Українська література. Профільний рівень. 10 клас. Пахаренко

Реалізм

Українська література другої половини ХІХ ст.

1. Художні методи. Ви вже знаєте, що в мистецтві, зокрема літературі, співіснують два художні методи, тобто способи пізнання, відтворення та моделювання світу, — романтичний та реалістичний.

Прихильники романтичного методу: • концентрують увагу на ідеалі; • ігнорують чи заперечують недосконале одноманітне повсякдення; • цінують красу, емоції й таємничі грані буття; • окрім розуму, покладаються на інтуїцію, активно залучають уяву, фантазію; • захоплюються вільною, відкритою, ускладненою, вишуканою формою творів. Прихильники реалістичного методу: • зосереджуються на відтворенні повсякденної суспільно-побутової дійсності, намагаються пізнавати й поступово вдосконалювати її; • цінують насамперед розум, науку, суспільну мораль, практичну доцільність; • віддають перевагу чіткій, простій, унормованій формі творів.

Коли проаналізувати закономірності духовного розвитку людства, то неважко помітити, що реалістична (за методом) епоха приходить на зміну романтичній, і так по колу, точніше, по спіралі духовно-мистецького поступу.

Мистецькі методи втілюються у відповідних напрямах. Напрям творять митці, яких об'єднують • метод, • нація, • епоха, • споріднені стильові уподобання.

Якщо методи постійно чергуються (як день і ніч), то напрями змінюються — єдиний раз народжуються, існують і зникають назавжди (як листки на деревах). Напрями можуть розгалужуватися на течії, школи, угруповання. Мистецька течія — це вужча за напрям спорідненість творчих принципів на основі спільних естетичних засад. Мистецька школа — об'єднання творчих однодумців у межах кількох поколінь. Мистецьке угруповання — об'єднання найближчих творчих однодумців у межах одного покоління.

2. Реалізм як мистецький напрям. До середини ХІХ ст. в європейській культурі на зміну романтизмові прийшов реалізм. Утвердженню нового напряму посприяли два чинники: 1) індустріальна революція та загострення соціальних і національних конфліктів у багатьох європейських країнах, що призвели до демократичних революцій 1848-1849 рр. («весни народів») і пізніших революційних виступів і війн; 2) бурхливий розвиток точних наук (математики, фізики, хімії, біології), поширення позитивізму.

Завдання основного рівня

  • Докладніше розкажіть про ці події, використовуючи знання, отримані торік на уроках всесвітньої історії, про ситуацію в Європі й Америці 1815 р. — 1870-х років. Основні тези: • індустріалізація; • парламентаризм; • формування ідеологій — консервативної, ліберальної, соціалістичної, націоналістичної; • революція 1848-1849 рр.; • громадянська війна в США; • національні рухи слов'янських народів.

Філософський контекст. Позитивізм — філософська концепція, за якою позитивні (справжні) знання про світ і людину дають лише точні науки, без гуманітарних і філософських інтерпретацій. Фундатором цього світогляду став французький філософ Оґюст Конт (1798-1857).

У повсякденному мовленні слова реаліст, реалізм означають «тверезий, практичний тип мислення» на противагу ідеалістичному, мрійливому. У мистецтвознавчий обіг цей термін увели французькі критики в 1820-х роках на означення «нової школи» у малярстві й літературі.

Мистецький контекст. Першим теоретиком цього напряму вважають французького художника Ґюстав Курбе (1819-1877), який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855) обґрунтував програмові засади стилю.

Улюблені мотиви романтиків (екзотичні сюжети, зосередження на прекрасному, одухотвореному) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян за працею, бідноту, жебраків, побутові сценки, часто в похмурих, сірих тонах (наприклад, полотна Ґ. Курбе «Каменярі», «Похорон в Орнані», «Віяльниці», «Майстерня художника», «Після обіду в Орнані»). Це суперечило тодішнім уявленням про справжнє мистецтво, але відповідало духові часу.

Новий напрям був послідовною протилежністю романтизмові. На кожну тезу попереднього стилю він відповів своєю антитезою. Реалізм зосередився на найзлободенніших проблемах повсякдення. Якщо романтик концентрував увагу на внутрішньому світі людини, то для реаліста стають визначальними проблеми відносин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характерів. Звідси — визначальні ознаки реалізму.

Л. Позен. Переселенці (бронза). 1883 р.

• Раціоналізм: світоглядна основа напряму — теорія просвіченості, а також позитивізм, тогочасні досягнення природничих і суспільних наук. На перше місце в мистецтві висувається пізнавально-аналітичне сприйняття та розуміння світу.

• Життєподібність: прагнення відтворювати повсякденне життя у формах самого життя, звідси — переорієнтація зі змалювання минулого (чи майбутнього) на сучасне, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, життєподібні деталі тощо. Точна відповідність реальності усвідомлюється в цьому стилі як головний критерій художності, мистецької досконалості.

Судження

Іван Нечуй-Левицький: «Реалізм потребує, щоб література була одкидом правдивого, реального життя, похожим на одкид берега у воді, з гόродом чи селом, з лісами, горами й усіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалося правдиве життя, хоч і тонке, похоже на мрію, як сам одсвіт».

• Психологізм: докладне вивчення та змалювання людської душі. Проте реалісти найчастіше ототожнювали психіку та свідомість людини, недооцінюючи або й цілком заперечуючи позасвідоме. Це обмежувало їхні людинознавчі пошуки.

• Суспільно-економічний детермінізм1: пояснення характеру, вчинків персонажа насамперед його соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя, впливом оточення.

• Типізація: засобом відтворення й дослідження світу в реалізмі стає тип (у романтизмі таким засобом був символ). Цим зумовлена ключова настанова напряму — відтворювати типові характери в типових обставинах.

1 Детермінанта (від латин. той, що визначає, обмежує) — причина, що визначає виникнення явища.

Теорія літератури

Художній тип — це образ-персонаж, у якому відображено суттєві риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, а він при цьому залишається індивідуальністю.

• Епічність: розповідна манера викладу, перевага прозових епічних жанрів (роман, повість, оповідання), розлогі докладні портрети, пейзажі, авторські відступи, діалоги й монологи.

• Розповідна манера: якщо в романтичних творах переважала усно-розмовна оповідь (від 1 особи), то в реалістичних — розповідь (від 3 особи), що дало змогу поглибити об'єктивність, соціальний аналіз, панорамність зображуваних явищ.

Серед найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів — французи О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Е. Золя; англійці Ч. Діккенс, В. Теккерей; росіяни І. Гончаров, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Островський; американець (США) Марк Твен; поляки Б. Прус, Е. Ожешко та ін.

Завдання основного рівня

  • Що вам відомо з уроків зарубіжної літератури, з власного читацького досвіду про творчість цих митців?

3. Український реалізм. Письменства різних націй збагатили реалізм своїми неповторними варіантами. Який же український варіант цього напряму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий емоційній, романтичній українській душі, а, відповідно, і літературі. Тому наш реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними ознаками. Разом з ним у письменстві аж до 1890-х років продовжувала існувати, щоправда в «затінку», школа «пізніх» романтиків (Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко). Та й практично в усіх реалістів час від часу з'явилися виразно романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького та Б. Грінченка. Зрештою, уже та обставина, що митець, незважаючи на всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику.

Зауважмо: коли у Франції реалізм започаткував О. де Бальзак ще наприкінці 1820-х років, у Росії цей напрям досягнув розквіту вже в другій половині 1840-х, то в Україні він з'явився лише на межі 1850-1860-х років.

У вітчизняній літературі другої половини ХІХ ст. утвердилося кілька течій напряму. Найяскравіше представлений • побутово-просвітницький реалізм. Його видатні творці — Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, а також І. Франко та М. Коцюбинський у деяких ранніх творах. Представники цієї течії в основному розкривали родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи кричущі вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку — це добропорядність, освіченість, культура, суспільно-економічні реформи, технічний поступ. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм — особливо докладне змалювання національного колориту українського народу — побуту, звичаїв, обрядів і вірувань.

М. Пимоненко. З базару. 1898 р.

У 1880-1890-х роках частково простежується ще одна течія — • революційний реалізм. Її представники (М. Павлик, П. Грабовський, у деяких творах — Б. Грінченко, ранні І. Франко та Леся Українка) відхиляли еволюційний розвиток суспільства, недооцінювали духовне вдосконалення людини як необхідну передумову суспільно-економічних і політичних змін. Натомість наголошували на вирішальному значенні економіки, провідній ролі пролетаріату в суспільстві, ідеях інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств.

Представлений у вітчизняному письменстві й • натуралізм (від латин. natura — природа), або, за визначенням І. Франка, «науковий реалізм». Митці-натуралісти намагалися якомога точніше відтворювати життя, людські характери, використовували здобутки природничих наук.

Характерні ознаки натуралізму:

  • знижене, «фізіологічне» трактування традиційних сюжетів;
  • зумисна вульгарність стилю автора й мови персонажів;
  • підкреслена об'єктивність, відстороненість автора від описуваних подій;
  • потужний та гострий сатиричний струмінь;
  • широка панорама сучасного життя в його технічних, побутових, професійних аспектах;
  • підкреслення залежності характеру, вчинків героя від його спадковості та фізіологічно-інстинктивних особливостей;
  • розкриття суто фізіологічних чи найнепривабливіших сторін людського життя.

Ознаки натуралістичного стилю помітні в прозовому «бориславському циклі» І. Франка, у повісті «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, деяких творах Олени Пчілки, Б. Грінченка.

Реалістичний стиль утвердився й в інших видах українського мистецтва, насамперед живописі й театрі, згодом — у скульптурі. Видатні художники-реалісти: М. Ярошенко, О. Сластіон, М. Пимоненко, І. Рєпін (Ріпин), С. Васильківський, К. Трутовський, К. Устиянович, Т. Копистинський; у реалістичному стилі працювали також скульптори Л. Позен, П. Забіла та ін. Реалістичну традицію розвивали «Театр корифеїв» та інші акторські трупи на Наддніпрянщині, а також театр товариства «Руська бесіда» у Львові.

Завдання основного рівня

  • 1. Роздивіться роботи Л. Позена, М. Пимоненка. Які ознаки реалізму помітні в цих творах?
  • 2. Пригадайте роман П. Куліша «Чорна рада» і повість Марка Вовчка «Інститутка», які ви вивчали торік. Який із цих творів — романтичний за стилем, а який — реалістичний? Відповідь обґрунтуйте.

Об'єднайтесь у групи й підготуйте презентації про життя та творчість видатних українських художників і скульпторів доби реалізму.

4. Літературне життя доби реалізму. Українська література цього періоду розвивалась у складних історичних обставинах: нація перебувала в колоніальній залежності від двох імперій: більшість наших етнічних земель належала Росії, а Галичина, Буковина й Закарпаття — Австро-Угорщині.

У Петербурзі, Києві та багатьох інших містах ще наприкінці 1850-х років — з метою протистояти імперському зросійщенню — почали створювати «Громади». Це були об'єднання українських інтелігентів, які боролися за національне відродження, вели українознавчі дослідження, видавали книжки, намагалися започаткувати національну освіту, зберігали рідну мову й відновлювали давні традиції.

«Київську громаду» створили професори й студенти університету, учителі й інші свідомі українці. На початку 1860-х вона налічувала близько трьохсот осіб з усіх соціальних верств. Громадівцями були видатні науковці, митці, суспільні діячі — В. Антонович, М. Драгоманов, М. Старицький, П. Чубинський (автор національного гімну «Ще не вмерла України...»), композитор М. Лисенко, археолог Ф. Вовк і багато інших. У Чернігові створення «Громади» ініціювали О. Маркович, Л. Глібов, у Полтаві — Панас Мирний та О. Кониський (письменник, автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка, а також духовного гімну України «Боже великий, єдиний.»), у Харкові — О. Потебня (відомий професор-філолог), В. Мова (поет), у Єлисаветграді (нині Кропивницький) — брати Тобілевичі.

Налякана розмахом національно-культурного відродження, російська влада оголосила війну всьому українському. Ганебні Валуєвський циркуляр та Емський указ фактично поставили під заборону всю нашу національну культуру.

Оскільки влада методично знищувала українське слово (письменство, журналістику, книгодрукування тощо) у Наддніпрянщині, то посилилася роль Галичини. Саме там почала бурхливо розвиватися видавнича справа. Чимало громадівців (зокрема, професори М. Драгоманов, Ф. Вовк) мусили емігрувати за кордон, де продовжили свою діяльність. У Женеві М. Драгоманов на кошти «Громади» організував видання творів українською мовою.

З 1889 р. значна частина громадівців об'єдналася навколо новоствореного журналу «Киевская старина», який вимушено видавався російською, але був цілком присвячений українській тематиці. Згодом громадівський рух очолювали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, інші знані українці.

Справжнім культурним центром українства в цей час стає Львів. Тут засновано 1868 р. товариство «Просвіта», 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка (фактично — Українську академію наук).

Культурно-освітню роботу пожвавлюють численні драматичні й музичні гуртки, бібліотеки. У Львові виходять друком журнали «Правда», «Зоря», «Житє і слово», газета «Діло» та ін.

Письменники того часу переважно зосереджували увагу на вкрай злободенних для поневоленої України соціальних і національних проблемах: гостро викривали суспільну несправедливість, переконливо показували, як імперська влада, панівні верстви деморалізують і денаціоналізують безправний народ. У ХІХ ст. основною верствою, яка ще зберігала історичну пам'ять, рідну мову й традиції, залишалося селянство. Крім того, це була найчисельніша верства: вона становила понад 80 % українського населення. Тому в письменстві переважала селянська тема («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка). Але не залишилися поза увагою й інші суспільні верстви: духівництво («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» І. Нечуя-Левицького, «Люборацькі» А. Свидницького), поміщицтво («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), чиновництво, інтелігенція («П'яниця» Панаса Мирного, «Хмари» І. Нечуя-Левицького, «Перехресні стежки» І. Франка, «Житейське море» І. Карпенка-Карого), люмпенське, злодійське середовище («Повія» Панаса Мирного, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, «На дні» І. Франка), бурлаки та робітники («Дві московки», «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «бориславський цикл» І. Франка). З'являлися й історичні твори («Облога Буші» М. Старицького, «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого).

Найінтенсивніше в добу реалізму розвивалися прозові жанри: нарис, оповідання, повість, роман — переважно соціально-побутового змісту. Визнані майстри цих жанрових форм — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, А. Свидницький, І. Франко, Олена Пчілка, Б. Грінченко, О. Кониський, М. Павлик, Н. Кобринська та ін.

На поетичній ниві реалістичну традицію презентували пізній П. Куліш, І. Франко, П. Грабовський, Б. Грінченко, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Павлик, В. Мова, М. Старицький.

Яскраві зразки реалістичної драми створили М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, В. Мова, Б. Грінченко.

За широтою охоплення життя, гуманістичним пафосом, рівнем художньої майстерності, національною самобутністю українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі. Не випадково І. Нечуя-Левицького називають «українським Бальзаком», адже він зумів створити цілісну, проникливу панораму життя всіх тогочасних верств свого народу. За рівнем психологізму, глибиною розкриття витонченої жіночої душі роман «Повія» Панаса Мирного суголосний з романами Г. Флобера «Пані Боварі» та Л. Толстого «Анна Кареніна», а «Пропаща сила» перегукується з «Братами Карамазовими» та іншими творами Ф. Достоєвського в площині осмислення коренів людського зла й згубності помсти. Трилогія «Богдан Хмельницький» М. Старицького стала переконливим діалогом-дискусією з антиукраїнським романом поляка Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». Драми І. Карпенка-Карого за рівнем глибини аналізу суспільного життя рівнозначні з кращими зразками російського драматурга О. Островського, пізні ж твори українського майстра художніми шуканнями співзвучні з «новими п'єсами» норвежця Г. Ібсена. Твори «бориславського циклу» І. Франка стоять в одному ряду з романом «Жерміналь» Е. Золя.

Від літератур незалежних народів тогочасне письменство колонізованої України відрізнялося потужною національно-визвольною проблематикою, особливим заглибленням у народне життя, органічним залученням багатств фольклору, національної культури.

Підсумовуємо вивчене

  • 1. У чому суть романтичного й реалістичного методів? Як вони співіснують?
  • 2. Охарактеризуйте визначальні ознаки реалізму.
  • 3. Які течії реалізму утвердилися в українській літературі?
  • 4. Які визначальні особливості українського літературного життя доби реалізму?
  • 5. Яка тематика й жанрова палітра українського реалізму?
  • 6. Розкажіть про творчий діалог тогочасного українського письменства з літературами інших народів.