Зарубіжна література. Профільний рівень. 11 клас. Ніколенко

ЯПОНІЯ

Ясунарі Кавабата

1899-1972

Споглядання краси пробуджує найсильніші почуття — милосердя й любові, і тоді слово «людина» звучить, як слово «друг».

Я. Кавабата

Індивідуальний стиль, національний колорит, підтекст.

  • 1. Робота в групах. Підготуйте повідомлення й презентації про: а) розуміння краси в японській культурі; б) чайну церемонію в Японії; в) ставлення японців до природи; г) ставлення японців до предків; ґ) традиційне японське помешкання, вбрання, посуд, страви.
  • 2. Знайдіть в Інтернеті й прочитайте нобелівську промову Я. Кавабати. Випишіть думки, актуальні для нашого часу.

Чимало творів післявоєнної літератури Японії сповнені тривоги про долю людини в стрімкому світі нових технологій, що дедалі більше віддаляли особистість від природи та вікових традицій. На початку 1950-х років деякі митці зверталися до минулого, намагаючись відшукати там відповіді на запитання про майбутнє Японії. Особливо виразно це виявилося у творах Я. Кавабати. Його герої охоплені ностальгією за минулим, вони намагаються відродити колишні цінності й ідеали. Недарма давні міста Японії — Кіото, Камакура й інші — знаходяться в центрі художньої розповіді письменника. Вони стають своєрідним символом протесту проти прагматизму сучасності, нагадують про необхідність збереження традицій.

Я. Кавабата — один з визначних прозаїків XX ст., якому в 1968 р. була вручена Нобелівська премія за «мистецтво, що виражає сутність японського мислення». Традиційне мислення японців передбачає цілісне сприйняття світу, тобто погляд на речі «зовні» і «зсередини» одночасно. Згідно з вченням школи дзен (різновид буддизму), до якої належав Я. Кавабата, кінцева мета «споглядання» — відчуття єдності зі світом і природою, минулим і сучасним. Велике значення тут відіграють інтуїція, внутрішнє просвітлення, відмова від традиційної логіки. У японському мистецтві часто використовують прийом йодзю (натяку), який допомагає відчути те, що не можна побачити очима й осягнути розумом, а лише інтуїтивно «зрозуміти серцем».

Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 р. в м. Осаці (Японія) у сім'ї лікаря. Коли хлопчику виповнилося лише два роки, батько помер, а ще через рік померла мати. Ясунарі виховували бабуся та дідусь, після смерті бабусі він залишився з дідусем, якого дуже любив.

У шкільні роки хлопець захоплювався живописом, мріючи стати художником. Але у 12 років він вирішив випробувати свої сили в літературі. Перший твір «Щоденник шістнадцятирічного» (1914 р., опубл. 1925 р.) відтворює щирі й безпосередні почуття підлітка, на очах якого відбулося багато життєвих трагедій. Ще в юнацькі роки в Я. Кавабати проявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його творів можна знайти чимало цікавих думок про людей, які його оточували, про їхнє співчуття, безкорисливість і душевну щедрість. «Люди приділяли мені увагу, — писав він у “Літературній автобіографії”, — і я став одним з тих, хто не здатен образити чи ненавидіти інших».

Я. Кавабата за роботою. м. Камакура. 1946 р.

Великий вплив на становлення майбутнього письменника мали твори японської класики, зокрема «Ґендзі-моногатарі» та ін. Однак не тільки середньовічні епопеї з батальними сценами й кодексом честі самураїв привертали увагу Я. Кавабати. Він із захопленням читав твори зарубіжної літератури: Дж. Джойса, Г. Стайн, А. Стріндберґа, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, А. Чехова.

У 1920 р. Я. Кавабата вступив до Токійського університету. Разом з іншими студентами видавав літературний журнал «Сінто» («Новий рух»). Після закінчення університету в 1924 р. узяв участь у створенні журналу «Бунгей дзідай» («Сучасна література»). На сторінках цих видань друкував свої твори. Невелика повість «Танцівниця з Ідзу» (1925), створена в традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу літературної критики й здобула авторові популярність. Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до письменника після опублікування повісті «Снігова країна» (1934-1947).

У повістях «Тисяча журавлів» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столиця» (1962) Я. Кавабата порушує проблеми моралі й краси, намагаючись застерегти суспільство XX ст. від бездуховності. Тривоги та хвилювання цілих поколінь, їхні моральні й естетичні ідеали дали поштовх для творчих пошуків письменника. Думка про те, що минуле знищити неможливо, що воно продовжує існувати, що в «давно покинутих місцях ми зустрічаємо втрачений час», надає особливого забарвлення художній творчості Я. Кавабати. Митець був упевнений, що зв'язок часів триває, що минуле існує в теперішньому, пронизуючи його невидимими променями.

16 квітня 1972 р. важкохворий Я. Кавабата покінчив життя самогубством у м. Дзусі (Японія).

Повість «Тисяча журавлів» (1951). Чайна церемонія — основа композиції твору. Традиції чайної церемонії в Японії сягають часів епохи Середньовіччя. Чайний обряд тут називають тядо, що означає «шлях чаю». Чай був завезений у Японію в VII—VIII ст. з Китаю буддійськими монахами, які вживали його під час медитацій. Дзен-буддизм (різновид буддизму) поширювався в Японії, а з ним — і своєрідна традиція вживання чаю.

М. Каяма. Тисяча журавлів. 1970 р.

Чайна церемонія передбачає чотири основні правила: 1) гармонію (рівновагу, усвідомлення взаємозв'язку зі світом і природою, прагнення внутрішнього вдосконалення); 2) спокій (уникнення суєти, внутрішнє споглядання, зосередження на сутності речей та існування, пошук істини); 3) чистоту (тіла, думок, помислів, почуттів); 4) чемність (повагу до співрозмовників (якщо вони беруть участь) і до самого себе, до минулого й до предків, до місця та предметів, що завжди мають особливе значення в чайній церемонії).

Традиційна чайна церемонія, як правило, відбувається в спеціальних чайних будинках, які облаштовані за принципами природності й простоти. Фоном для чайної церемонії є сад, а композиція з квітів, яку японці називають ікебана, чи навіть одна квітка у вазі сприяють зосередженню. Традиція чайної церемонії (відповідно до пори року або дня) вимагає певного оздоблення й чайного посуду (простого, але завжди символічного). Отже, «шлях чаю» для японців, згідно з давніми уявленнями, — це шлях самозосередження, самопізнання й наближення до прихованої істини.

З чайною церемонією тісно пов'язані долі та життєві колізії героїв твору Я. Кавабати «Тисяча журавлів». Кожному з них доведеться пройти власний шлях пізнання себе, світу й усвідомлення складних життєвих питань.

Традиція в дзеркалі сучасності. Я. Кавабата зазначав, що його головною метою був не докладний опис чайної церемонії, а застереження людей від розриву з минулим, від вульгаризації традиції сучасністю. Чи здатне юне покоління зберігати традиції? Які вчинки й висновки воно робить? Чи розуміє та пам'ятає батьків? Чи прагне самопізнання? Який світ довкола себе будує? Такі важливі питання порушує письменник у повісті «Тисяча журавлів».

У творі невелике коло персонажів. У центрі оповіді — юнак Кікудзі Мітані, який утратив батька та матір і тепер мусить сам вирішувати життєві проблеми. Поруч з ним опиняються літні жінки з минулого його батька: Тікако Курімото, учителька чайної церемонії, і пані Оота. З ними були пов'язані історії кохання, які пережив свого часу батько Кікудзі — Мітані-сан. Ці історії давно в минулому, яке не відпускає ані серця жінок, ані юного Кікудзі, котрий підсвідомо відчуває зв'язок з батьком і вплив тих жінок на нього самого.

А ще в житті Кікудзі з'являються дві дівчини — Юкіко Інамура та Фуміко Оота, донька пані Ооти. Кожна з дівчат по-своєму принадна для Кікудзі й викликає щирі почуття, але з жодною йому не вдасться побудувати своє щастя: Фуміко йде з життя, а Юкіко залишається для нього недосяжною мрією. Молоді і старші люди, минуле і сучасне невидимими ланцюгами тісно пов'язані між собою. На думку Я. Кавабати, як би не намагалася людина втекти від своєї родини, близьких і минулого, вона все одно залишається тісно пов'язана з ними — принаймні в думках і почуттях. Та й чи варто тікати? Можливо, треба переосмислити те, що довкола, і своє місце у світі? Зосередитися на тому, що не видно зовні? Кікудзі та героїні твору проходять складний шлях до пізнання себе, особистих стосунків і почуттів. Але навіть у фіналі повісті (для деяких з них — у фіналі життя) те, що було приховано від інших і них самих, не прояснюється. Не всі таємниці життя можуть бути розгадані.

Японські уявлення про красу та їхнє відображення у творі. У європейців розуміння краси сформувалося під впливом античної естетики: вони вважають красивими переважно правильні, гармонійні, симетричні та пропорційні форми. А в Японії ще в далекі часи виникли зовсім інші уявлення про красу, що у свідомості японців постає в різноманітних проявах, суголосних природному світові. У японській культурі існують різні поняття для означення прекрасного. Наприклад, вабі — принадність простоти, надання переваги справжній, внутрішній витонченості речей на противагу зовнішній декоративності чи розкішності; сабі — краса давнини або старовини; шібуй — неяскрава краса, що характеризує глибину й простоту, принадність внутрішньої стриманості, а не штучне прикрашання; міябі означає елегантність і вишуканість на противагу вульгарності.

Чашка як знак духовної культури

Для традиційної чайної церемонії в Японії використовують спеціальний посуд. Чашки — важливий елемент чайної церемонії в Японії. Чашка-піала, у якій заварюють чай (зазвичай зелений), має назву «тяван». Їх прийнято зберігати в японських сім'ях десятки й навіть сотні років, їх передають у спадок, загортають у шовкову тканину й обережно ховають у спеціальні скрині, на яких записують історію чашок. Деякі тявани — це не просто предмети побуту, а шедеври японського гончарного мистецтва, які зберігають у музеях Японії. Чайним чашкам нерідко дають імена. Інколи їх називають за стилем чи за іменем майстра, який їх створив. У повісті Я. Кавабати «Тисяча журавлів» персонажі використовують чашки в стилі сіно, карацу й орібе. Їм по 300-400 років, вони перейшли до героїв повісті в спадок від їхніх батьків. Як молоді люди будуть зберігати їх та як будуть ставитися до національних традицій? Це запитання у творі залишається відкритим.

Посуд для японської традиційної чайної церемонії

Ще одним важливим поняттям японської культури є юґен, що передбачає інтуїтивне осягнення сутності об'єкта (природи, витвору мистецтва, ситуації, людини тощо); виражене не прямо, а через натяки й асоціації. Це поняття дає можливість сприймати речі в їхній символічній та прихованій сутності. Юґен належить до переліку десяти форм прекрасного, визначених поетом Фудзіварою. А письменник Дзеамі Мотокійо розумів юґен як елегантність, спокій та внутрішню глибину.

Філософія дзен-буддизму визначає сім ознак прекрасного: фукінсей — асиметрія, неправильність; кансо — простота; коко — невибагливість і принадність давнього; сидзен — відсутність лицемірства, природність; юґен — глибинна вишуканість, неочевидність; дацудзоку — свобода від загальноприйнятих норм, правил, уявлень; сейдзяку — спокій. Це основні, але не всі поняття, що вживають японці на позначення краси.

Т. Тіканобу. Чайна церемонія. 1895 р.

Кожна з героїнь твору — як старших, так і юних — утілює різні грані прекрасного, що в японській культурі пов'язане з природою та життям. На початку повісті Кікудзі пригадує сцену, коли у віці восьми чи дев'яти років побачив коханку батька — Тікако Курімото, яка стригла волоски на великій родимій плямі. Ця картина його глибоко вразила й викликала відчуття відрази, як і стосунки батька з Тікако. Але, згідно з японською естетикою, людське тіло є проявом природи. А всі прояви життя, навіть фізична непривабливість чи вада, не можуть стати на заваді щастю людини. Не випадково мати й батько Кікудзі в розмові про Тікако співчувають їй, говорять про те, що вона могла б мати сім'ю. Образ Тікако огорнений серпанком трагедії. Вона дуже мріяла про сім'ю та дітей, але її доля не склалася. «Заміж вона так і не вийшла. Невже родима пляма визначила її долю?» — думає молодий Кікудзі, який мало ще розуміє життя. Любовний роман Тікако з батьком Кікудзі швидко закінчився, і вона все своє подальше життя була лише помічницею матері й батька, який кохав і інших жінок. На перший погляд, цю жінку з фізичною вадою можна засудити за легковажність, але насправді в глибині її душі було приховане велике почуття, заради якого вона готова була терпіти будь-які випробування й моральні страждання. Почуття прихованої й нереалізованої любові обумовлювало всі її вчинки в минулому й у теперішньому.

Після смерті матері й батька Кікудзі Тікако піклується про нього. Поняття обов'язку (японською його називають ґірі) є важливим елементом японської культури. Це моральна необхідність, яка інколи спонукає людину діяти всупереч своїм бажанням, але з почуття обов'язку. Людина, що виконує обов'язок (а тим більше — перед покійними) і пам'ятає про добро, викликає повагу. Проте, хоча Тікако й виконує свій обов'язок перед батьком Кікудзі, її піклування про нього позбавлене делікатності, воно більше подібне до брутального втручання в долю юнака. Образ Тікако — багатогранний, вона викликає в Кікудзі асоціації з «нечистою силою» (не випадково її появу супроводжує шурхіт пацюків) і водночас є символом нереалізованої жіночої долі й швидкоплинного кохання (біля веранди Тікако цвіло персикове дерево як символ весни й надії).

Тікако турбується про Кікудзі, під час чайної церемонії вона знайомить його з донькою Інамури — юною Юкіко, щоб згодом вони взяли шлюб і жили в домі батька. Чому Тікако Курімото робить це? На це запитання, як і на інші, у повісті немає однозначної відповіді. Можливо, вона так виявляла свою вдячність до старого Мітані-сана, хотіла вберегти Кікудзі від спокус сучасного життя. А можливо, у такий спосіб Тікако виявляла свою нереалізовану жіночність, потяг до сім'ї, якої в неї ніколи не було... Саме вона, учителька чайної церемонії, коханка батька Кікудзі, відіграє вирішальну роль у долі юного Мітані-сана та всіх інших персонажів. Вона ніби пересуває долі людей, як чашки, і це позбавляє й саму чайну церемонію, і життєві ситуації чистоти та природності. Не випадково Кікудзі постійно не залишає відчуття сорому й огиди, коли поруч знаходиться Тікако Курімото. Йому неприємно бачити, як вона хазяйнує в чайному павільйоні його батька, торкається його речей, одягає халат його матері для прибирання. Ще раніше, як згадує Кікудзі, Тікако хотіла використати дітей (малих Фуміко та Кікудзі), щоб припинити роман батька з пані Оотою, хоча Тікако не мала жодного права приймати рішення за батька. Її грубе втручання в долі людей викликає в юнака внутрішній спротив. Кікудзі інколи думав про те, що якби його знайомство з Юкіко відбулося без участі Тікако, то їхні стосунки склалися б зовсім інакше. Але життя йде своїм шляхом...

Юкіко Інамура — утілення внутрішньої вишуканості й стриманості. Побачивши дівчину, Кікудзі помітив у неї крепдешинове фуросікі (хустину), на якому були зображені білі журавлі на рожевому фоні. Журавлі згідно з давньою японською традицією — символ щастя, надії, молодості й краси. Образ Юкіко постійно супроводжує світло, вона й сама ніби випромінює сяйво. Її яскраве кімоно немов світиться м'яким сяйвом. Кікудзі видалося, що в руках дівчини під час чайної церемонії розпускалася червона квітка (шовкова серветка). Спомини про Юкіко, як спалахи, освітлюють роздуми Кікудзі й викликають потяг до чистоти, світла та краси.

Колись доля звела батька Кікудзі з пані Оотою. Її чоловік (його друг) помер, і батько Кікудзі допомагав удові та її дочці подолати негаразди. У часи війни він дбав про них, як і про свою сім'ю. Тоді, у лихі часи, коли головним завданням було вижити, коли повітряні нальоти на Японію не припинялися, коли голод і холод з'єднали всіх, людські долі тісно переплелися, як гілки дерева. Кікудзі згадав, що батько приносив додому трохи їжі, а потім виявлялося, що про це дбала донька пані Ооти. Вона також проводжала його батька під час повітряних нальотів до їхнього будинку, ніби оберігаючи від небезпеки.

Пані Оота втілює в повісті природну й чутливу красу, яка свого часу приваблювала батька Кікудзі, а потім викликала емоційне відлуння в душі його сина. «Якщо природа хотіла створити шедевр, вона створила пані Ооту», — зазначає автор. Юнака й жінку, на двадцять років старшу за нього, поєднало не тільки кохання, а й минуле. А можливо, кохання минулого? У повісті Я. Кавабати немає однозначного трактування подій та ситуацій. Почуття молодого Кікудзі до пані Ооти були відвертими й палкими, з нею він міг вільно говорити й про батька, і про Тікако, і про все, що відбувалося в його житті. Імовірно, через зв'язок з пані Оотою він, гостро відчувши самотність, прагнув відновити зв'язок з батьком, повернути з минулого тепло, яким колись вона зігрівала його батька... Та й пані Оота, яка кохала Мітані-сана, через його сина, імовірно, жила минулим.

Образ Фуміко, простої та чистої, — це ще один тип краси непоказної, але дуже глибокої, відданої й жертовної. Фуміко володіє даром розуміти людей. Вона зрозуміла почуття своєї матері, щиро поважала й любила батька Кікудзі, оберігаючи нетривкий зв'язок дорослих. Батько подарував Фуміко на згадку ще в часи війни перстень — як знак її мужності й моральної стійкості.

Водночас Фуміко приймає на себе провину за матір. Вона просить пробачення в Кікудзі за передчасну смерть його батька, а можливо, і його матері. Вона, чиста й невинна, страждає через провину дорослих, відчуваючи глибокий зв'язок з минулим і відповідальність за все, що сталося. Фуміко приймає й нову провину — за зв'язок юного Кікудзі з пані Оотою. І за смерть своєї матері, хоча там швидше за все винною була Тікако, котра повідомила пані Ооту про можливий шлюб Юкіко та Кікудзі й сказала: «Не заважайте!» Але Фуміко приймає на себе весь тягар страждань і навіть карає себе за смерть матері, бо не вберегла, не змогла зупинити, не переконала її... «Мертві потребують тільки одного — щоб їх простили», — каже Фуміко. Дівчина прагне принаймні врятувати молодого Кікудзі, а потім щезає з його життя... А він, нарешті позбавившись почуттів до пані Ооти й оцінивши глибинну сутність Фуміко, втрачає дівчину, яка відродила його до життя... «Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею». Якщо раніше йому здавалося, що пані Оота перевтілилась у Фуміко, то тепер Фуміко була тільки Фуміко, але вона померла, і Кікудзі знову залишився самотнім.

Прихована принадність речей

Одним з естетичних принципів Японії є мононо аваре, що означає «сумна чарівність речей». Він виник дуже давно, ще в період Токугави, і полягає в пошуку глибинної сутності, що прихована за буденними, на перший погляд, речами. Згідно з японською культурною традицією, кожна річ має не тільки практичне призначення, а й певну історію, поєднуючи долі людей, викликаючи естетичний або емоційний відгук у тих, хто користується річчю чи споглядає її. В особливій пошані в японців старі речі, які ніби втілюють зв'язок поколінь, поєднують історію та сучасність. Герої повісті «Тисяча журавлів» Я. Кавабати отримують у спадок від батьків старі будинки, старовинний чайний посуд, але ще не усвідомили справжньої цінності того, що мають. Можливо, тому вони роблять багато помилок у житті?..

Образ Кікудзі. Юний Кікудзі позбавлений однозначності, як і образи героїнь. Персонажів у прозі Я. Кавабати не можна оцінювати за критеріями «чорне — біле», «правильне — неправильне». Людина у творчості японського письменника постає багатогранною й непізнанною, вона навіть сама не здогадується, які незвідані глибини в ній приховані. Кікудзі не знав, що з часом з ним будуть відбуватися дивні речі, не знав він і того, на які почуття здатний... Це — сучасний юнак, який живе на свій розсуд. Він ніколи не вивчав чайну церемонію й не цікавився традиціями, не надто прив'язаний до батьківського будинку, хоче продати його. Але несподівано для себе через чайну церемонію й через людей, які приходять у його будинок, він несвідомо відчуває глибокий зв'язок і зі своїм батьком, і з минулим, і з долями інших людей. Для Кікудзі по-новому розкривається все життя. Минуле ніби висвітлює його життя спалахами, і він поступово змінюється. Герой, який ніколи не замислювався над тим, як раніше жив його батько, кого він кохав, з якої чашки пив, тепер гостро відчув потребу подолання самотності й відновлення втраченого зв'язку.

Пані Оота та її донька Фуміко показали йому сумну принадність речей з минулого, які тепер для Кікудзі багато означають. Навіть Тікако, яка діє вульгарно й грубо втручається в його життя, насправді мимоволі розкрила йому такі речі, на які раніше Кікудзі не звертав уваги. Якщо спочатку Тікако викликає в нього невдоволення та огиду, коли вона в домашньому халаті його матері порається в сімейному чайному павільйоні, то потім Кікудзі сам (уже без Тікако) іде в чайний павільйон, щоб подумати про важливі речі. Він повертається туди, щоб згадати запах Юкіко, яка була тут напередодні на запрошення Тікако. Він по-новому дивиться на мініатюру поета, яку любив колись його батько — «образ поета здавався величним, від нього віяло свіжістю». Кікудзі відшукує скриньку з батьківською чашкою й ставить її біля чашки пані Ооти, яку принесла Фуміко... «Пам'ять про померлих — скарб наших сердець. Тож оберігаймо його все життя», — каже Кікудзі.

Храми в повісті Я. Кавабати

Багато років письменник Я. Кавабата жив у м. Камакурі, яке було засноване ще в ХІІ ст. У цьому місті знаходиться одна з найбільших статуй Будди й знамениті буддійські храми. Один з них — Енгаку-дзі, величний храм школи дзен. Саме тут розпочинається сюжет повісті «Тисяча журавлів». Головний герой Кікудзі опинився на території цього храму, іде на чайну церемонію, де відбувається знайомство з жінками, які відіграли велику роль у долі його батька та всієї сім'ї, а також з юними Юкіко та Фуміко, що визначать долю самого героя.

Дзен — один з напрямів буддизму, у якому важливу роль відіграють споглядання та просвітлення. Основним поняттям учення дзен є саторі, що подібне до спалаху блискавки, миттєве пробудження, осяяння. Дзен розрізняє два види саторі — мале саторі, яке відкриває справжню сутність речей на короткий час, і велике саторі, тобто просвітлення духу.

В основний момент повісті, коли пані Оота наклала на себе руки і Фуміко просить допомоги в Кікудзі, він раптово побачив у своїй уяві заграву над лісом навпроти храму Ікегамі Хонмон-дзі (у районі Ота, Токіо). Героєві здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все ще палало в його заплющених очах. Чи був то момент саторі? Можливо... На короткий чи тривалий час? Що тоді раптово (інтуїтивно, емоційно) усвідомив герой? Над цим варто поміркувати...

Згідно з філософією дзен, кожна людина має природу Будди, тому її завдання полягає в реалізації цієї природи, у відкритті нерозривної єдності «я» і зовнішнього світу.

Храм Енгаку-дзі

Почуття самотності й відчуженості Кікудзі прагне подолати через зв'язок з жінкою з минулого його батька — пані Оотою. Згодом Фуміко, яка теж належить минулому, але водночас і сучасному, відкриває для Кікудзі новий світ і нові істини. Але у фіналі твору Кікудзі знову залишається самотнім. Померли й пані Оота, і Фуміко... Юкіко стала для нього недосяжною мрією, бо він навіть не знав, де вона й чи вийшла заміж. «Зосталася на мою голову тільки Курімото...» — це останні слова героя повісті, якого темне минуле так і не відпустило. Та все ж таки він відчув в окремі моменти саторі — миттєве духовне просвітлення. А все інше в нього попереду, бо життя триває...

Символіка. Повість «Тисяча журавлів» сповнена виразної символіки. Речі з минулого й сучасного героїв набувають прихованої принадності, бо втілюють їхні складні життєві долі. Уже на початку твору в описі чайної церемонії, яку влаштовує Тікако в храмі Енгаку-дзі, з'являється давня чашка орібе (це стиль кераміки). Їй декілька століть, вона перейшла від пані Ооти до батька Кікудзі, а той потім подарував її Тікако. А тепер у цій чашці на прохання Тікако Юкіко подає чай молодому Кікудзі. Отже, чашка орібе стає символом заплутаного минулого й водночас символом поєднання людських доль у сучасності.

У повісті з'являються й інші чашки для чайної церемонії. Жіноча й чоловіча, червона та чорна чашки — сіно й карацу (пані Ооти та батька Кікудзі), які їхні діти зберігали у своїх будинках, через багато років нарешті поставили поруч у чайному павільйоні юного Кікудзі. І це символ не тільки минулого кохання батьків, а й початку нових стосунків між Фуміко та Кікудзі.

Ваза сіно (стиль кераміки) викликає у Фуміко й Кікудзі особливі почуття, бо вона належала пані Ооті. А після її смерті ця ваза, проста й вишукана, у яку Фуміко поставила червоні троянди й білі гвоздики, які прислав Кікудзі, ніби зберігає принадність її хазяйки. Фуміко передає цю вазу на згадку про матір Кікудзі, і він милується нею, відчуваючи теплі почуття до пані Ооти навіть після її смерті. Що призвело її до смерті — відчуття провини чи невгасима любов? Коли Тікако помітила сіно в домі Кікудзі, то відчула сильні ревнощі навіть до померлої жінки. Згодом Кікудзі не ставив у сіно ніяких квітів, «бо серце в нього надто починало калатати»...

Чашка пані Ооти зі стійкими слідами її помади має особливу принадність для Кікудзі. Розуміючи нематеріальну цінність цієї речі для нього, Фуміко приносить її героєві. Але вона ж просить його розбити цю чашку (у листі, який порвала на його очах). Після ночі кохання Фуміко сама розбила чашку й пішла, залишивши в саду тільки чотири черепки сіно. Кікудзі спробував їх зібрати докупи, але бракувало шматочка на вінцях, і юнак залишив цю справу. Він побачив зорю на небі й подумав: «Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском...» Фуміко стала його новою яскравою зіркою, але невдовзі пропала...

У зображенні персонажів використано символіку природи. Образ пані Ооти супроводжує пташине щебетання, Фуміко — запах півоній, троянд і гвоздик. Коли Фуміко й Кікудзі згадують про батьків, в описі простору з'являються червоні й білі олеандри. Образ Юкіко викликає в уяві героя спогади про жовте латаття, сонячну заграву та ранкову зорю. Скромна й тендітна квітка іпомея, яку служниця Кікудзі поставила в трьохсотлітню вазу з висушеної дині, нагадує героєві про поєднання в житті вічного й швидкоплинного. А сам Кікудзі зображений на тлі батьківського саду — занедбаного, покинутого хазяїном. Щось від цього саду є і в долі, і в характері самого Кікудзі.

КОМПЕТЕНТНОСТІ

КЛЮЧОВІ. Спілкування державною мовою. 1. Дискусія «Які журавлі людина шукає все життя?». Компетентності в природничих науках і технологіях. 2. Командна гра «Про що ”розповіли“ речі?». Команди виготовляють картки із зображенням предметів, що згадані в повісті «Тисяча журавлів». Потрібно описати їх і визначити їхню роль у житті персонажів або створенні характерів. Наприклад: халат, перстень, чашка сіно, чашка карацу, чашка орібе, скринька для чайної церемонії, червона й біла троянди, глечик орібе, рожеве фуросікі, іпомея тощо. Уміння навчатися. 3. Які істини, на вашу думку, спочатку не розумів, а потім усвідомив Кікудзі? Соціальна та громадянська компетентності. 4. Як ви розумієте поняття «вульгаризація традиції», «забуття традиції», «вірність традиції»? З якими персонажами повісті «Тисяча журавлів» вони пов'язані? 5. Які національні традиції існують у вашому краї? Розкрийте їх. Обізнаність і самовираження у сфері культури. 6. Кікудзі побачив у чайному павільйоні мініатюру Содацу із зображенням поета Мунеюкі або Цураюкі. За допомогою Інтернету визначте, чому саме ці митці згадані в повісті в той момент. Екологічна грамотність і здорове життя. 7. Назвіть явища природи, пов'язані з образами Кікудзі та героїнь. Розкрийте значення символів природи в повісті.

ПРЕДМЕТНІ. Знання. 8. Розкрийте сутність японських уявлень про прекрасне. 9. Які різновиди краси втілені в персонажах повісті «Тисяча журавлів»? Поясніть. 10. Розкажіть про зв'язок героїв і героїнь з минулим. Яку роль відіграє минуле в їхньому житті? Діяльність. 11. Знайдіть у повісті епізоди, коли юний Кікудзі відчував: а) самотність; б) кохання; в) огиду; г) просвітлення; ґ) співчуття; д) невизначеність. Прокоментуйте. 12. Фуміко порвала лист на очах у Кікудзі. Використовуючи діалог героїв, напишіть той лист від імені дівчини. Цінності. 13. Від чого прагнув застерегти сучасників Я. Кавабата в повісті «Тисяча журавлів»? Чи актуальні ці застереження нині? 14. Розкажіть про якусь стару й дорогу для вас (духовно) річ, яка має особливу «життєву історію», пов'язану з вашою родиною або близькими для вас людьми.