Зарубіжна література. 9 клас. Ніколенко

Лірика

Провідні теми й мотиви лірики Дж. Байрона. Поетичні твори митця відзначаються виразною позицією ліричного героя, який не сприймає свого оточення й прагне полинути у світ природи, дитячих спогадів, мрії. У багатьох віршах Дж. Байрона простежується контраст між реальним та ідеальним простором. Провідними темами лірики митця є боротьба за свободу, кохання, природа як вияв вільного й стихійного буття, туга за нездійсненним ідеалом. Ліричний герой є виразником не тільки власних переживань, а й — як представник своєї доби — усього покоління людей, котрі були розчаровані суспільною дійсністю початку XIX ст. й шукали шляхів оновлення світу. Мотиви нещасливого кохання, відчуження, самотності, світової скорботи стали характерними не тільки для творчості Дж. Байрона, а й для байронічної течії романтизму загалом.

«Хотів би жити знов у горах...»

«Хотів би жити знов у горах...» (“I would I were a careless child...”). Вірш увійшов до збірки «Оригінальні вірші та переклади» (1807). В одному з листів Дж. Байрон назвав збірку «сміливим експериментом», який не можуть не помітити. Тогочасна критика суворо поставилася до автора, який шукав нові шляхи в поезії. Дж. Байрон відповів критикам у статті «Англійські барди й шотландські оглядачі», де стверджував право лірики на «думку й правду». Поет розкритикував відхід митців від дійсності, надмірне захоплення старовиною, містикою, фантастикою. Він утверджував ідею необхідності відображення в мистецтві духовної атмосфери доби та почуттів особистості.

Ліричний герой Дж. Байрона страждає від відчуження, не сприймає світ, де панують влада й багатство.

В основу вірша Дж. Байрона «Хотів би жити знов у горах...» покладено 55-й псалом Старого Заповіту. Цей псалом, за легендою, належить біблійному героєві Давиду, який порушив проблему протистояння високих ідеалів і грішного світу: «...я блукаю в смутку своїм і стогну від крику ворожого, від утисків грішного, бо гріх накидають вони на мене, і в гніві мене переслідують... Тремтить моє серце в мені, і страхи смертельні напали на мене, і тривога мене огорнула... І сказав я: “Коли б я мав крила, немов голубка, то я полетів би й спочив!” Отож помандрую далеко... Поспішу собі, щоб утекти перед вітром бурхливим та бурею... У місті я бачив насильство та сварку, а гріх і неправда всередині в ньому, нещастя всередині в ньому, а з вулиць його не виходять насилля й омана...» (Пс. 55; 2-12, переклад Івана Огієнка).

У вірші Дж. Байрона потужно звучать біблійні мотиви. Душа ліричного героя страждає від насильства й омани. Вона волає й плаче від невимовного болю й туги самотності.

Замість абстрактного зображення світу в біблійному псалмі письменник конкретизує реальність, «гріх», що переслідують ліричного героя. Він із гнівом пише про саксонську пихатість (“pomp of Saxon pride”), ненавидить «торкання раболіпних рук» і «рабів, що плазують» (“I hate the touch of servile hands, I hate the slaves that cringe around”), йому прикро чути голоси тих, кому посади чи фортуна, багатство чи влада дали не друзів, а ворогів, котрі разом байдикують на бенкетах. За допомогою романтичної іронії був створений узагальнений образ байронівської епохи — пихатої, раболіпної, лицемірної, жорстокої.

The cumbrous pomp of Saxon pride

Accords not with the free-born soul,

Which loves the mountain's craggy side,

And seeks the rocks where billows roll.

* * *

Моя ж душа, мов птах прип’ятий,

Що прагне скель і висоти,

Страждає в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

(Тут і далі переклад Дмитра Паламарчука)

Тут не цінують розум, честь, совість, кохання, тому ліричний герой відчуває себе зайвим.

Few are my years, and yet I feel

The world was ne’er designed for me;

Ah! why do darkening shades conceal

The hour when man must cease to be?

* * *

Я мало жив, та відчуваю

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої межі?

Ліричний герой вірша Дж. Байрона прагне духовного притулку серед чарівної природи. Його ваблять гори, скелі, ліси, розбурхані хвилі, що є символічним утіленням свободи.

Водночас ліричний герой поринає у світ спогадів. Мотив дитинства, юності відіграє у вірші роль природного, чистого та світлого начала. Прекрасні спомини про минуле поєднуються з гіркими роздумами про сучасність. Ліричний герой кохав, але ті, кого він кохав, померли. Він мав друзів, але друзі дитинства пішли від нього. Його «самотнє серце» відчуває страшний смуток, бо всі колишні надії «мертві» (“How cheerless feels the heart alone, When all its former hopes are dead!”). У його душі так «холодно», що навіть усмішки гарної жінки набридли й не хвилюють почуттів.

And woman, lovely woman! thou,

My hope, my comforter, my all,

How cold must be bosom now,

When e’en thy smiles begin to pall!

* * *

А ти, о Жінко, світоч вроди,

В тобі розрада і любов,

Та в серці в мене стільки льоду,

Що я й до тебе охолов.

Фінал вірша є розв’язкою конфлікту дійсності та мрії. Сила духу ліричного героя здатна полинути крізь небо, щоб досягти іншого світу. У творі з’являється образ біблійної голубки, яка є символом духовних поривань героя.

Oh! that to me the wings were given

Which bear the turtle to her nest!

Then would I cleave the vault of heaven,

To flee away, and be at rest.

* * *

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти

В кочівлю сонця та орла!

Ліричний герой Дж. Байрона — мислитель, філософ, здатний не тільки до глибокого аналізу дійсності, а й до самоаналізу. Він заглиблюється у свій внутрішній світ і саме там знаходить «крила» для «голубки» — символу його душі. Вірш «Хотів би жити знов у горах...» завжди актуальний, бо в ньому утверджено вічний порив людини до ідеалу.