якими були її прояви в США в другій половині XIX — першій третині ХХ ст.?

1. Рух афроамериканців США за громадянські права. Мартін Лютер Кінг

Наприкінці 1940-х років у США за президентства демократа Гаррі Трумена дедалі гучніше лунали вимоги афроамериканців покласти край расовій дискримінації. Фактів ставлення до них як до людей «другого сорту» у США було достатньо: відмова в наданні роботи, роздільне навчання дітей у школах, окремі місця в громадському транспорті. Траплялися випадки лінчування. Реакцією на расистські акції ку-клус-клану став екстремістський рух «Влада чорних». Особливо напруженим було становище в південних штатах країни. Долаючи опір впливових конгресменів з Півдня, президент-демократ Г. Трумен підписав указ про заборону всіх форм расової дискримінації.

Президент Дуайт Ейзенхауер продовжив курс на викорінення расової дискримінації. Зокрема, він наполіг на спільному навчанні дітей у школах. У 1957 р. до південного містечка Літл-Рок в Арканзасі за наказом президента були навіть уведені федеральні війська, аби дев'ять школярів-афроамериканців могли зайти до школи. Того ж року конгрес ухвалив закон про захист виборчих прав афроамериканців. Драматичним був процес подолання расової дискримінації в громадському транспорті.

• Розгляньте фотографію. Який висновок про атмосферу щодо спільного навчання дітей з різним кольором шкіри Ви можете зробити?

Військові супроводжують учнів-афроамериканців до школи. м. Літл-Рок (США). 1957 р.

Такі кроки президента схвально сприйняли лідери афроамериканців, серед яких особливо популярним був Мартін Лютер Кінг. Завдяки підтримці громадськості, Д. Ейзенхауер створив передумови для мирного вирішення расового питання в 1960-х роках.

Особистості

Мартін Лютер Кінг (1929-1968) — американський баптистський проповідник, правозахисник, борець за расову рівність. Лауреат Нобелівської премії миру (1964). Учасник та організатор акцій на захист громадянських прав афроамериканців. У квітні 1968 р. був смертельно поранений снайпером. З 1986 р. в третій понеділок січня в США відзначається День Мартіна Лютера Кінга.

Пік боротьби афроамериканців за громадянські права припав на 1960-і роки. Хоча рух, очолюваний М. Л. Кінгом, сповідував ненасильницькі методи боротьби, у молодіжному середовищі лунали заклики до більш рішучих дій. У квітні 1963 р. під час акції протесту в Бірмінгемі М. Л. Кінга було заарештовано, однак під тиском громадськості через тиждень його звільнили. Того ж року школярі й студенти афроамериканського походження організували «хрестовий похід дітей». Пройшовши «маршем на Вашингтон», понад 200 тис. демонстрантів зібралися перед Меморіалом Лінкольна, де М. Л. Кінг виголосив свою знамениту промову «Я мрію».

Свідчення

• Проаналізуйте уривок з виступу М. Л. Кінга. Які, на Вашу думку, етичні й моральні цінності та прагнення втілені в його словах? Хто ще з відомих Вам діячів ХХ ст. був прихильником ідеї ненасильницької боротьби за справедливість?

«Я мрію, що колись... у Джорджії нащадки рабів зможуть сісти за один стіл з нащадками рабовласників.

Я мрію, що колись штат Міссісіпі... перетвориться на оазу свободи й справедливості...

Я мрію, що колись в Алабамі, штаті жорстоких расистів... темношкірі хлопці й дівчата візьмуться за руки з білими хлопцями й дівчатами, як брати й сестри. Я мрію».

З виступу Мартіна Лютера Кінга 28 серпня 1963 р. у Вашингтоні (http://avalon.law.yale.edu/20th_century/mlk01.asp)

Відео промови Мартіна Лютера Кінга 28 серпня 1963 р. (англ.): https://youtu.be/3vDWWy4CMhE

М. Л. Кінг та інші лідери руху за громадянські права зустрілися в Білому домі з обраним у 1961 р. президентом Джоном Кеннеді. Він запевнив їх у своїй відданості ідеям расової рівності. Проте восени 1963 р. Дж. Кеннеді вбили. Його законопроекти намагався провести в конгресі новий президент Ліндон Джонсон. Після вбивства навесні 1968 р. М. Л. Кінга піднялася нова протестна хвиля. Заворушення розпочалися одночасно в усіх великих містах країни. Найбільше постраждали міста Чикаго, Клівленд і Вашингтон. Рух за громадянські права (1955-1968) — одна з найдраматичніших сторінок американської історії.

2. Молодіжні виступи наприкінці 1960-х років

1968 рік ознаменувався масовими нескоординованими молодіжними виступами в різних частинах світу, що переросли в справжню студентську революцію. Демократизація освіти, відкриття нових навчальних закладів після закінчення Другої світової війни зробили вищу освіту доступнішою. Вона перестала бути привілеєм забезпечених членів суспільства, у дітей з незаможних родин з'явилися нові можливості. Це була справжня революція не тільки в соціальній структурі суспільства, а й у масовій свідомості.

Молодіжні виступи були зумовлені не тільки й не стільки економічними причинами, адже ситуація в економіці була відносно стабільною. У 19681969 рр. у Франції, Німеччині, Італії, Великій Британії та США учасники молодіжних акцій протесту виступали проти війни США у В'єтнамі, засуджували імперіалізм, нерівність і несправедливість, критикували систему освіти, виступали проти расової та гендерної дискримінації, за збереження довкілля.

Сформоване до 1960-х років у Європі й Північній Америці «суспільство споживання» викликало в молодого покоління громадян огиду й породжувало відчуття порожнечі та відчуженості. Через альтернативну культуру молодь намагалася створити «нову родину», яку єднає духовна близькість, а не матеріальні цінності. «Нас не люблять, нам лише купують іграшки», «Не можна закохатись у приріст промислового виробництва», «Дайте світові шанс!» — такі гасла з'являлися на плакатах мітингувальників. Небажання служити в армії, зокрема брати участь у війні у В'єтнамі, та інші проблеми спонукали політизовану молодь до участі в протестах.

У Франції в середині 1960-х років опозиція критикувала внутрішню політику президента Ш. де Голля за націоналізм, ігнорування демократичних процедур і схильність до авторитаризму.

У травні 1968 р. у французьких університетах і колежах розпочалися студентські заворушення. До Парижа ніби повернувся революційний дух 1848 р. У Латинському кварталі, де було чимало навчальних закладів, спорудили барикади з бруківки, повалених дерев та інших матеріалів. Студенти захопили університет Нантер, після чого уряд вирішив закрити навчальний заклад. Студенти й солідарні з ними містяни домагалися звільнення заарештованих напередодні активістів з паризького Сорбоннського університету, а також реформування вищої освіти. У відповідь поліція застосувала силу; десятки учасників протестів зазнали поранень. Ці події ввійшли в історію під назвою «червоний травень».

Французька карикатура на авторитаризм Ш. де Голля «Примусовий шлюб». 1960-і роки

«Так чи ні?» — запитує озброєний прихильник Ш. де Голля «наречену» (Маріанну — символ Франції). Політики змушують її відповісти «нареченому» (Ш. де Голлю) «так».

Захоплення Сорбоннського університету в Парижі. 1968 р.

Студентський бунт і заворушення у Франції спалахнули не тому, що погіршилися матеріальні умови життя французів, зокрема студентів. Навпаки, на Заході спостерігалося економічне піднесення, у Франції бурхливо розвивалась економіка, знижувався рівень безробіття. Однією з причин «червоного травня» 1968 р. стала суперечність між спробами покоління, яке пережило дві світові війни, нав'язати молоді, котра народилася після війни й виросла в умовах миру, свої життєві цінності. Сенс того, що сталося в Європі (зокрема, у Франції) і США, полягав якраз у протесті проти консервативної стабільності, відсутності змін, браку нових ідей щодо розвитку суспільства. Молодь на повний голос заявила, що обмеження й приписи традиційного буржуазного суспільства неприйнятні й прийшов час змінити післявоєнний спосіб життя. Студентські бунти змусили правлячі еліти пристосовуватися до нових реалій.

Молодіжні виступи відбулися також у Західній Німеччині, Бельгії, Польщі, Югославії, Мексиці. У багатьох країнах організовували протестні акції проти введення радянських військ у Чехословаччину. У результаті молодіжних бунтів 60-х років ХХ ст. відбулися значні соціальні зміни. Протестний рух стимулював розвиток світової молодіжної культури, поширилися ідеї толерантності заради забезпечення внутрішнього миру й запобігання повторенню масових виступів.

3. Рух хіпі

1960-і роки були періодом руйнування усталених цінностей та норм поведінки. Частина молодих людей стала політичними активістами, інші демонстрували неприйняття традиційної культури своїм зовнішнім виглядом і способом життя. Яскравим символом тієї епохи стали хіпі («діти квітів») — міжнародний молодіжний рух, що перетворився на контркультуру. Хіпі проголошували основними цінностями свободу, радість життя й безмежну любов до всіх людей, незалежно від раси чи віросповідання.

Хіпі були переважно політично незаангажованими вихідцями із середнього класу або заможних родин. Їх вирізняв особливий стиль одягу (джинси, сорочка, сандалі, саморобні плетені браслети, у чоловіків — бороди, довге волосся). Зазвичай хіпі не цікавилися політикою, однак вони виступали проти насильства, пропагували відкритість і терпимість.

Хіпі брали участь у антивоєнних протестах і маршах, зокрема в загальнонаціональній демонстрації 1969 р. проти війни у В'єтнамі. Також сприяли становленню екологічного руху. «Діти квітів» улаштовували фестивалі рок-музики. Під впливом східних вірувань, які проповідували пошуки щастя й гармонії поза матеріальним світом, тисячі хлопців і дівчат тікали з дому й утворювали комуни. Легендарною подією став музичний фестиваль «Вудсток» у США влітку 1969 р., на який з'їхалося майже півмільйона людей. Кумирами «дітей квітів» були рок-музиканти Джон Леннон, Дженіс Джоплін, Джим Моррісон, Джимі Гендрікс, Боб Ділан та ін.

Популярна в середовищі хіпі група «Merry Pranksters» на своєму культовому розмальованому автобусі. 1964 р.

Американські хіпі поєднали елементи буддизму, індуїзму й індіанських вірувань, заперечували споживацький капіталізм, закликали жити в гармонії з природою, пропагували вільне кохання та життя в комунах. Гасло хіпі — «Мир. Любов. Свобода» («Love. Peace. Freedom»).

Із середини 1970-х років рух хіпі почав занепадати. Чимало його активних учасників повернулося до повсякденних справ, стало звичайними громадянами. Історично рух хіпі значно вплинув на культуру західної цивілізації, розвиток суспільства й навіть політику.

Відеосюжет про фестиваль «Вудсток» у 1969 р. (англ.): https://youtu.be/feNbARG4mv4

4. Прояви етнонаціоналізму

Проблема Квебеку. У 1990-х роках у Канаді Громадянський форум (групи активних громадян, які вивчали запити типових канадців) визначив характерні ознаки канадської ідентичності. З'ясувалося, що основними цінностями, які поділяють жителі всіх регіонів країни, є віра в рівноправність і справедливість, свободу, мир і ненасильницькі зміни; у дієвість діалогу; необхідність посилення контактів між різними регіонами й групами населення; толерантність; підтримка культурного розмаїття; доброта й щедрість; захист і збереження довкілля.

Свідчення

• Ознайомтеся з уривком з історичного документа. Як Ви вважаєте, чому для канадців було важливо сформулювати цінності, які визнаватимуть представники всіх національних груп, що населяють країну? Чи актуальна ця проблема для України?

«На форумі обговорювали ідеї національної ідентичності, а також основні канадські цінності... Було зрозуміло, що учасники форуму мають дуже сильне відчуття самобутності, яке вирізняє нас як людей, а не тільки як американців чи мешканців якоїсь іншої країни».

З доповіді Громадянського форуму (Carl F. Smith, Danial J. McDevitt, Angus L. Scully. Canada Todаy. — Scarbourgh; Ontario: Hall Canada Inc., 1996. — P. 12)

• Якою, на Вашу думку, є позиція автора цієї карикатури, на якій усі написи зроблено англійською та французькою мовами?

Канадська карикатура. 1990-і роки

Канадська національна самоідентифікація ґрунтується на двох культурах і на двох мовах — англійській та французькій. Франкомовні канадці, які проживають у провінції Квебек, захищають свою мову та свої культурні традиції. Післявоєнний уряд провінції наполягав на розширенні владних повноважень Квебеку, зокрема щодо контролю над податками, призначень на керівні посади, упровадження французької мови. Ці вимоги спричинили конфлікт між Квебеком та іншими регіонами Канади, адже більшість канадців не погоджувалася з наданням Квебеку повноважень, яких не мали інші провінції. Щоб довести франкоканадцям, що вони рівноправні з англоканадцями, уряд запровадив двомовність і двокультурність.

У 1960-х роках ситуація у Квебеку загострилася, і ліберальний федеральний уряд П'єра Трюдо прийняв у 1969 р. закон про офіційні мови. Цей закон проголошував рівність англійської та французької мов, застосування двомовності в районах, де чисельність мовної меншини перевищує 10 %, а також вивчення французької мови чиновниками. Однак квебекські радикали виступали за вихід провінції зі складу Канади, вдаючись навіть до терористичних актів. На початку 1970-х років федеральний уряд ненадовго ввів у Квебеку воєнний стан і направив до провінції війська.

П'єр Трюдо

У Квебеку двічі був проведений референдум щодо статусу провінції (1980, 1995). Більшість квебекців з незначною перевагою проголосувала проти виходу зі складу Канади. У 1998 р. Верховний суд Канади ухвалив рішення, згідно з яким провінція Квебек не може в односторонньому порядку приймати рішення про відокремлення від Канади.

Пригадайте

  • Охарактеризуйте причини громадянської війни в Ірландії, що розпочалася в 1919 р.
  • Яке значення мало проголошення в 1921 р. Ірландської Вільної держави зі статусом домініону в складі Британської імперії, а також надання шести протестантським графствам Ольстеру права виходу зі складу Ірландії, щоб вони залишилися частиною Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії?

Проблема Північної Ірландії (Ольстеру). Конфлікт між католиками (корінне населення) і протестантами (вихідці з Англії та Шотландії) переріс у справжню міжетнічну й міжконфесійну війну. Причиною виникнення конфлікту стала суперечка про конституційний статус Північної Ірландії. Мета юніоністів — збереження нерозривного зв'язку з Великою Британією. Натомість націоналісти — католицька меншина — прагнули ввійти до складу Республіки Ірландія. Упродовж тридцяти років (1968-1998) насильство на вулицях Північної Ірландії було звичним явищем. У 1968 р. підпільна організація «Ірландська республіканська армія (ІРА)» розпочала збройну боротьбу за возз'єднання Ольстеру з Ірландією. Основним методом боротьби ІРА був терор. За період протистояння загинуло 3600 осіб, було поранено й травмовано майже 50 тис. осіб.

• Розгляньте фотографії. Яка, на Вашу думку, атмосфера панувала в період протистояння в Північній Ірландії?

Повсякденне життя в Північній Ірландії. 1970-і роки

Наприкінці 1960-х років ситуація загострилася настільки, що до Ольстеру було введено англійську армію. Через декілька років уряд припинив повноваження парламенту Північної Ірландії та запровадив пряме правління з Лондона. Тривалий час ІРА не погоджувалася на компроміс щодо питання приєднання Ольстеру до Ірландії, однак завдяки включенню в переговорний процес політичної організації «Шинн фейн» у середині 90-х років ХХ ст. вона оголосила про припинення вогню.

У 1998 р. у Белфасті, столиці Північної Ірландії, між британським та ірландським урядами було підписано «Угоду Страсної п'ятниці». Цей документ відновив самоврядування в Північній Ірландії. Період протистояння закінчився.

• Який висновок можна зробити, порівнявши написи на будинках?

Юніоністський стінопис

Написи на малюнку: «Чи можна це змінити?»; «Так, ми віримо в це».

Лоялістський стінопис

Напис на будинку: «Ви в'їхали до району лоялістів Сенді-Роу — серця боротьби за свободу Ольстеру й Південного Белфаста. Хто нас роз'єднує?»

На початку ХХІ ст. в різних регіонах Європи виникали конфлікти на етнічному, територіальному та культурному ґрунті. Наприклад, в Іспанії регіональна влада заможної автономної області Каталонія (столиця м. Барселона) зажадала від центральної влади в Мадриді ще ширших прав. Чимало каталонців переконані, що їхні мова й культура можуть розвиватися лише за умови повної державної незалежності. На початку жовтня 2017 р. керівництво уряду Каталонії й парламенту області провели референдум та оголосили, що майже всі його учасники проголосували за відокремлення від Іспанії. Голова уряду Каталонії та інші керівники автономії підписали документ про проголошення незалежності регіону від Іспанії. Результати референдуму не були визнані ні Іспанією, ні світом.

Центральна іспанська влада скасувала повноваження автономного уряду Каталонії, розпустила парламент і ввела пряме правління. Частину лідерів сепаратистів було заарештовано, частина емігрувала. Вибори до регіональних органів влади, проведені наприкінці 2017 р., не вирішили проблему, адже більшість місць у парламенті Каталонії вибороли представники по-сепаратистськи налаштованих партій.

Інша область Іспанії, Країна Басків (Басконія), має широку автономію: власний парламент, поліцію, податкову систему, сама регулює сферу освіти. Однак парламент Країни Басків багато років поспіль домагається від уряду Іспанії дозволу провести референдум про незалежність і щоразу отримує відмову. Історично «баскське питання» було для центральної іспанської влади більш дратівливим, ніж каталонське. Ще за часів диктатора Ф. Франко була утворена екстремістська організація ЕТА («Країна Басків і свобода»), мета якої — боротьба за незалежність Басконії. На початку другого десятиліття ХХІ ст. вона оголосила про завершення насильницької боротьби.

У Європі існують також інші конфліктонебезпечні регіони. Зокрема, прояви сепаратизму час від часу спостерігаються у Великій Британії, Італії, Данії, Бельгії, що зумовлено етнічними, релігійними та соціально-економічними особливостями розвитку регіонів. Кожна країна вирішує проблему з урахуванням рівня розвитку демократії, політичних і культурних традицій.

5. Боротьба за права конфесійних, мовних та інших меншин

У всіх країнах у всі часи культурні, конфесійні, етнічні чи інші меншини прагнули зберегти свої мову, віру й традиції. Створена в 1945 р., ООН розробила певні механізми на захист меншин. Першим таким післявоєнним документом стала Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 р., набрала чинності в 1951 р.). Згідно з конвенцією, геноцид — це злочин, скоєний з метою знищення групи осіб за національними, етнічними, расовими або конфесійними ознаками.

Боротьба за права меншин у післявоєнному світі спрямована на запобігання дискримінації за певними ознаками, забезпечення рівних прав, сприяння повноцінній участі меншин у суспільному житті; урахування їхніх інтересів при працевлаштуванні тощо. У всьому світі меншини в минулому й тепер нерідко стають жертвами збройних конфліктів і політичної боротьби.

У післявоєнні роки активізувався жіночий рух, спрямований на подолання дискримінації за ознакою статі, забезпечення жінкам рівних з чоловіками умов праці й оплати за неї, використання здоров'язбережувальних засобів контролю за народжуваністю та вирішення інших важливих проблем. Жінки створювали власні організації, об'єднувались у групи. Зокрема, у середині 1960-х років у США була створена Національна організація жінок, яка опікувалася наданням федеральної допомоги центрам денного догляду для матерів, які працюють, домагалася ліквідації дискримінації за ознакою статі та забезпечення рівної оплати для чоловіків і жінок.

Жінки були не єдиною групою, яка вимагала рівності. Закони 1960-х років проти представників сексуальних меншин, а також переслідування їхніх організацій спричинили протести. Ставлення до цих меншин поступово стало на Заході питанням дотримання прав людини.

Основні події

1950-1960-і роки — масові виступи афроамериканців за громадянські права в США.

1968 р. — «червоний травень» у Франції.

Запитання та завдання

  • 1. Сформулюйте причини виникнення руху афроамериканців за громадянські права.
  • 2. Якими були причини молодіжних виступів наприкінці 60-х років ХХ ст., зокрема «червоного травня» у Франції?
  • 3. Розкрийте причини та сутність проявів етнонаціоналізму, зокрема у Квебеку, проблеми Ольстеру, баскського та каталонського сепаратизму. Доберіть з інтернет-ресурсів інформацію про ситуацію в цих регіонах у наш час.
  • 4. Охарактеризуйте підґрунтя та спрямування боротьби за права конфесійних, етнонаціональних та інших меншин у країнах Заходу.
  • 5. Охарактеризуйте внесок М. Л. Кінга в боротьбу за расову рівноправність та його роль і місце в історії.
  • 6. Чому, на Вашу думку, у середині ХХ ст. в демократичній Америці існувала дискримінація за кольором шкіри? Наскільки важливо було для Америки гармонізувати міжрасові відносини?