Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 10 клас. Ніколенко - Нова програма

ТЕОРЕТИЧНІ ОЗНАКИ ТА ХУДОЖНІ ВІДКРИТТЯ ПОЕЗІЇ ФРАНЦУЗЬКОГО СИМВОЛІЗМУ

Генеза символізму. Наприкінці XIX ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм уже не задовольняли потреби митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ краси та гармонії, де панує вічна істина. Письменники мріяли про твори, які відображали б не об’єктивні предмети та життя людей, а духовне буття, що, на їхню думку, має особливі закони. Як зазначав С. Малларме, усе єство поетів заполонила думка про книжку, де було б «орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета й найвища мета літературного дійства — бути знаряддям духу». Ці прагнення втілено в теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму — символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на світову літературу.

З глибокої давнини людській культурі було притаманне символічне розуміння світу, тобто сприйняття явищ як певних знаків, що опосередковано відображають сутність речей, їхніх властивостей, узагальнюючи ті чи інші погляди, вірування та мрії.

Однак концепція символу була створена лише в епоху романтизму — у творах І. Канта, Ф. Крейцера, Й. В. Ґете та Ф. Шеллінга. Німецькі романтики чимало зробили для розвитку теорії символу, показавши його багатозначність, здатність утілювати «загальну ідею», тяжіння до універсального пояснення світу та пошуки одвічного сенсу всього сущого. Пафос німецького романтизму полягав у тому, щоб показати, що людська душа — це осереддя невичерпного й, по суті, ще не звіданого світу найтонших і невловимих переживань, які саморозкриваються в людських мріях, сновидіннях, мареннях, особливо в поезії. Саме в добу німецького романтизму поезію розуміли як особливий, відмінний від будь-якого іншого, а тому своєрідний засіб осмислення світу. Якщо наукову істину можна пізнати за допомогою раціональних прийомів, то поезія дає змогу «відчути» істину інтуїтивно, неначе в містичному спогляданні. Отже, саме в романтизмі були закладені засади символістської поетики.

Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло Франції. Поет О. Гіро писав у журналі «Французька муза»: «В очах поета все символічне; у нескінченних образах і порівняннях він прагне віднайти першоджерела тієї мови, яка була дана людині Богом... Якщо поезія шукає символи в природних предметах, це означає, що вона з’ясовує єдину причину, яка їх породила, адже будь-яка річ, як і будь-яка істота, приховують таємничий смисл, який треба виявити». Французький поет Ж. де Нерваль відчував себе сновидцем і магом, якому доступна таїна світобудови.

Французька романтична лірика середини XIX ст. (Ж. Ламартін, А. де Віньї, В. Гюго та ін.) підготувала перехід до якісно нового етапу літератури — символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.

Зокрема, творчість Ш. Бодлера засвідчила, що внутрішня логіка переживань поета-романтика закономірно приводить до символізму. У збірці «Квіти зла» поет шукав одвічного сенсу буття, з’ясовуючи причетність до нього людини, а це було тим зерном, з якого виросла символічна література. Світ має смисл, а людина причетна до цього смислу — ось із чого походить символістська література. Саме таким поетом був Ш. Бодлер.

К. Швабе. Смерть і гробар. 1895 р.

Нестримне бажання проникнути в таємницю світобудови спонукало його шукати відповідності між речами, установлювати між ними певні асоціації за допомогою символів. Поет називав мистецтво «піднесеною аналогією природи», що створює «сад істинної краси» у вільному польоті фантазії та уяви. У творчості Ш. Бодлера знаходимо органічне поєднання традицій романтизму й засад нового напряму — символізму.

Етапи французького символізму. Як літературна течія, символізм сформувався у французькій поезії в 70-80-х роках XIX ст. і розвивався до початку XX ст. Французький символізм поділяють на три етапи.

Перший період (70-і — друга половина 80-х років XIX ст.) — становлення напряму. У цей час С. Малларме створив літературний салон для молодих поетів, які шукали в поезії засоби зображення «цілісних емоцій» і навіювання настроїв. Поетичними відкриттями збагатили світову поезію твори П. Верлена, С. Малларме, А. Рембо й інших видатних ліриків Франції.

Символізм активно розвивався протягом другого етапу (80-90-і роки XIX ст.). Цей період представлений творами Ф. Вьєле-Гріффена, А. де Реньє, Е. Рейно, Е. Верхарна, Ш. Моріса, С. Малларме, Г. Кана, М. Метерлінка.

На третьому етапі (наприкінці XIX — на початку XX ст.) відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча в цей час ще активно працювали А. де Реньє, П. Фор, А. Жід, П. Валері, П. Клодель та інші поети, але естетика символістів уже не задовольняла письменників нового покоління, які шукали інших художніх форм. Проте французький символізм був яскравою й цікавою епохою в поезії, епохою, яка позначилася неповторними художніми відкриттями й літературними знахідками.

Концепція світу: звільнення духовної субстанції. Французькі символісти оголосили існування кількох світів: реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа — лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної ідеї, краси та гармонії.

Наближення до таїни, вічності, смислу. С. Малларме у своїх працях «Визначення поезії» (1884), «Книга, знаряддя духу» (1895), «Криза вірша» (1892) та ін. зазначав, що, на відміну від реалізму та натуралізму з їхнім безпосереднім зображенням світу, а також усупереч принципам об’єктивістської поезії парнасців, поезія символістів покликана наблизитися до непізнанних таїни, вічності, смислу: «Речі існують поза нами, і не наша мета їх створювати; нам треба лише відчути зв’язки між ними, з цього виникають вірші й оркестрова музика голосів духу та Всесвіту».

Краса — це істина та форма Бога. Символісти мріяли про вічну істину з її незмінними законами. Вони сподівалися знайти її в царині прекрасного, у потойбічному світі, де, за висловом Ш. Моріса, «душі знаходять осяяння й гармонію». Поет С. П. Ру писав: «В істині я шукаю зовнішній прояв краси, а сутність її шукаю в Бога... Краса — форма Бога, прагнути до неї — означає прагнути до Бога, а показати її — означає показати Бога. Знайди красу й знайдеш добро, позбавившись нудних повчань. Виявити Бога — призначення поета». Поетові належала роль провідника людства до сфери ідеального. Він уподібнювався до Прометея або Орфея, бо його покликанням було одухотворення дійсності, створення образів і символів, що мали протистояти буденній реальності. Розуміння мистецтва як творення нового, піднесеного світу, а не як відображення об’єктивно існуючих речей, стало важливим принципом символізму й модернізму взагалі.

Поет — божество, творець нового світу. А. Жід писав, що поет — людина, котра вміє бачити. «Що ж вона бачить? Рай. Адже Рай — усюди...» Символісти вважали, що поет здатний передбачати невідоме. За допомогою сили духу він здійснює прорив у нематеріальні сфери.

Інтуїція, містичне прозріння. Дороговказом на шляху до незнаного й небаченого мала стати інтуїція. Символісти не аналізували й не пояснювали світ, вони прагнули відчути його духовну сутність у суголоссі думок, почуттів, вражень та асоціацій. На їхню думку, мистецтво випереджає людство, бо звертається не до розуму, а до інтуїції. Поет наділений особливим даром божественного бачення, що дає змогу йому осягнути невідоме, таємниче.

Ставлення до слова. Співвідношення між смислами. Символісти висунули нове розуміння слів та їхніх значень. Слова й навіть звуки вони наділяли особливим таємничим змістом, емоційним смислом. До того ж для символістів мали значення не стільки слова та їхнє тлумачення, скільки зв’язки між ними. Усі зв’язки, мотиви й відповідності в символістів зливаються в єдину, співзвучну людським почуттям мелодію, у якій чується голос вічної ідеї.

Символ — засіб осягнення глибинної сутності. Відмовившись від зображення дійсності, поети-символісти почали створювати нові естетичні форми, намагаючись осягнути глибинну сутність світу за допомогою символів. Вони втілювали одвічні ідеї краси, істини, гармонії. Водночас були концентрацією певних відчуттів та емоцій. Призначення символів — сприяти наближенню до духовної таїни, пробуджувати почуття читачів і залучати їх до пошуку незнаного. М. Метерлінк в одному зі своїх інтерв’ю закликав довіритися символу, а «якщо символ надзвичайно піднесений, отже, твір надзвичайно гуманний», бо в ньому б’ється пульс вічності.

На думку французьких символістів, символ виникає спонтанно, його появу не можна пояснити логікою, як не можна пояснити почуття й настрої особистості або виявлення духу. Поетичний образ, за словами М. Метерлінка, — це «коралове ложе, з якого виростає острів-символ». Обриси «острова-символу» нечіткі, він неначе постає з туману, і здалеку не видно, «що там відбувається, які його розміри, хто там живе».

М. Метерлінк порівнював читача з мандрівником, що може тільки здогадуватися про «острів-символ», який промайнув на мить і сховався за обрій, щоб потім з’явитися знову, але вже в новому несподіваному прояві. Символ завжди багатозначний, він залишає читачам простір для відгадування, спонукаючи роботу їхньої уяви та відчуттів. Однак розмаїття значень символу не заперечує його головного призначення — «бути знаком її величності ідеї». Поет Ж. Ванор писав: «Мистецтво — це перетворення ідеї на символ і розвиток її за допомогою гармонійних варіацій».

М. Вороний — зачинатель символізму в Україні

Микола Вороний

Український символізм уперше у вітчизняній літературі поставив на чільне місце естетичний критерій. Так, готуючи до друку альманах «З-над хмар і з долин» (перше українське видання модерністського спрямування), М. Вороний повідомляв у відкритому листі до співвітчизників, що хоче упорядкувати літературний часопис нового типу, складений із творів, які б мали високі естетичні якості й наближалися б до сучасних європейських літератур — творів «хоч з маленькою ціною оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, із сучасним змістом, де було б хоч трохи філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого неба, що від віків манить нас своєю незглибною таємничістю». Письменник уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Саме з цього листа розпочалася доба українського відродження, нова ера української культури, яка сягнула вершин світового мистецтва. Але не всі українські письменники були згодні з позицією М. Вороного. І. Франко в передмові до поеми «Лісова ідилія» розкритикував модерністів, назвавши М. Вороного «ідеалістом непоправним». М. Вороний не забарився з відповіддю. До альманаху «З-над хмар і з долин», що вийшов друком у 1903 р., він включив свій вірш «Іванові Франкові» (1902) з епіграфом із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». У цьому вірші М. Вороний проголосив цінність поезії й високе призначення поета. Мистецтво — це торжество духу, свободи, генія. Автор висловив глибинне бажання нової генерації українських митців і фактично сформулював програму українського символізму:

Душа бажає скинуть пута,

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору —

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне

Забути і пізнать надземне,

Все неосяжне — обхопити,

Незрозуміле — зрозуміти!

Утім, українські символісти, на відміну від французьких, не відмовилися від громадянських обов’язків, бо були переконані, що в українській культурі найперший обов’язок письменників — займатися духовним розвитком нації. Отже, специфіку українського символізму становить поєднання принципів краси та правди. Окрім західних філософій, українські символісти використовували теорію «філософії серця» Г. Сковороди, їхнім творам властива особлива задушевність. Письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору — пісні, думи, казки тощо, поєднанням абстрактних символів з реальними враженнями). У поезіях українських символістів відчувається туга за вимріяним прекрасним світом, де особа й нація, подолавши відчуженість, зливаються в одне ціле. Як і в європейській літературі, на ранньому етапі розвитку символізм в Україні був тісно пов’язаний з імпресіонізмом, що особливо відчутно в поезії М. Вороного, Олександра Олеся та інших українських поетів.

Олександр Олесь

Сугестивність. Одним із найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (латин. suggestio — натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії. Поети не висловлювали свою думку безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і не повчали. Вони давали змогу читачам самим «домислити й завершити написане». Поезія лише навіювала певні думки, настрої й підказувала шляхи до світу вічних ідей.

Ш. Моріс уважав, що «сугестія — це мова відповідностей, спорідненості душі й природи, вона не прагне передати образ предмета, а проникає в глибину його єства, вона стає голосом предмета, про який хоче розповісти, голосом душі, до якої звернена розповідь».

Метамова — мова глибинної сутності, а не прямої номінації. Французькі символісти проголосили своїм завданням створення нової мови — метамови. Як зазначав С. Малларме, існують дві мови — мова безпосередньої номінації (називання) предметів і явищ і мова глибинної сутності. При цьому найважливішою є саме ця, друга, мова, яка допомагає проникнути в глибини людських переживань і вічних ідей, а отже, і наблизитися до розуміння сутності світу.

Для метамови символістів, які вважали своє мистецтво синтетичним, характерні синтез, динаміка й абстракція. Поєднуючи зв’язки між словами, прихований символічний зміст із звуком і ритмом, слово — з музикою, вони намагалися створити цілісне уявлення про людину та світ, відродити втрачену, на їхню думку, гармонію.

С. Малларме писав: «Поезія є те, що дає змогу висловити — за допомогою людської мови, яка здобула свій первісний ритм, — прихований зміст розмаїтого буття: тим самим вона дарує нашому тлінному життю справжній сенс, і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в цьому».

Поезія символістів стала особливою музикою, у якій мелодія складалася зі співзвуччя, ритму, інтонації, пауз і недомовок. «Гармонія відтінків і звуків, — зазначав Ш. Морріс, — символізує гармонію душ і світів». Один із представників французького символізму С. Мерріль у статті «Кредо» (1892) стверджував, що «поезія — одночасно слово й музика... Словом вона промовляє й мислить. Музикою співає та марить».

Динаміка ліричних творів символістів зумовлена рухом поетичних символів, яким, на думку митців, керує дух. Зміна почуттів, вражень, настроїв, асоціацій відображає мінливі порухи душі, пошук єдиної основи всього — першобуття, тяжіння до вічної ідеї та гармонії. Через спонтанні зміни образів, символів і відчуттів, через зміни ритму та мелодії поетична інтуїція рухається до непізнанної таїни. Таємничість поезії досягалася завдяки аналогіям, асоціаціям, тропам, натякам, за допомогою яких, за словами поета С. П. Ру, «можна відірватися від матеріального світу й полинути у світ невідомо прекрасний, одухотворюючи все на своєму шляху».

М. Дени. Портрет Івонн Лерроль у трьох аспектах. 1897 р.

Значною заслугою поетів Франції є розвиток віршової структури, оновлення традиційних поетичних канонів. Письменник Ж. Мореас закликав відроджувати старовинну метрику й водночас створювати нові рими, строфи й жанри. Французькі символісти розвинули вільний вірш, який, на думку Ф. Вьєле-Гріффена, став «духовним досягненням усієї поезії загалом: вільний вірш — не просто графічна форма, а насамперед певна внутрішня позиція; у поетичному русі символістів приваблює його дух, цей дух робить його плідним і тривалим».

Взаємодія символізму й імпресіонізму в ліриці. На першому етапі французький символізм був тісно пов’язаний з імпресіонізмом. Послаблення логічної єдності поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності й емоційного впливу приводило до того, що вірші читачі сприймали безпосередньо та цілісно як музичні твори або твори живопису. Відтворення імпресіоністичних вражень і настроїв у поєднанні із символістським тяжінням до світу вічних ідей надавало поезії особливої піднесеності. Відчуття та емоції набували узагальнювального значення. Митці шукали, за словами С. Малларме, «форм вічності в тілесних образах світу». Імпресіонізм і символізм збагатили одне одного, наблизивши письменників до спільної мети пошуку нової універсальної мови, через яку промовляє дух.

Отже, французькі символісти розглядали поезію як особливий процес творення. С. Малларме порівнював ідеали символістів з коштовностями: у їхній поезії сяють в одвічній красі справжні скарби людської душі, яка прагне досягти високого й прекрасного світу.

Обізнаність. 1. Назвіть ознаки теорії символізму. 2. Визначте етапи французького символізму та їхніх представників. Читацька діяльність. 3. Як розуміли світ та людину символісти? 4. Охарактеризуйте образ символістського героя. Людські цінності. 5. У чому символісти вбачали цінність мистецтва й роль митця? Комунікація. 6. Дискусія «У чому символісти вбачали таємничість світу й людини?».

• У французькому символізмі виокремлюють три етапи.

• «Таїна», «краса», «істина», «Бог» — ключові поняття для символізму.

• Символ — засіб художнього пізнання та втілення непізнаного й небаченого.

• Сугестивність і метамова мали навіювати читачам думку про інший світ, про іншу реальність, створену творчою уявою.