Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 11 клас. Паращич - Нова програма

ПОДОРОЖ ШОСТА. ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ — ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Сучасна зарубіжна література — органічна складова світової літератури, що розвивається під упливом загальнонаціональних та загальнолітературних процесів, переймаючи модерні та постмодерні тенденції, нові жанрові утворення, змістові аспекти, які відповідають певному етапу розвитку суспільства.

Твори містять потужний гуманістичний потенціал, що покликаний допомогти у формуванні особистості, її самовизначенні, усвідомленні моральних ідеалів та обранні життєвої позиції. Маючи особливого адресата, такі твори зважають на вікові особливості читачів, апелюють до емоційної сфери молоді, увиразнюють етико-моральні орієнтири. Наша заключна, шоста подорож «Література другої половини ХХ — початку ХХІ століття» звертає увагу передусім на людину, її особисте життя, а також пропонує шляхи розв'язання кардинальних питань буття: що є добро, що — зло і в чому полягає сенс життя.

Не звинувачуй зорі в людських бідах, любий Брут,

Лише ми винні в нашому нещасті...

Вільям Шекспір

Інтелектуальна розминка

  • 1. Що вас приваблює в літературі XX століття? Які теми та проблеми, порушені в ній, вас зацікавили й чому?
  • 2. Чому, на вашу думку, театр майже завжди перебував у авангарді мистецтва?
  • 3. Із чим ви асоціюєте слово постмодернізм?
  • 4. Наскільки підліткам потрібна спеціальна молодіжна література? Можливо, достатньо нетлінної класики зі шкільної програми?
  • 5. Що ви знаєте про сучасного американського письменника Джона Майкла Ґріна, які його твори читали?

Провідні тенденції в драматургії другої половини ХХ століття

Інтерактивна вправа

• Розгляньте інфографіку на с. 145.

• Пригадайте, що вам відомо про «нову драму» та «стару драму» порубіжжя ХІХ—ХХ століть.

• За матеріалами підручника й онлайн-додатка підготуйте повідомлення за темою «Формування “театру абсурду” як явища театрального авангарду 1950-1960-х років».

Формування «театру абсурду» як явища театрального авангарду 1950-1960-х років, його провідні ознаки

У 1950-ті роки в західноєвропейських театрах з'явилися незвичайні вистави, у яких усе було незрозумілим, нелогічним, дивним, а надто назва — «театр абсурду». Реакція глядачів була різною: одні обурювалися, другі сміялися, треті — захоплювалися. У цих п'єсах не було позитивних героїв; персонажі нерідко втрачали людську гідність, стаючи моральними покручами. Але автори не виявляли свого ставлення до них — ані співчуття, ані обурення. Не пояснювали вони й причин деградації цих людей. Панувала думка, що людина сама винна у своїх негараздах і не варта кращого, якщо не може чи не хоче сама змінюватися на краще. Мистецтво абсурду базувалося на засадах екзистенціалізму, згідно з яким особистість протиставлена суспільству. Окремо наголошувалося на ізольованості людини від світу, її індивідуалізмі й замкнутості; марності активних дій, недосяжності мети й непереможності зла.

Ініціаторами «театру абсурду» були письменники — румун Ежен Йонеско та ірландець Семюел Бекет, які працювали в той період у Франції. Потім до них приєдналися драматурги — французький вірменин А. Адамов, британський єврей Г. Пінтер та інші. Своє визначення абсурду Е. Йонеско дав в есе про Ф. Кафку: «Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина почувалася розгубленою, усі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими».

У творах абсурдистів панує змішування жанрів та видів мистецтва. Популярними стають трагікомедія, трагіфарс, псевдодрама, комічна мелодрама з використанням пантоміми, хору, циркових елементів, мюзик-холу, кіно, при цьому подієвість зведено до абсолютного мінімуму. Явний, на перший погляд, абсурд мав глибинний підтекст, зосереджуючи увагу на проблемах сенсу буття (як зберегти в собі людину, індивідуальність; де слід шукати причини людських вад, зла, масового безумства); здатності людини протистояти злу. Наприкінці 1960-х років «театр абсурду» з його оригінальною, гротескно-загостреною критикою міщанства, автоматизму, пристосуванства, егоїзму й індивідуалізму здобув міжнародне визнання.

Провідні тенденції в драматургії другої половини ХХ століття

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є «театр абсурду». Для драматургії цього напряму характерні відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету й композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, поєднання трагічного й комічного.

В есе про Ф. Кафку Е. Йонеско так визначив абсурд: «Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного й метафізичного коріння, людина почувалася розгубленою, усі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими».

Ежен Йонеско

Румунський і французький письменник, драматург, член Французької академії. Йонеско вдало втілював у мистецтві повсякденне, підносячи його до рівня загальнолюдського й вічного водночас та окарикатурюючи, витягуючи епізоди з довгого ланцюга своїх і чужих внутрішніх переживань та перетворюючи їх на трагікомедію.

Семюел Бекет

Ірландський англо- та франкомовний письменник, поет, перекладач, драматург. Набув популярності після постановки Роже Бленом 1953 р. «Чекаючи на Ґодо». Лауреат Нобелівської премієї в галузі літератури (1969), один із найбільш досліджуваних сучасних драматургів.

Пам’ятна монета на честь століття С. Бекета

У своїх творах абсурдисти змішували фантастику й реальність, різні жанри й види мистецтва — трагікомедію, трагіфарс, псевдодраму, комічну мелодраму; пантоміму, хор, цирк, мюзикл, кіно, а подієвість звели до абсолютного мінімуму.

У підтексті видимого абсурду приховані важливі філософські проблеми:

• сенсу буття (як зберегти в собі людину, індивідуальність);

• здатність людини протистояти злу;

• причини людських вад, зла, масового безумства.

Наприкінці 1960-х рр. «театр абсурду» з його вболіванням за долю людини та її духовне здоров'я, з оригінальною та гротескно-загостреною критикою міщанства й автоматизму, пристосуванства й егоїзму здобув міжнародне визнання.

Спільне та відмінне у творчості драматургів «театру абсурду»

Ф. Дюрренматт

М. Фріш

Е. Йонеско

С. Бекет

Спільне

Жанрові новації (драма-притча, трагікомедія та ін.). Важливе значення іронії, гротеску у творах. Філософія екзистенціалізму

Особливості

• Настрої кризи та катастрофи;

• проблеми провини, відповідальності, справедливості;

• критика стереотипів суспільної свідомості;

• утвердження цінності людського життя;

• широке використання пародії, парадоксу (поєднання трагічного й комічного, прямого й символічного)

• Прагнення відтворити потік свідомості, найдрібніші порухи душі людини;

• гра з реальністю (стрибки в минуле й майбутнє, у спогади, сни й фантазії);

• зображення складних конфліктів життя й можливості (або неможливості) їхнього розв'язання;

• міркування про долю, фатум, випадок, нереалізовані можливості, тугу героїв за справжнім (на їхню думку) життям

• Переплетення реалістичного із фантастичним;

• постановка питань про сенс життя, відчуження та розлад між людьми, знеособлення людини;

• підтримання жанру притчі;

• гра зі словом (використання гротеску, балаганної мови)

• Песимізм, але й гуманізм, співчуття людині, бачення в ній індивідуальності, особистості;

• безподієвість, неконкретність, невизначеність щодо героїв, відсутність указівок про час і місце;

• іронія, монологічність і шаблонність мови