Трудове навчання (обслуговуючі види праці). 9 клас. Пелагейченко

Розділ 2. Технологія виготовлення виробів, в’язаних спицями

§ 3. В’язання спицями як вид декоративно-ужиткового мистецтва

Пригадай, що тобі вже відомо про...

  • вишивку як вид декоративно-ужиткового мистецтва;
  • в’язання гачком.

А чи знаєш ти...

  • Хто придумав в’язання спицями і як давно це було?
  • Які інструменти та матеріали необхідні для в’язання?
  • Як обрати все необхідне для в’язання спицями?

В’язання спицями — один з найдавніших і досі найбільш поширених видів декоративно-ужиткового мистецтва. Популярність його зумовлена простотою техніки виконання, що доступна кожному охочому оволодіти нею, та зручністю виробів, які, завдяки еластичності в’язаного полотна, не утруднюють рух.

Але, мабуть, найпривабливіше в цьому захопливому виді рукоділля — необмежені можливості для творчості. Воістину дивовижно, як нескладні, зовні одноманітні рухи народжують найрізноманітніші візерунки — від гладкого, рівного полотна до строгих геометричних фігур і ажурних переплетень. Володіючи технікою в’язання спицями і певною часткою фантазії, можна створювати їх на свій розсуд. З цієї точки зору в’язання — справжнє мистецтво, яке дає змогу створювати неповторні вироби, що задовольняють вимогам моди та індивідуальним смакам.

Історія в’язання спицями. Варто відразу зазначити, що досі невідомо, як саме було винайдено в’язання на спицях. За непрямими даними, можна припустити, що воно зародилося задовго до нашої ери. Ясно, що таких достовірних даних, як скам’янілості або скелети, годі й шукати, адже в’язані вироби не мали можливості зберігатися стільки часу.

Основними джерелами інформації про історію в’язання є стародавні зображення та старовинні в’язані речі різних епох, знайдені археологами.

З пряжі набирають петлі, в’язання кує дружбу, ремесло пов’язує покоління.

Деббі Макомбер, американська письменниця

Найбільш відомі старовинні зображення в’язаних речей та історичні факти

Стародавня Греція (ХІІІ-ХІІ ст. до н. е.)

Виявлено малюнки, на яких зображено полонених троянських вельмож у штанях, що нагадують в’язані.

Стародавня Ніневія (VIII-VII ст. до н. е.)

Знайдено малюнки, що містять зображення воїнів у в’язаних шкарпетках.

Стародавній Єгипет (III тис. до н. е. - II ст. н. е.)

Існує припущення, що жіночі сукні епох Давнього та Середнього Єгипетських царств були виготовлені технікою в’язання, оскільки, згідно з виявленими малюнками, вони дуже щільно облягали фігуру.

Одними з найдавніших в’язаних речей, які дійшли до нашого часу, є знайдені в Єгипті в’язані шкарпетки, що збереглися завдяки сухому клімату. Ці шкарпетки, датовані 1500—1200 рр. до н. е., виконано круговим в’язанням технікою переплетення пряжі двох кольорів — білого та індиго (темно-синього). Вони прикрашені різними візерунками — від зигзагів та інших простих геометричних фігур до написів і складних візерунків з ромбів.

Мал. 3.1. Фрагменти в’язаного полотна 1500-1200 рр. до н. е.

Приблизно до 300 року н. е. можна віднести знайдені в гробницях Німеччини (Тюрінгії) спиці з кісток і довгі вовняні штани з пришитими до них в’язаними шкарпетками.

Цікавим фактом є те, що в Перу археологи знайшли в’язаний пояс із зображенням колібрі, який належить до III ст. н. е. Отже, в’язання було відоме й у Новому Світі.

Усі ці знахідки старовини є свідченням того, що культура одягу і майстерність в’язання, а також складання візерунків, уміння поєднувати кольори були високо розвинені віддавна.

У V ст. н. е. в’язання стало дуже популярним на Сході. Наймайстернішими в’язальниками в давнину вважалися араби. Фрагменти дуже гарного й оригінального арабського в’язання (приблизно VII—IX ст. н. е.) зі складними геометричними орнаментами різних кольорів було знайдено в Єгипті.

Мал. 3.2. Фрагмент в’язаного виробу доби Античності, що зберігається в Єльському університеті (датований 256 роком н. е.)

У Європу в’язання привезли єгипетські християни-копти в IX ст., а вже у XII ст. в’язати навчились іспанці й італійці, у XIII ст. — французи, шотландці, англійці. Слово «в’язати» з’явилося в англійській мові лише в XIII столітті.

Перші в’язані речі в Європі виготовили для іспанської королівської родини мусульманські в’язальники, спеціально найняті для цих цілей. Ці вироби були знайдені в королівських монастирях у похованнях. Серед них — речі найвищої якості, наприклад, гарні наволочки і рукавички.

Імовірно, у кінці XIII ст. в Швейцарії або Італії винайшли в’язальну машину, за допомогою якої виготовляли в’язане полотно у вигляді труби. З такого полотна викроювали і шили одяг та панчохи. Також здобули популярність головні убори з Англії та Франції — берети грубої в’язки.

У XIV—XV ст. почали в’язати ковпаки (капюшони) і перші моделі верхнього одягу.

Деякі європейські картини XIV ст. зображують за в’язанням Богоматір, що є доказом важливості та поширеності цього виду рукоділля серед перших осіб держав того часу. Предмети в’язаного одягу коштували дуже дорого і були доступні переважно аристократам. У Німеччині зберігається Букстехудський вівтар, розписаний близько 1390 р. художником Бертрамом з Мідена, на якому зображена Діва Марія, котра в’яже на чотирьох спицях сорочку для немовляти.

У XV—XVI ст. в’язання доволі активно поширилося в Європі й перетворилося на домашню роботу і водночас прибуткову галузь: в’язали панчохи, шкарпетки, рукавички, капюшони, кофти, капелюшки. З’являлися цілі в’язальні цехи.

Набули поширення в’язані панчохи, які були дуже популярними серед знаті та вважалися вишуканим предметом одягу. В Англії їх носили королі Генріх IV, Генріх VIII, у Франції — Карл IX.

У XIV—XVII ст. на українських землях ремесло в’язання існувало як допоміжне в цехах шапкарів і рукавичників.

Мал. 3.3. Бертрам з Міндена. «Відвідини ангела (Мадонна з в’язанням)». XV ст.

Цікаво, що ручне в’язання спочатку було суто чоловічою справою, і лише після його поширення ним почали займатися жінки.

1589 року помічник парафіяльного священика Вільям Лі винайшов в’язальний верстат, який використовували для в’язання все тих же панчіх. Принцип роботи цього верстата і його найважливіший елемент — голка з гачком на кінці — усе це збереглося в сучасних моделях в’язальних машин.

З моменту винаходу в’язального верстата виробництво в’язаного одягу набуло промислового масштабу. Почали з’являтися цілі підприємства. Зв’язані на верстатах вироби і коштували дешевше, і давали змогу протягом короткого часу виробляти більше продукції. Однак і ручне в’язання не зникло зовсім. Адже жодна зв’язана на верстаті річ не могла повторити візерунок, створений руками за допомогою спиць. Та й у сучасному світі з новітніми цифровими технологіями предмети ручного в’язання цінуються як ніколи високо.

Починаючи з XVI ст., британці почали експортувати в’язані речі в інші країни —

Німеччину, Іспанію, Нідерланди. Це був уже справжній бізнес. Королева Англії Єлизавета І замовляла собі панчохи зі спеціальної шовкової пряжі, яка була м’якою, дуже тонкою і набагато приємнішою до тіла, ніж груба вовна. У ту епоху в’язання мало неабияке значення не лише для осіб королівської крові, а і для простого населення. Виготовленням в’язаних вовняних панчіх і продажем їх за кордон займалося багато британців. Створювали навіть спеціальні школи в’язання, щоб забезпечити роботою представників нижчих верств населення.

  • У Європі в’язання було прерогативою чоловіків, які в’язали собі панчохи й надягали їх по кілька пар (у холодну пору — до 12-ти).
  • У 1566 р. шведський король Ерік мав 27 пар в’язаних шкарпеток з Іспанії. Вартість кожної пари дорівнювала річній платні його камердинера.
  • У 1612 р. панчішники м. Праги заявили, що під страхом грошового стягнення не приймуть на роботу жодної жінки.
  • Англійський король Генріх одного разу отримав від короля Іспанії надзвичайно цінний подарунок — пару панчіх ручного в’язання.
  • В одній шотландській легенді розповідається, що в 1558 р. біля берегів острова Фер-Айл зазнав аварії один з кораблів Великої Іспанської Армади. Іспанські моряки, які зійшли на берег, були вдягнені в яскраві кольорові светри, прикрашені орнаментами з католицьких символів. За легендою, місцеві жителі перейняли цей стиль і створили своє оригінальне в’язання, у якому використовують нитки різних кольорів та орнаменти з хрестів, ромбів і зірок.
  • У XIX ст. англійські реформатори неодноразово пропонували навчити вуличних хлопчаків в’язати шкарпетки, щоб утримати їх від в’язниці.
  • Згідно з дослідженнями, на початку XXI ст. в США в’язанням займалося 53 мільйони американок, тобто кожна третя жінка.

У Шотландії в XVII—XVIII ст. в’язанням займалися цілі родини. Вони розробляли неповторні різнокольорові візерунки, якими прикрашали рукавички, панчохи, светри. Нитки просочували спеціальними оліями, щоб вироби, зв’язані з них для моряків, зберігали тепло. Тоді ж з’явився і став традиційним для шотландців головний убір — в’язаний берет. Саме шотландські майстри заклали основи в’язання таких орнаментів, як арани і коси, удосконалені в Ірландії вже на початку XX ст.

У XVIII ст. серед чоловіків були популярними довгі штани, які облягали ноги, і довгі панчохи. Потім з’явилися в’язані кофти. У музеях Швеції можна побачити кілька таких кофтин із шовку.

Уже в XIX ст. в’язання використовували для оздоблення етнічного одягу, зазвичай імітуючи дорогі та рідкісні тканини. Багаті селяни Старого і Нового Світу розвивали власні традиції цього ремесла. Від останньої третини XIX ст. в’язання стає популярним видом рукоділля, ремесла, а в’язані вироби — модними елементами міського вбрання та частиною традиційного одягу.

Мал. 3.4. Англійський пастух в’яже, випасаючи овець. Гравюра 1855 р.

Розвиток машинного в’язання просувався повільними кроками, і лише в XIX ст. виробництво трикотажу було механізовано. Але промислова революція внесла свої корективи у в’язальну майстерність. Якщо примітивні пристрої для в’язання раніше мали одиничний характер і були в небагатьох ремісників, то тепер виробництво стало масовим. Почали відкривати фабрики з прядіння ниток. Для роботи на верстатах були задіяні переважно жінки, для яких це стало основним видом заробітку. Пряжу тепер можна було вимірювати на вагу, адже мотки були приблизно однаковими і за якістю, і за об’ємом.

Але що більше виготовляли виробів масового машинного виробництва, то дедалі ціннішими ставали вироби, виготовлені вручну.

З появою в’язальних машин ручне в’язання набуло статусу хобі. Королева Великобританії Вікторія в молодості теж займалася в’язанням.

Вершина популярності ручного в’язання припадає на Першу світову війну. Теплого одягу для солдатів не вистачало, і англійська королева Марія попросила всіх, хто вміє в’язати спицями та гачком (і чоловіків, і жінок), узяти участь у цій роботі для фронту. Саме тоді в моду ввійшли в'язані головні убори, що закривали шию та вуха.

Мал. 3.5. Фабрика з виробництва пряжі. Гравюра XIX ст.

У XX ст. ручне в’язання знову здобуло популярність, адже зросла кількість стандартних та однакових речей і виникла потреба в оригінальному одязі. Поява різноманітної пряжі також суттєво полегшувала працю в’язальниць.

XX століття було воістину «золотою добою» трикотажу. Він став надзвичайно популярним завдяки легендарній Коко Шанель, яка ввела в моду в середині 1920-х років практичні светри-водолазки, хоч і не була їх творцем. Відтоді в’язані вироби впевнено крокують найпрестижнішими подіумами світу.

Речі ручної роботи — розкіш... Хто хоче їх отримати, той або платить майстру за працю, або виготовляє їх сам.

Коко Шанель, французький модельєр

Мал. 3.6. В’язані вироби в колекціях високої моди

У роки Другої світової війни у зв’язку з дефіцитом усього, у тому числі й пряжі, в’язані речі створювали зі старих ниток. Старі, вже зношені вироби розпускали, а нитки використовували повторно. У Великобританії випускали й розповсюджували спеціальні схеми в’язання балаклав і рукавичок, щоб забезпечувати ними армію і флот у зимовий період. Це не лише дало змогу поставляти на фронт теплі речі, а й забезпечило роботою під час війни багатьох жінок. Чимало в’язаних шкарпеток, шарфів, рукавиць і шоломів солдатам надсилали з Франції. В’язання надавало й емоційного комфорту жінкам, які, сидячи вдома, очікували новин з фронту.

У повоєнні роки з’явилися тисячі схем і видів пряжі, дівчаток почали навчати цього рукоділля в школах на спеціальних уроках. З’явилося безліч журналів, які поширювали серед населення схеми в’язання не лише звичайних виробів, а й таких складних, як фіранки, штори, дитячі іграшки, покривала, сумки та інші аксесуари.

У 60-ті роки XX ст. першу в історії модну колекцію в’язаного одягу створили відомі в той час дизайнери Оттавіо і Розіта Міссоні. Відтоді багато будинків моди і відомих брендів звертаються до трикотажу, вважаючи його універсальним, практичним і водночас вишуканим. Зв’язані вручну вироби були в колекціях Скіапареллі та Шанель, Перрі Елліс і Жана-Поля Готьє.

У 1980-ті роки почався спад ручного в’язання. З’явилося стільки одягу машинного виробництва, що ручні вироби на якийсь час стали неактуальними.

Мал. 3.7. Американський плакат Товариства Червоного Хреста часів Другої світової війни із закликом до в’язання

Однак XXI століття ознаменувалося відродженням ручного в’язання. Звичайно, збереглося і промислове виробництво в’язаних виробів. Але водночас на ринку з’явився і величезний вибір пряжі різного ґатунку і забарвлення. Почали виготовляти і дуже товсту пряжу, з якої можна легко і швидко в’язати товстими спицями.

У XXI столітті почало в’язати багато чоловіків. Внесок у популяризацію в’язання також зробили світові знаменитості, такі як Джулія Робертс, Вайнона Райдер, Кемерон Діаз, Дакота Фенінг, Бред Пітт, Крістін Девіс, Джордж Клуні, Скарлет Йоханссон, Девід Духовий, Кеті Холмс та інші.

Нині в’язання — невід’ємна частина нашого життя. Сучасні умільці створюють дедалі новіші візерунки і моделі одягу. Трикотаж — завжди на піку моди, він необхідний як у свята, так і в будні.

Сара Джессіка Паркер

Джулія Робертс і Том Хенкс

Рассел Кроу

Мал. 3.8. Голлівудські актори, які захоплюються в’язанням

Час, технології — усе змінюється, змінюється і світ в’язання. Інтернет дає змогу в’язальницям і в’язальникам об’єднатися, поділитися книгами, журналами з в’язання, а також схемами і власними секретами. З’явилося чимало інформативних блогів, форумів для обговорення особливостей виготовлення того чи іншого виробу. Також виникли в’язальні клуби й спільноти в соціальних мережах, в’язальні підкасти, навчальні відеоролики і багато іншого.

В’язання в Україні

В’язанням в Україні активно займалися з часів Трипільської культури (на уламках трипільського посуду було знайдено залишки в’язаних виробів). Згодом почали в’язати ритуальні вироби, жіночі головні убори тощо. Археологи знайшли перші мідні гачки для в’язання, датовані VII—VI ст. до н. е. У цей час найпопулярнішими матеріалами для в’язання були льон, коноплі та шерсть. В’язані вироби продавали грецьким колоніям, купцям з Індії та Персії.

У X ст. в’язання стало повноправним ремеслом із центром у Києві. Сільські ремісники виготовляли в’язаний одяг для жителів сіл, а міські орієнтувались не лише на місцеве населення, а й на приїжджих.

Наприкінці XIX - у першій третині XX ст. цей вид рукоділля набув особливої динаміки, розмаїття та самобутності, особливо у виготовленні за допомогою гачків і спиць елементів народного строю. Своїми виробами ручної роботи — одягом, шарфами, шкарпетками, хустками, шапочками, рукавицями — українські майстри відомі в усьому світі. Окрім того, народні умільці виготовляють і в’язані предмети інтер’єру — серветки, покривала, килими і навіть ікони.

Історія в’язання в живописі

Рудольф Йордан. «В’язальник»

Габріель Нісколет. «Портрет медсестри Червоного Хреста»

Альфред Стівенс. «В’язальниця»

  • Парижанка Даніель Лендес у 2005 р. вирішила розвіяти нудьгу та організувала в Парижі акцію — в’язання в публічному місці. Це стало початком неформального міжнародного свята «Всесвітній день в’язання на публіці (англ. World Wide Knit in Public Day)». Відзначають його щороку в другу суботу червня. В Україні в’язання на публіці відбувається в Києві, Чернігові, Чернівцях, Рівному та інших містах.

Види виробів, зв’язаних спицями. В’язання, що виникло як ремесло ще в стародавні часи, до сьогодні зі звичайного рукоділля поступово перетворилося на справжнє мистецтво, можливості якого обмежує лише фантазія і винахідливість в’язальниць.

Виріб, зв’язаний спицями, — це не лише одяг. За допомогою спиць із пряжі можна виготовити сумку, гаманець, чохол для мобільного телефону, оригінальний сувенір, дитячу іграшку, шарф, серветку, кухонну прихватку тощо.

Мал. 3.9. Зразки виробів, зв’язаних спицями: а — шарф; б — головний убір; в — одяг; г — прикраса, д — серветка; е — дитяча іграшка; є — сумка; ж — чохол для мобільного телефону; з — домашнє взуття; и — м’які меблі; к — постіль; л — абажур

Види спиць. Основним інструментом для в’язання є спиці. Вони можуть бути:

  • прямі;
  • кругові.

Прямі спиці використовують для плоского в’язання окремих деталей, які згодом будуть зшиті в цілісний виріб. В’яжуть ними у прямому і зворотному напрямках.

Кругові спиці дають змогу в’язати по колу, моделюючи з в’язаного полотна готовий виріб.

Дві спиці, кожна з яких має один робочий кінець, з’єднані гнучким тросом, називають круговими.

Мал. 3.10. Прямі спиці

Мал. 3.11. Кругові спиці

Усі спиці, як прямі, так і кругові, мають певний діаметр і довжину. Номер спиці визначається її діаметром. Спиці розрізняють за номерами — від 1 до 10.

Номер спиць добирають відповідно до товщини ниток: спиця має бути майже вдвічі товстішою від пряжі. Визначити це можна, якщо скласти пряжу вдвічі та злегка скрутити — товщина скрученої нитки повинна дорівнювати діаметру потрібної спиці. Вибираючи номери спиць, потрібно враховувати щільність в’язання: спиці мають бути на півномера тоншими, ніж передбачалося, за вільного в’язання, а занадто щільного — настільки ж товстішими.

Від правильного добору спиць залежить якість в’язаного виробу. Якщо спиці виявляться тоншими, ніж потрібно, то зв’язане полотно вийде жорстким, нееластичним. Якщо ж спиці товстіші, ніж потрібно, то в’язання буде пухким, безформним. У разі в’язання з тонкої пряжі дуже товстими спицями отримують ажурне полотно. Такий прийом часто використовують у виготовленні шалей і літніх блузок.

Вимоги до спиць для в’язання:

  • вони повинні бути гладкими, полірованими;
  • кінчик спиці не має бути занадто гострим або занадто тупим.

У виборі матеріалу спиць передусім потрібно враховувати вид пряжі. Для важкої вовняної, не надто гладкої краще вибрати металеві спиці, адже вони достатньо міцні, петлі по них ковзають вільно і ніщо не утруднює в’язання. Для легкої та гладенької пряжі рекомендовано використовувати менш міцні, але більш шорсткі дерев’яні (бамбукові) спиці. З них петлі не будуть зіскакувати, а це особливо істотно для початківців. Пластмасові спиці — найдоступніші за ціною, гнучкі, гладкі, по них легко ковзають петлі, і вони рекомендовані для пряжі будь-якого виду.

Також існують панчішні та допоміжні спиці.

Панчішні спиці — це набір з 5-ти спиць, завдовжки від 18 до 25 см, кожна з яких має два робочі кінці. Такі спиці використовують для трубчастого (кругового) в’язання виробів в одному напрямку (шкарпеток, рукавичок, шапок тощо).

Допоміжні спиці застосовують для утримання знятих петель під час в’язання.

Мал. 3.12. Панчішні спиці

Мал. 3.13. Допоміжна спиця

Матеріали, інструменти та пристосування для в’язання спицями. Для виготовлення в’язаних виробів, окрім спиць, потрібні й інші інструменти, матеріали та пристосування.

Пряжа — це матеріал для в’язання. Зовнішній вигляд виробу та його довговічність залежать від таких основних властивостей пряжі, як товщина, крутка, рівність, міцність та стійкість пофарбування. Для в’язання спицями найчастіше використовують вовняну, напіввовняну і мохерову пряжу.

Товщину пряжі визначають зважуванням пасма (мотка пряжі завдовжки 100 або 50 м), яке попередньо витримують у стандартних атмосферних умовах не менш ніж 10 годин. На даний момент для позначення товщини використовують дві системи: метричний номер і систему «текс».

Метричний номер пряжі характеризує товщину нитки і дорівнює кількості метрів пряжі в одному грамі (м/г). Його можна обчислити, розділивши довжину нитки в мотку, виражену в метрах, на масу мотка в грамах. Таким чином, що товстіша пряжа, то менший її метричний номер. Якщо пряжа складається з кількох ниток, то номер записують дробовим числом (наприклад, № 32/2), при цьому знаменник дробу вказує на кількість ниток, скручених разом, а чисельник — номер окремої нитки. Для в’язання виробів часто доводиться з’єднувати кілька ниток. У цьому випадку номер отриманої нитки називають сумарним. У разі з’єднання двох ниток № 10/2 їх сумарний номер буде 10/2 : 2 = 2,5.

Сучасні виробники найчастіше користуються позначенням товщини пряжі в системі «текс». Вона чисельно дорівнює кількості грамів в одному кілометрі пряжі (г/км). Якщо пряжа скручена з кількох ниток, то товщину позначають добутком множників, один з яких означає товщину однієї складової нитки, а інший — кількість скручених ниток, наприклад: 100 х 2. Метричний номер і «текс» — взаємодоповнювальні величини:

Т = 31 текс х 2 — Nm 32/2

Т = 42 текс х 2 — Nm 24/2

Т = 64 текс х 2 — Nm 16/2

Т = 100 текс х 2 — Nm 10/2

Т = 110 текс х 3 — Nm 9/3

Т = 165 текс х 2 — Nm 6/2

Позначення на етикетці пряжі 100 г / 200 м свідчить про те, що на 100 г пряжі довжина нитки становить 200 м. Що більший метраж на 100 г, то тонша нитка. Для того щоб приблизно орієнтуватися в товщині пряжі, потрібно знати, що товста пряжа — це менш ніж 120 м / 100 г, середньої товщини — від 120 до 300 м / 100 г, а тонка — більш ніж 300 м / 100 г. Але слід враховувати, що вага пряжі залежить не лише від її товщини, а й від складу. Пряжа з легкого волокна (наприклад, пуху) буде товстішою, ніж із важчого (грубої вовни).

Крутка пряжі визначається числом кручень, що припадає на 1 м довжини ниток. Число кручень залежить від виду та якості волокна, товщини і призначення пряжі. За низького коефіцієнта крутки пряжа є м’якшою, менш щільною та пружною.

Рівність пряжі є одним з основних показників якості. Абсолютно рівну пряжу отримати неможливо, тому невеликі відхилення в її структурі є припустимими. Але що вищий відсоток нерівномірності, то нижча якість пряжі.

Міцність пряжі на розрив у разі розтягування залежить від якості волокнистої сировини, величини крутки, рівності, характеру обробки тощо. З пряжею низької міцності важче працювати, вона частіше рветься, що негативно впливає на продуктивність і якість праці.

Для перевірки стійкості пофарбування пряжі можна намочити кінець нитки водою, загорнути його в білу тканину і пропрасувати гарячою праскою. Якщо на тканині не залишилося кольорових слідів, то пряжа пофарбована стійко та не втрачатиме кольору.

Найчастіше пряжу для ручного в’язання продають у мотках, на етикетках яких вказана вся потрібна інформація: виробник, склад волокна, вага мотка, довжина, для якого виду в’язання призначена пряжа, а також рекомендований номер спиць та щільність в’язання.

У більшості випадків пряжу вибирають за кольором, товщиною та довжиною нитки, але слід звертати увагу і на якість пряжі та склад її волокна, який завжди вказано на етикетках у відсотковому співвідношенні.

Кількість пряжі, необхідної для роботи, залежить від її якості (що пухкіша і слабше скручена пряжа, то менше її витрачається), фасону виробу, розміру, візерунка. Купуючи нитки для певного виробу, краще придбати їх трохи більше, щоб не довелося потім, через нестачу пряжі, змінювати фасон, візерунок тощо. Варто також звернути увагу на умовні позначення стосовно правил догляду, щоб дотримувати їх, коли виріб буде готовий.

Підготовка пряжі до в’язання. Якщо для в’язання вибирають нитки з бавовни, льону, шовку або синтетики, то їх спеціально не обробляють, а, за бажання, лише фарбують. У разі використання пряжі з вовни її іноді рекомендують випрати. Якщо користуватися невипраною шерстю, форма виготовленої речі може виявитися кривою, хоча в’язка і була правильною. Якщо ж прати виріб, коли його вже зв’язано, пропадає початкова свіжість, а викривлення форми все одно залишається.

Не завжди є можливість придбати нову пряжу. Однак удома майже в усіх є якась поношена кофта або светр із потертими ліктями й іншими ушкодженнями. Розпустивши ці речі, можна отримати матеріал, придатний для в’язання. Для цього необхідно обережно, не смикаючи пряжу, виконати розпускання виробу в пасмо. У місцях розривів пряжу потрібно зав’язати звичайним або одинарним вузлом. Розпустивши виріб, пасмо необхідно в кількох місцях перев’язати нитками іншого кольору (для запобігання заплутуванню пряжі) та випрати в теплій воді з невеликою кількістю прального порошку, а потім ретельно виполоскати в чистій теплій воді з додаванням оцту та висушити, перекинувши через палицю, покладену на краї ванни чи великого посуду. Варто також прикріпити до пасма знизу невеликий вантаж, який трохи відтягне й вирівняє нитки. Висушену пряжу потрібно змотати в клубки й можна використовувати для в’язання.

Як власноруч виготовити пряжу з трикотажу

1. Візьми непотрібну трикотажну футболку й відріж її нижню частину (під лінією пройми) та нижній оздоблювальний шов (для пряжі знадобиться лише середня частина футболки).

2. Трикотажний прямокутник наріж ножицями на смужки завширшки 1,5-2,5 см. Різати потрібно лише з одного боку: від одного бокового шва до протилежного, не дорізаючи 2,5 см до протилежного шва.

3. Розправ нерозрізану частину трикотажу. Розріж тканину від центрального шва навскоси до першого розрізу збоку, а потім — цільну частину трикотажу навскоси від розрізу до розрізу. Вийде довга безперервна стрічка.

4. Пряжа готова. Під час змотування її в клубок вона сама згорнеться в джгут.

Важливими для ефективної роботи є й різні в’язальні інструменти та пристосування.

Лічильник рядів — невелике пристосування, призначене для підрахунку виконаних рядів у процесі роботи.

Наконечники для спиць — захисні ковпачки, які одягають на кінці спиць, не задіяні в роботі.

Шпильки — необхідні для сколювання окремих деталей перед зшиванням.

Тримачі петель — потрібні, аби петлі, не задіяні в роботі в даний момент, не розпускалися.

Маркери — використовують для відстеження додавань, зменшень, а також початку ряду в круговому в’язанні.

Ножиці — необхідні для обрізання пряжі.

Гобеленові голки — потрібні для з’єднання деталей і виконання швів.

Сантиметрова стрічка — стане в пригоді для вимірювання готових виробів і зняття мірок, а також для перевірки контрольного зразка.

Бобіни — зручні для намотування невеликої кількості пряжі під час в’язання окремих рядів пряжею більш ніж одного кольору.

Гачок для в’язання — використовують для виправлення помилок, допущених під час в’язання спицями, — підйому петель, які спустилися, прибирання вузликів з лицьового боку виробу тощо.

Вимірювач щільності в’язання — це шаблон з металу або пластмаси. За допомогою лінійки, розміченої по одній стороні шаблона, або вирізаного в центрі віконця можна визначити щільність в’язаного полотна; розташовані на шаблоні отвори різного діаметра допоможуть визначити товщину (номер) спиць.

Мал. 3.14. Наконечники для спиць (обмежувачі петель)

Мал. 3.15. Булавки для в’язання (для незакритих петель)

Мал. 3.16. Вимірювачі товщини спиць

Мал. 3.17. Маркери для в’язання із замком

Мал. 3.18. Тримачі для петель: двосторонні та кругові

Мал. 3.19. Ножиці

Мал. 3.20. Гачки

Мал. 3.21. Сантиметрова стрічка

Мал. 3.22. Гобеленова голка з тупим кінцем для з’єднання деталей

Мал. 3.23. Шаблон для визначення щільності в’язання

Мал. 3.24. Лічильник рядів

Мал. 3.25. Булавки

Цікаві факти про в’язання

  • За останні кілька років захоплення в’язанням поширилося на третину населення США. За даними досліджень Американської ради з ремесел, зараз у країні 100 млн в’язальниць і в’язальників. їхні ряди постійно поповнюються. Для багатьох хобі стало альтернативою постійним візитам до психоаналітика.
  • Уже не перший рік у США діє спеціальний в’язальний клуб — Men Who Knit («чоловіки, які в’яжуть»). У регіональних філіях цього клубу чоловіки різного віку і соціальних статусів збираються у вихідні дні, щоби подивитися футбол, поспілкуватися і зв’язати шапку або шкарпетки. На сайті клубу учасники викладають свої роботи, діляться власними в’язальними секретами і прийомами.
  • Ще один популярний в’язальний рух у США — Stitch n'Bitch («В’язати і скаржитися»). Його члени — переважно жінки. Вони регулярно збираються разом не лише для того, аби в’язати, а й щоб обговорювати свої проблеми.
  • Залізнична компанія Amtrak (США) пропонує для в’язальників і в’язальниць спеціальні поїзди, що курсують між кількома містами Каліфорнії, де для пасажирів проводять майстер-класи з обміну досвідом та навчання нових в’язальних візерунків.
  • Один з книжкових магазинів мережі Barnes and Nobles у Нью-Йорку найняв моделей і посадив їх в’язати у вітрині магазину, рекламуючи в’язання і книги, присвячені цьому заняттю.
  • Ще одну причину захоплення в’язанням виявила письменниця Деббі Стіллер, авторка книги «В’язати і скаржитися». «Відродження в’язання в Америці XXI століття пов’язане з культурною тенденцією повернення до типово жіночих занять, які були витіснені розвитком фемінізму в 1960-1970-х роках», — вважає вона.

Правила безпечної праці та організації робочого місця

  • 1. На робочому місці не повинно бути зайвих предметів.
  • 2. Робоче місце має бути добре освітленим з лівого боку.
  • 3. Сидіти потрібно прямо, торкаючись корпусом спинки стільця.
  • 4. Відстань від очей до виробу повинна бути не меншою, ніж 30 см.
  • 5. Перед початком і після закінчення роботи слід вимити руки.
  • 6. Після закінчення роботи необхідно скласти на місце всі інструменти та матеріали, прибрати робоче місце.

Практична робота

Добір спиць для в’язання

Мета роботи: здійснити добір спиць для в’язання залежно від товщини нитки.

Матеріали, інструменти: 5 різних спиць, зразки пряжі.

Послідовність виконання роботи

1. Уважно розглянь запропоновані вчителем спиці.

2. Визнач, з якого матеріалу виготовлені спиці.

3. Визнач номер спиць за їх діаметром.

4. Склади вдвічі нитку, злегка скрути її.

5. Порівняй товщину нитки та діаметр спиць (товщина нитки та діаметр спиць мають бути однакові).

6. Зроби висновок щодо правильності добору спиць і пряжі.

7. Заповни таблицю.

№ спиць

Матеріал, з якого виготовлені спиці

№ зразка пряжі, яка може бути рекомендована для в’язання

Ключові поняття: прямі спиці, кругові спиці, лічильник рядів, тримач петель, вимірювач щільності в’язання, номер спиць, пристосування для в’язання спицями.

  • 1. Які факти існують на доказ того, що в’язання з’явилося ще в стародавніх державах?
  • 2. Яка причина популярності в’язання у XXI столітті?
  • 3. Які бувають спиці для в’язання?
  • 4. Назви вироби, які можна зв’язати спицями.
  • 5. Які інструменти, матеріали та пристосування необхідні для в’язання?
  • 6. Як правильно вибрати спиці відповідно до пряжі?
  • 7. Як підготувати пряжу для в’язання?

Теми пошукових, дослідницьких та інформаційних проектів:

«Які вироби в’язали в стародавніх державах?»

«Чому в’язанням раніше займалися лише чоловіки?»

«У яких країнах найбільш популярне в’язання спицями?»

«Які в’язані вироби користуються найбільшим попитом у нашій місцевості?»

«Традиції в’язання спицями нашої родини».

«Найоригінальніші в’язані вироби в мережі Інтернет».

«Взаємне самонавчання». Для самостійного дослідження в кожній парі поділіть між собою інструменти та пристосування для в’язання спицями. Після вивчення обраного блоку об’єктів і збирання необхідної інформації про їх призначення і функції здійсніть взаємне навчання одні одних.

Ділова гра «Трикотажна майстерня». Уявіть собі, що ви відкриваєте майстерню, яка займатиметься виготовленням виробів, в’язаних спицями. Об’єднайтесь у кілька груп, які мають розглянути і представити у формі презентацій такі питання:

1 група розгляне питання матеріалознавства (визначить, яку пряжу доцільно буде використовувати і чому);

2 група розробить рекомендації з добору спиць;

3 група розробить інструкцію з безпеки праці в трикотажній майстерні.

  • 1. Відшукай та проаналізуй колекції високої моди, де є зв’язані вручну вироби.
  • 2. Збери власну колекцію фотозображень в’язаних виробів.
  • 3. Розмісти в соціальних мережах інформацію на тему «Чому цікаво займатися в’язанням спицями?».
  • 4. Знайди спиці для в’язання, якими користувалися твої бабусі та прабабусі, і підготуй розповідь-презентацію про них.