Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Полянський

§ 11—12. Крах комунізму в країнах Центрально-Східної Європи

1. Наростання системних кризових явищ у країнах регіону в 1970-1980-х роках

У 1960-1970-х роках більшість країн соціалістичного табору домоглася певного прогресу в економіці, завдяки чому зріс життєвий рівень населення. Однак СРСР усе одно суттєво відставав від Заходу, за винятком досягнень у космічній та військовій сферах. У середині 1960-х років до влади прийшов Л. Брежнєв. Відбулася спроба частково реформувати економіку, але вона не була завершена.

Продукції вироблялося багато, проте вона була переважно низькоякісною. У середині 1970-х років, коли виникла нафтова криза, СРСР був найбільшим постачальником нафти на світовому ринку. Завдяки нафтовій кризі промислове виробництво в країні зросло на дві третини. Однак у наступні роки ситуація на світовому ринку змінилася. В економіці виразно проявився застій, населення зіткнулося з нестачею споживчих товарів.

Черга за продуктами в магазині. СРСР. 1970-і роки

Утворилося замкнене коло: люди регулярно отримували заробітну плату, за яку не могли придбати потрібні товари. Тому населення зберігало гроші в єдиному в країні Ощадному банку (коли СРСР розпався, усі заощадження вмить знецінилися). На кінець правління Л. Брежнєва застій у радянській економіці був настільки очевидним, що СРСР не міг навіть забезпечити населення продуктами. У 1970-х роках країна постійно закуповувала зерно в США й інших західних країнах.

У суспільно-політичному житті застій проявився в тому, що режим переслідував і карав усіх, хто наважувався не погоджуватися з комуністичним ученням.

Наприкінці 1970-х років модель соціалістичного поділу праці в рамках РЕВ почала давати збій. Неефективна радянська модель господарювання, яку під тиском СРСР запровадили у своїх країнах комуністичні партії Центрально-Східної Європи, блокувала ініціативу підприємств. Спроби хоча б частково реформувати цю модель наражалися на опір партійно-державної бюрократії. Стало зрозуміло, що економіка, побудована на планово-бюрократичних засадах, не в змозі вирішувати сучасні завдання. Фактично в країнах Центрально-Східної Європи розпочався період застою, а подекуди й справжньої кризи.

2. «Перебудова» у СРСР

Після смерті в березні 1982 р. Л. Брежнєва й короткочасного почергового перебування при владі в СРСР Ю. Андропова та К. Черненка в 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Розпочаті «перебудова» і «гласність» тільки прискорили історично обумовлений розпад Радянського Союзу.

Складові «перебудови»

  • Проведення виборів з декількома кандидатами. Раніше на виборах був єдиний кандидат від «непорушного блоку комуністів і безпартійних»;
  • розширення певних повноважень союзних республік, які зазіхали на повноваження центральної влади;
  • створення кооперативів (малих підприємств) і спільних підприємств з іноземним капіталом;
  • проголошення курсу на прискорення соціально-економічного розвитку країни через упровадження ринкових механізмів і використання досягнень НТР, надання підприємствам обмеженої самостійності, переведення їх на самофінансування;
  • надання трудовим колективам формального права обирати керівників;
  • ухвалення законів, які заохочували приватну ініціативу у виробництві;
  • «гласність» як спроба поєднати комуністичний тоталітаризм і демократію;
  • визнання (на словах) пріоритету загальнолюдських цінностей.

У 1990 р. в СРСР різко зросли ціни. Як наслідок, гроші знецінилися на чверть. Розпочалися страйки в шахтарських регіонах, а потім до шахтарів приєдналися робітники інших професій. Горбачовський курс «прискорення» провалився. Спад виробництва посилювався, державна скарбниця порожніла. Становище погіршували стихійні лиха та рукотворні аварії. 26 квітня 1986 р. трапилася жахлива Чорнобильська катастрофа. Тоді, коли весь світ бив на сполох, керівники СРСР намагалися приховати масштаб і наслідки аварії, наражаючи людей на небезпеку.

Відеосюжет «Чорнобиль. Як це було» (укр.): https://youtu.be/EedYjCng-Xk

Словник

«Перебудова» — політика економічних і політичних перетворень у СРСР упродовж 1985-1991 рр., спрямована на оновлення життя країни. Передбачала розширення політичних і громадянських прав і свобод, модернізацію економіки й завершення «холодної війни» із Заходом; намагання пристосувати комуністичну ідеологію до викликів часу.

«Гласність» — поняття, яке в умовах комуністичного режиму в СРСР означало визнання окремих злочинів і помилок комуністичного режиму в минулому, політику певної відкритості в діяльності державних установ, часткової свободи слова, розширення доступу до інформації, відмову (на словах) від переслідувань за політичні погляди та переконання, які не узгоджувались з комунізмом.

З початком «гласності» у засобах масової інформації з'явилися матеріали, у яких критично оцінювалася радянська історія. Послаблення режиму активізувало опозицію. На мітингах лунала вимога позбавити комуністів монополії на владу, міцнішали національні рухи. Навесні 1989 р. відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР, який наживо транслювався по телебаченню. Люди вперше спостерігали за полемікою між прихильниками режиму та його критиками. На з'їзді сформувалася група опозиційно налаштованих до компартії депутатів. Лауреат Нобелівської премії миру академік Андрій Сахаров та його однодумці виступали за проведення демократичних реформ. У 1990 р. в СРСР була запроваджена посада президента. Першим і, як виявилося, останнім радянським президентом став М. Горбачов.

3. «Оксамитові» революції в країнах Центрально-Східної Європи

Наростання кризових явищ в економіці та суспільно-політичному житті країн регіону, з одного боку, і закінчення «холодної війни» після початку горбачовської «перебудови» у СРСР — з іншого, створили передумови для змін у соціалістичних країнах Центрально-Східної Європи в ході «оксамитових» революцій 1989-1990 рр.

Свідчення

• Які причини й обставини, що зумовили перемогу «оксамитових» революцій у країнах Центрально-Східної Європи, називає П. Кені? Чи вважаєте Ви якусь з них визначальною?

«Існують три тлумачення стрімкого занепаду комунізму та перемоги демократії. Перше — ...прихід до влади в Кремлі М. Горбачова, який підтримав ліберальні та демократичні імпульси в радянській імперії. ...Утім, «чинник Горбачова» не пояснює багатьох подій у Центральній Європі. ...Друге пояснення падіння комунізму: як економічна система, він мав фатальні вади. ...Аби зрозуміти ідеї, що мотивували людей у 1989 р., ми маємо звернутися до інтелектуалів. Це третє пояснення».

Педрик Кені, американський історик (Карнавал революції. Центральна Європа 1989 року. — К. : Критика, 2006. — С. 28-31)

Першою країною, у якій розпочалися зміни, була Польща. Починаючи із середини 1970-х років у країні сформувалося декілька впливових груп правозахисників, які засуджували комуністичний режим за порушення прав людини. Координаційним центром опору режиму стало об'єднання незалежних профспілок «Солідарність», яке виникло в 1980 р. після страйку робітників судноверфі в Гданську й тісно співпрацювало з католицькою церквою. Потужним стимулом для опозиції та всіх поляків стало обрання в 1979 р. Папою Римським кардинала Войтили, який мав польське походження. Через рік після обрання Іоанн-Павло IIвідвідав Польщу.

Словник

«Солідарність» — об'єднання незалежних польських профспілок. На початку 1981 р. організація налічувала майже 10 млн членів. Після запровадження в грудні 1981 р. воєнного стану була оголошена поза законом, а її лідери заарештовані. Проте організація продовжувала діяти в підпіллі. У 1989 р. взяла участь у вільних виборах. У серпні того ж року «Солідарність» увійшла до складу коаліційного (з комуністами) уряду.

«Солідарність», очолювана Лехом Валенсою, стала першим у країнах соціалістичного табору незалежним суспільно-політичним рухом у формі професійної спілки, який об'єднав під гаслом мирних змін представників усіх верств населення. «Солідарність» продовжувала діяльність, незважаючи на заборону й арешт тисяч своїх прихильників після запровадження в Польщі в 1981 р. воєнного стану. Щоб утриматися при владі, голова уряду генерал Войцех Ярузельський спробував подолати загальнонаціональну кризу, проводячи економічні реформи, однак поляки ставилися до всіх заходів влади з недовірою.

Особистості

Лех Валенса (нар. 1943 р.) — президент Польщі (1990-1995), лауреат Нобелівської премії миру (1983). Працював електромеханіком та електриком на підприємствах Гданська. У 1970-1980-і роки — один з керівників страйкової боротьби. У 1981 р. очолив об'єднання незалежних профспілок «Солідарність». Наприкінці 1981 р. майже на рік опинився у в'язниці за політичну діяльність. На виборах 1990 р. був обраний президентом країни.

Завдяки журналістам польська опозиція мала широку міжнародну підтримку, а також схвалення церкви. Після того, як восени 1988 р. страйковий рух досяг піку активності, польський уряд за посередництва церкви погодився на проведення «круглого столу» з опозицією. Навесні 1989 р. у Варшаві представники комуністичної влади й опозиції домовилися про проведення в країні демократичних реформ: припинення переслідування владою демократичної опозиції, забезпечення прав і свобод людини й громадянина, перехід від жорстко регламентованої планової економіки до ринкових відносин, забезпечення вільного доступу опозиції до друкованих ЗМІ, радіо, телебачення, унесення змін до конституції та проведення вільних виборів.

Польський «круглий стіл» мав велике значення для всіх країн Східної Європи. Він продемонстрував, що різні політичні сили можуть домовлятися без застосування зброї. За комуністичного режиму польська опозиція не мала серйозного впливу в парламенті. Однак уже на перших вільних виборах вона здобула в Сенаті (верхня палата парламенту) 99 місць зі 100. Це дало змогу розпочати заміну комуністичного уряду. Уперше в країні соціалістичного блоку прем'єр-міністром став некомуніст, головний редактор незалежної газети Тадеуш Мазовецький. Через рік лідер «Солідарності» Лех Валенса був обраний президентом Польщі. Прийняття в 1992 р. Малої конституції та демократичного виборчого закону започаткували демократичні процеси в країні.

Відеосюжет «Першими в Східній Європі з комунізмом попрощалися поляки» (укр.): https://youtu.be/fQhWKP7Gtsc

Події, які відбувалися наприкінці 1980-х років в Угорщині, отримали назву «тиха революція». З-поміж країн соціалістичного блоку Угорщина мала репутацію напівкапіталістичної держави, оскільки після повстання 1956 р. тут були дозволені незначні відхилення від догматичного соціалізму радянського зразка, зокрема приватна власність, помірна критика партії. Ці особливості були пов'язані з тим, що Янош Кадар, який прийшов до влади після придушення повстання 1956 р., потребував певної лояльності населення.

Демонтаж пам'ятника Сталіну в Будапешті. 1990 р.

Комуністичний режим в Угорщині змінився внаслідок «м'якого» політичного перевороту, а не в результаті діяльності національної опозиції та широких верств населення, як, наприклад, у Польщі. Групи угорських інтелектуалів, які сформувалися під впливом національного повстання 1956 р. і «Празької весни» 1968 р., та опозиція вимагали від комуністів демократизації країни. У травні 1988 р. на позачерговому з'їзді правлячої Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) Я. Кадара було усунуто від влади. Упродовж наступних декількох місяців угорські комуністи відмовилися від монополії на владу й погодилися на діалог з демократичною опозицією в рамках «круглого столу». У 1989 р. в Угорщині було проведено конституційну реформу, запроваджено багатопартійну систему та розпочато ринкові реформи. Після розпуску УСРП і проведення навесні 1990 р. перших вільних виборів процес мирного переходу до парламентської демократії в Угорщині був в основному завершений.

У Чехословаччині після поразки «Празької весни» 1968 р. сподівання на реформування соціалістичної системи видавалися примарними. У 1979 р. в ЧССР виникли рух за громадянські права «Хартія 77», який викривав порушення владою прав людини, та організація «Громадянський форум».

Свідчення

• Чому, на Вашу думку, влада вбачала загрозу в цілком поміркованих з погляду сучасної людини вимогах «Громадянського форуму»?

«Ми вимагаємо докорінних і постійних змін у політичній системі нашого суспільства. Ми повинні утворити або відновити демократичні інститути й механізми, які забезпечили б реальну участь громадян у суспільному житті й водночас стали б бар'єром проти зловживань політичної та економічної влади. Усі існуючі політичні партії та інші політичні й громадські об'єднання повинні мати рівні права для участі у вільних виборах».

Із заяви «Громадянського форуму» від 26 листопада 1989 р. (Тисменяну Владімір. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела / пер. з англ. — К. : 2003. — С. 231)

Опозиційний рух очолив письменник Вацлав Гавел, якого за критику режиму було кинуто до в'язниці й заборонено публікацію його творів. Реформи в Радянському Союзі, демократичні зміни в Польщі, Угорщині та Східній Німеччині восени 1989 р. загострили ситуацію в Чехословаччині. У листопаді країною прокотилася хвиля демонстрацій; загальний страйк паралізував її економіку. Протягом декількох днів революції, яку назвали за її мирний характер «ніжною», або «оксамитовою» (цю назву згодом почали застосовувати й до інших демократичних революцій у регіоні), комуністичний режим був знищений, а лідер революції В. Гавел майже відразу змінив статус політичного в'язня на посаду президента.

Зміна політичної системи спричинила появу нових облич у владі. Основу нової політичної еліти становили дисиденти 1970-1980-х років.

Особистості

Вацлав Гавел (1936-2011) — чеський політик, драматург, правозахисник, останній президент Чехословаччини (1989-1992) і перший президент Чеської Республіки (1993-2003). Учасник «Празької весни» 1968 р. Один із засновників «Хартії 77». Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Активний учасник «оксамитової» революції 1989 р.

У 1990 р. було ухвалено нову конституцію Чехословаччини, згідно з якою країна стала федерацією — Чеською та Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР). Головою парламенту було обрано Александра Дубчека, який після років забуття повернувся в політику, а президентом країни — Вацлава Гавела. Нове керівництво взяло курс на утвердження політичних свобод і ринкової економіки. Економічні реформи відбувалися повільно й були важкими для населення.

Інакше розвивалися події в Румунії. Генеральний секретар комуністичної партії Ніколае Чаушеску встановив у країні диктатуру й режим терору. За допомогою таємної поліції він жорстоко придушував найменші прояви опозиційності. Проте терор не убезпечив його від масових заворушень, які розпочалися в грудні 1989 р.

Приводом до антикомуністичного повстання став арешт опозиційного священика з м. Тімішоари. Проти демонстрантів, які вимагали звільнення пастора, були застосовані війська. Понад тисячу демонстрантів було вбито, але невдовзі військові частини відмовилися стріляти в беззбройних людей та почали переходити на сторону повстанців.

Виступ Н. Чаушеску на спеціально влаштованому мітингу, у якому він затаврував повстанців як «бандитів», не лише не зупинив протести, а навпаки — став сигналом до рішучих дій. На Різдво 1989 р. опір вірних режиму силовиків і таємної поліції був подоланий. Н. Чаушеску та його дружину було затримано й розстріляно за швидким вироком суду.

Створений у ході повстання з колишніх комуністів і частини опозиції Фронт національного порятунку, ініціював зміну режиму. У 1991 р. в Румунії було ухвалено демократичну конституцію.

Відеосюжет «“Осінь народів” у Румунії» (укр.): https://youtu.be/q9nDwtCBO1k

Словник

«Оксамитова» революція — безкровне повалення комуністичного режиму в Чехословаччині в результаті вуличних акцій протестів 16 листопада — 29 грудня 1989 р. Термін також застосовують до інших безкровних революцій.

Революції 1989-1992 рр. у країнах Центрально-Східної Європи

Завершився процес розпаду комуністичної системи на Балканах. У 1989 р. хвиля «перебудови» докотилася до Болгарії, однак була негативно сприйнята керівником Болгарської компартії Тодором Живковим. Процес демонтажу комуністичного режиму в Болгарії пройшов швидко й без насилля. У листопаді 1989 р., наступного дня після падіння Берлінського муру, радикально налаштована частина керівництва Болгарської компартії усунула від влади Т. Живкова, який керував країною понад третину століття. У 1991 р. його відправили під домашній арешт. Він став першим з комуністичних лідерів, які постали перед судом за звинуваченням у корупції та хабарництві.

Албанія — найбідніша з країн Східного блоку — була практично відрізана від зовнішнього світу, однак і там відбулися демократичні зміни. У грудні 1990 р. в албанській столиці Тирані відбулися студентські демонстрації, на які влада відповіла репресіями. Невдоволення наростало й керівництво правлячої Албанської партії праці (АПП) мусило дозволити багатопартійність. Демократична партія згуртувала навколо себе опозиційні сили й домоглася проведення на початку 1991 р. перших за майже сімдесят років відкритих виборів. Перемогу здобула АПП, її керівник Раміз Алія став президентом Албанії. Проте невдовзі через економічний крах і політичний безлад уряд країни пішов у відставку. Майже півстолітній період правління комуністів завершився.

4. Розпад Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини

Економічна й політична криза в СРСР супроводжувалася боротьбою народів за звільнення з-під імперської влади Росії. Найактивнішими були країни Балтії, де наприкінці 1980-х років виникли потужні національні об'єднання — Народний фронт Естонії, литовський «Саюдіс» («Єдність»), Народний фронт Латвії, які відкрито домагалися виходу з Радянського Союзу. У листопаді 1988 р. проголосила відновлення державного суверенітету Естонія, а в березні 1990 р. — Литва.

На початку 1989 р. в Україні був утворений опозиційний Народний Рух України. Вимогу виходу із СРСР висунув Народний фронт Молдови. У республіках Закавказзя й Середньої Азії через невизначеність етнічних кордонів, складні соціальні, демографічні й екологічні проблеми відбулися криваві міжнаціональні зіткнення, які супроводжувалися руйнуванням будинків, вигнанням національних меншин з районів їхнього проживання. Спалахнув вірмено-азербайджанський збройний конфлікт, який тривав до 1993 р. Улітку 1990 р. Декларацію про державний суверенітет прийняли в РФ, а через рік першим президентом РФ став Борис Єльцин.

16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Аналогічні декларації проголосили парламенти Білорусії, Молдови, Грузії, Вірменії. Комуністична влада намагалася будь-що зберегти СРСР. На початку квітня 1989 р. радянські війська розігнали опозиційний мітинг у столиці Грузії Тбілісі. Серед загиблих мирних протестувальників були переважно жінки. У січні 1991 р. на вулицях латвійської столиці Риги та литовської столиці Вільнюса для залякування населення з'явилася радянська бронетехніка. Біля вільнюського телецентру відбулася кривава сутичка спецпризначенців з беззбройними людьми, які боронили телецентр.

Штурм радянськими військами телецентру в м. Вільнюсі. 1991 р.

Розпад СРСР (1991). Утворення нових незалежних держав

Президент СРСР М. Горбачов прагнув урятувати радянську імперію від розпаду. У березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум щодо збереження СРСР. Грузія, Вірменія, Молдова й Балтійські республіки відмовилися брати в ньому участь. Подальша доля СРСР залишалася невизначеною. М. Горбачов запропонував проект нового союзного договору, яким передбачалося значне розширення прав республік. Він сподівався, що керівники республік підпишуть договір наприкінці серпня 1991 р.

Проте вранці 19 серпня 1991 р. по радіо й телебаченню було оголошено, що М. Горбачов раптово «захворів» під час відпочинку в Криму. Влада перейшла до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), до якого ввійшли вищі керівники СРСР. По суті, це був заколот з метою державного перевороту. Роль М. Горбачова в ньому остаточно не з'ясована. Б. Єльцин видав указ про невизнання перевороту й закликав не виконувати накази бунтівників. Тисячі людей вийшли на вулиці.

Відеосюжет «Серпневий путч 1991 р. — останній цвях у труну СРСР» (укр.): https://youtu.be/SJVNJLj_qDg

Керівництво України відмовилося підкорятися ДКНС. Зрештою заколот провалився, а його організаторів заарештували. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України більшістю голосів ухвалила Акт проголошення незалежності України. Наступного дня про свою незалежність оголосила Білорусь. Результати проведеного 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму щодо незалежності вразили: понад 90 % громадян, які взяли участь у голосуванні, висловилися за відновлення самостійної суверенної держави. Референдум продемонстрував марність сподівань на збереження СРСР. На початку грудня 1991 р. керівники України, Білорусі та Росії заявили про припинення існування Радянського Союзу.

Події в Югославії розвивалися драматично. Давні національні суперечності між народами Югославії призвели до війни на етнічному ґрунті. Й. Броз Тіто вдавалося тримати ситуацію під контролем, реформувавши країну у федерацію з шести республік. Але навіть тоді економічно успішніші хорвати й словенці вважали себе жертвами дискримінації сербів. Після смерті югославського лідера, з початком «перебудови» в СРСР і демократичних змін у Східній Європі народи Югославії почали вимагати незалежності. На перших вільних виборах у республіках перемогли політичні сили, які виступали за вихід своїх республік зі складу СФРЮ. Додатковою проблемою було існування в складі кожної югославської республіки численних національних меншин, різних релігійних конфесій.

У 1991-1992 рр. чотири республіки — Словенія, Македонія1, Хорватія, Боснія та Герцеговина — проголосили незалежність. Та якщо Словенія й Македонія відокремилися майже без втрат, то проти незалежності Хорватії, Боснії та Герцеговини виступило численне сербське населення республік. Уряд Сербії підтримав збройний опір сербського населення. Ідеологічні та регіональні відмінності спричинили етнічну громадянську війну, у якій кожна сторона захищала свої інтереси. Перемир'я підписували й порушували, місцеві військові загони підтримували своїх етнічних братів у сусідніх республіках. Через етнічні чистки були знищені цілі села. До 1993 р. сербські війська зайняли майже третину території Хорватії, а також дві третини території Боснії та Герцеговини.

1 З 12. 02. 2019 р. — Республіка Північна Македонія.

Завдяки міжнародному визнанню незалежності Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії та Герцеговини, зусиллям Європейського Союзу та розміщенню збройних сил ООН за підтримки НАТО війну на Балканах було зупинено. Восени 1995 р. президенти Сербії, Боснії та Герцеговини, Хорватії підписали угоду про припинення вогню. Боснія та Герцеговина була визнана суверенною державою (столиця м. Сараєво); усі Балканські країни зобов'язалися сприяти поверненню додому біженців тощо. У грудні того ж року в Парижі було підписано мирний договір, який поставив крапку у війні на Балканах. Справи винних у геноциді під час війни на Балканах розглядає Міжнародний суд у м. Гаазі (Нідерланди).

У Чехословаччині загострилися міжнаціональні суперечності між словаками й чехами, тому два народи вирішили «розлучитися». Улітку 1992 р. був ухвалений закон, згідно з яким з 1 січня 1993 р. ЧСФР припинила своє існування, а Чехія та Словаччина стали незалежними державами.

Відеосюжет «Як чехи та словаки утворили дві незалежні держави» (укр.): https://youtu.be/kcVoLWn0CJ4

5. Політичні, економічні, соціальні та національні трансформації

Перехідний період держав Східної Європи від соціалізму до демократії й ринкової економіки ускладнювався тим, що нові уряди успадкували застарілу промисловість; за багато десятиліть у людей сформувалася соціалістична ментальність, коли до державного ставилися, як до чужого, а не спільного надбання. Звичка старших поколінь покладатися на державу, відсутність ініціативи та підприємливості — вирішення цих проблем потребувало як часу, так і чималих зусиль нової влади.

Завдяки свободі слова та вільній пресі громадяни східноєвропейських країн дізналися, що промисловість їхніх країн украй застаріла й неефективна. Промислові підприємства забруднюють довкілля й до того ж повністю залежать від постачання сировини із СРСР. Модернізація економіки та підвищення рівня життя людей було основним завданням нових урядів.

Наступним завданням була заміна скомпрометованих державних службовців фахівцями високого рівня. Засоби масової інформації та демократична опозиція нещадно критикували владу за нерішучість і зволікання з проведенням реформ. Основною метою зовнішньої політики новоутворених держав було оформлення членства в НАТО та ЄС.

• Чим Ви можете пояснити, що половина країн Центрально-Східної Європи стали членами НАТО саме в 1999 р.?

Вступ країн Центрально-Східної Європи до НАТО та ЄС

Найрадикальніші зміни в економіці, які назвали «шоковою терапією», відбувалися в Польщі. Початок реформ був позначений скороченням соціальних програм, тимчасовим зростанням безробіття та зниженням рівня життя окремих соціальних груп населення. Однак поляки витримали випробування й невдовзі розпочалось економічне зростання. У результаті бурхливих змін на політичній карті Європи наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років у Польщі з'явилося сім нових країн-сусідів. З усіма ними Польща уклала договори, які замінили угоди, що втратили чинність через розпад Організації Варшавського договору.

У Болгарії в першій половині 1990-х років при владі були соціалісти, а надалі — коаліційні уряди, які захищають європейський вибір Болгарії та її подальшу участь у євроатлантичному співробітництві.

У Чехії та Словаччині економічні труднощі перехідного періоду супроводжувались етнічними й релігійними конфліктами. Мирне «розірвання шлюбу», як назвали поділ Чехословаччини на Чехію та Словаччину, поразка В. Гавела на президентських виборах, економічний спад — ціна, яку обидві країни заплатили за створення окремих держав, перш ніж стали на шлях динамічного розвитку.

6. Країни Центрально-Східної Європи на початку XXI ст., їхня роль у сучасних міжнародних відносинах. Експансія Росії в регіоні

Держави регіону на початку нового століття стали членами НАТО, ЄС та інших впливових міжнародних організацій. Вони відіграють важливу роль у забезпеченні миру й стабільності на континенті й у світі.

Свідчення

• Чи поділяєте Ви думку В. Гавела щодо об’єднаної Європи як надбання сучасних поколінь європейців?

«Об'єднана Європа повинна стати прикладом для решти світу щодо того, як потрібно реагувати на різні небезпеки й жахи, з якими ми стикаємося нині. Справді, виконання такого завдання, яке тісно пов'язане з успіхом європейської інтеграції, стало б повноцінною реалізацією європейського відчуття глобальної відповідальності».

Вацлав Гавел (Уроки, які дає нам комунізм // День. — 2004. — 13 липня)

Польща у XXI ст. — одна з найдинамічніших держав Європи, яка зуміла уникнути соціальних потрясінь. Країна однією з перших з-поміж постсоціалістичних держав почала проводити політику, спрямовану на інтеграцію в ЄС і НАТО. Польща брала активну участь у міжнародних місіях НАТО та ЄС, зокрема в операціях в Афганістані, Іраку, головувала в Раді Європейського Союзу.

Польща відіграє конструктивну роль у розвитку діалогу між Європейським Союзом і партнерами в Східній Європі, зокрема Україною. Переваги географічного положення Польщі мають важливе значення не тільки в традиційній системі Схід-Захід, а й на осі Північ-Південь, через Південну Європу до Середземномор'я та Близького Сходу.

Словник

«Шокова терапія» — радикальні заходи, спрямовані на оздоровлення економіки, які на початковому етапі супроводжуються тимчасовими негативними явищами: стрімким зростанням цін, безробіттям тощо.

Болгарія приєдналася до Світової організації торгівлі (СОТ) і Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі. У країні відбувся процес перебудови, завдяки якому швидко розвиваються наукоємні й інформатизовані галузі, сфера послуг. Сектор інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), бізнес-послуги та фінансовий сектор — найважливіші галузі економіки країни у XXI ст. Натомість інші галузі (наприклад, сільське господарство) скорочуються. У сфері міжнаціональних відносин увага влади й структур Європейського Союзу прикута до програм соціалізації ромів, які проживають у країні. Відносини Болгарії з її сусідами, як правило, є добрими.

Угорщина в процесі підготовки до вступу в НАТО та ЄС підписала договори з Румунією, Словаччиною, Україною, згідно з якими країни відмовилися від будь-яких територіальних претензій. Ці угоди стали підґрунтям конструктивних відносин на сході Європи. Однак питання про права угорської етнічної меншини в Словаччині, Румунії та Україні періодично стає предметом дискусій у двосторонніх відносинах. Так було в 2010 р., коли парламент Угорщини запропонував громадянство етнічним угорцям, які проживають за межами країни та є громадянами інших держав.

Чехія у XXI ст. є членом НАТО, ЄС, Організації економічного співробітництва й розвитку, Світової організації торгівлі, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Ради Європи, Організації з безпеки та співпраці в Європі, Європейського митного союзу, Шенгенської зони, Європейської економічної зони й інших авторитетних міжнародних структур.

Словаччина на момент «розлучення» з Чехією була менш економічно розвиненою, тому країні знадобилося більше часу, щоб досягти високого економічного рівня. Особливо складними були 1989-1990 рр., коли словацька економіка переживала глибоку кризу. Переломним став 1998 р. — початок «шокової терапії». До кінця 1990-х років влада домоглася скорочення безробіття, залагодила етнічні суперечності з угорською та ромською меншинами. Спочатку словацькі реформи здійснювалися повільно, однак уже на початку 2000-х років Словаччина стала одним з європейських лідерів з реформування. Податкова, пенсійна, медична, освітня, соціальна й інші реформи, проведені в стислі терміни, змінили країну. У 2004 р. Словаччина офіційно стала членом НАТО та Європейського Союзу.

Проведені в Румунії реформи забезпечили швидке подолання товарного дефіциту й зупинили різке падіння життєвого рівня населення, що стабілізувало соціально-політичну ситуацію. Було відновлено приватну власність на землю. Зміни в країні, зокрема реформування судової системи та боротьба з корупцією, були умовою прийому Румунії в ЄС у 2007 р. У 1996-1997 рр. Румунія підписала важливі двосторонні договори з Угорщиною та Україною. Країна брала участь в операціях з підтримання миру в Афганістані, Анголі, Боснії, Косово й Албанії. Румунія надавала матеріально-технічну підтримку військовим операціям НАТО в Іраку у 2003 р., а після припинення воєнних дій брала участь у відбудові країни.

У XXI ст. відбувається політична, економічна й ідеологічна експансія Росії щодо країн Центрально-Східної Європи. Американська некомерційна організація «Альянс за забезпечення демократії» у 2017 р. у своєму дослідженні заявила про імовірність політичного втручання Росії з 2004 р. щонайменше в 27 країнах, зокрема в країнах Центрально-Східної Європи (Білорусь, Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Україна). У квітні 2007 р. в Естонії звинуватили хакерів, які використовували російські IP-адреси, у масштабній кібератаці на естонський уряд, ЗМІ та банки. У 2008 р. кібератаки з Росії зупинили інтернет-трафік у Грузії, а згодом до країни вторглися російські війська.

У 2017 р. було викрито причетність Росії до планування державного перевороту в Чорногорії, а також протидію вступу цієї балканської країни до НАТО. Неодноразово Росія намагалася взяти під контроль оборонну промисловість Болгарії, пов'язану із системою оборони НАТО.

Росія прагне утримувати в зоні свого впливу Білорусь, з території якої зручно загрожувати Польщі, країнам Балтії та іншим членам НАТО, а також Україні, здійснює експансію в різних формах проти інших країн Центрально-Східної Європи.

Свідчення

• Якою постає зовнішня політика Росії в наведених висловлюваннях російського дипломата та сербського експерта?

«Москва розігрує карту антинатовських настроїв і просербських елементів у Чорногорії. ...Росія намагається завадити вступу Чорногорії в НАТО, і все, чого не вдалося досягти, коли колишні країни Організації Варшавського договору вступили до НАТО, а Росія була слабкою, В. Путін компенсує, реагуючи на всі ситуації, які йому не подобаються, — від Грузії, України, Сирії до Чорногорії».

Бошко Якшич, сербський експерт із зовнішньої політики (http://www.rtcg.me/english/montenegro/108283/russia-destabilizes-montenegro.html)

«Завдяки традиційним дружнім відносинам Болгарія цікава для нас і як член ЄС... І ми розраховуємо, що вона буде нашим особливим партнером, своєрідним троянським конем у ЄС».

Володимир Чежов, постійний представник Росії в ЄС (https://lb.ua/world/2018/02/22/390784_rossiya_pitaetsya_vernut_kontrol.html)

Найефективнішим засобом зупинення російської експансії є спільна позиція держав-членів НАТО.

Основні події

1985-1991 рр. — «перебудова» у СРСР

1989-1990 рр. — «оксамитові» революції; повалення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи.

1991 р. — розпад СРСР.

1991-1992 рр. — розпад Югославії.

1993 р. — розпад Чехословаччини.

Запитання та завдання

  • 1. Поясніть історичні поняття «перебудова», «гласність», «Солідарність», «“оксамитова” революція», «шокова терапія».
  • 2. Покажіть на історичній карті (див. с. 108) зміни на карті Європи внаслідок революційних подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст.
  • 3. Охарактеризуйте наростання кризових явищ у країнах радянського блоку в 70-80-х роках ХХ ст.
  • 4. Які цілі переслідував М. Горбачов, проголошуючи «перебудову» і «гласність», і якими були наслідки цієї політики?
  • 5. Які спільні ознаки притаманні країнам Центрально-Східної Європи, у яких відбулися «оксамитові» революції, та які особливості мали революції в кожній з них?
  • 6. Охарактеризуйте історичні обставини, унаслідок яких розпалися Радянський Союз, Чехословаччина та Югославія. Як Ви оцінюєте розпад багатонаціональних та утворення національних держав?
  • 7. Які завдання постали перед країнами Центрально-Східної Європи після повалення комуністичних режимів?
  • 8. Які проблеми вирішують країни регіону у XXI ст. та яку, на Вашу думку, роль вони відіграють у міжнародних справах?
  • 9. Чи можете Ви назвати причини й пояснити природу експансіоністської політики СРСР щодо країн Центрально-Східної Європи?