Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Пастелі

Простежмо, як творить поет дитинно-світлий образ ранку в одній з мініатюр циклу «Пастелі»:

Пробіг зайчик

Дивиться —

Світанок!

Сидить, грається,

Ромашкам очі розтуляє.

А на сході небо пахне,

Півні чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують.

— Сонце —

Пробіг зайчик.

Заплющіть очі й уявіть, мов малюнок, кожен рядок. Цілісну картину сходу сонця тут окреслює довгий ланцюжок поліфонійних асоціацій: рух — світло — рух — запах — колір — світло — рух; уплітаються й синестезійні образи: зорово-запаховий (небо пахне) і слухо-зоровий (півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують).

3. Основоположний символізм поетичної мови. Майже кожне слово в Тичининих текстах — символічний натяк на те, що прямо висловити не сила, бо воно незбагненне, неохопне, несказанне чи невловимо-мінливе. П. Тичина поділяє ідеї західного імпресіонізму й символізму, за якими творчість має бути незалежною від політики й ідеологій, вільною від ролі служниці злобі дня. Але він і не цурається живої, повсякденної, актуальної проблематики, розглядає у своїй символіці конкретне, минуще крізь призму універсального, вічного. У цьому — секрет її безсмертя, насущності в кожну епоху.

Світосприймання П. Тичини. Стиль кожного митця насамперед зумовлений його баченням світу. Яким же було це бачення в П. Тичини? Не випадково поет уважав своїм духовним батьком Г. Сковороду, адже цілком прийняв і розвинув його світогляд.

Пригадаймо: великий український філософ • шукав гармонію форми й змісту, духовного й матеріального; • доводив єдність трьох світів — макрокосму (створеного Богом Усесвіту), мікрокосму (людини) і світу символів (це насамперед Біблія), який через видиме показує нам невидиме, через форму — зміст; • основою людини є серце, яким рухає любов, отож, щоб бути щасливим, треба лише пізнати в собі цю основу й нею жити.

Усі ці ідеї пульсують і в поезії П. Тичини, тільки по-своєму висловлені. Ключова його надідея — про всезагальну єдність, взаємопов'язаність буття. Ще давні східні мудреці казали: не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не потривожити зорі. Така вихідна точка осмислення світу характерна майже для всіх геніїв людства, отже, засвідчує належність П. Тичини до цієї славетної когорти.

Силою упорядкування, творчою серцевиною цілісного Всесвіту (антихаосу) є світлоритм, тобто знову ж таки поєднання зорової та звукової гармонії, як стисло та ємко скаже сам П. Тичина, — «космічний оркестр». Якщо людина хоче бути щасливою, вона має стати гармонійною часткою «космічного оркестру». Трагізм же людського життя, зло у світі виростає з того, що ми розриваємо, протиставляємо світло й ритм (форму й зміст, видиме матеріальне й невидиме духовне), абсолютизуємо щось одне, відкидаючи при цьому друге.

Тому й скаже П. Тичина трохи пізніше (у збірці «Замість сонетів і октав»): «Молюсь не самому Духу — та й не Матерії. До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити» (звернімо увагу: геніально точне визначення першопричин майбутньої катастрофи тоталітарної комуністичної системи).

Досконалий художній вияв світлоритмічного світосприймання знаходимо вже в першому, програмовому, вірші, який дав назву всій збірці «Соняшні кларнети», «Не Зевс, не Пан...». Ліричний герой ставить перед собою титанічне завдання — розгадати найбільшу таємницю буття: пізнати сутність Бога. Він добре розуміє, що всі дотеперішні імена, дані Абсолютові людиною, язичницькі й навіть християнські, лише частково розкривають Його природу (Зевс і Пан — давньогрецькі найменування богів, голуб символізує Святого Духа, одну з іпостасей триєдиного Бога в християнстві). Символісти, як і давні філософи-містики, уважали, що прямо назвати будь-яке явище — це вбити його (тобто звузити до суто раціонального, поверхового розуміння), а от навіювати через символізацію його енергетику, ауру — значить творити. Тому поет не називає Бога, а символізує Його єство в образі «соняшних клярнетів» — того ж таки світлоритму. Далі — безпосереднє продовження сковородинівської ідеї: заглиблюючись у себе через мрії, сни (позасвідому сферу), людина пізнає істину — що Господь є не гнів, а Любов і Краса, що саме за законами Любові й Краси Він створив Усесвіт, що сама людина в серці своєму є «квантом» Любові. Пізнавши цю істину, людина відчуває свою єдність із Творцем і світом, вливається в гармонійний світлоритм «космічного оркестру»: «Прокинувсь я, і я вже Ти: / Над мною, підо мною / Горять світи, біжать світи / Музичною рікою». Отже, весь простір тичининської поезії наповнює сонце—світло—ритм—музика.

О. Шупляк. Різдво. 2014 р.

«Соняшні кларнети»: мотиви й образи. Світосприймання та стиль поета найгеніальніше втілилися в його першій збірці.

Судження

Василь Стус (видатний поет, літературознавець, правозахисник): «“Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося, — лірика 1917 року й перед нею. І це чи не єдина зі збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно».

У збірці тонко передано враження, переживання молодої, сильної, красивої людини, яка мріє про любов і щастя, допитливими, здивованими очима захоплено ловить кожен ритмічний порух, кожен сонячний спалах, кожен мелодійний звук навколишнього світу-оркестру.

Як Усесвіт є всеєдністю, так і кожен вірш збірки: у ньому найчастіше нероз'ємно переплітаються, виблискують різними гранями й відтінками філософські, пейзажні, інтимні, громадянські мотиви.

Ліричний герой милується одухотвореною природою як виявом несказанної краси й гармонії світу, співає гімн коханню як найвищому злетові людського щастя. Нерідко пульсує в його слові й громадянська проблематика — чи асоціативно-символічно, чи й безпосередньо, публіцистично. Героєва душа співає в передчутті чуда воскресіння рідної нації.

Аналіз поезій. Розглянемо докладніше окремі характерні твори молодого митця.

«Ви знаєте, як липа шелестить...» (6 травня 1911 р.). Поезія належить до раннього, чернігівського періоду, це — перший друкований твір П. Тичини. За жанром — це зразок інтимно-пейзажної лірики. Мотив вірша: вищий вияв гармонії світу — у єдності весняної природи й почуттів закоханої людини. Твір побудований на традиційному для поета фольклорному паралелізмі: явища природи розкриваються через душевні настрої людини й навпаки. Духовну спорідненість ліричного героя зі світом природи передано за допомогою всієї гами мелодій, голосів, барв рідної землі.

Вірш не переобтяжений тропами: кілька прозорих епітетів («місячні весняні ночі», «старі гаї») і метафора (старі гаї — дідугани). Це полегшує сприймання картини.

У вірші переважає імпресіоністична поетика. Закоханий, зачарований лагідною ніччю, ліричний герой ніби шукає серед читачів однодумців, які зрозуміють і сприймуть його враження. Композиційно вірш поділений на дві рівні частини. Кожна починається риторичним запитанням, а завершується ствердженням. Тобто герой відчуває, що зумів передати свій настрій читачам.

Завдання основного рівня

  • З яким твором Олександра Олеся співзвучний цей вірш, чим саме?