Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Богдан Лепкий

(1872—1941)

Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р. на хуторі Кривенький біля села Крегульця на Тернопільщині (галицьке Поділля) у родині священика.

Батько Богдана — о. Сильвестр Лепкий — був освіченою та творчою особистістю. Знав, як і більшість тодішніх греко-католицьких священиків, кілька іноземних мов. Грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис і музику. І сам був письменником — друкувався під псевдонімом Марко Мурава.

Мати Домна гарно співала, акомпануючи собі на гітарі, і вправно малювала. Мабуть, від неї Богдан успадкував талант до малярства.

Початкову освіту хлопчик здобув удома, згодом навчався в класичній гімназії в м. Бережанах, співав у хорі. Брав участь у концертах, декламував вірші. І багато малював — портрети родичів і відомих людей, окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.

Після закінчення 1891 р. гімназії продовжив навчання у Віденській академії мистецтв і на філософському факультеті Віденського університету. Далі перевівся до Львівського університету.

Рано виявився й літературний талант Б. Лепкого: ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона й пропала. Згодом писав принагідно, на клаптиках паперу, на полях книжок і зошитів. Своє ж майбутнє пов'язував із малярством. Та поступово перемогло захоплення словом. У студентські роки Богдан пише поезії та оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра». Його твори дедалі частіше з'являються на сторінках часописів «Діло», «Буковина» та інших періодичних видань.

Завершивши навчання, юнак 1895 р. отримав посаду вчителя української та німецької словесності в Бережанській гімназії. Він швидко здобуває авторитет серед колег і повагу серед гімназистів блискучими лекціями, урівноваженістю, прагненням ознайомлювати молодь з новинками літератури. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки й позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових заходах, був учасником хору й драматичного гуртка.

1899 р. в Кракові в одному з найдавніших у Європі Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови та літератури. Викладати ці предмети запросили Б. Лепкого як авторитетного вже педагога. Восени того року Богдан разом із молодою дружиною Олесею переїжджає до Кракова й одразу поринає у вир громадського та культурного життя міста, яке було тоді основним центром польської науки й культури.

Молодий український літератор заприязнився з прогресивними польськими письменниками та став активістом доволі чисельної української громади. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіти», обговорювали новини літератури, співали й танцювали.

А оселя Лепких стала своєрідним «українським посольством» у Кракові. Сюди часто приходили В. Стефаник, О. Луцький, К. Студинський, М. Бойчук, К. Трильовський, М. Жук, В. Липинський та інші відомі громадські діячі, художники й письменники, які навчалися чи працювали в місті. Тут гостювали М. Коцюбинський, О. Кобилянська, видатний археолог Ф. Вовк...

Помешкання Лепких було місцем обговорення важливих суспільно-політичних і культурно-мистецьких питань. Як згадували сучасники, «у тій хаті не один чужинець навчився любити Україну». Молодий професор морально й матеріально допомагав обдарованим землякам здобувати освіту.

Б. Лепкий напружено працює. Одна за одною з'являються його численні книжки оповідань і літературознавчих студій. Мабуть, немає такої сторінки історії нашої літератури, яка б залишилася поза увагою науковця, — починаючи від обрядових пісень і «Слова о полку Ігоревім» і завершуючи новими публікаціями сучасників. Його перу належать «Начерк історії української літератури», дослідження творчості І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського. Не полишає митець і малярства: створює і масштабні історичні полотна, зокрема «Коронація короля Данила», «Козацькі бої», «Мадонна», численні портрети, пейзажі, ілюструє багато книжок. Велике враження на сучасників справила його «Коронація Данила», проте це широкоформатне, розміром на всю стіну, полотно, як і більшість інших, загубилося в часи воєнних лихоліть.

Під час Першої світової війни Б. Лепкого мобілізували до австрійської армії та направили для культурно-освітньої роботи з військовополоненими українцями.

Трагічні події війни митець відобразив у численних нарисах та оповіданнях.

Перша світова війна застала родину Лепких у курортному селищі Яремче на Гуцульщині. Письменник опинився в дуже скрутному становищі: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали, російські окупаційні власті, що незабаром прийшли їм на зміну, шукали «мазепинців» і вивозили на схід.

Б. Лепкий через Карпати перебрався до Угорщини, звідти до Відня. Восени 1915 р. він був мобілізований до австрійської армії та направлений для культурно-освітньої роботи з військовополоненими у різних місцевостях Польщі, Німеччини, Угорщини й Австрії. Події війни відображені в численних його нарисах та оповіданнях.

1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова й викладає в Ягеллонському університеті. До кінця своїх днів прожив у цьому місті, оточений повагою колег і любов'ю численних учнів. Знову розгортається його творча праця й видавнича діяльність. Працюючи далеко від рідних місць, серцем і душею завжди був зі своїм краєм. Дуже любив Прикарпаття, Гуцульщину, використовував кожну можливість проводити там літо.

Українські селяни щиро шанували видатного земляка. Громада села Черчого, зібравши щедрі пожертви, збудувала для нього віллу, яку назвали «Богданівка». Тут митець жив і працював під час відпусток, приймав багато видатних гостей. 1938 р. професора обрали сенатором польського сейму, де він представляв українців Галичини.

Високо цінувала набутки митця та науковця і творча інтелігенція. Його було обрано головою Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові, почесним членом «Просвіти», дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка та багатьох інших наукових інституцій у Львові, Берліні, Варшаві, Празі. Натомість на підрадянській Україні всі його твори були вилучені з бібліотек, а за зберігання бодай однієї його книжки вдома людину ув'язнювали до концтабору.

Останні роки життя митця були позначені тяжкими втратами й ударами долі: померла дружина, розпочалася Друга світова війна. Нацисти закрили Ягеллонський університет, багатьох професорів розстріляли. Чуле митцеве серце не витримало горя — стався інфаркт. 21 липня 1941 р. Б. Лепкий залишив цей жорстокий світ. Останній спочинок знайшов на Раковецькому цвинтарі в м. Кракові.

Комуністичний режим зробив усе, щоб знищити будь-які згадки про письменника. І все ж йому це не вдалося. Колишні учні професора, члени ОУН, відступаючи 1945 р. на Захід, урятували частину сімейного архіву Лепких — з Відня, радянської зони окупації, було вивезено до Мюнхена, американської зони, 14 скринь з особистими речами й культурними цінностями. Частина цих речей нині є експонатами музею Б. Лепкого в Бережанах на Тернопіллі.

Серед них — графічні мініатюри митця, портрети видатних українців. Зберігся також іконостас греко-католицької церкви Св. Михаїла в селі Жовчеві, що на Рогатинщині, яку Б. Лепкий розписав у 1930 р.

Творча спадщина. За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом його творчий доробок становить понад 80 книжок, у тому числі цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів і поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані в численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він — упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів письменника налічує майже тисячу позицій.

У музеї Б. Лепкого в Бережанах. Сучасна світлина

Серед найпомітніших поетичних збірок Б. Лепкого — «Стрічки» (1901), «Листки падуть» (1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Поезіє, розрадо одинока» (1908), «З-над моря» (1913), «Тим, що полягли» (1916), «Вибір віршів» (1921).

Б. Лепкий вирізнявся вразливою душею, чулою й до краси, і до людського горя. Тому його лірика зворушлива та переважно сумовита, як і життя рідного народу, як доля України, за яку щиро вболівав. Це він сам зауважує в одному з віршів: «Сумний мій спів, товаришу, / Бо все кругом сумне...»

Проте печаль Б. Лепкого не сентименталістська чи декадентська — не штовхає до безпорадності й відчаю, а навпаки, кличе до активної боротьби зі злом:

Вставай, вставай, вставай!

Не час тепер на сон,

Мов рана — рідний край,

Мов зойк один і стон.

Поет свято вірить, що Україна, хай і в кривавому бою, але обов'язково поверне собі свободу й гідне життя: «Буде там меч, де нині тихе слово, / Були ми вольні і будемо знову».

Рання проза Б. Лепкого — це переважно оповідання, ще традиційно реалістичні за стилем, суспільно-побутові за тематикою (збірки «З села», «У глухім куті», «По дорозі життя» та ін.). Письменник зі співчуттям змальовує різні грані життя селянства — затурканого, замученого злиднями, визиском, суспільною несправедливістю.

Звертається прозаїк і до життя інтелігенції, зокрема службовців і священиків (повісті «Веселка над пустирем», «Під тихий вечір»). Він засуджує інтелігентів, що відступають від високих ідеалів служіння народові заради кар'єри («Аванс», «Ювілей», «Прикрий сон»). Показує, наскільки освічені верстви далекі від простолюду, упереджені щодо нього (оповідання «Хлопка»).

У зрілій творчості Б. Лепкий зосередився передовсім на історичній тематиці. Його історичні твори адресовані широкому читацькому загалу. Тому мають динамічні пригодницькі сюжети, наповнені таємницями, любовними колізіями, екзотичними епізодами, батальними сценами, написані доступною мовою. Разом із тим визначальною в них є ідея патріотизму, відданого служіння Батьківщині, відродження колишньої слави й волі України.

Письменник дуже відповідально ставився до історичної правди — художній вимисел уміло поєднував з реальними фактами. Написанню кожного твору передувало ретельне вивчення історичних джерел, архівних документів, археологічних знахідок чи наукових студій.

Б. Лепкого цікавили княжі часи (цикл «Слідами Ігоря», повісті «Каяла», «Вадим»), доба Руїни після смерті Б. Хмельницького (повістевий диптих «Сотниківна» і «Крутіж»), а найбільше — тріумф і трагедія гетьмана І. Мазепи.

Історичною основою повістей «Сотниківна» і «Крутіж» письменник не випадково обрав Конотопську битву 1659 р., у якій українське військо вщент розгромило багатотисячну московську армію. Адже й царська, і радянська історіографія вперто замовчували цю подію, бо вона не відповідала міфу про нібито прагнення українського народу до возз'єднання з Росією та нагадувала про найбільшу військову поразку російської армії.