Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Іван Нечуй-Левицький

(1838—1918)

Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві неподалік від м. Корсуня на Черкащині в родині священика. Хлопець виростав у світі прадавніх українських звичаїв та обрядів, добірної, багатющої народної мови, пісень, казок, серед чарівної природи Надросся. Дім Левицьких і тепер стоїть на високому березі Росі, тут річка робить велику петлю. А трохи далі за течією — знамениті стеблівські пороги, не раз описані у творах митця. З-під води виглядають скелі І. Нечуя-Левицького, А. Міцкевича, який гостював у Стеблеві й навіть присвятив йому вірш, скелі Сфінкс, Бурлачка, Козак-Камінь... Краса неймовірна.

Семен Левицький, батько письменника, був людиною начитаною, культурною й національно свідомою. Незважаючи на заборону російського синоду1, проповіді в церкві виголошував українською мовою. Він пишався знайомством з П. Кулішем, під впливом якого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи і свого сина. Саме батько став першим учителем хлопчика.

1 Синод — найвищий орган управління Російської православної церкви в 1721-1917 рр.

Пізніше письменник згадував: «Сам батько вчив мене читати та писати разом із хлопцями, які приходили до нас учитися. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі2, а зимою в кухні. Разом із тими хлопцями вчився і я».

2 Катрага (розм.) — легка будівля, сторожка.

Особливий інтерес до народного життя прищепила бабуся Мотря: на весіллях, хрестинах і похоронах — «скрізь бував з нею й придивлявся». Оця «зіркість», глибинне знання народної душі стане пізніше визначальною ознакою стилю митця.

У хаті Левицьких у Стеблеві. Сучасна світлина

Іванова мати вирізнялася веселою й сердечною вдачею, була говіркою, співучою. Насамперед від неї хлопець перейняв щиру народну мову з прислів'ями та приказками, задушевною піснею, бо за роботою вона завжди співала. А ще любов до музики, природи, до річки Росі, яка стане символом усього його творчого життя. Наслідуючи матір, він навчився витримувати суворі пости, що згодом сформувало в ньому силу волі, уміння духовно та фізично самоорганізовуватися. Побожна мати часто читала дітям («голосно, як читають прості люди») житія святих. Ці історії розворушували хлопчикову уяву. Проте мати рано померла — уже в 13 років він осиротів. Ця втрата залишилася невигойною раною в його серці на все життя.

За родовою традицією Іван здобув церковну освіту. Навчався в Богуславському духовному училищі (1847-1852), у Київській семінарії (1853-1859) та академії (1861-1865).

Про навчання в цих закладах письменник згадуватиме із сумом: «То було царство різок і паль... Наука в училищі була суха, мертва й абстрактна». Виною всьому — російський казенний дух, який брутально нав'язувала тогочасна школа. Дітей, що виростали вдома в україномовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церковнослов'янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — так само чужою й незрозумілою.

На все життя залишилося в пам'яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському училищі. За кожне зронене українське слово школяреві на шию одягали нотатку — дощечку із журналом, куди вписували слово українське та його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українське слово від іншого школяра та не занесе його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині.

Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям передові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький багато довідався про творчість Данте, М. де Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна та ін.

Після закінчення академії юнак відмовився робити церковну кар'єру, хоч і мав для цього всі можливості. Його захоплювала література. Тому обрав фах, найближчий до мистецької творчості, — став учителем російської словесності (української тоді не викладали). Працював у Полтавській духовній семінарії (1865-1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867-1872), у Кишинівській гімназії (1873-1885).

Після придушення польського повстання 1863 р. імперська влада розгорнула масове зросійщення загарбаної частини Польщі, особливо в галузі освіти. Таким чином і І. Левицький, викладаючи російську словесність, мимоволі став русифікатором краю. Не бажаючи миритися з цим, він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, але через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — він усе-таки наполіг і переїхав до Кишинева, хоча багато втратив у заробітку.

Ще в Полтаві молодий автор пише повісті «Дві московки», «Причепа», оповідання «Рибалка Панас Круть». Оскільки на Наддніпрянщині діяла сувора заборона на друк українською мовою, І. Левицький, ризикуючи кар'єрою, надсилає свої твори до Галичини. 1868 р. вони побачили світ у львівському журналі «Правда» і були підписані прибраним прізвищем Нечуй. Цим псевдонімом автор ніби підкреслював, що, як колись Т. Шевченко, відсторонюється від критиків-україноненависників, чиє «розумне слово брехнею підбите».

Найкращі здобутки письменника припадають на 70—80-і роки ХІХ ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки».

Працюючи в Сєдлеці (Польща) і Кишиневі (Молдова), письменник мав дві іпостасі — викладача гімназії Івана Левицького й майстра красного письменства Івана Нечуя. Свою літературну працю він конспірує навіть від батька, щоб поберегти його, хворого священика, від хвилювань за долю сина. І це незважаючи на те, що в батькові, як писав сам Нечуй, «була вже українська ідея». Саме від нього юнак почув, що це «московщина заїдає наш язик і національність». Батько помер, не знаючи, що його син — уже знаний український письменник, автор опублікованих поза межами імперії повістей.

Письменник поєднував учительську працю з громадською патріотичною діяльністю, обстоював ідею створення української школи. Багато подорожував по історичних місцях (Остріг, Дубно, Кременець), їздив за кордон (Відень, Женева, Цюрих, Львів), по Російській імперії (Вільно, Рига, Петербург, Москва), грав в аматорському театрі (зокрема, роль Петра в п'єсі «Наталка Полтавка», що вимагало неабияких вокальних здібностей).

У департаменті поліції мав репутацію «рьяного хохломана», діяльність якого «опасна для государства». Незламний патріотизм, національна гідність цього скромного інтелігентного чоловіка просто вражають.

Ось якою показує І. Нечуй-Левицький у повісті «Причепа» розіп'яту зайдами Україну: «Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами... А за кожний стогін його московським звичаєм катовано. На обох боках Дніпра опинилися в чужих порядках, у чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, упала просвіта. Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог».

1885 р. постійні цькування властей змушують письменника вийти у відставку. Він оселяється в Києві. До кінця своїх днів живе на мізерну пенсію, майже в злиднях, у маленькій квартирці, лише влітку виїздить до родичів у село. Увесь час і всі сили І. Нечуй-Левицький присвячує літературній праці. У 80-90-х роках ХІХ ст. з'являються друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені і нескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку ХХ ст. митець пише переважно статті, рецензії, нариси.

Непросто складалося його приватне життя. Він так і залишився самотнім. Будучи високоморальною, совісною, скромною людиною, не любив розповідати про інтимне. Найближчі знайомі згадують, що до останніх днів із побожністю згадував ім'я колись коханої дівчини Надії.

Цікаві спогади про письменника залишили сучасники. Передовсім їх збивала з пантелику його зовнішність: «Маленький, сухенький, чистенький, говорив і всміхався лагідно. І взагалі був лагідний та ясний» (М. Загірня); «невеличкий, сухорлявий, слабосилий чоловік, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом» аж ніяк не співвідносився з пафосом творів, автор яких уявлявся «сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії», «колосальним усеобіймаючим оком України» (І. Франко).

Уражає пунктуальність письменника: снідав, обідав, виходив на прогулянку по Хрещатику в той самий час, лягав спати рівно о десятій. Щоб не порушувати усталений добовий режим, він навіть покинув свято з нагоди 35-річчя своєї літературної діяльності (було відзначене 1904 р.) у момент виголошення вітальних промов на його честь.

Письменник був духовно багатою особистістю, добре розумівся на різних видах мистецтва, захоплювався ними.

Упродовж 1899-1914 рр. І. Нечуй-Левицький підготував восьмитомне видання своїх творів. Він також завершив задуманий Т. Шевченком і розпочатий П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.

І. Нечуй-Левицький відійшов у вічність буремного 1918 р., самотній, у голоді та холоді, у притулку для престарілих.

Незважаючи на труднощі й перешкоди, цей великий українець цілком зреалізував своє життєве кредо: «Добре жити для себе, але сто раз вище, краще жити ще й для других людей, нести між люди добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх».

Судження

Анатолій Погрібний (літературознавець, професор): «З певністю можна стверджувати, що сама Божа милість, сама Божа благодать дарувала Україні цього прозаїка, як-то, незадовго перед тим, знову ж таки з Божим промислом, явлено було їй геніального Тараса Шевченка. І то майже символічно, що географічні, родові точки, де в середоточчі української землі, яка дихає трипільською пракультурою, сталися ці два виверження українського духу, розташовані майже поряд: від Стеблева до рідного села Т Шевченка... лише якихось 20 верст».

Творчий доробок. Спадщина письменника різножанрова й тематично багата. Він ставив перед собою та іншими літераторами широкі творчі завдання.

На думку прозаїка, основними в літературі мають бути три принципи — реальності, національності й народності:

  • «реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь... обчищена й гарна з естетичного погляду, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю» (принцип реальності);
  • українське життя треба змальовувати «тільки по-українськи», удаючись до багатств народної мови, а також майстра красного письменства має цікавити й національна психологія в усіх її виявах (принцип національності);
  • жива народна мова («для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом»); народна поезія з її неповторним духом (принцип народності).

Від цих принципів І. Нечуй-Левицький не відступав протягом усього свого творчого життя. Письменник добре знав і щиро шанував французьку літературу, найбільше його захоплювала епохальна «Людська комедія» О. де Бальзака. Натхненний прикладом великого попередника, І. Нечуй реалізував воістину бальзаківський задум, він, — за словами професора А. Погрібного, — створив «одноосібну художню енциклопедію українського життя». Не лише російські, а й деякі космополітично налаштовані вітчизняні інтелігенти тоді доводили, що українська література «должна касаться только мужицкого круга». Іван Семенович своєю багатогранною творчістю цілковито спростував цю хибну тезу. У його творах зображено життя практично всіх верств українського суспільства — селян, робітників, бурлак, панства, капіталістів, міщан, духівництва, інтелігенції та ін.

Літературний шлях І. Нечуй-Левицький розпочав у 1860-х роках. Уже перші його оповідання — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1869) — привернули до себе увагу життєвістю й глибиною змалювання характерів. Дві жінки-московки (дружини солдатів) різні за темпераментом і поглядами на життя — тиха Ганна й непокірна Марина. Але обидві вони нещасливі через безземелля, злидні й солдатчину чоловіків. А Панас Круть через панське свавілля й бідність змушений постійно бурлакувати. І тільки на старість, ставши рибалкою, він, хоч і самотній та безталанний, у єднанні з чарівною природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки й давню любов знаходить заспокоєння, виявляє поетичний хист своєї душі.

Одним із найвідоміших творів І. Нечуя-Левицького стала повість «Микола Джеря» (1878). У ній ідеться про життєву одіссею українського селянина, який, утікши від кріпацького ярма в степи Чорномор'я, уступає в нові конфлікти з визискувачами-капіталістами, царським судом, стикається з новими бідами вже пореформеного ладу. Характер Миколи розкривається читачеві в різних життєвих ситуаціях: у картинах селянського побуту, в описах фабричних порядків, в епізодах на риболовецьких промислах.

Фабричний побут і праця виходять на перший план і в повісті «Бурлачка» (1880). Незвичайної вроди («пишна, як троянда») селянка Василина, працюючи найманою робітницею на суконній фабриці, у сльозах і злиднях потерпає від хижаків-визискувачів. Проте винна в цій біді й сама дівчина: вона не встояла перед паничем-спокусником, тому й опинилася на самому дні життєвої прірви. І все ж Василина знаходить у собі сили повернутися до рідного дому — ніби повторює долю блудного сина. Наприкінці твору «блудну дочку» зі сльозами на очах пригортають у своїй хаті батьки, яких вона колись покинула й відцуралася. Таким фіналом автор доводить: якщо людина повірить у себе, то зможе перемогти навіть, здавалося б, нездоланні перешкоди.

У романі «Хмари» (1874) прозаїк змалював історію двох поколінь інтелігенції на межі епох — старої феодальної й нової буржуазної. Головна думка твору втілена в образі хмар, які символізують темні сили, що прагнуть знищити будь-які прояви українського культурно-освітнього життя. Як відомо, імперська політика Росії була спрямована на денаціоналізацію української молоді, щоб знищити культуру одного з найбільших слов'янських народів.

Повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884) розповідає про побут, мораль і звичаї представників духівництва. Цей твір автор називав «біографією двох родин». Їхні історії розгортаються паралельно за допомогою діалогів і комічних сцен. Через образи «батюшок» і «матушок» автор розкриває близьку до гоголівської думку про деградацію людських душ в атмосфері колоніального пригнічення України, у світі без руху, без розвитку.

Історичну прозу митець збагатив романами «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). У цих творах письменник широко змальовує «смутні часи» в історії України — події народних повстань XVII ст., доби Хмельниччини й періоду, що настав після смерті Б. Хмельницького.

З-поміж драматичних творів I. Нечуя-Левицького найбільшої популярності здобули оперета «Маруся Богуславка» (1875) за мотивами легендарного сюжету однойменної думи та комедія з міщанського побуту «На Кожум'яках» (1895), яку пізніше за згодою автора переробив М. Старицький, назвавши «За двома зайцями».

Помітна й публіцистична та літературно-критична спадщина майстра. Насамперед це великі культурологічні трактати «Органи російських партій» (1871), «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891). Ці твори пройняті відвертим, гострим антиімперським пафосом. Автор палко обстоює ідею самостійної української літератури й культури, цілком незалежної від російської. У ХХ ст. цю ідею підхопить і розвине видатний письменник М. Хвильовий у своїх памфлетах під загальним гаслом «Геть від Москви!». Не випадково поширення цих творів І. Нечуя-Левицького на території Російської імперії було суворо заборонене, так само цензура забороняла їхню публікацію в радянські часи. Уперше вони були повністю перевидані лише 1998 р.

Чимало сил письменник віддав створенню популярних брошур для народу, котрі розповідали простому, неосвіченому читачеві про найяскравіші сторінки національної історії («Татари і литва на Україні», «Перші київські князі», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» тощо).

І все ж серед такого розмаїття творів І. Нечуя-Левицького найвідомішою та найулюбленішою серед читачів стала повість «Кайдашева сім'я».