Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Полянський

§ 16. Країни Близького Сходу в другій половині ХХ — на початку XXI ст.

Пригадайте

  • Як у міжвоєнний період вирішувалося «єврейське питання»? Яким був зміст «Декларації Бальфура»?
  • Якою була доля євреїв за нацистського режиму в Німеччині й окупованій Австрії в другій половині 1930-х років?
  • Якими були масштаби Голокосту в роки Другої світової війни?

1. Близькосхідна проблема. Утворення Ізраїлю

Однією з найгостріших проблем післявоєнного світу є «близькосхідна проблема». Її зародження пов'язано з єврейською колонізацією Палестини, яка почалася в 1920-х роках. Суперечності, що виникали між арабами та євреями, а також непослідовність британських політиків призвели до різкого загострення відносин між представниками двох народів.

Після Другої світової війни Сполучені Штати Америки та багато європейських країн співчували євреям, які пережили Голокост. У 1947 р. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за створення в Палестині двох держав: палестинської та єврейської. Обидва народи вважали своєю столицею Єрусалим. За умовами розділення Палестини євреї, які становили 34 % населення, отримали 55 % території.

Ісламські країни проголосували проти поділу Палестини. Не погодилися з ним і палестинці, які заявляли, що ООН не мала права ділити Палестину без урахування бажання більшості населення, яке там проживало. 14 травня 1948 р., невдовзі після того, як британські війська залишили Палестину, лідер єврейської громади в Палестині Давид Бен Гуріон оголосив про створення незалежної Держави Ізраїль.

2. Арабо-ізраїльські війни

Наступного дня на Ізраїль напали шість ісламських держав — Єгипет, Ірак, Йорданія, Ліван, Саудівська Аравія та Сирія. Ця перша з-поміж багатьох арабо-ізраїльських воєн закінчилася за декілька місяців перемогою Ізраїлю. Поки тривали бойові дії, до Ізраїлю прибули майже 600 тис. євреїв з різних куточків світу. Вони оселилися в таборах біженців, що фінансувались ООН, утворивши кільце єврейських поселень уздовж кордонів своєї нової батьківщини.

Відеосюжет «Арабо-ізраїльська війна» (укр.): https://youtu.be/UHxGu6mVO5M

Тим часом Єгипет узяв під контроль Сектор Гази, а Йорданія анексувала Західний берег річки Йордан. Отже, план ООН з поділу Палестини не був реалізований: єврейська держава була створена, а арабська — ні. Між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією — з іншого, було підписано перемир'я, унаслідок чого Ізраїль подвоїв територію, яку йому відвели за планом ООН.

Друга арабо-ізраїльська війна спалахнула в 1956 р. в період Суецької кризи. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер направив війська, щоб націоналізувати канал, який контролювала Велика Британія. Обурені британці уклали угоду з Францією та Ізраїлем, аби повернути канал під свій контроль. За повітряної підтримки, наданої європейськими союзниками, ізраїльтяни рушили до Суецького каналу і швидко перемогли єгиптян. Однак світова спільнота, зокрема США та СРСР, змусили Ізраїль та європейців вивести їхні війська з Єгипту. Суецький канал залишився під контролем Єгипту.

• Порівняйте карти й визначте, наскільки кордони 1948 р. відрізнялися від визначених ООН.

Напружені відносини між Ізраїлем та арабськими державами ще більше загострилися. На початку 1967 р. Г. А. Насер та його арабські союзники, озброєні радянськими танками й літаками, збирались атакувати Ізраїль, щоб блокувати йому вихід до Червоного моря. Дізнавшись про ці плани, ізраїльтяни першими завдали удару. Знищивши аеродроми в Єгипті, Ірані, Йорданії та Сирії, Ізраїль завдав блискавичного удару на трьох фронтах. Ця Шестиденна війна закінчилася перемогою Ізраїлю. Втрати ізраїльтян становили 800 осіб, втрати арабської коаліції — понад 15 тис. осіб.

Ізраїль отримав контроль над районом Єрусалима (Східним Єрусалимом), Синайським півостровом, Сектором Гази, Голанськими висотами та Західним берегом річки Йордан. Палестинцям, які проживали в Єрусалимі, надали право обрати ізраїльське чи йорданське громадянство. Більшість обрала йорданське. Палестинцям, які жили в інших районах, не пропонували ізраїльське громадянство, і вони опинилися під ізраїльським контролем. Після війни на виснаження 1969-1970 рр. наступник Г. А. Насера, єгипетський президент Анвар Садат, запропонував арабським країнам атакувати Ізраїль 6 жовтня 1973 р. — у день святкування іудейського свята Йом-Кіпур (Судний день). Ізраїльтяни були захоплені зненацька й арабські війська завоювали територію, втрачену в 1967 р.

Ізраїльтяни, натхненні прем'єр-міністром Голдою Меїр, провели успішний контрнаступ і повернули більшу частину втраченої території. Після кількатижневих боїв обидві сторони погодилися на перемир'я. Війна Судного дня закінчилася, а палестинська держава так і не була утворена. У наступні роки постійно відбувалися сутички вздовж лінії припинення вогню. За посередництва США між Єгиптом та Ізраїлем розпочалися переговори, які завершилися в 1978 р. підписанням у Кемп-Девіді, заміській резиденції президента США Дж. Картера, мирного договору. Ізраїль вивів війська із Синайського півострова. У 1980-х роках відбулося вторгнення Ізраїлю до Лівану, ізраїльтяни боролися з палестинським рухом опору, рушієм якого була Організація визволення Палестини (ОВП). Багато років її очолював Ясір Арафат. У 1987 р. палестинці розпочали «інтифаду» — збройну боротьбу з Ізраїлем. У 1993 р. Ізраїль та ОВП підписали угоду, за якою палестинці отримали автономію. Через два роки за новою угодою повноваження Палестинської автономії було розширено. Проте час від часу ситуація на кордоні між автономією та Ізраїлем загострюється; мур між двома народами, які мешкають на одній території, свідчить про складність проблеми, для вирішення якої потрібен обопільний компроміс. Після смерті Я. Арафата (2004) між радикальними палестинськими угрупованнями посилилася міжусобна боротьба.

Мур між Ізраїлем і Палестинською автономією. Сучасне фото

На початок ХХI ст. близькосхідна проблема остаточно не вирішена. Автономна в кордонах Ізраїлю Держава Палестина (назва з 2013 р.) стала державою-спостерігачем при ООН. Оскільки непростий діалог між палестинцями та ізраїльтянами триває, не згасає надія на те, що два народи знайдуть форми мирного співіснування. Інших способів урегулювання близькосхідної проблеми, крім переговорів і пошуків компромісу, не існує.

Пригадайте

  • Які зміни відбулися в Ірані внаслідок реформ, здійснених у 1920-1930-х роках за правління Рези-шаха Пехлеві?

3. Ісламська революція в Ірані (1978-1979)

У 1953 р. в Ірані прийшов до влади прозахідний політик шах Мохаммед Пехлеві. У 60-70-х роках ХХ ст. він ініціював перетворення, які назвали «білою революцією»: держава викупила землю у великих землевласників і продала її за заниженими на третину цінами дрібним іранським фермерам; було заборонено багатоженство, а також шлюби з неповнолітніми; жінки отримали громадянські права; робітники стали акціонерами підприємств, на яких вони працювали; школи забезпечувалися безкоштовним харчуванням, багато студентів отримало змогу навчатися за кордоном. Іранська економіка переживала піднесення, зокрема у сфері телекомунікацій, у нафтохімічній, автомобільній промисловості, виробництві сталі й електроенергії.

Проте для більшості іранців майже нічого не змінилося, рівень життя населення був украй низький. Дороги залишалися неасфальтованими, значна частина країни обходилася без електрики, навіть на околицях Тегерана люди мешкали в оббитих бляхою халупах. У країні наростало невдоволення високим рівнем інфляції, корупцією, нестачею товарів, демонстративно розкішним життям знаті. Чимало іранців завдяки реформам здобули освіту, але не могли знайти роботу. Багато хто був незадоволений нав'язуванням західних цінностей, обмеженнями щодо духовенства, зосередженням влади в руках шаха. У середині 1970-х років шах заснував партію «Відродження» і скасував багатопартійність. Лояльним до шаха іранцям запропонували вступити до шахської партії, а ті, хто ухилявся, ризикували опинитись у в'язниці чи у вигнанні.

Найвідоміший опозиційний лідер — священик Рухолла Хомейні багато років перебував в еміграції. Його метою було повалення прозахідного шахського уряду й докорінна перебудова Ірану на засадах ісламу.

Після того, як у 1977 р. за загадкових обставин пішов з життя син Хомейні й послідовники аятоли звинуватили шаха в його вбивстві, у країні розпочалися заворушення. Наступного року в результаті підпалу кінотеатру в одному з іранських міст загинули понад чотириста осіб. Хомейні звинуватив у підпалі шахський режим, хоча жодних доказів не було надано. На початку вересня 1978 р. армія розстріляла в Тегерані демонстрацію проти введення воєнного стану, загинуло майже дев'яносто осіб. Цей день, який назвали «чорною п'ятницею», став початком ісламської революції. Шах, намагаючись урятувати ситуацію, оголосив амністію політичним противникам, висланим з країни, однак протести стали ще масовішими. У листопаді в Ірані було введено воєнний стан, шах призначив тимчасову військову адміністрацію та навіть звинуватив у корупції й заарештував дві сотні високопосадовців. Проте ці поступки тільки додали завзяття Хомейні та його прибічникам.

Словник

Ісламська революція — події в Ірані в січні 1978 р. — лютому 1979 р., які призвели до повалення монархії та встановлення ісламської республіки на чолі з аятолою Хомейні.

Наприкінці 1978 р. протести посилилися: кожен десятий мешканець країни брав участь у демонстраціях проти шаха. Армія мала виконувати поліцейські каральні функції, проте вона була деморалізована. Військові масово дезертирували або переходили на сторону повстанців. Революційні події набули незворотного характеру. У розпачі шах звернувся по допомогу до США, але президент Дж. Картер не зважився надати військову підтримку шаху. На початку 1979 р. шах разом з дружиною втік до США, спровокувавши цим захоплення екстремістами американського посольства в Тегерані. Згодом він перебрався до Єгипту, де й доживав віку.

Маніфестація в Тегерані. На передньому плані - портрет аятоли Хомейні. 1978 р.

1 лютого 1979 р. з Парижа до Ірану повернувся аятола Хомейні, який узяв владу у свої руки й призначив перехідний уряд. У березні відбувся референдум щодо нового політичного устрою країни, а наступного місяця Іран проголосили Ісламською республікою. У грудні того самого року було ухвалено конституцію країни.

Свідчення

• На які особливості революційних подій в Ірані в 1978-1979 рр. звертає увагу дослідник?

«Є щонайменше три особливості, що вирізняють події 1978-1979 рр.

...По-перше, ця революція... використовувала не силу, збройне повстання чи партизанську війну, а політику. Це, зокрема, стосується... масового виходу людей на вулиці... , а також загального політичного страйку, який з жовтня 1978 р. паралізував економіку та зовнішню торгівлю. Саме це, а не релігійний антураж, було, мабуть, найпарадоксальнішим і найоригінальнішим аспектом іранської революції...

По-друге, досвід Ірану відійшов від теорії... , що необхідною передумовою революції є ослаблення держави... унаслідок тиску з-за кордону, поразки у війні, у результаті вторгнення або через припинення підтримки від зовнішнього покровителя... В Ірані нічого такого не було. Режим шаха підтримували США та Китай, а Радянський Союз не уявляв, що треба робити; жодна іноземна держава не підтримувала революціонерів; армія шаха не була розбита на війні...

По-третє, революція була добре організована через мережу мечетей та місцевих комітетів, але вона не мала підтримки революційної партії».

Фред Галлідей, ірландський письменник та історик (Fred Halliday. Iran's revolution in global history)

Країни Близького Сходу в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

В Ірані встановився теократичний (влада належить духовенству) режим, заснований на ісламському фундаменталізмі. Ісламізація суспільства відбувалася на всіх рівнях і в усіх сферах. За цим пильнував 200-тисячний «Корпус стражів Ісламської революції», який у зародку придушував будь-яку опозицію. «Ісламська культурна революція» здійснювала посилений тиск на засоби масової інформації. Спеціальні наглядові органи вилучали з продажу іноземні фільми й програми розважального характеру, дозволялося торгувати тільки книжками релігійного змісту. Особливо важким за нових умов виявилося становище жінок. Релігійні органи ретельно стежили за виконанням жінками приписів шаріату: їх зобов'язали носити чадру або хіджаб, обмежили у виборі професій, заборонили подавати на розлучення. До жінок почали застосовувати тілесні покарання за крадіжки та вживання алкоголю, смертну кару за зраду батьківщини, шпигунство й перелюбство.

У листопаді 1979 р. було захоплене посольство США в Тегерані. 444 дні 52 американських дипломатів утримували як заручників. Спецоперація США щодо їхнього звільнення провалилася. Тільки в 1981 р. після інавгурації нового президента США Рональда Рейгана за посередництва Алжиру заручники були звільнені й змогли повернутися додому. Цей інцидент призвів до розриву дипломатичних відносин зі США й погіршив відносини між Іраном і Заходом. Проти країни були застосовані економічні та політичні санкції.

Словник

Ісламський фундаменталізм — радикальна релігійно-політична течія в ісламі, що сповідує «повернення до основ», проголошує «чистоту» ісламу.

Ситуацією в Ірані вирішив скористатися президент Іраку Саддам Хусейн, який висунув ряд територіальних претензій. У 1980-1988 рр. між Іраном та Іраком тривала війна, яка не виявила переможця. Людські втрати кожної зі сторін конфлікту оцінюються в півмільйона осіб.

У 1997 р. президентом Ірану був обраний Мохаммед Хатамі, який узяв курс на відмову від радикалізму та зближення із Заходом. Однак уже через 8 років новий президент Махмуд Ахмадінежад знову згорнув програму ліберальних перетворень і повернувся до політики конфронтації. У 2013 р. президентом Ірану був обраний Хассан Рухані.

Відеосюжет «Революція в Ірані: перетворення прозахідної держави на близькосхідну деспотію» (укр.): https://youtu.be/LpLJ-WGblF8

4. «Арабська весна» та її наслідки

У 2010 р. в Тунісі, а на початку 2011 р. в деяких інших країнах Північної Африки та Близького Сходу відбулись антиурядові протести й повстання, відомі як «арабська весна». Протестний рух був виявом невдоволення населення політикою арабських диктаторів, свавіллям поліції, безробіттям, зростанням цін, корупцією. Але, на відміну від Східної Європи зразка 1989 р., в ідеологів «арабської весни» не було спільного бачення політичної та економічної моделі суспільства після повалення тиранії.

Протестувальники в країнах з монархічним устроєм (Йорданія та Марокко) прагнули реформувати систему під нових правителів або запровадити конституційну монархію. У республіканських Єгипті й Тунісі хотіли іншого президента. Ліві партії та профспілки вимагали підвищення заробітної плати й припинення корупційної приватизації. Частина протестувальників прагнула ліберальних реформ, аби розширити можливості для приватного сектора. Консервативні ісламісти переймалися дотриманням жорстких релігійних норм.

Причини, передумови й особливості «арабської весни»

  • Стрімке зростання кількості населення в більшості арабських країн в умовах некомпетентності правлячих еліт зумовило погіршення рівня життя населення.
  • Масове невдоволення населення, пов'язане з безробіттям і низьким рівнем життя.
  • Ідеологічне й моральне банкрутство більшості арабських диктатур за тривалий час правління (президент Єгипту Хосні Мубарак перебував при владі понад 30 років, президент Тунісу Бен Алі — майже чверть століття, Муаммар Каддафі керував Лівією впродовж 42 років).
  • Корупція на всіх рівнях влади.
  • Сплеск національної самосвідомості населення.
  • Оскільки протестний рух не мав загальновизнаних лідерів, то служби безпеки не могли ослабити його, заарештувавши декількох порушників спокою.
  • Активне використання протестувальниками соціальних мереж, медіа, а також мечетей, які влада не могла закрити.
  • Жорстка реакція арабських диктаторів на масові протести мала зворотний ефект: гнів посилювався, кількість протестувальників збільшувалася.
  • Ефект поширення: упродовж місяця після падіння туніського диктатора в січні 2011 р. протести охопили майже всі арабські країни. Трансляція в прямому ефірі в лютому 2011 р. відставки президента Єгипту Хосні Мубарака зламала стіну страху.

Словник

«Арабська весна» — хвиля демонстрацій, протестів, повстань і революцій в арабських країнах наприкінці 2010 р. — на початку 2011 р. У деяких країнах протести тривають донині.

У Тунісі «арабська весна» переросла в революцію, яка змусила втекти за кордон президента країни й надихнула всю Північну Африку та Близький Схід. У 2011 р. протести охопили Єгипет, Бахрейн, Лівію, Сирію, Ємен, Алжир, Марокко, Йорданію, Саудівську Аравію.

Наступною «жертвою» народних повстань став єгипетський президент Хосні Мубарак: після тривалого протистояння, під час якого загинули, за різними даними, від 300 до 800 осіб, Х. Мубарака усунули від влади, а контроль над країною перейшов до військових. У 2012 р. єгиптяни вперше за 40 років обирали президента. Ним став представник ісламістського руху «Брати-мусульмани» Мухаммед Мурсі. Цю перемогу неоднозначно сприйняли у світі, зокрема в мусульманському. З одного боку, вибір єгиптян був загалом демократичним, а з іншого — насторожували радикальні ісламістські гасла «Братів-мусульман». Його президентська каденція виявилася короткочасною. У 2013 р. в Єгипті на хвилі масових заворушень військові здійснили державний переворот, заарештували М. Мурсі та його найближче оточення. Сотні людей загинули, тисячі було поранено. Конфлікт негативно вплинув на економіку, а надто на туристичну галузь.

У північноафриканських і близькосхідних країнах, крім Лівії та Сирії, заворушення поступово зійшли нанівець. У Лівії ж вони переросли в справжню громадянську війну. За підтримки сил НАТО повстанці перемогли війська диктатора М. Каддафі. «Арабська весна» у Лівії обернулася кривавою війною, яка забрала життя понад 50 тис. осіб, ще сотні тисяч стали біженцями. Протистояння між повстанцями й силами, вірними полковнику М. Каддафі, тривало дев'ять місяців. Зрештою війна завершилася перемогою повстанців. М. Каддафі був убитий.

Після завершення «арабської весни» одна частина населення вважала її результати перемогою, яка відкрила шлях до нового життя. Інша частина, зокрема ті, хто вірив, що достатньо повалити диктатора й назавтра запанують демократія та справедливість, а звільнення й покарання корумпованих правителів і чиновників автоматично приведе до підвищення рівня життя, — провалом.

Миттєвість «арабської весни». 2011 р.

Найбільшим здобутком «арабської весни» є розвінчання міфу про політичну пасивність арабів і непереможність зарозумілих правлячих еліт. Навіть у тих країнах, які уникнули масових заворушень, уряди змушені проводити більш гуманну політику, остерігаючись народного повстання.

Відеосюжет «Арабська весна. Вистачило однієї іскри, щоб увесь Близький Схід охопила революція» (укр.): https://youtu.be/ZEcJVZQS9TQ

5. «Сирійський вузол»

Демонстрації в Сирії, які були частиною «арабської весни», переросли у 2012 р. в тривалу й руйнівну громадянську війну за участю іноземних держав. Затягування «сирійського вузла» пов'язане з боротьбою проти Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ). Джерелами фінансування ІДІЛ є: доходи від пограбувань, викупів, отриманих за заручників; продаж на «чорному ринку» нафти, видобутої на захоплених територіях Сирії та Іраку; приватні інвестиції з країн Перської затоки, які підтримують війну з режимом Башара Асада.

Улітку 2014 р., захопивши території на півночі Сирії та на сході Іраку, терористи ІДІЛ оголосили про створення там власної квазідержави1 («халіфату»). Конфлікт поширився на Туреччину, Ірак, Йорданію, Ліван та інші арабські країни. Під приводом боротьби проти ІДІЛ війська Б. Асада застосували проти загонів опозиції хімічну зброю. На початку осені 2014 р. проти ІДІЛ сформувалася міжнародна коаліція з майже 50 країн, зокрема Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії, Єгипту, Йорданії, Іраку, Катару, Лівану, ОАЕ, Саудівської Аравії, Туреччини. Майже відразу авіація США й союзників почала здійснювати авіаудари по позиціях ІДІЛ у Сирії. Від уведення сухопутних військ коаліція втрималася.

1 Квазідержава — утворення, яке має певні ознаки держави, але не вважається державою в загальноприйнятому значенні.

Наслідки російського бомбардування в сирійській провінції Ідліб. Листопад 2015 р.

Найактивнішу підтримку режиму Б. Асада надає Росія, яка у 2015 р. під приводом боротьби проти Ісламської держави направила до Сирії на допомогу Б. Асаду бойову авіацію, техніку, а також військових. Військове втручання було спрямоване не на боротьбу проти ІДІЛ, а на підтримку дружнього до Росії режиму Б. Асада. Починаючи з осені 2015 р. Росія завдавала авіаційні удари переважно по позиціях антиасадівської опозиції, а не проти Ісламської держави. Навесні 2016 р. незначна частина російського військового контингенту з пропагандистських міркувань була виведена із Сирії, проте участь Росії у війні на стороні режиму Б. Асада тривала. Наприклад, у лютому 2018 р. американська артилерія й вертольоти розгромили колону російських військ, які намагалися захопити нафтопереробний завод поблизу м. Хашшама.

Словник

Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ) — міжнародна ісламістська терористична організація створена у 2006 р. Основною метою проголошує встановлення на території Іраку та Сирії «нового порядку»; захоплення Близького Сходу, Північної Африки, частини Південної Азії та Європи; очищення регіону від інших релігійних груп. Послідовники Ісламської держави вважають усіх мусульман, які до них не приєдналися, віровідступниками, а послідовників інших релігій — невірними.

Громадянська війна в Сирії забрала життя майже 250 тис. сирійців, мільйони людей втекли до сусідніх країн. Потік біженців до США та країн ЄС спричинив міграційну кризу в Європі.

Відеосюжет «Війна в Сирії: які інтереси США, Росії, Ірану й Туреччини?» (укр.): https://youtu.be/W_OkBDR93iA

Основні події

1948 р. — утворення Держави Ізраїль.

1978-1979 рр. — ісламська революція в Ірані.

2006 р. — формування ІДІЛ.

Кінець 2010 р. — січень 2011 р. — початок «арабської весни».

Запитання та завдання

  • 1. Поясніть історичні поняття «арабська весна», «ісламська революція», «ісламський фундаменталізм».
  • 2. Чому Близький Схід тривалий час є джерелом конфліктів? Поясніть витоки й сутність близькосхідної проблеми.
  • 3. Розкрийте історичні передумови та процес утворення Держави Ізраїль.
  • 4. Чи вважаєте Ви рішення ООН щодо поділу Палестини на дві держави — палестинську та єврейську — правильним і своєчасним? Аргументуйте Ваше «так» або «ні».
  • 5. Якими були причини й результати арабо-ізраїльських воєн?
  • 6. Охарактеризуйте особливості та наслідки ісламської революції в Ірані.
  • 7. Як Ви оцінюєте результати й наслідки «арабської весни»?
  • 8. Яку, на Вашу думку, загрозу становлять у сучасному світі організації, подібні до ІДІЛу?
  • 9. Як Ви вважаєте, чи існує зв'язок між збройними конфліктами на Сході та міграційною кризою в Європі?