Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Василь Стефаник

(1871—1936)

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові поблизу старовинного містечка Снятина на Станіславщині (нині Івано-Франківська область).

Рід Стефаників — за переказами — походить із Наддніпрянщини. Започаткував його козак-запорожець Федір (Тодор), який примандрував до Русова після зруйнування Січі московськими загарбниками. Одружився, побудував хату, подібну до козацького зимівника-фортеці, і завів господарство. У цій хаті й народився Василь. 1898 р. оселю було спалено. Ця історія підкаже згодом письменникові сюжет новели «Палій». Василеві батьки, Семен та Оксана, були заможними селянами. Дитинство хлопця минуло в атмосфері прадавніх традицій та звичаїв Покуття1. Батько був людиною працьовитою, але надто ощадливою й деспотичною. У доброго, щедрого Василя з ним складалися непрості стосунки протягом усього життя. Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від наймитів, які працювали в батьковому господарстві, пізнав таємничий світ народних казок, легенд і переказів.

1 Покуття — південно-західний «кут» (звідси й назва) Галичини між р. Дністром, Черемошем і Карпатами, уключаючи Гуцульщину.

1878 р. Василь пішов до початкової школи в Русові, а ще через три роки, виявивши неабиякі старання й здібності, продовжив навчання в сусідньому містечку Снятині. Саме тут хлопчик уперше зіткнувся з «національним питанням».

Прикарпаття в той час входило до складу Австро-Угорської імперії, тому навчання в школах проводилося тільки німецькою та польською мовами, а найвпливовіші посади (й учительські також) обіймали переважно поляки. Чимало з них просто знущалися з нечисленних українських школярів. Чому українських учнів було мало? Навчання коштувало дуже дорого, тому українцеві-селянину шлях до освіти був закритий (за винятком таких заможних родин, як Стефаники).

Василь Стефаник. 1883 р.

Після закінчення Снятинської школи Василь вступив до польської гімназії Коломиї (українські були заборонені), але й тут панувало знущання з українських учнів-селян.

Василь Стефаник: «У великій залі першої кляси ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас і насміхалися. Коли вчитель німецької сказав мені: “Іди, хаме, свині пасти”, — то ціла кляса зареготалася, а професор натуральної історії — Вайгель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий... Батько, як приїхав, то скаржив моїх учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння... Як я появився переодітий вже в клясі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв».

Звичайно ж, після такої «школи національного виховання» гімназисти-українці швидко мужніли, проймалися патріотичним, антиімперським духом. На першому курсі хлопець познайомився з відомою громадською діячкою Анною Павлик — сестрою Михайла Павлика (письменника й журналіста, якого переслідувала поліція за поширення українських ідей). Саме від Анни Василь дізнався про українську літературу та боротьбу українців за свої права.

У гімназії з В. Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина, які стали йому справжніми друзями. Це дружнє коло митців пізніше назвали «Покутською трійцею».

У роки навчання в гімназії Василь таємно організовував ушанування пам'яті Т. Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, належав до таємного гуртка гімназистів, у якому вони ознайомлювалися з українськими книжками. Через антиімперську діяльність В. Стефаника, як і Л. Мартовича та багатьох інших гімназистів-українців, було виключено з навчального закладу. Друзі перейшли в Дрогобицьку гімназію. Тут В. Стефаник познайомився з І. Франком.

Батько скептично ставився до Василевих прагнень здобути освіту, насміхався з його літературних зацікавлень (хоча за його навчання платив). Мати потай від чоловіка складала копійчину, щоб допомагати синові прожити в місті.

Після її раптової смерті Семен Стефаник незабаром одружився з дівчиною, молодшою за своїх синів. Така зневага пам'яті матері боляче ранила Василеве серце. Молодими померли його старша й молодша сестри, смерть забрала в нього й кохану дівчину Євгенію Бачинську, а також близьких друзів. Пізніше поховав двох братів. Так формувалося трагічне світосприймання письменника.

З 1892 р. В. Стефаник навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету (м. Краків). На вступі до цього відомого в Європі закладу наполіг батько: у сина має бути інший, ніж у землероба, «шмат хліба». Таким критерієм керувалися й батьки Л. Мартовича (Віденський університет) і М. Черемшини (Чернівецький університет), бажаючи вивчити їх на юристів, але правники з них (як і медик із В. Стефаника) вийшли не дуже видатні. Місця в їхніх душах казенній службі не було, адже хлопці горіли літературним словом.

Роки навчання в Кракові (1892-1900) були часом становлення В. Стефаника як письменника. Його новели з'являються в чернівецькій газеті «Праця», у львівському журналі «Літературно-науковий вісник»; одна за одною виходять друком збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901).

У той час Краків був потужним європейським культурним центром, тож молодий письменник активно включився в мистецьке життя: відвідував театри, музеї, концерти, багато читав. Тут він познайомився з польським науковцем-медиком В. Морачевським та його дружиною, українкою С. Окуневською, з якою приятелювала О. Кобилянська. Спілкувався з польським поетом-модерністом С. Пшибишевським. Саме ці люди сприяли розширенню світогляду В. Стефаника, його обізнаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами.

1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну, побував у Києві, у Полтаві на урочистому відкритті пам'ятника І. Котляревському. Тут познайомився з М. Старицьким, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, М. Вороним. По дорозі додому відвідав Канів, де вклонився могилі Т. Шевченка.

1904 р. письменник одружився з Ольгою Гаморак і переїхав до Стецева, що неподалік від Русова. Жив у тестя кілька років, узявши на себе всі господарські турботи. І тільки 1910 р., коли в Русові збудував хату, переїхав сюди на постійне мешкання. Двері Стефаникового дому завжди були відчинені для скривджених селян, усіх, хто приходив за порадами й допомогою.

Ольга Стефаник

Не дивно, що 1908 р. саме селяни обрали В. Стефаника депутатом віденського парламенту. Їхні інтереси він уміло й самовіддано захищав аж до розпаду Австро-Угорщини.

У цей період, протягом 15 років (від 1901 до 1916 р.), митець не написав жодного твору. Дослідники досі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи. Однією з них є тяжке нервове виснаження. Та основною причиною, очевидно, було розчарування в людях, які захоплювалися його творами, але не дослухалися до його закликів ставати добрішими, милостивішими й духовнішими.

1914 р. померла дружина письменника, залишивши 43-річного чоловіка з трьома малолітніми синами. Більше він не одружувався, нерозтрачену любов і ласку віддавав синам.

Незабаром розпочалася жахлива Перша світова війна. Власне горе й страхітливі трагедії мільйонів людей знову покликали письменника до слова. З-під його пера з'являються новели «Діточа пригода», «Марія», «Сини», у яких разюче постають криваве лихоліття й гострі проблеми національної долі українців. Моторошно читати новелу «Діточа пригода»: жінку, яка втікала з-під обстрілу, убила випадкова куля, до неї, уже мертвої, туляться двоє маленьких діток, яким нікуди йти: довкола темрява та свист куль. Старший Василько годує меншеньку Настечку закривавленим шматком хліба, який знаходить у мами за пазухою...

Коли розпалася Російська імперія й на її руїнах постала Українська Народна Республіка, В. Стефаник гаряче вітав її утворення. 17 листопада 1917 р., виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «у найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою». У січні 1919 р. письменник очолив велику делегацію (65 осіб) ЗахідноУкраїнської Народної Республіки, що прибула до Києва на урочистості, присвячені проголошенню акта Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

У творчості митця цього періоду особливо промовисто зазвучали патріотичні мотиви. Так, у новелі «Марія» (1916) постає образ селянки, трьох синів якої забрала кривава війна. Саме навколо них і зосереджені думки Марії, адже діти були її невимовним щастям. Пригадує їхнє дитинство, часи юності. Юнаки сподівалися, що розпадуться імперії й прийде свобода. Кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні військові з'єднання, над якими замайоріли рідні синьо-жовті прапори, загримів «спів про Україну». Ті хвилини національного пробудження навіки ввійшли в пам'ять матері.

Виразно прочитується ідея твору: якщо людина з любові присвячує своє життя іншим, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість.

Та ж ідея звучить у новелі «Сини» (1922). Двох синів батько благословив на боротьбу «за Україну» і втратив їх. У спогадах старого Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Сповнені хвилювання слова батька, який, усвідомлюючи небезпеку для своїх дітей, перейнявся розумінням ідеї державотворення: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».

Дуже болісно переживав В. Стефаник поразку УНР, коли загребущі сусіди знову розірвали Україну на шматки. Гнівно таврував польську владу, що перетворила Галичину на безправну колонію, пильно стежив за подіями в підрадянській Україні. Брав активу участь у громадському житті: очолював місцеву «Просвіту», кооперативну спілку «Сільський господар».

1926 р. громадськість Львова вшанувала 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника, а 1931 р. в Харкові (тогочасній столиці УРСР) було відзначено 60-річчя з дня його народження. Радянський уряд призначив письменникові-класикові персональну пенсію. Вона була вкрай потрібна матеріально незахищеному, немічному чоловікові: у січні 1930 р. В. Стефаника розбив параліч правої частини тіла. І все ж незабаром митець публічно відмовляється від цієї пенсії (так само зробили й інші видатні діячі Галичини) — на знак протесту проти Голодомору й сталінських репресій.

Спочатку радянському консулові у Львові В. Стефаник заявив: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите!» Потім написав листа наркомові (міністру) освіти УРСР з відмовою від пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все одно був і буду».

Довідавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. В. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети з проханням молитися за убієнних голодом земляків.

Останні роки письменник тяжко хворів. Його земний шлях урвався 7 грудня 1936 р. Поховали В. Стефаника на старому цвинтарі в рідному с. Русові.

Загальна характеристика творчості. Перші твори В. Стефаника — настроєві, пройняті тонким ліризмом поезії в прозі («Чарівник», «Амбіції», «Раненько чесала волосся»). Але незабаром улюбленим та основним його жанром стануть соціально-психологічні новели.

Творчість письменника поділяють на два періоди. Перший — від 1897 до 1901 р. Упродовж цього часу вийшло друком три збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). 1905 р. побачила світ збірка «Моє слово», куди ввійшли твори з попередніх книжок. Тоді ж у Петербурзі була надрукована книжка перекладів новел українського майстра. Ознайомившись з ними, дуже влучно визначив стиль новеліста Максим Горький: «Як коротко, сильно й страшно пише цей чоловік».

У другий період творчості (1916-1933) В. Стефаник видав збірку «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого в журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, митець залишив величезне листування, яке має не менше духовне значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — у моїх листах»).

Ознаки стилю новеліста. • Матеріал для своїх творів В. Стефаник черпав переважно з реального навколишнього життя. Найчастіше це були історії й сповіді тих селян, які приходили до нього на пораду та звірялися своїми думками, кривдами, болями. Проте цими сюжетами митець розкривав насамперед загальнолюдські, вічні духовні проблеми. Хоча й злободенне — соціальний та національний гніт, безправ'я й затурканість селянства, беззахисність дітей, трагедію еміграції, жахи Першої світової війни тощо — змальовував разюче.

• Сюжети новел прозаїка уривчасті. Зазвичай це якийсь невеликий відрізок життя, який мав свій початок і матиме продовження, але тут розглядається мовби через збільшувальне скло — з метою виявити його глибинний духовний підтекст.

• Творчий світ письменника визначає наскрізний динамізм. Кожен його образ, сцена, картина, репліка — це постійний рух, той чи той ритм, становлення, переливи художніх смислів. Тому тексти ніби «оживають» перед нашими очима.

• Звідси характерна форма побудови творів — драматургічність, залучення інструментарію театрального мистецтва. Окремі новели складаються тільки з мовних партій персонажів, зрідка помережаних авторськими поясненнями (ніби ремарками).

• Найпопулярнішою формою побудови новел є однобічний діалог. Це забезпечує стислість і психологічне напруження. Герої ніби сповідуються самі собі, щоб полегшити свій душевний біль, «виплакатися».

• Перша фраза в текстах В. Стефаника задає тон усього твору й веде за собою інші, стає образом, спалах якого викликає ланцюгову реакцію асоціацій. Так, початок новели «Камінний хрест» «Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою...» сигналізує, що герой виявить себе як творець світу — через упорядкування хаосу (дикого піскуватого горба) у Космос (доглянуте поле).

• Глибинні духовні смисли в наче суто побутових сюжетах В. Стефаник розкриває (експресіонує) насамперед завдяки архетипній символіці, що сягає своїм корінням у прадавні міфологічні пласти світової культури.

Ось лише деякі характерні символічні образи.

• Хата, оселя — це осердя світу як гармонії, ладу, святості. Тому іноді вона ніби оживлюється, наділяється ознаками істоти, навіть людини. Наприклад, Антін із «Синьої книжечки» пропиває «двадцять штири морги1 поля», город, «а тепер хату продав», і найтяжча, найфатальніша для нього ця остання втрата.

1 Морг — міра землі, приблизно півгектара.

• Поріг, огорожа (межа) представляють перехідні, межові стани між священним, духовним і мирським, приземленим. Через те, скажімо, прощання з порогом особливо болісне, бо символізує втрату справжніх духовних цінностей.

• Вишня символізує зв'язок світу живих зі світом покійних (адже саме ці дерева садили на цвинтарях, крім того, саме вишня в міфологічних уявленнях українців символізувала світове дерево, що поєднує небесний, земний та підземний виміри). Особливо яскраво символічний підтекст образу вишні постає в новелі «Вечірня година».

• Птахи (наприклад, жайворонок у новелі «Сини») підкреслюють діалог, поєднання земного й небесного, людського та Божого, є посланцями небес, навіть самого Творця.

Особливості художнього світогляду. Дуже важко письменникові давався процес творчості.

Богдан Лепкий (зі спогадів про В. Стефаника): «Робота коштувала йому багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовним, скупченим у собі, робив вражіння хворого чоловіка».

А рідні згадували, що, наприклад, пишучи новелу «Сини», митець «скаржився, що пече його кождий волос на голові сильним вогнем», у цей час він, «ще в силі віку, на очах постарівся».

Філософський контекст. В. Стефаник трактував життя, власне й людини загалом, як сізіфову працю. Давньогрецький міф розповідає про Сізіфа, якого за численні гріхи жорстоко покарали боги: він мусив постійно виносити на високу гору важкий камінь, який щоразу виривався з його рук на вершині й скочувався вниз.

Так само й людині доводиться жити, несучи камінь усвідомлення своєї гріховності, недосконалості, скінченності. Такий тернистий шлях вона вибрала собі сама, коли вчинила гріхопадіння й через те змушена була віддалитися від духовного Абсолюту.

Тепер вона живе в цьому розчахнутому між протилежностями світі для того, щоб, спокутавши свої гріхи, знову сягнути єдності з Творцем. Отже, усі життєві турботи, пошуки, сумніви, страждання не безглузді, а мають глибинний сенс — це школа, наближення людини до істини, до себе, до Бога.

  • Прочитайте ліричні новели «Моє слово» і «Дорога». Як крізь символіку творів проступає доля й душа автора? Яке творче кредо В. Стефаника? Як митець умотивовує наскрізний трагізм своєї творчості? Зверніть увагу на символіку кольорів. Як вона увиразнює провідні мотиви новел? Як у творі «Моє слово» переосмислено міф про Сізіфа?

Кожна новела В. Стефаника — це ніби стримано, а насправді вельми напружено описана людська трагедія: картини смерті або її очікування, образи бідності, безнадійної самотності. Зовнішні події та вчинки персонажів відходять на задній план, натомість виражаються настрої та переживання, викликані цими подіями. Дія розгортається прямо на наших очах, як у драматичному творі.

Герої В. Стефаника — звичайні селяни, нерідко селянські діти. У центрі уваги митця — покутське село в австро-угорському ярмі, у пеклі Першої світової війни, під польською окупацією. Змінюються обставини, та незмінним залишається море народних сліз, поту й крові.

Така проблематика творів досі викликає дискусії літературознавців: одні за звичкою вважають В. Стефаника традиційним письменником-реалістом, інші доводять, що він — послідовний модерніст. Усе стає зрозуміло, коли врахувати специфіку письма новеліста. Річ у тім, що письменник започаткував в українській літературі експресіонізм. А цей стиль передбачає поєднання двох пластів у творі — зовнішнього та внутрішнього. Цю унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко.