Всесвітня історія: підручник для 7 класу "Подаляк 2015" - Нова програма

§8. РИЦАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ. ЗАМКИ. ЖИТТЯ СЕЛЯН. ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

Який термін об’єднує такі поняття, як король, граф, рицар, сюзерен, васал?

Кожен учень має прочитати текст параграфа у класі. Потім усі учні об’єднуються у дві команди з однаковою кількістю гравців і готуються до рицарського турніру. Обирають: розпорядника турніру, який стежить за правилами і по черзі надає слово кожній команді; суддю, який підраховує бали, і двох його помічниць - «прекрасних дам» від кожної з команд. Учасники обирають капітанів і придумують назву своєї команди і девіз, малюють герб. Перша частина турніру - відповіді на питання в кінці параграфа, які зачитує розпорядник, а команди відповідають по черзі. Можуть бути й доповнення, які теж враховує суддя. Друга частина турніру - питання та вправи по тексту параграфа, які вигадала для своїх суперників кожна команда. Озвучувати завдання можуть капітани. Учитель підбиває підсумки і оцінює відповіді учнів.

1. Як жили рицарі. З XI ст. усіх світських феодалів почали називати рицарями (з нім. - вершник). Це слово стало синонімом знатності й благородства. Рицарями не народжувалися, а ставали. Це нелегке заняття вимагало не лише фізичної сили та особистої хоробрості, а й тривалої військової підготовки. У 6-7 років хлопчиків зі знатних сімей віддавали служити пажами при дворах великих феодалів, де їх навчали володіти зброєю та їздити верхи. Вони засвоювали також правила вишуканої придворної поведінки, училися танцювати та співати. Значно менше уваги приділялося вмінню читати та писати.

Панувала думка, що рицарю це не потрібно. Усі добре знали старе франкське прислів’я: «Хто, жодного разу не скочивши на коня, до 12 років залишається в школі, той не здатен ні до чого більш путнього, ніж стати священиком». Лише наприкінці Середньовіччя частина рицарів почала усвідомлювати важливу роль освіти.

Закінчивши навчання, юнак ще декілька років служив зброєносцем у рицаря: усюди супроводжував його і допомагав у битвах. Тільки після цього, у 18-20 років, відбувалося урочисте посвячення в рицарі. До пояса майбутнього рицаря прив’язували меч, вдягали йому шпори й ударяли кулаком по потилиці. Щоб продемонструвати свою спритність, він стрибав на коня і з усього шалу вражав списом опудало. Іноді посвячення проходило на полі бою. Юнака вдаряли плазом меча і казали: «Будь рицарем!». Навіть король мусив пройти обряд посвячення в рицарі.

У вільний від війни час улюбленою розвагою рицарів було полювання із соколом і рицарські поєдинки - турніри. На турніри, які перетворювалися на яскраві видовища, збирався натовп. Переможцем ставав той, хто за допомогою затупленого списа вибивав свого противника із сідла. Відбувалося це, як правило, без будь-яких тілесних ушкоджень, але іноді траплялися нещасні випадки. У XVI ст. французький король Генріх II помер від поранення в око. Турніри давали успішним рицарям чималий матеріальний зиск. Вони отримували за переможеного викуп, а також його коня, зброю і обладунок.

Порушення васалом своїх обов’язків, заплутаність відносин між сеньйорами та їхніми численними васалами, прагнення феодалів пограбувати слабшого сусіда - усе це призводило до безперервних війн. Церква намагалася обмежити їхній розмах. З кінця X ст. вона постійно закликала до «Божого миру». Упродовж нього, тобто з вечора середи до ранку понеділка, а також у великі свята воювати заборонялося. Пізніше накази про обмеження воєнних дій почали видавати королі. Згодом і феодали зрозуміли, що за будь-якої суперечки краще не знищувати церков, млинів і селянських посівів у володіннях один одного. Поступово складалися «правила війни», які стали частиною своєрідного «кодексу рицарської честі». Він передбачав хоробрість у битві, вірність сеньйору, захист християнської віри, надання заступництва знедоленим та немічним. Найганебнішим вважалося боягузтво, а честь цінувалася вище за життя.

Справжній рицар мав бути також куртуазним, тобто вміти поводитися при дворі й віддано служити прекрасній дамі. Куртуазність (від франц. - двір) означала чемність, галантність, щедрість, уміння складати вірші. Насправді не завжди і не всі рицарі дотримувалися цих правил. Будучи воїнами, вони звикали до крові й насильства, безжально грабували мирне населення. Але зовні намагалися відповідати рицарському ідеалу, особливо при королівському дворі.

У ХІV-ХV ст. зароджується дворянство, до складу якого ввійшли рицарство й наближені до короля посадові особи. Дворяни вважали, що головна їхня відмінність від звичайних людей - особливі, притаманні лише їм якості: відданість королю, великодушність, відвага, вірність слову, вишуканість мови та вчинків. В Англії вони так і називали себе - джентльмени, що означало «приємна, культурна людина».

Дворяни жили за рахунок рент - плати, яку вони отримували від селян за надану в їхнє користування землю. До фізичної праці й торгівлі дворяни ставилися як до занять ганебних. Справою, гідною їхнього звання, вони вважали лише службу у війську або при дворі короля. Дворяни оголосили себе «кращими людьми» і намагалися скрізь бути першими. Проте на схилку Середньовіччя в більшості європейських країн їхнє матеріальне становище помітно погіршилося, а політичний авторитет упав.

2. Замок та його мешканці. Починаючи з X ст., складовою частиною середньовічного ландшафту стають замки. Головною причиною зведення цих фортець була постійна загроза мирному існуванню, прагнення захиститися від ворогів. Зазвичай замки будували на пагорбі або на високому березі річки. Звідти вдавалося здалеку побачити ворога, було легше оборонятися. До кінця X ст. замок - це двоповерхова дерев’яна вежа, донжон. Нагорі жив феодал, а внизу - воїни та слуги. На першому поверсі розташовувалися також господарські приміщення, кухня, зброярні та продуктові склади.

Замок оточував вал із частоколом і глибокий рів з водою, через який на ланцюгах перекидався міст. Коли його підіймали, доступ до замку ставав неможливим. В одну з веж вели важкі в’їзні ворота з міцного дуба, окуті зверху залізом. Позаду воріт, на певній відстані від них, знаходилися підйомні ґрати. Тільки-но їх опускали, той, хто встигав прорватися за ворота, потрапляв у пастку.

З XI ст. феодали почали будувати кам’яні замки. їх обносили двома, а іноді навіть трьома високими (до 15 м) і товстими (до 5 м) мурами. У мурах робили бійниці - вузькі отвори, через які ворога засипали стрілами, а по кутах ставили вартові вежі. У центрі, як і раніше, височів донжон - тепер уже кам’яний. У його підземелля, у темряву і вологість, кидали ув’язнених - непокірних васалів та селян. Донжон не тільки був житлом феодала, а й останньою схованкою у разі падіння зовнішніх укріплень. Ворог міг узяти такий замок лише після облоги. Її тривалість залежала від кількості припасів харчів та води, тому кожний замок обов’язково мав свій колодязь. Під час будівництва донжона головною умовою були не розкішні покої, а надійні стіни. Згодом поряд з донжоном виник досить зручний будинок для проживання в мирні часи.

Життя за міцними стінами минало усамітнено й розмірено. Якщо не було війни, сеньйор полював, виконував військові вправи або розважався грою в м’яч, кості та шахи. Пані проводила час за рукоділлям. Тільки на початку літа замок оживав: справляли весілля, влаштовували змагання і бенкети.

У ранньому Середньовіччі меблі були дуже простими. У замку феодала для прийомів гостей споруджували тимчасовий стіл: на дерев’яні козли клали довгі дошки. Після закінчення трапези їх знімали і притуляли до стін, звільняючи таким чином простір. Звідси до наших часів дійшов вислів «накрити стіл».

Облога заліку. Мініатюра. XIII ст.

Знатне подружжя. Мініатюра. XIV ст.

Уся округа перебувала немов у затінку такого замку. У ньому феодал зосереджував свою владу й військову могутність. Тут стояли його воїни та збиралися васали, щоб виступити на захист володінь свого сеньйора. Усередині замкових мурів переховувались під час ворожих нападів навколишні жителі. За право вважати господаря замку своїм захисником вони сплачували побори й виконували деякі роботи, наприклад ремонтували укріплення. У своєму замку сеньйор судив васалів і селян. Крім нього, не було для них іншого судді та іншого правителя.

3. Трудівники-селяни. У середньовічній Європі землю переважно обробляли залежні селяни. Зрозуміло, що частину з них становили колишні римські раби. Але як перетворились на залежних вільні германці? Відбувалося це по-різному. У той неспокійний час люди шукали захисту в могутнього сусіда. В обмін на заступництво вони віддавали феодалу свою землю і так потрапляли в залежність від нього. Залежними ставали також за борги, за провину, після одруження із залежною людиною.

Свою землю феодал ділив на дві частини. Одну залишав собі - ліси, луки й панське поле, яке обробляли залежні селяни, а весь урожай з нього належав сеньйору. Другу частину землі феодал розбивав на ділянки і роздавав у користування селянам. За це вони мусили нести на його користь повинності. Насамперед селяни виконували панщину - працювали в панському господарстві 2-3 дні на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт, плюс ще декілька днів упродовж усієї іншої частини року. Далі вони сплачували феодалу продуктовий або грошовий податок. Крім того, їм дозволялося молоти зерно лише на млині сеньйора, тільки його пресом давити вино, у його печі випікати свій хліб. За все це доводилося додатково платити.

На селян покладався також тягар «громадських робіт»: ремонт мостів та захисних споруд, забезпечення сеньйора підводами для перевезення вантажів. Феодал був для залежних селян і єдиним суддею.

Проте таких селян не можна називати кріпаками. Адже сеньйор не мав права їх убити, продати без землі або розлучити із сім’єю. Якщо селянин виконував усі повинності, заборонялося зганяти його із землі. Більше того, сеньйор був зобов’язаний захищати селян. І кожен феодал робив це, бо, зрештою, саме від результатів селянської праці залежав його добробут. Вільних селян у Середні віки залишилося мало. Значну групу населення вони складали лише у Скандинавських країнах, де суворий клімат і брак родючих земель ускладнювали розвиток землеробства. Однак і вільні селяни перебували під судовою владою сеньйора.

Селяни не тільки працювали на землі. У кожному селі були свої майстри - ковалі, ткачі, гончарі. Вони виробляли все - від знарядь праці до одягу й посуду. Такий стан економіки, коли майже все необхідне не купується, а виготовляється на місці, називається натуральним господарством.

Мешканці одного чи декількох сусідніх сіл об’єднувалися в громаду й усі важливі питання сільського життя вирішували на загальних зборах. Селянський сход встановлював порядок користування угіддями - лісом, пасовиськом, сінокосом, які перебували в спільному розпорядженні всієї общини. Зазвичай громада обирала старосту, будувала власну церкву й утримувала священика. Вона дбала про порядок на своїх землях, допомагала бідним і сиротам, влаштовувала за власні кошти сільські свята. Не дивно, що вигнання з громади за якусь провину було дуже суворим покаранням. Така людина ставала безправною і беззахисною.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому в тогочасному суспільстві вміння майбутнього рицаря гарно їздити верхи і володіти зброєю цінувалося більше, ніж вміння читати і писати?

2. У яких літературних творах описано рицарські турніри? Яку роль у цих турнірах відігравали прекрасні дами?

3. Який зміст ми сьогодні вкладаємо у вислів «рицар на білому коні»?

4. Чому замки стали центром влади феодала, що приваблювало до них купців та торговців, як це сприяло появі тут міста?

5. Уважно розгляньте малюнки. Які засоби праці використовувалися в сільськогосподарському виробництві на той час?

6. Поясніть термін «натуральне господарство».

7. Назвіть повинності, які мав виконувати селянин щодо землевласника-феодала.