Підручник з Української літератури. 9 клас. Пахаренко - Нова програма

Третій період (1847-1857). «Невольнича муза»

У казематі. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало тільки 15 місяців. У лютому 1847 р. зрадник написав донос про існування цієї політичної організації. У березні та квітні 1848 р. почалися обшуки й арешти.

Не знаючи про ці події, Т. Шевченко 5 квітня поспішав із Чернігова до Києва на весілля до М. Костомарова. Проте на переправі через Дніпро поета вже чекали жандарми. До речі, про небезпеку його попередили й паромник, і якийсь офіцер, але поет знехтував попередженнями, не викинув у воду рукописну збірку «Три літа», мабуть, пожалів «своїх дітей». Потім під час слідства саме ці твори стали основним доказом поетового «злочину проти держави і государя».

17 квітня поета привезли до Петербурга й ув’язнили в казематі1 III відділу2, а згодом — у Петропавлівській фортеці, де колись було замучено гетьмана Полуботка.

Під час допитів Т. Шевченко тримався мужньо, відповідав на запитання з гідністю. Він рішуче заперечив свою належність до братства, бо й справді формально ніколи не був його членом. Однак не це було головним звинуваченням, а «крамольні» вірші. На запитання про причини, що спонукали його до написання таких «самых дерзких стихов против государя-императора», відповідав відверто: «Бувши ще в Петербурзі, я чув скрізь зухвальства й осуд государя й уряду. Повернувшись до Малоросії, я почув ще більше й гірше між молодими й між статечними людьми; я побачив злидні й жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами та економами-шляхтичами, і все це робилось і робиться іменем государя й уряду...»

Крім допитів, були ще довгі дні й ночі в одиночній камері майже півтора місяця. Що переживав, передумував поет у тій похмурій самотині, ми б так ніколи й не довідалися, якби не поезія. Навіть тут, у казематі, не полишав ту справу, через яку позбувся всього — кар’єри, надій на особисте щастя, тільки недавно одержаної волі. Шевченкові пощастило роздобути великий аркуш тонкого поштового паперу. Склавши аркуш учетверо, написав на ньому 13 віршів. Пізніше об’єднав ці твори в цикл під назвою «В казематі».

• Завдання основного рівня. Пригадайте вірші з циклу «В казематі», вивчені в 5 і 8 класах («Садок вишневий коло хати», «Ой три шляхи широкії...» і «Мені однаково»). Які мотиви й ключові образи цих творів? Які художні засоби використовує в них автор?

На засланні. З усіх заарештованих найтяжче покарали М. Гулака й Т. Шевченка.

1 Каземат (з італ. casamatta — невидиме укріплення) — тут: приміщення у фортецях, де тримали в’язнів.

2 III відділ власної Його Імператорської Величності канцелярії — орган політичного нагляду й розшуку в Росії в 1826-1880 рр., таємна поліція.

О. Орлов, генерал, начальник III відділу з доповіді Миколі І про Кирило-Мефодіївське братство): «...Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников...

Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений».

Цар затвердив вирок, запропонований Орловим, дописавши власноруч на документі: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать».

30 травня 1847 р. Шевченка під вартою відправлено до місця служби. Орське укріплення, що знаходилося за 250 верст від Оренбурга, було обнесене земляним валом. Усередині розташовані казарми й зо два десятки приватних будиночків. Навкруг майже безводний степ, покраяний барханами й укритий подекуди кущиками колючок. Сильний східний вітер часто дув по кілька днів, несучи клуби їдкої, задушливої куряви. Літо пекуче, восени та навесні — дощі й непролазне багно, узимку — морози й страшні хуртовини, які засипали снігом поселення.

Солдатчина була для поета найстрашнішою карою.

Т. Шевченко (щоденник, 19 червня 1857 р.): «Коли б з мене був душогуб, кровопивець, то й тоді не можна було б вигадати тяжчої кари, як заслати мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом... і до всього цього мені ще заборонено малювати. Відібрати найшляхетнішу частину мого бідного животіння. Трибунал під орудою самого сатани не спромігся б виректи такого холодного, нелюдського присуду. А бездушні виконавці вироку дотрималися його з огидною точністю» (з рос.).

При тому зверніть увагу на важливий момент вироку: Т. Шевченка відправляли в солдати «до вислуги» поки не стане офіцером. А оскільки в поета не було жодних здібностей до військового ремесла та й не збиралася влада присвоювати йому якийсь чин, це означало — довічну каторгу.

Перший час в Орському укріпленні Т. Шевченкові добродушний комендант Дмитро Ісаєв дозволив жити на приватній квартирі, відвідувати знайомих тощо. Та незабаром на посаду коменданта було призначено майора Мєшкова. Цей самодур на кожному кроці насолоджувався своєю владою над митцем: перевів у казарму, по кілька годин ганяв по плацу, вимагаючи марширувати, бігти, падати, лізти. Муштра поетові давалася важко, тому часто доводилося терпіти принизливі покарання.

Не знаходив спокою й у казармі. Там стояв постійний галас, сморід, важка задуха. Більшість солдатів ставилася до поета з повагою, але були й мучителі, донощики, крадії.

Проте найбільше гнітила Тараса Григоровича заборона писати й малювати. Довго витерпіти такої муки він не зміг, хоча добре розумів, на яку небезпеку наражається. Поклик таланту виявився сильнішим за «высочайшее повеление»: «Хоч доведеться розп’ястись! / А я таки мережать буду / Тихенько білії листи» («Лічу в неволі дні і ночі...»).

Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р.

Т. Шевченко. Казахський хлопчик розпалює грубку. 1848-1849 рр.

Досі збереглися чотири маленькі саморобні книжечки, які поет робив на кожен рік окремо й куди крадькома записував свої вірші. Ховав їх за халяву чобота, звідси й назва — захалявні. Потім переписав усі твори в окремий зошит, якому дослідники пізніше дали назву «Мала книжка».

Більшість віршів Т. Шевченко написав під час роботи в Аральській експедиції (1848-1849), яка вела дослідження Аральського моря. Очолював цю експедицію Олексій Бутаков — російський мореплавець. Він і включив до її складу Т. Шевченка як художника. Протягом двох років перебування в експедиції Тарас Григорович був звільнений від військової муштри, дістав дозвіл малювати й створив 200 акварелей. Це краєвиди Аральського моря, степові пейзажі, створені під час сухопутного переходу від Орської фортеці до укріплення Раїм, портрети друзів і казахів, виконані під час зимівлі на острові Кос-Арал.

Після закінчення роботи експедиція повернулася до Оренбурга, де Т. Шевченко працював над завершенням малярських творів, необхідних для звітування.

На початку 1850 р. один з прапорщиків написав донос про те, що солдат Т. Шевченко порушує «высочайшее повеление» — ходить у цивільному, живе на квартирі, а не в казармі, малює й пише вірші. 23 квітня 1850 р. поета заарештували.

До особливого розпорядження його посадили на гауптвахту1. А в жовтні відправили під посилений нагляд у нове місце заслання — Новопетровське укріплення, яке знаходилося на півострові Мангишлак. Каспійське море омивало випалені сонцем степи. У цій пустелі поет прожив сім років. За цей час він не написав жодного вірша.

Особливо тяжкими були перші роки перебування в укріпленні. Щоденна муштра, казарми та ще пильний нагляд ротного командира й спеціально приставленого солдата, який навіть перевіряв кишені поета, шукаючи олівці чи папір.

В околицях форту Т. Шевченко виявив алебастр і глину, придатну для ліпки. Оскільки цар не додумався заборонити «політичному злочинцеві» займатися скульптурою, Тарас Григорович узявся за виготовлення статуеток і скульптурних груп, які дарував своїм знайомим. Жоден із цих творів до нас не дійшов.

Згодом, завдяки гуманному коменданту Новопетровського укріплення, становище поета поліпшилося. Він дістав неофіційний дозвіл малювати. З ініціативи Т. Шевченка й за його безпосередньою участю із солдатів та офіцерів форту було організовано хор і драматичний гурток.

У цей час Тарас Григорович багато малює: гірські пейзажі, замальовки старовинних пам’яток, жанрові композиції, автопортрети. Йому належать перші та єдині на той час пейзажі Казахстану. У багатьох малюнках цього періоду представлено життя, побут і звичаї казахського народу («Тріо», «Казашка» та ін.).

1 Гауптвахта (з нім. головна варта) — місце в армії, де утримують порушників військової дисципліни.

Т. Шевченко. Кара шпіцрутенами. 1856-1857 рр.

Увагу привертають сепії1 Шевченка. В українському образотворчому мистецтві він перший звернувся до цієї техніки й досяг блискучих результатів. На Мангишлаку художник створив дві серії сепій: «Сюїта самотності» та «Притча про блудного сина».

Найвищим досягненням Шевченка-художника періоду заслання вважається серія сепійних малюнків «Притча про блудного сина». Тут автор використав євангельську притчу, але творчо її переосмислив і розповів у своїх малюнках про жорстоке реальне життя. Особливе місце в серії посідають три останні малюнки — «У в’язниці», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами2».

У царській армії Росії застосовували фізичні розправи над непокірними солдатами. Одна з найтяжчих — покарання шпіцрутенами. Солдата Скобелєва — друга Т. Шевченка — військовий суд засудив до 2000 шпіцрутенів. На малюнку показане не саме покарання, а лише підготовка до нього. Та від цього вся сцена не менш жахлива.

Т. Шевченко (з листа до друга А. Лизогуба за 16 липня 1852 р.): «Єдине, чого б я просив у Бога, як найбільшого блага, це хоч перед смертю поглянути разочок на вас, добрих друзів моїх, на Дніпро, на Київ, на Україну, і тоді як християнин спокійно вмер би я. І тепер не неволя давить мене в цій пустелі, самотність — ось мій найлютіший ворог.

У цій широкій пустелі мені тісно, а я один» (з рос.).

Послухайте народну пісню на слова Т. Шевченка, створені на засланні, — «Зоре моя вечірняя» (адреса в Інтернеті: http://kobzar.ua/item/show/3986). Якими художніми засобами передано в ній самотність поета, його ностальгію за Батьківщиною?

У Новопетровському укріпленні Т. Шевченко протягом 1853-1857 рр. написав близько двох десятків повістей російською мовою (збереглося їх лише 9), а також щоденник.

Російськомовність цих творів зумовлена бодай двома причинами: • писати по-російськи було не так небезпечно, як «крамольною» українською, а в’язень перед звільненням намагався бути обачним і легальним; • після тривалої відсутності та, як здавалося йому, забуття митець намагався повернутися в літературу, нагадати про себе, а для цього треба було надрукували твори в петербурзьких журналах (російськомовних).

1 Сепія (з грецьк. каракатиця) — малюнок, виконаний фарбою сіро-брунатного кольору, яку добувають з морських каракатиць.

2 Шпіцрутен (від нім. піка, спис і різка, лозина) — довгі, гнучкі лозини, палиці, якими солдати били засуджених, коли їх проганяли крізь стрій.

Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р.

Однак російська не була мовою його душі. Російськомовні тексти поета переповнені українізмами, але все одно позбавлені тієї природної свободи, розкутості, глибини й багатозначності слова, гри тексту й підтексту, які характерні для його українських творів. Відчуваючи все це, сам Т. Шевченко відразу ніби відсторонився від своїх, але вимушено «не по-своєму» створених повістей, підписавши їх псевдонімом К(обзар) Дармограй.

Хоча, зрозуміло, і на цих текстах позначився талант автора. Цінні вони передовсім тим, що розкривають багато сторінок життя самого Т. Шевченка — дитинства, перебування в Петербурзі, в Україні в 40-х роках, на засланні. Найбільш вагомий з російськомовної прози митця щоденник — «Журнал», як він його назвав. Ці нотатки дають багатий матеріал для пізнання внутрішнього світу поета.

Десятирічна каторга забрала надзвичайно багато здоров’я, енергії, душевних сил, але не зламала письменника.

• Завдання основного рівня. Порівняйте автопортрети Т. Шевченка 1840, 1847 і 1857 р. Що змінилося в зовнішності поета? Про що це свідчить?

Огляд творчості періоду заслання. Не зламатися під ударами долі на каторзі, зберегти віру й багатство душі Т. Шевченкові допомогла творчість.

• Завдання основного рівня. Простежте, як у вірші «Не для людей, тієї слави...» розкривається провідний мотив.

Роки поетової неволі поділяють на два етапи. Перші три роки (1847-1850) він провів в Оренбурзі, Орську, в Аральській експедиції. Другий етап — семирічне заслання на півострові Мангишлак у Новопетровському укріпленні.

Творчо найпліднішим виявився перший етап — орсько-аральський. Нехтуючи «височайшою» забороною, поет уперто продовжував писати. А отже, не дав режимові задушити свій талант, не дозволив знищити себе як митця.

Незважаючи на несприятливі умови для творчої праці, поет написав понад сто творів, серед яких — дев’ять поем. І це ще не все: деякі тексти загубилися, деякі Тарас Григорович мусив знищувати сам — при загрозах обшуку.

Збагачений осяяннями «року високого сонця», пізнішим трагічним досвідом неволі, талант поета на засланні висвітлився новими неповторними гранями.

Провідна тема цього періоду — трагізм людської долі в «темному царстві» імперії, жорстокого світу та водночас здатність людини протистояти суспільному злу. Лише тепер кут зору на проблему стає не стільки суспільно-політичним, скільки морально-етичним.

У роки заслання, як і раніше, Т. Шевченко працює в різних поетичних жанрах. Він пише: • соціально-побутові етичні поеми («Варнак», «Марина», «Княжна», «Москалева криниця», «Петрусь» та ін.); • історичні поеми та вірші («Чернець», «Іржавець», «У неділеньку у святую...»); • сатиричні вірші суспільно-політичного характеру («П. С.», «Царі»); • медитативну лірику.

Перечитуючи поезію, зокрема поеми цього періоду, можна помітити виразну еволюцію світогляду Шевченка. У період «трьох літ» поет не цурався бунтарства. Тепер же явно переважають християнські ідеї саможертовної любові до ближнього, духовного самовдосконалення.

Т. Шевченко (з листа до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 р.): «Господь очистив, вилікував моє бідне, хворе серце. Він відвів від очей моїх призму, через яку я дивився на людей і на самого себе. Він навчив мене, як любити ворогів і тих, що нас ненавидять. А цього не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробувань і численних довгих бесід із самим собою» (з рос.).

З’являється цілий цикл поем, у яких автор прагне збагнути першопричини гріха, помсти; доводить, що коло зла можна розірвати тільки одним способом — саможертовною любов’ю, прощенням ворогові, добротворенням («Варнак», «Москалева криниця», «Титарівна», «Княжна», «Меж скалами, неначе злодій... »).

Невільницька лірика. Провідним жанром і найвищим здобутком Шевченкової творчості третього періоду стала, безсумнівно, медитативна (інтимно-філософська) лірика. Вона переважає в доробку митця навіть суто кількісно. Ніколи в житті Т. Шевченко не написав стільки ліричних віршів, як за чотири орсько-аральські роки.

Найважливішою стильовою особливістю невільницької лірики поета є поглиблення психологізму (тобто майстерності дослідження найтонших порухів людської душі). Уміле відтворення душевного світу людини вирізняло його й раніше (пригадайте хоч би образ Ґонти в «Гайдамаках»).

Тепер це вміння ще вдосконалюється. Митець художньо конкретизує та індивідуалізує поетичні переживання (виражає їх через життєві, зримі, яскраві образи, деталі). Не просто показує вже готове, сформоване переживання, а відображає процес його народження, розвиток у душі героя, тобто мислить віршем.

Вірші часто будуються на психологічному самоспостереженні, самоаналізі, у формі внутрішнього монологу із собою або з уявним співбесідником. У цих творах образ ліричного героя практично цілком зливається з образом автора. Завдяки цьому кожен рядок сприймаєш як найщирішу сповідь, найдовірливішу розмову автора з тобою. Саме в цьому, пригадаймо, Т. Шевченко і вбачав природу, покликання поезії.

Розглянемо докладніше центральні мотиви невільничої лірики.

1. Автобіографізм настроїв, сповідь душі митця. Цей мотив проходить через усю «Малу книжку». Німотним стогоном відчаю є вірш «Самому чудно. А де ж дітись?..».

• Завдання основного рівня. Прочитайте цю поезію. На основі якої риторичної фігури вона побудована? Про що це свідчить? Яким образом-символом перегукується цей твір із заповітом «Як умру, то поховайте...»?

У вірші «Хіба самому написать...» Т. Шевченко сповідається: його мучить неволя, самота, відірваність від України, від однодумців і друзів. А відтак звучить болісне зітхання:

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю...

У душу митця закрадаються давні сумніви: чи потрібна комусь його поезія, чи приймають її людські серця (пригадайте ранній вірш-заспів до першого «Кобзаря» «Думи мої...»). Навіть на якусь мить озивається сумнів у тому, чи досить духовна, чи варта такої жертви наша нація: «Для кого я пишу? для чого? / За що я Вкраїну люблю? / Чи варт вона огня святого?..» Проте відразу ж той сумнів трансформується в глибоку переконаність: «А все-таки її люблю, / Мою Україну широку».

Поет ніби навмисне випробовує свою віру, гартує, мов холодною водою розпечену сталь. Не випадково це душевне сум’яття завершується припливом упевненості в собі, у своїх силах і у святості тієї справи, якій себе присвятив, за яку карається. Тобто знову спрацьовує логіка мислення, яка виявлялася раніше в ставленні до Бога (у «Кавказі»): болісні запити — сумнів — зміцнення віри.

2. З автобіографічним щільно переплітається громадянсько-революційний мотив, який переважав у період «трьох літ». Отже, попри тяжке випробування, наражаючись на смертельну небезпеку, поет усе-одно зберігає вірність своїм переконанням та ідеалам. Це засвідчує, зокрема, елегія «І виріс я на чужині...». Сумуючи «в оцій пустині», митець згадує рідний край, останні гостини в рідному селі, свою стражденну матір. І душа його ще дужче тужить, бо й там, у всій Україні, панує горе, злидні, неволя, запустіння, страх: «Село неначе погоріло, / Неначе люди подуріли, / Самі на панщину ідуть / І діточок своїх ведуть!» Уявивши цю загальнонаціональну катастрофу, автор наголошує: краще вже мучитися на каторзі за те, що повстав на захист гнобленої родини, Вітчизни, аніж бути вільним і боягузливо мовчати. Завершує елегію тираноборче узагальнення: на рідну землю прийде щастя аж тоді, коли не зостанеться й «сліду панського в Украйні».

Уважно прочитайте елегію. Відновіть асоціативний ланцюжок переживань і думок автора у вірші. Як у ньому виявилися характерні для стилю поета амбівалентність і трансформація? За основу твору взято потрійний контраст. Доведіть це, використовуючи текст.

3. Мотиви жіночої долі. Жінка, а надто жінка-мати, для Т. Шевченка — і в житті, й у творчості — завжди була уособленням найвищої краси, духовності, доброти й лагідності, живим символом України.

Так озивалися в поетовому серці емоційна українська душа, а ще трепетна пам’ять про найдорожчу у світі людину — матір, про любих сестер, оту рідну з дитинства «чорнобриву Оксаночку», а ще вдячність найщирішому другові княжні Варварі Рєпніній, а ще зачарування жінками, яких він у різний час кохав...

У багатьох творах митець молиться перед Богом за жінку, але — більше того — молиться навіть перед жінкою (скажімо, у поезії «І станом гнучим, і красою...»). Тому особливо боляче було бачити поетові, як жорстокий, ниций, егоїстичний світ топче беззахисні, наївні, довірливі жіночі душі. Найжахливіша трагедія людини для Т. Шевченка — це насамперед трагедія жінки, а ще — дитини.

О. Шупляк. Лелека. 2016 р.

Жіноча доля стала провідною темою і в «невільничій» поезії — у поемах і в ліриці. У цих творах особливо тонко розкриваються характерні для всієї «Малої книжки» мотиви — самотність, недоля, поривання до щастя, бажання «серцем поділитись».

Дуже близькі між собою за тематикою вірші «Маленькій Мар’яні» та «І станом гнучим, і красою...». В обох творах споглядання дівочої краси викликає в поета думку, що людське зло занапастить ту красу.

Той же мотив розгортається у вірші «У нашім раї на землі...». Тут змальовані зворушливі й водночас трагічні образи двох селянок — матері шлюбної дитини й матері-покритки, яка народила байстря від «панича лукавого». Обом матерям поет провіщає сумну долю: діти першої покинуть її, підуть «на заробітки, в москалі», вона залишиться самотньою, зубожіє («...Наготи / Старої нічим одягти / І витопить зимою хату»). Син покритки «піде собі сліпця водить», а її «покине / Калікою на розпутті, / Щоб собак дражнила, / Та ще й вилає». Ці нещасні жінки уособлюють саму Україну — ошукану, замучену загарбниками та своїми дітьми, які «гірше ляха її розпинають».

Надзвичайно драматична колискова пісня «Ой люлі, люлі, моя дитино...», у якій мати (мабуть, покритка) кається перед немовлям за свій гріх і навчає: коли її не стане, щоб дитина йшла не між люди, бо вони злі, а в гай зелений і там пригорталася до калини, як до рідної неньки: «Бо я любила, моя дитино, / Її колись».

• Підсумкове судження. В. Барка (справжнє прізвище — Очерет, 1908-2003 — визначний письменник і мислитель, політичний емігрант): «Шевченко зобразив саме серце людини, усю сферу життя її душі... І сама поезія Шевченка стала найсердечнішою в історії світової лірики. Ніхто так одразу й так повно не змушував звучати найщиріші й найніжніші струни: десь на останніх глибинах серця, куди ніхто з людей не проникав поетичними словами».