Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Людина

А перше визнання принесла молодій авторці повість «Людина» (1886-1891), написана під безпосереднім впливом зачинательки українського феміністичного руху Н. Кобринської. Саме їй письменниця присвятила цей твір.

Мужню, наполегливу вдачу авторки засвідчує історія створення повісті. Спочатку О. Кобилянська, заохочена подругою, написала оповідання «Вона вийшла заміж» і надіслала до жіночого альманаху «Перший вінок». Але вимогливий І. Франко, який упорядковував збірник, відхилив цю пробу пера через її художню недовершеність, «солодкаво-сентиментальний стиль». Перша поразка засмутила, але не зламала молоду авторку. Вона вдосконалювала, розширювала таку близьку її серцю історію, надсилала в інші видання, одержувала відмови, знову доробляла, поки оповідання переросло в досить розлогу повість під іншою назвою — «Людина», яку нарешті 1894 р. опублікував журнал «Зоря».

Так побачив світ перший виразно модерністський, неоромантичний твір в українській літературі й водночас перший твір, зосереджений на проблемі жіночої емансипації.

Тема повісті — доля освіченої дівчини, яка не хоче миритися з обмеженістю й консерватизмом міщанського середовища, наполегливо бореться за свої людські права.

Духовних запитів Олени Ляуфлер не хочуть розуміти ні в родині, ні в містечковій громаді. Вона багато читає, але не сентиментальні романи, як її ровесниці, а наукові праці. Проте батько, державний службовець (лісовий радник), і мати не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною. Їх дивують і навіть лякають її розмови про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітниче...».

І батько-пияк, й обмежена честолюбними мріями мати, і брат-гуляка, і батькові приятелі-чиновники — усі намагаються (свідомо чи несвідомо) утримати Олену в лабетах усталених суспільних норм, адже, на їхню думку, жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка. Героїня ж намагається довести, що вона також — людина, цілісна самодостатня особистість, яка має право на свободу та щастя.

Олена тонко відчуває й понад усе цінує красу — у природі, людях, у мистецтві, захоплюється музикою. Їй нестерпно в цьому обивательському закутку, дівчина поривається бути незалежною, жити повнокровним, духовно багатим життям, творити власну долю.

Зрозуміло, цей образ автобіографічний: у час написання твору такі поривання проймали душу й самої авторки. Про це довідуємося з її щоденника.

Життя завдає дівчині удар за ударом. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід із скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитися із заможним паном К. Але дівчина чинить цьому опір: вона не кохає пана К., уважає, що «подружжя без любові... — це брудні відносини». Олена бере на себе всі турботи, пов'язані з утриманням родини.

Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий лікар, який, навчаючись у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема підтримував емансипацію жінок. Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Але доля невблаганна до дівчини: рятуючи хворих, наречений сам заразився тифом і помер. Ця катастрофа остаточно підкосила Олену.

Дівчина намагається знайти підтримку, але всі їй радять здатися: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина». Остаточно обеззброюють Олену гіркі слова знайомої вдови Маргарети: «Усі вдови й старі панни — вони ніщо. Старі панни належать до тих безталанних, з яких сміються. Самотні блукають у життю без приюту, без становища, сказала б, без змісту, живуть, щоб не вмерти».

Щоб утримувати родину, Олена бере в оренду землі свого швагера (чоловіка старшої сестри) та їде з батьками й молодшою сестрою в нужденне село, якось управляється з господарством і веде скромне самотнє життя, батько продовжує пиячити. Так минають чотири роки. Раптом родичі забирають землю, знову треба приймати якесь рішення.

І дівчина нарешті погоджується на заміжжя з молодим лісником Фельсом, який уподобав її. Він добрий господар, приємний чоловік. І все ж Олена насправді не кохає нареченого. Її тішить єдина надія — що любов, «наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові». Отже, вона йде на компроміс: задля родини жертвує собою та своїми переконаннями.

Недосяжною мрією для дівчини залишився життєвий принцип насправді вільної людини, винесений в епіграф до другої частини.

Судження

Микола Євшан: «Очевидно, не можна кинути на неї (Олену. — В. П.) каменем за брак витривалості, за зраду самій собі. Вона жертвувала собою, здобулася на те, що було для неї найтяжче! Її можна тут боронити словами маляра-чужинця з “Ніоби” (іншої повісті О. Кобилянської. — В. П.): “Коли ми те, що вважаємо за щось менш цінне в житті, сповняємо чесно й точно, а воно має для ближніх свою велику вартість, — то все-таки не пішло наше життя марно й безкорисно, і ми можемо на нього самі з пошаною оглянутися”. Ми не тратимо, дійсно, до кінця пошани до тої дівчини, — а все ж як стає нам після всього сумно!»

Завдання основного рівня

  • 1. Прочитайте повість «Людина». Як ви думаєте, батьки Олени — просто примітивні егоїсти чи все-таки люблять доньку, турбуються про неї? Наведіть відповідні цитати.
  • 2. Поміркуйте над розв'язкою: чому Олена знищує листи Стефана?
  • 3. Як, на ваш погляд, складеться подружнє життя Олени та Фельса? Продумуючи відповідь, проаналізуйте епізоди освідчення та передвесільної зустрічі у фіналі.
  • 4. Чи згодні ви з тим, що це — неоромантичний твір? Свою думку обґрунтуйте.
  • 5. «Людина» за жанром — психологічна повість. Доберіть і проаналізуйте епізоди, які це переконливо підтверджують.

Загалом позитивно оцінюючи твір, критики все ж відзначали окремі його вади. Так, Леся Українка зауважувала «деякі хиби форми та феміністичну тенденцію, підкреслену більше, ніж би слід для гармонійного враження». О. Білецький писав: «Окремі частини непропорційно порозривані, головні психічні моменти щойно намічені...» Чи переконливі, на ваш погляд, ці закиди? Відповідь умотивуйте текстом.

Тема «Людини» була продовжена й глибше розкрита в повісті «Царівна» (1895). Твір написано у формі щоденника героїні Наталки Веркович. У такий спосіб авторці вдалося глибоко дослідити внутрішній стан освіченої дівчини ніби зсередини. Як і в «Людині», О. Кобилянська вдається до протиставлення Наталки, її мрій, прагнень і діяльності агресивному обивательському суспільству. Але, на відміну від Олени, Наталка робить наступний крок — стає, зрештою, «царівною» свого життя. Вона не піддається вимогам родичів вийти заміж за старшого й нелюбого чоловіка. Сама знаходить своє кохання — студента Василя Орядина. Але переконавшись, що той — людина слабка, ціною величезних душевних зусиль пориває з ним.

Заробляє собі на прожиття, доглядаючи стару пані та навчаючи дітей. Нарешті доля їй усміхається: дівчина зустрічає близького їй за духом чоловіка — лікаря Івана Марка, вони одружуються, а Наталка, заохочувана Іваном до творчої праці, знаходить своє покликання — стає письменницею.

Судження

Микола Євшан: «Наталка, безперечно, виявляє ті найтайніші, задушевні мрії самої Кобилянської про будучу царівну та надлюдину, які зі своїм приходом розв'яжуть всякі питання про стосунки обох статей. Вона — царівна, це та людина, котрій, каже Ніцше, угору рости. Душа її напоєна красою почувань. А він — цар! Строгий та добрий, усю будучину бачить. Отсе душі Кобилянської, які побороли всяке страждання, визволилися...»

  • Чи згодні ви з таким міркуванням про ідеал чоловічо-жіночих стосунків? Поміркуйте над картиною М. Дмитренка «Закохані», репродукція якої вміщена на обкладинці підручника. Чи не викликає у вас це зображення асоціацій з монадою, про яку йшлося в аналізі оповідання «Сойчине крило» І. Франка? А якою ви бачите гармонію співжиття чоловіка та жінки? Проведіть з вашим учителем та однокласниками онлайн-дискусію на цю тему у формі блогу й коментарів до нього.

До речі, у 1993-1994 рр. за повістю «Царівна» режисер С. Туряниця зняв один з перших українських серіалів (20 серій).

Між красою та любов'ю. Як ви вже знаєте, для модерністського (особливо декадентського) світосприймання характерний культ краси, мистецтва. Саме в них убачали можливість бодай тимчасової втечі з «в'язниці» сірої, потворної матеріальної дійсності у світ свободи, досконалості, вічності — «блакитного неба» (пригадайте логіку М. Вороного в дискусії з І. Франком щодо нової літератури).

Особливого значення Ф. Ніцше й інші модерністи надавали музиці. Ми вже згадували концепцію Ф. Ніцше про те, що в людському світі постійно триває боротьба аполлонівського й діонісійського начал. • Перше включає свідомість, раціональність, пропорцію, науковість, упорядкованість, стриманість, спокій; • друге — позасвідоме, природне, тілесне, емоційне — розкутість, спонтанність, творчість, вільну гру життєлюбних сил. Коли цілком перемагає аполлонівське, людський світ зупиняється в розвитку, костеніє, гине, бо людину ізолюють від джерел життя (так ставалося в епохи пізньої античності, просвітництва, реалізму). Коли цілком запановує діонісійське, упорядкований Космос людського світу поринає в хаос і, зрештою, також гине. Так-от, саме музика примирює, зрівноважує аполлонівське й діонісійське. Вона гармоніює мистецтво й дійсність, минуще і вічне, матеріальне і духовне. Адже безпосередньо виражає вільну творчу енергію — сутність світу.

Як ви пам'ятаєте, І. Франко критикував модерністів за впадання в естетство замість боротися словом проти суспільної несправедливості. О. Кобилянська загалом поділяє Франкові закиди, але по-жіночому проникливіше, глибше бачить цю проблему. Як саме?