Вступ до історії. 5 клас. Пастушенко - Нова програма

Тема 3. Джерела до вивчення історії

§ 9. Різновиди історичних джерел. Усні джерела

Завдання перед читанням тексту параграфа

Пригадай, що означають слова «минуле», «дослідження», «кодування», «інформація», «держава». За потребою знайди їх у тлумачному словнику.

Поради

1. Постав до тексту кожного пункту параграфа по 3-4 запитання.

2. Запиши у свій словник виділені в тексті слова та додай їх пояснення.

1. Види історичних джерел. Важливою частиною історичного дослідження є збір та упорядкування інформації про минуле. Здобути достовірні відомості непросто, адже минуле — це дійсність, якої вже не існує. Залишилися тільки її «сліди». Сліди минулого — це не тільки наші спогади. В артефактах, тобто у знаряддях і продуктах людської діяльності, теж «закодовано» інформацію. Якщо ми зуміємо використати їх з метою отримання свідчень про те, що нас цікавить у минулому, вони слугуватимуть нам як історичні джерела. Разом з тим, джерельні відомості — це тільки цеглинки, з яких дослідник реконструює минуле, тобто відтворює його в своїй уяві та представляє як історію-оповідь про своє бачення того, що було.

Історики, зазвичай, виділяють три великі групи історичних джерел: словесні, речові та зображувальні (візуальні). За основу для групування тут узято спосіб кодування та відтворення інформації.

Артефакт — будь-який штучно створений об’єкт, продукт людської діяльності.

Усні джерела — вид історичних джерел, що передаються «з уст в уста» або записані дослідником з чиїхось слів.

Писемні джерела — документи, створені від імені держави, державної установи, приватної фірми, якоїсь організації або особи.

Міфи — старовинні оповіді про походження Всесвіту і людини, спроба розгадати незрозуміле у довколишньому світі, пояснити його діями вигаданих надприродних істот.

Словесним джерелом може стати будь-що сказане, розказане людиною (усні джерела) і будь-який, на будь-чому зроблений нею напис та опис (писемні джерела). Носієм інформації словесних джерел є пам’ятки мови, усної творчості (казки, легенди, міфи), писемні пам’ятки (літописи, документи, листи, щоденники тощо), зокрема й комп’ютерні тексти. До речових належить усе, виготовлене коли-небудь людськими руками, а також змінене людьми довкілля. Носіями цінної для історика інформації є, наприклад, пам’ятки архітектури, знаряддя праці різних епох, предмети і речі домашнього вжитку. Візуальними називають зображення, створені людьми різним способом: малюнки, карти, фото, кіно та ін. Інформацію зображувальних джерел, так само як і речових, в історичному дослідженні передають у формі описів або обчислень.

2. Свідчення очевидців. Найяскравішими «слідами» минулого є наші спогади. Люди будують своє життя, повторно переживаючи в уяві минулі події, розмови, враження.

Вони роблять висновки та планують майбутнє, обдумуючи події, учасниками яких були, свідчення тих, кому довіряють: родичів, друзів, учителів, журналістів, політиків. Але задумаймося, якою мірою можна довіряти пам’яті свідків. Чи спроможна людська пам’ять достовірно відображати минуле?

Розпитаймо про якусь одну недавню подію її безпосередніх учасників. Порівнявши їхні спогади, неминуче зробимо висновок: кожний зі свідків бачив щось, чого не зауважили інші, виділив з-поміж учасників того чи тих, кому симпатизує, має про подію власну, деколи цілком відмінну від інших, думку. Причина виявлених розбіжностей у тому, що люди не фіксують події та явища. Вони їх переживають, тобто відчувають та обдумують те, що відбувається, надіючись на певний результат. Як наслідок, у кожного виникає своє бачення події, власна думка про неї. Тож пам’ятаємо ми не події та явища, а створені нами їхні образи, своє уявлення про те, що бачили, чули, пережили.

Свідчення очевидців хибують не тільки на надійність. Інша їхня вада — це обмежені можливості інформувати про минуле. Адже за допомогою свідків ми можемо «заглибитись» у час не більше ніж на два-три покоління. Окрім того, доступними для нас найчастіше є тільки свідчення про порівняно невелику «арену подій» — місце постійного проживання свідка та відвідані ним краї. «Батько історії» Геродот, який використовував для своєї праці переважно усні свідчення, знайшов спосіб обмежити шкідливий вплив названих хиб. Щоб якомога повніше описати перебіг греко-перських воєн, він збирав свідчення жителів різних земель. Задля встановлення причин цих воєн Геродот з готовністю використовував не тільки повідомлення очевидців, а й перекази про давніші події. Він також постійно порівнював зібрані свідчення, відновлюючи хід подій на основі виділених ним деталей, у яких ці свідчення співпадали.

Усна історія — це ділянка досліджень і метод збирання, зберігання й пояснення голосів та спогадів окремих людей чи груп учасників якихось подій.

Винайдений Геродотом спосіб відновлювати минуле історики використовують і сьогодні. Вони також записують та збирають спогади очевидців різних подій.

Так звана «усна історія» — це окремий напрям історичної науки. Особливою увагою він користується з другої половини XX ст. Тоді почали опитувати учасників Другої світової війни (1939—1945) та свідків злочинів нацистів і комуністів. Сучасні історики вважають спогади звичайних людей важливими для розуміння епохи, у якій ці люди жили і яку творили.

3. Минуле і мова. Спогади яскраві та зрозумілі тільки в уяві людини, якій вони належать. Спроба висловити те, що уявляєш, завжди породжує труднощі. Оповідачеві буває важко укласти текст так, щоб якомога точніше передати своє бачення подій. Не менш складно й слухачеві або читачу. Щоб зрозуміти оповідача, він має вкласти в його вислови ті самі, що й оповідач, смисли. Зробити це легше, якщо оповідь стосується недавнього часу та рідного для слухача/читача народу. Тоді оповідач та користувач оповіді послуговуються словами, в які вкладають подібний смисл.

Більше труднощів виникає тоді, коли чуєш або читаєш про минуле іншого народу. Річ у тім, що ті самі події, явища не тільки кожна людина, а її кожний народ бачить дещо по-різному. Тому, зокрема, при перекладі важливо підібрати слова, які хоча б наближено передавали смисли оригіналу. Наприклад, англійське «state», французьке «etat», польське «panstvo», російське «государство» перекладаються українською словом «держава». Однак, смисл, який вкладає кожний з названих народів у поняття «держава», дещо відрізняється від того смислу, який вкладаємо в це слово ми.

Американець або француз, на відміну від українця, ніколи не казатиме, що держава про нього не дбає, не цінує його працю і т.п. Завдяки тривалому досвіду демократичного урядування ці народи не ототожнюють державу з особою правителя.

Натомість українці, маючи гіркий досвід життя під владою імператорів, усе ще її персоніфікують.

Нація — народ, який має або добивається своєї держави, виробивши власне бачення того, як слід організувати на її території господарське, культурне та суспільне життя.

Найважче історикам, які досліджують свідчення давніх часів, авторами яких є представники різних народів. Щоб зрозуміти зміст їхніх свідчень, дослідникам доводиться вивчати мови, а також специфіку культури цих народів у досліджувану епоху. Вони, наприклад, мають знати, що слово «народ» в античні часи означало групу місцевих чоловіків — громадян якоїсь з грецьких чи римської держав. У Середні віки під народом теж розуміли не все населення держави, а тільки підвладних володареві лицарів-воїнів або повноправних громадян незалежних міст, а в XIX—XX ст., — навпаки, усіх, хто проживав на теренах окремої держави та пов’язував себе з іншими у спільноту — націю. Трактування народу як нації присутнє в Конституції України. Українським народом тут визнано «громадян України всіх національностей», незалежно від того, до якої культурної спільноти ці громадяни себе відносять: до українців, росіян, поляків, євреїв чи до інших.

В українській мові також є слова, що позначають певну культурну епоху в історії народу. Наприклад, терміни «князь», «боярин», «віче» походять із Середньовіччя. У час існування України-Русі князями називали володарів окремих земель-князівств, боярами — наближених до них військових та цивільних дорадників і управлінців, а вічем — вищий орган місцевого самоврядування. Пізніше слово «князь» почало вказувати тільки на походження особи.

Слово «боярин» в Україні поступово зникло з ужитку. Забулося на східноукраїнських землях і слово «віче».

Його замінив термін «рада». Проте в Галичині мітинг або збори й досі називають вічем.

Теза — положення, що коротко й чітко формулює основну думку тексту, малюнка, музичного твору або провідне завдання, що стоїть перед кимсь.

Завдання на застосування умінь і знань

1. Обери з-поміж поставлених Тобою запитань два-три, які привернуть увагу до важливих думок у цьому параграфі. 2. Вибудуй за допомогою поставлених Тобою запитань тези виступу на тему: «Історичні джерела». Прочитай свої тези вголос.

Обміркуй вислів

Прочитай вислів. Про кого говорить польський сатирик?

Ті, хто творить історію, часто заодно й фальсифікують її.

Веслав Брудзинський

Фольклор

Різновидом словесних джерел є прислів’я, казки, легенди, пісні та інші пам’ятки усної народної творчості або фольклору. Фольклор (з англ. — народна мудрість) — це різної давності знання окремих народів про світ та суспільні відносини, які передавалися з покоління в покоління словами, мімікою, рухами та жестами, з музичним супроводом або без нього. Постійно використовуючи та вдосконалюючи фольклор, народ зберігав свою самобутність, усталені, вироблені поколіннями традиції. Без народної творчості в людей не було б спільних уявлень про своє минуле, отже й усвідомлення себе народом.

Пам’ятки народної творчості — цінні історичні джерела. Прислів’я та приказки, наприклад, несуть інформацію про рекомендовані норми громадської поведінки: «Усі під Богом ходимо», «Праця чоловіка годує, а лінь — марнує», «Краще своє латане, ніж чуже хапане», «Мовчи язичку — матимеш паляничку», інші. Обрядові пісні розповідають про господарську діяльність, побут та вірування давніх землеробів, скотарів, рибалок. Казки — про мораль та бажання людей.

Самобутність — несхожість на інших, культурна неповторність та самостійність у розвитку.

Традиція — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично й передаються з покоління в покоління.

Мораль — єдність засадничих правил поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства.

Рис. 15. Кобзар Остап Вересай та лірник

Рис. 16. Українські народні інструменти

Дума — народна ліро-епічна пісня, що має нерівномірну будову вірша. Виконується сольним співом-декламацією в супроводі кобзи, бандури або ліри.

Найбільш відомими пам’ятками народної творчості українців є думи та історичні пісні. Думи розповідають про події часів існування козацтва (XVI-XVIII ст.). Виконували думи мандрівні співці-музиканти: кобзарі, бандуристи, лірники (рис. 15 та 16).

Практична робота

Завдання:

Проаналізуй наведені витяги з різнорідних пам’яток усної народної творчості. За результатами аналізу відтвори описану тут подію, рекомендовану дію (дії).

Джерела (на вибір, для роботи у групах або індивідуальної роботи)

І. Приказки та прислів’я:

Без діла жить — тільки небо коптить.

Будеш трудиться — будеш кормиться.

Чесне діло роби сміло!

II. Історичні пісні:

Максим, козак Залізняк,

Козак з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну —

Як повная рожа!

Зібрав війська сорок тисяч

В місті Жаботині,

Обступили город Умань

В обідній годині.

Обступили город Умань,

Покопали шанці

Та вдарили з семи гармат

У середу вранці,

Накидали воріженьків

Повнісінькі шанці...

Отак Максим Залізняк

Із панами бився,

І за те він слави

Гарной залучився.

III. Думи:

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало

сімсот козаків,

Бідних невольників. <....>

То на святий празник, роковий

день Великдень,

Став пан турецький до мечеті

від’їжджати,

Став дівці-бранці, Марусі, попівні

Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка, Маруся,

попівна Богуславка,

Добре дбає, —

До темниці приходжає.

Темницю відмикає,

Всіх козаків, бідних невольників,

На волю випускає

I словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам: добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного

города Богуслава не минайте,

Моєму батьку й матері знати

давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Ґрунтів, великих маєтків нехай не

збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась,

побусурменилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Поради

Як опрацьовувати пам’ятку усної народної творчості

Для того, щоб здобути історичну інформацію, пам’ятку народної творчості треба проаналізувати. Зробити це можна, послідовно відповідаючи на такі запитання:

1. Яка тема твору? Про кого або про що в ньому йдеться?

2. Про які дії, події розповідає твір? Яким є ставлення до цих дій або подій? Які слова, вислови про це свідчать?

3. До яких груп населення належать персонажі твору, а також особи, до яких звертається автор/виконавець? Які слова, вислови про це свідчать?

4. Де, у якій місцевості відбуваються події твору, рекомендовані слухачам дії? Які географічні назви згадуються?

5. Про який історичний період мовиться у творі? Які слова, вислови про це свідчать?

6. Що у цьому творі — відомості про події, а що — думки про них?

7. Що свідчить про правдивість/вигаданість описаних подій, дій?

Домашнє завдання

1. Познач на шкалі часу вказані в § 9 дати.

2. Внеси у хронологічну таблицю час (століття) виникнення української мови та укладення Пересопницького Євангелія.

3. Познач на контурній карті: а) землі, де формувалася прамова слов’ян; б) землі, в яких у Середні віки спілкувалися українськими діалектами; в) місто, в якому створена руська писемна мова.

4. Виконай такі завдання:

4.1. Полічи, скільки століть минуло від утворення Галицько-Волинської держави зі столицею в Галичі.

4.2. Обчисли, скільки століть минуло від утворення Київської держави до проголошення Української Народної Республіки.

4.3. У 2018 р. відзначатимемо 100 років з дня проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В якому році була створена ЗУHP?

4.4. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович підкорив Галич. Через 449 років Б. Хмельницький з козаками заснував Гетьманщину. Обчисли, в якому році козацтво утворило українську державу.

4.5. Полічи, скільки століть існувала Гетьманщина.

4.6. Обчисли, чиє правління триваліше: короля Данила чи Б. Хмельницького.

4.7. Встанови послідовність виникнення українських історизмів:

А віче

Б козак

В нація

Г боярин

4.8. Встанови відповідність між терміном та його визначенням:

А усне джерело

Б писемне джерело

В речове джерело

Г зображальне джерело

1 пам’ятка матеріальної культури певної епохи

2 образотворча пам’ятка матеріальної культури

3 твір, що передається «з уст в уста» або записаний дослідником з чиїхось слів

4 документ, створений від імені держави, приватної фірми, якоїсь організації або особи

Найдопитливішим

Коли виникла і сформувалась українська мова

Розселення слов’ян зі своєї історичної прабатьківщини зумовило виникнення на основі слов’янської мови низки її місцевих різновидів — діалектів. Серед них були й ті, що стали підґрунтям розмовної української. Мовознавець Юрій Шевельов вважав, що таких діалектів два — києво-поліський та галицько-подільський.

Спираючись на писемні пам’ятки, мовознавці встановили, що в XI ст. українська мова вже мала притаманні тільки їй риси. У той час ця мова була тільки розмовною. Писали в Русі після прийняття християнства так званою церковнослов’янською — мовою штучною, створеною на основі староболгарської мови. Цією мовою проповідники IX ст. Кирило і Мефодій переклали Біблію для південних слов’ян. Освічені монахи укладали нею богослужбові книги, житія — своєрідні біографії святих, а також церковні проповіді. Для нерелігійних текстів: розпоряджень князів, договорів, літописів — використовували створену на основі церковнослов’янської так звану руську писемну мову. Нею написані «Повість минулих літ» та «Слово про Ігорів похід».

Руська, або, як її пізніше почали називати, староукраїнська мова, використовувалася для записів аж до XIX ст., поступово збагачуючись розмовними українськими, а також латинськими та польськими словами. Вона була державною мовою не тільки в Русі-Україні та Королівстві Руському, а й у Великому князівстві Литовському і в Гетьманщині.

Визначною пам’яткою староукраїнської мови та мистецтва є Пересопницьке Євангеліє (рис. 17). Рукопис створено під опікою настоятеля Пересопницького монастиря, що на Рівненщині, архімандрита Григорія. Писці виклали Боже Слово мовою, у якій чітко проступають риси живої народної. Починаючи з 1991 року, під час присяги Президента на вірність народові України поряд з Конституцією України кладуть Пересопницьке Євангеліє — духовну святиню нашого народу.

Рис. 17. Пересопницьке Євангеліє. 1556-1561 рр.

Не мусиш, але спробуй

1. Що спільного у мов, якими українці послуговувалися для усного і письмового спілкування у Середньовіччі та увкозацькі часи?

2. Згрупуй мапи 1-9 (с. 61-65). Вкажи: а) ті, що відтворюють історичний простір, населений українцями; б) ті, що відображають період використання українцями двох писемних мов — руської та церковнослов’янської; в) ті, що відображають час, коли українці усно і письмово спілкуються сучасною літературною мовою.

3. Дізнайся, чому саме Пересопницьке Євангеліє використовується під час присяги новообраних президентів України.