Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Полянський

§ 17. Країни Африки в другій половині ХХ — на початку XXI ст.

Пригадайте

  • Пригадайте з курсу географії особливості географічного положення Африки, природні ресурси регіону, населення, сучасну політичну карту континенту, форми державного правління й територіального устрою країн, типи країн за рівнем економічного розвитку, райони збройних конфліктів і проявів тероризму.
  • Використовуючи історичну карту атласу, охарактеризуйте світову колоніальну систему, що сформувалася до початку Другої світової війни.
  • На території яких африканських країн у роки Другої світової війни відбувалися бойові операції?

1. Деколонізація Африки

У другій половині XX ст. в результаті піднесення національно-визвольних рухів у всьому світі отримали незалежність країни Африки й Азії, багато острівних країн Атлантичного й Тихого океанів, розпочався процес розпаду великих континентальних імперій.

Визначальною подією в процесі деколонізації стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН «Декларації надання незалежності колоніальним державам і народам» від 14 грудня 1960 р., після чого відбулися події, які ввійшли в історію як «Рік Африки». Найдовше боролася за свою колоніальну імперію Португалія. Проте після того, як у 1974 р. в країні відбулася «Революція гвоздик», отримали незалежність португальські володіння в Африці — Ангола та Мозамбік. Останній бастіон колоніалізму впав на початку 1990 р., коли стала незалежною Намібія.

Етапи деколонізації Африки

• Які з цих причин і передумов більшою мірою залежали від колоніальних держав, а які — від народів колоній? Аргументуйте Вашу точку зору.

Причини ліквідації колоніальних імперій

  • Колонії як форма політичного, економічного й адміністративного переважання однієї країни над іншою історично вичерпали себе.
  • Основним джерелом економічного зростання країн в епоху науково-технічної революції є сучасні технології, а не постачання сировини.
  • Утримання колоній потребувало від країн-метрополій значних ресурсів, які починаючи з 50-х років ХХ ст. вигідніше було вкладати в людський та науково-технічний потенціал; колонії перестали бути прибутковими.

Передумови ліквідації колоніалізму

  • Поразка в Другій світовій війні країн, які прагнули створити власні колоніальні імперії.
  • Втрата провідних позицій у світі колоніальними державами (Велика Британія, Франція, Нідерланди, Португалія та ін.).
  • Формування в колоніях національних еліт, посилення націоналістичних настроїв і прагнення незалежності. Розбудова колоніями власних економік робили їх економічно самодостатніми.

Словник

Деколонізація — процес надання незалежності та повного суверенітету колоніям, домініонам, підмандатним територіям.

«Рік Африки» — образний вислів, яким позначають 1960 р., коли незалежність отримали 17 колоній на Африканському континенті.

Здобуття незалежності не означало автоматичного вирішення проблем континенту. Національні еліти, які прийшли до влади, постали перед необхідністю самостійно, без допомоги метрополій, забезпечувати нормальне функціонування економіки, системи охорони здоров'я, освіти тощо.

Країни, які здобули незалежність, розвивалися по-різному. Частина африканських країн Сходу, поділяючи цінності демократії й конкурентного суспільства, орієнтувалися на США та Західну Європу. Інші країни (Гана, Гвінея, Малі, Ангола, Бенін, Конго, Танзанія, Ефіопія, Мозамбік) обрали соціалістичну орієнтацію, що передбачало визнання марксизму офіційною ідеологією та проголошення наміру будувати соціалізм.

Часто заяви африканських лідерів про соціалістичну орієнтацію були лише риторикою, аби отримати гроші, сировину та зброю від СРСР на «побудову соціалізму». Загалом у 80-х роках ХХ ст. майже 20 країн заявили про соціалістичну орієнтацію. Після розпаду СРСР і соціалістичного табору в Європі правителі цих країн більше не згадували про соціалістичну орієнтацію.

Більшість африканських держав після проголошення незалежності через соціально-економічну й культурну відсталість опинилась у скрутному становищі, незважаючи на людський та природний потенціал на рівні промислово розвинених країн. У багатьох країнах загострилася продовольча проблема, що було зумовлено демографічним вибухом. Низький рівень економіки багатьох країн Африки призвів до різкого скорочення державних видатків на освіту, охорону здоров'я, професійну підготовку.

Зовнішньополітичний курс чимало африканських країн пов'язують з Рухом неприєднання. Правлячі режими часто є корумпованими. Країни Африки вирізняє політична нестабільність, прагнення режимів збагатитися, грабуючи народ, міжплемінна ворожнеча. Після здобуття незалежності почастішали збройні прикордонні сутички, які часом переростають у тривалі війни.

Словник

Рух неприєднання — міжнародне об'єднання країн світу, які визнають неприєднання до військово-політичних блоків і союзів одним з основних принципів своєї зовнішньої політики. Утворений на конференції в м. Белграді в 1961 р.

У 1963 р. на конференції глав держав та урядів африканських країн у столиці Ефіопії м. Аддис-Абебі було створено Організацію африканської єдності (ОАЄ). Нині до неї належать понад півсотні держав континенту: Алжир, Ангола, Гвінея, Єгипет, Камерун, Кенія, Марокко, Мозамбік, Намібія, Нігерія, Туніс, Ефіопія, Чад та ін. Засновники організації проголосили її метою сприяння єдності та солідарності країн Африки, примноження й координацію зусиль щодо підвищення рівня життя; захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності; ліквідацію всіх форм колоніалізму; налагодження співробітництва у сферах політики, оборони й безпеки, економіки, освіти, охорони здоров'я та культури.

2. Крах апартеїду на півдні Африки

Після того як на початку 60-х років ХХ ст. більшість африканських країн здобула незалежність, расизм на континенті зберігався тільки в Південно-Африканській Республіці (ПАР), де існував режим апартеїду. Ця політика ґрунтувалася на ідеї про відособлений розвиток європейського й неєвропейського населення Південної Африки. Унаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була позбавлена громадянських прав.

Зокрема, 23 млн темношкірих мешканців не мали виборчих прав. Для «кольорового» населення створювали спеціальні поселення — бантустани. Були заборонені змішані шлюби тощо. Громадські місця, транспорт, лікарні, пляжі й інші місця відпочинку рясніли вивісками «Тільки для білих». «Чорні» автобуси зупинялися на спеціальних автобусних зупинках, а «білі» — на «білих». У парках були лавки окремо для білих і всіх інших, окремими були й школи й університети.

Написи на плакаті англійською, зулуською та африкаанс про те, що територію пляжу можуть відвідувати винятково представники білої раси. 1980-і роки

Практично всі сфери життя підлягали сегрегації (від латин. segregatio — відокремлення, розділення) — фактичному та юридичному відокремленню «кольорових» жителів країни від білих. Унаслідок апартеїду виникла соціальна прірва між нащадками європейців, які жили за західними стандартами, і знедоленою більшістю населення.

Відеосюжет із серії «День в історії» про режим апартеїду в ПАР (укр.): https://youtu.be/Ed5TKxU79fM

Словник

Апартеїд (мовою африкаанс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації, що полягає в позбавленні цілих груп населення політичних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції за расовою належністю. Сучасним міжнародним правом розглядається як злочин проти людства. Режим апартеїду існував у Південно-Африканській Республіці в 1948-1991 рр.

Свідчення

• Як Ви розумієте основну ідею цієї статті Декларації ООН?

«Ст. 5. Держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів та осіб, яких стосуються ситуації, що є результатом апартеїду, усіх форм расизму й расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування та окупації, агресії, іноземного втручання й загроз національному суверенітету, національній єдності й територіальній цілісності, загрози війни та відмови визнати основоположне право народів на самовизначення».

З Декларації про право на розвиток, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 р. (Організація Об'єднаних Націй. Генеральна Асамблея : офіційні звіти. Сорок перша сесія. — Доповнення N 53 (А/41/53). — С. 230)

Усвідомлюючи безперспективність утримання влади лише насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до певних кроків, які мали нормалізувати ситуацію в ПАР. Упродовж 1982-1986 рр. було легалізовано ряд громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до режиму, дозволено спільне членство білих і темношкірих громадян у політичних організаціях, а також дозволено змішані шлюби.

Однак залишилася в силі заборона спільного проживання білого й «кольорового» населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створити окремі палати парламенту для «кольорових» і вихідців з Азії. Хоча 66 % учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, які відбулися 1984 р., бойкотувало майже 80 % «кольорового» населення ПАР. Незадоволені половинчастістю запропонованого вирішення проблеми расової дискримінації, лідери Африканського національного конгресу (АНК), очолюваного Нельсоном Манделою, розпочали у вересні 1984 р. акції громадянської непокори. Ці акції переросли в масові заворушення та вуличні зіткнення. У відповідь уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Масові заворушення 1984-1986 рр. засудила міжнародна громадськість, а найбільші банківські установи Великої Британії та США припинили фінансові інвестиції в ПАР.

Особистості

Нельсон Мандела (1918-2013) — президент Африканського національного конгресу, президент ПАР (1994-1999). 27 років провів у в'язниці за участь у підпільній збройній боротьбі проти режиму апартеїду. Лауреат Нобелівської премії миру (1993). Залишивши пост президента, брав активну участь у боротьбі з ВІЛ/СНІДом — хворобою, від якої помер його єдиний син.

На початку 90-х років ХХ ст. ситуація вкрай загострилася — біле населення активно озброювалося, країні загрожувала кривава громадянська війна на расовому ґрунті. Уряд мусив дозволити діяльність АНК, звільнив Н. Манделу та скасував закони, якими керувалася система апартеїду. Під час «круглого столу» Н. Мандела та президент країни Ф. де Клерк дійшли згоди щодо проведення перших загальних виборів.

Країни Африки в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

Свідчення

• Порівняйте слова Н. Мандели з промовою М. Л. Кінга «Я маю мрію» (див. § 5). Що, на Вашу думку, споріднює їх, а також долі двох борців за громадянські права?

«Я поважаю ідеали демократичного й вільного суспільства, у якому всі громадяни живуть у гармонії та мають рівні можливості. Це те, заради чого я живу й чого я прагну. Я навіть готовий заради цього померти».

Нельсон Мандела, 1964 р. (http://www.historyplace.com/speeches/mandela.htm)

На виборах, які відбулись у квітні 1994 р., АНК отримав 62 % голосів, а Національна партія білої меншості тільки 20 % голосів. Наступного місяця Н. Мандела обійняв посаду президента ПАР, а Ф. де Клерк став його заступником. Після проведення в країні демократичних виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю з ПАР, визнавши остаточну ліквідацію в ній режиму апартеїду.

3. Країни регіону на межі ХХ-ХХІ ст.

Країни Африки належать до найбідніших країн світу. Зокрема, у країнах Тропічної Африки кількість населення зростає вдвічі швидше, ніж темпи сільськогосподарського виробництва. У результаті материк з майже мільярдним населенням не може себе прогодувати. Суттєву допомогу африканським країнам надають ООН, ЮНЕСКО, Світовий банк, численні гуманітарні місії.

Боротьба за владу в африканських країнах між окремими угрупованнями перетворювалася на справжній геноцид власного народу (Судан, Уганда, Руанда, Сомалі, Ліберія, Сьєрра-Леоне та ін.). У 2017 р. відбулися перевороти в Гамбії та Зімбабве. Зокрема, Роберт Мугабе очолював Зімбабве впродовж 37 років. Отримавши гарантії безпеки й певні привілеї, він погодився піти у відставку. Це рідкісний в історії приклад почесного зміщення глави держави своїми прибічниками.

Країнами, у яких на початку XXI ст. виразно проявляються демократичні тенденції та спостерігається позитивна динаміка економічного розвитку, є Кенія, Уганда, Республіка Конго, Габон і Замбія. Однак навіть у цих державах економічне зростання завдячує, як правило, експорту сировини, а рівень життя населення є доволі низьким.

У новому столітті в Африці з'явилися можливості для стабільного економічного зростання. Передумовою цього є політичні перетворення, зменшення кількості воєн і вирішення ряду проблем державного управління в країнах Африканського континенту. Позитивні враження про континент у підприємців і туристів, які відвідують країни регіону, також сприяють збільшенню іноземних інвестицій.

Африканські країни поступово нарощують ділову активність, зростають і обсяги іноземних капіталовкладень.

Поліпшення інвестиційного клімату значною мірою пов'язане із зниженням кількості регіональних конфліктів на Африканському континенті, а також високим попитом на сировинні ресурси африканських країн.

За прогнозами фахівців, попит на сировину у світі до середини XXI ст. зросте на 50-60 %. У зв'язку з цим набуває особливого значення той факт, що на африканські країни припадає від 30 до 40 % розвіданих світових запасів природних ресурсів. Насправді ця цифра навіть вища, бо рівень їхньої вивченості залишається низьким. Африка перетворилася на зону стратегічних інтересів провідних держав світу, між якими загострюється конкурентна боротьба за мінеральні ресурси. Водночас Африка — це конгломерат держав, украй зацікавлених у зовнішній допомозі й інвестиціях. На початку нового тисячоліття в більшості африканських країн спостерігається період сталого зростання.

У ХХІ ст. Африка відіграє важливу роль у міжнародних справах. Звісно, країни континенту, як і раніше, залежать від більш впливових і розвинених держав світу, проте африканські політичні еліти вчаться використовувати суперечності між великими країнами. Успіх відродження Африки залежить насамперед не від обсягів іноземних інвестицій, а від здатності країн континенту використовувати їх для свого економічного розвитку. Аби закласти фундамент довгострокового економічного зростання, африканські країни мають провести масштабні економічні реформи з урахуванням національних особливостей населення.

Нині один з основних пріоритетів Африканського Союзу — індустріалізація. До того ж Генеральна Асамблея ООН проголосила 2016-2025 рр. третьою промисловою революцією. Багато африканських країн досягло суттєвого річного економічного зростання. Регіон багатий на природні ресурси, й оскільки до 2050 р. передбачається збільшення кількості місцевого населення до 2,5 млрд осіб, знадобляться нові робочі місця. Поки що, незважаючи на десятиліття прогресу, більшість населення в майже півсотні африканських країн усе ще живе в бідності.

Особливості індустріалізації Африки порівняно з досвідом інших регіонів світу

Починаючи з 2016 р. зростання ВВП країн Африки дещо сповільнилося. Оскільки економіка Нігерії нині забезпечує майже третину ВВП континенту, то спад саме в цій країні потягнув загальноафриканські показники донизу.

Міжнародні економічні аналітики прогнозують, що, незважаючи на певне погіршення, швидкість зростання економіки Африки залишиться сталою. Понад 30 країн континенту вже стали асоційованими членами Європейського Союзу. Зниження рівня смертності та висока народжуваність забезпечують у більшості країн Африки високі темпи приросту населення, зокрема міського. Нині міське населення становить майже половину всього населення країн Африканського континенту.

• Проаналізуйте показники динаміки ВВП африканських країн і визначте, які роки були успішними, а які складними для держав регіону.

Економічне зростання країн Африки у 2013-2018 рр.

Автори деяких досліджень навіть прогнозують світове лідерство Африки до 2030 р. На той час на континенті проживатиме 2/3 молодого населення планети й вироблятиметься майже 45 % світового ВВП. Новим явищем для Африки є поява середнього класу, до якого належать ті, хто витрачає від 20 дол. США на день. Нині середній клас становить понад третину населення континенту.

За вплив на африканські країни змагаються США, Франція, Велика Британія та Японія. Інвестиції спрямовують у розроблення сировинних ресурсів континенту. Також європейці розмістили в Африці чимало енергомістких та екологічно «брудних» металургійних і хімічних виробництв.

Виклики, які постали перед Африкою у XXI ст.: тероризм, контрабанда зброї та наркотичних речовин, поширення вірусних захворювань (на континенті проживає 60 % ВІЛ-інфікованих людей планети), низький рівень медичних послуг, нелегальна міграція, високий рівень злочинності.

У регіоні спостерігаються відцентрові тенденції в політичному житті: з одного боку, усе ще існують осередки екстремізму, зокрема в Південному Судані, Сомалі, регіоні Сахелю, а з іншого — відбуваються процеси демократизації та лібералізації суспільства, які сприяють прискореному зростанню економіки.

Основні події

1946-1990 рр. — процес деколонізації Африки.

1960 р. — «Рік Африки».

1991 р. — ліквідація апартеїду в Південно-Африканській Республіці.

Запитання та завдання

  • 1. Поясніть історичні поняття «деколонізація», «апартеїд», «Рік Африки», «Рух неприєднання».
  • 2. Покажіть на історичній карті (с. 158) держави Африки, які здобули незалежність після Другої світової війни.
  • 3. Як змінилися кордони між державами на Африканському континенті внаслідок деколонізації?
  • 4. Охарактеризуйте причини й передумови деколонізації Африки. Чому європейські держави погодилися надати незалежність народам Африки?
  • 5. Охарактеризуйте етапи деколонізації, процес здобуття незалежності народами Азії та Африки.
  • 6. У чому проявлявся режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці? Унаслідок яких подій було ліквідовано цей режим?
  • 7. Охарактеризуйте досягнення та перспективи країн Африканського континенту на межі ХХ-ХХІ ст.
  • 8. Знайдіть додаткову інформацію про Н. Манделу. Дайте власну оцінку його діяльності та місця в історії.