Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 10 клас. Ніколенко - Нова програма

ПЕРЕХІД ДО МОДЕРНІЗМУ. ВЗАЄМОДІЯ СИМВОЛІЗМУ Й ІМПРЕСІОНІЗМУ В ЛІРИЦІ

МОДЕРНІЗМ ЯК ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ НАПРЯМ наприкінці XIX — на початку XX ст.

Людина здатна творити нові світи, відмінні від реальної дійсності, а мистецтво відкриває сенс усього сущого.

М. Пруст

Наприкінці XIX ст. розпочалась епоха глобальних змін у світовій літературі й культурі, пов’язаних передусім із принципово новим розумінням мистецтва та його зіставленням з людським буттям. Мистецтво втратило функцію наслідування життя, звільнилося від соціальної залежності, головними його ознаками стали свобода самовиявлення митця та активне новаторство в галузі художньої творчості. На межі XIX-XX ст. відбулася зміна мистецьких форм. Романтизм і реалізм відійшли на другий план, поступилися місцем новому явищу — модернізму, який став естетичним вираженням духовного перевороту й домінував до останньої третини XX ст. Література модернізму ввібрала філософські й моральні проблеми доби, збагатила художній досвід людства новими течіями й стилями. Але формуванню модернізму й оформленню його як цілісної художньої системи передував перехідний період, що отримав назву «декаданс».

Виникнення та сутність декадансу. Межа XIX-XX ст. характеризувалася загальною кризою, що охопила різні сфери життя — економіку, політику, культуру. Однак невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень хоча й наповнювали тривогою душі людей, але спонукали до пошуків нових ідеалів у житті та творчості. Т. Манн зазначив «напружену гостроту наприкінці століття», коли «європейська інтелігенція вперше повстала проти святенницької моралі буржуазного століття», а філософія Ф. Ніцше втілила «обурення духу проти раціоналізму, який панував у XVIII та XIX ст.».

Наприкінці XIX ст. виникла суперечливість в історичному, естетичному та світоглядному планах. Якщо О. де Бальзак, за його словами, творив «при світлі двох великих істин — релігії й монархії», то на межі століть Ф. Ніцше оголосив про «смерть» Бога («померли всі боги»), а суспільство опинилося на роздоріжжі, не знаючи, що протиставити розпаду традиційних державних форм, моралі, віри. Мистецтво теж шукало нових засобів відображення змін, які відбувалися передусім у людській свідомості. Нестабільність і хаос життя, втрата ідеалів і колишніх цінностей були відображені в декадансі — специфічному умонастрої наприкінці XIX ст.

Декаданс (фр. decadence — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі. Уперше цей термін використав поет Т. Готьє 1869 р. в передмові до книжки Ш. Бодлера «Квіти зла». На межі XIX-XX ст. декадентське світовідчуття поширилося в багатьох країнах.

Декадентський герой — це людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів і віри в майбутнє. Вона не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню й самоспогляданню. Основними мотивами письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Підкреслена хворобливість і згасання життя стають улюбленими темами, джерелом витончених переживань.

Митці декадансу використали адекватні форми для відображення духовного напруження й розгубленості людей доби й дали яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі не має спільної поетики, він ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він узяв неприйняття навколишнього суспільства, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю.

Декаденти тяжіли до фантастики, ірраціональності, містики, які допомагали відобразити складні зміни у свідомості людини. Нерідко герой декадентських творів мав вразливу психіку, а навколишній світ поставав у підкреслено брутальних тонах. Так відбулося поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу (К. Гюїсманс, Ф. Сологуб та ін.). Декадентські мотиви були притаманні й деяким загалом реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії (А. Стріндберг, В. Винниченко, М. Арцибашев та ін.).

Використання різних напрямів і стилів в епоху декадансу засвідчило про різнопланові шукання мистецтва наприкінці XIX — на початку XX ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи модернізму.

Філософські засади модернізму. У другій половині XIX — на початку XX ст. великий вплив на мистецтво мали філософські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда.

Естетика А. Шопенгауера. Артур Шопенгауер (1788-1860) німецький філософ-ідеаліст. Його основний твір «Світ як воля та уявлення» був надрукований 1819 р., однак широкої популярності набув у другій половині XIX ст. Філософ утверджував невгамовний та непоправний хаос життя, тому що понад усім буттям, за його словами, панує «світова несвідома воля», невблаганна й зла. Утім, існує й об’єктивація цієї волі.

А. Шопенгауер розрізняв три категорії людської сутності: що таке людина (тобто особистість у широкому розумінні слова — здоров’я, сила, краса, темперамент, мораль, розум), що вона має (матеріальні блага) і ким вона є за уявленнями інших.

Світова воля, за словами філософа, унаслідок своєї некерованості й абсурду не може бути прекрасною, а отже, і предметом мистецтва. Але інтелект існує незалежно від неї, і його «уявлення» про волю мають естетичний зміст, що відображатиме мистецтво. «Уявлення про волю є музикою, а естетична насолода, яку отримує людина від неї, стає єдиною втіхою та врятуванням світу», — писав А. Шопенгауер. Він заперечував методи наукового пізнання, реалістичне мистецтво, проповідував пріоритет творчої інтуїції в процесі споглядання волі, утверджував естетизм «уявлень» замість реальних фактів життя.

Філософ підкреслював значення людської особистості, уважаючи, що уявлення про світ залежать лише від суб’єкта. Цінність особистості абсолютна, вона є умовою щастя, яке, на думку А. Шопенгауера, полягає не в матеріальних, а в духовних благах, у внутрішньому багатстві душі.

Учнем А. Шопенгауера вважав себе Ф. Ніцше, який у багатьох питаннях пішов далі свого вчителя.

Теорія Ф. Ніцше. Німецький філософ і письменник Фрідріх Ніцше (1844-1900) — творець складної та суперечливої концепції «філософії життя», оригінальних теорій про сутність мистецтва, історію культури й людства взагалі. Центральною категорією його вчення є життя. Поняття «Бог», на його думку, вигадане, як протилежність до поняття «життя». Ф. Ніцше проголосив значення категорії «життя», що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності».

А. Шопенгауер. 1859 р.

Е. Мунк. Портрет Фрідріха Ніцше. 1906 р.

Філософ оголосив початок великої всесвітньої кризи: «Уся наша європейська культура прямує до катастрофи». Занепад життя вбачав у послабленні віри, песимізмі, нехтуванні моральними цінностями. Утім, загальній катастрофічності світу він протиставив людину. «Померли всі боги, залишилася тільки людина», — писав він, оспівуючи культ «надлюдини», якій повинні підкоритися земля, природа, суспільство. Ф. Ніцше вбачав свою роль у тому, щоб виявити хаос життя, кризу суспільства, яке прямує до катастрофи.

Заперечивши існування Бога, Ф. Ніцше проголосив пріоритет надлюдини — сильної, гордої, упевненої у своїх силах, від якої залежить майбутнє. Філософ заперечував логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина з її волею та сильною душею здатна проникнути в таємниці Всесвіту. «Усе дозволено!» — таке гасло висунув він, уважаючи, що весь світ повинен слугувати людині та її життю, а людина може робити все, чого прагне її душа.

Ніцшеанські ідеї життя та людської особистості зумовили початок величезного духовного перевороту, який вплинув на розвиток мистецтва, зокрема на формування модернізму.

Модерністи сприйняли ідеї Ф. Ніцше про багатогранність і цінність життя людини, про особистість як центр і мету Всесвіту, її здатність «творити нові світи», про необхідність відмови від раціоналізму й пошук нових форм пізнання буття.

Інтуїтивізм А. Бергсона. Теорія інтуїтивізму Анрі Бергсона (1859—1941) тісно пов’язана з філософією Ф. Ніцше. Інтуїтивізм (латин. intuitivo — уява, споглядання) — напрям у філософії, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, що сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці. Першоосновою світу А. Бергсон уважав «лише тривалість», а матерію, час, рух — формами її прояву. найвищим знанням філософ проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво — формою такогопізнання світу, оскільки джерело художньої уяви — душа людини, неповторна й унікальна.

Філософ обґрунтував думку про «гіпнотичну силу» поезії, у якій «б’ються серце автора й душа світу». Він уважав, що не лише зміст, а й сам ритм поезії відображає внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. А. Бергсон наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображати передусім враження й почуття людини. Ідеї А. Бергсона справили на модерністську поезію особливий вплив.

Психоаналіз З. Фрейда. Австрійський лікар Зигмунд Фрейд (1856—1939) був автором теорії та методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості й підсвідомості. Він розглядав психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. на думку З. Фрейда, над душею особистості тяжіють, як певна фатальність, незмінні конфлікти, зумовлені потягом до задоволень і підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснював зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. митець занурюється у світ своїх фантазій, «щоб знайти там насолоду». Усвідомлення письменником власних емоційних конфліктів — шлях до «одужання душі та світу». У цьому плані З. Фрейд розглядав мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.

А. Бергсон

З. Фрейд

Ф. Валлотон. Шарль Бодлер. 1901 р.

Теорія З. Фрейда позначилася на естетичних пошуках багатьох письменників-модерністів. Фрейдівське розуміння несвідомого вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.

Естетичні передумови модернізму. Підґрунтям раннього модернізму в літературі була творчість романтиків. модерністське світовідчуття приховане в самій природі романтизму, від якого ранні модерністи перейняли неприйняття ницої реальності, протиставлення бездуховному світові сили духу й мистецтва незалежної особистості, утвердження творчої свободи митця, розвиток символьної природи мистецтва, творення нової художньої дійсності.

Романтичні пошуки піднесеного світу, протиставленого буденності, прагнення з’ясувати сенс духовного буття, полинути в царину високих ідеалів спричинили появу модернізму, що засвідчила, наприклад, творчість французького письменника Шарля Бодлера (18211867) — пізнього романтика й основоположника модернізму. У його книжці «Квіти зла» (1857) традиції романтизму виявляються в запереченні світу, позбавленого духовних цінностей, у створенні волелюбних образів, які уособлюють творчу незалежність поета. Поетика контрастів, характерна для його віршів, теж зумовлена романтизмом. Водночас його ліричний герой виявляє модерністське світовідчуття. Він не просто прагне відірватися від буденності й полинути в ідеальний світ, а намагається зазирнути у свою душу, що, за словами М. Вороного, «є цілим Усесвітом і творить усе нові й нові галактики».

Творчі пошуки інших поетів другої половини XIX ст. теж готували появу модернізму. У цей час виникають різні школи, угруповання, течії, у яких письменників об’єднує ідея «чистого мистецтва», вічного та прекрасного, незалежного від натовпу, бруду та хаосу сучасності (група «Парнас», школа «чистого мистецтва» у російській поезії та ін.).

Замість романтичного образу співця-пророка в літературу приходить образ поета-майстра, поета-філософа, поета-естета. Замість колишньої споглядальності застосовується пластична описовість, а потім — відтворення особливого внутрішнього світу особистості, ціннішого за дійсність. В українській романтичній поезії наприкінці XIX ст. також помітні модерністські тенденції, що засвідчує пізня творчість І. Франка, Лесі Українки та ін.

У європейській прозі того часу відбуваються суттєві зміни. Сюжетна гострота відступає на другий план. У центрі уваги письменників опинилися думки й почуття героїв, процеси свідомого й несвідомого. Велику роль у творах відігравали пейзаж, емоційний підтекст, враження, спогади, асоціації героїв. Усе це свідчило про збагачення реалістичного методу новітніми засобами, зокрема імпресіонізму, символізму, неоромантизму. Модерністські тенденції спершу виявилися в прозі О. Уайльда, К. Гамсуна, А. Чехова, М. Коцюбинського та ін.

Специфіка формування українського модернізму

Український модернізм постав не лише під впливом філософських і мистецьких течій Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема «філософії серця», біля витоків якої стояв Григорій Сковорода. «Істиною людини, — писав він, — є серце, глибоке ж серце — одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота, сила, поза якою ми є мертва тінь». Особливої актуальності «філософія серця» набула на межі XIX-XX ст. під впливом європейської «філософії життя». В Україні модернізм утверджується на початку XX ст. у творчості М. Вороного, Олександра Олеся, М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Зерова та ін. В Україні були свої особливості розвитку модернізму. Уперше за свою історію українське письменство віддало перевагу в мистецтві естетичному критерію, не забуваючи при цьому своєї ролі й у загальнонаціональному процесі. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, що визначило його своєрідність на тлі світового мистецтва XX ст.

П. Сезанн. П’єро та Арлекін. 1888 р.

З другої половини XIX ст. драматурги теж шукали нових форм мистецтва, що привело до виникнення й активного розвитку «нової драми», яка, за словами Б. Шоу, «кардинально змінила своє ставлення до проблем етики й естетики». «Нова драма» більше наблизилася до сучасності, до внутрішнього світу людини. Якщо в «старому театрі» ішлося про окрему трагедію в житті, то в «новому» — про загальну трагедію життя особистості та людства. Прагнучи розкрити духовну атмосферу епохи, митці, використовуючи принципи реалізму та натуралізму, дедалі більше зверталися до можливостей модернізму, який набирав сили й відкривав нові обрії для мистецтва. Засновниками «нової драми» були Г. Ібсен, К. Гамсун, А. Стріндберг, Г. Гауптман, А. Чехов та ін. «Нова драма» стала початком докорінної перебудови драматургії, яка тривала протягом XX ст.

Модернізм — переворот у мистецтві. Модернізм (фр. modern — сучасний, найновіший) — загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що утворилися як заперечення традиційних форм та естетики минулого. Виник у 60-70-х роках XIX ст. у Франції (Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо та ін.), невдовзі поширився в Бельгії (група «Молода Бельгія»), Польщі («Молода Польща»), Росії (О. Блок, І. Анненський, О. Мандельштам та ін.), Австрії (Р. М. Рільке) та інших країнах. Урешті став однією з визначальних прикмет літератури XX ст.

Виникнення модернізму передовсім пов’язане з принципово новим баченням людини та мистецтва. Людина, як ніколи дотепер, стала величною й цікавою для митців. Вони поставили її в центр своїх творів, зробивши внутрішній світ людини головним об’єктом мистецтва. Почуття, враження, переживання особистості привернули увагу модерністів, які оголосили людину найбільшою цінністю на землі. Пізнання законів людської свідомості — головне покликання митців-модерністів. Особистість постає надзвичайно величною з точки зору духовного саморозвитку й водночас суперечливою та незахищеною перед Усесвітом. Але головне, чим виокремлюється розвиток культури XX ст., — це прагнення вирішити проблеми кожної окремої людини в контексті вічних законів духовного буття. Герої творів перестають бути «соціальними типами». Митців більше цікавить те, що вирізняє людину серед інших. У літературі модернізму з’являється особливий герой — «людина як духовний симптом», позбавлена багатьох типових рис і відносно незалежна від дійсності, проте більше пов’язана з іншою реальністю — «життям душі» і духовною атмосферою свого часу.

Революцію в мистецтві засвідчили малярські полотна П. Сезанна та П. Пікассо, поезії Ґійома Аполлінера, Т. С. Еліота й Р. М. Рільке, романи Дж. Джойса й М. Пруста, вистави П. Дягилєва, Вс. Мейєрхольда, Л. Курбаса, музика М. Равеля й І. Стравінського, кінофільми Дж. Гріффіта, С. Ейзенштейна, О. Довженка та ін. Однією з характерних ознак цієї епохи є взаємодія різних видів мистецтва. Наприклад, метафоричний живопис П. Пікассо вплинув на творчу манеру Ґійома Аполлінера, П. Елюара, Б. Сандрара; творчість художників-імпресіоністів — на художню практику П. Верлена, А. Рембо, К. Гамсуна, Олександра Олеся, М. Вороного та ін.; скульптура О. Родена — на поетику Р. М. Рільке; естетика кубістів — на мову й композицію творів Г. Стайн, В. Маяковського, Ґійома Аполлінера; прийом кінематографічного монтажу — на романи «потоку свідомості» Дж. Джойса, М. Пруста тощо.

П. Пікассо. Родина вуличних акробатів. 1905 р.

У модернізмі художній твір усвідомлюється як самостійний довершений світ, що має власну цінність.

На розвиток культури великий вплив мали філософські концепції. мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості в Усесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації. Велике значення мали ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда та ін. нерідко письменники стають філософами, поєднуючи у своїй творчості художню уяву й концептуальне (філософське) мислення (В. розанов, Ж. П. Сартр, А. Камю, Р. Барт та ін.).

У період «художньої революції» виявилася ще одна ознака, яка визначила розвиток культури XX ст. Це рух від аналізу до синтезу на рівні структури, композиції, змісту й мови твору. У літературі постають принцип багатотематизму, прийоми сміливого поєднання різних часових планів і просторів, монтажу тощо. Така синтетичність сприяла осмисленню суб’єктивного й об’єктивного світів як певної єдності, багатогранної й неоднозначної.

У модерністській літературі помітну роль відіграє міфологізм. За допомогою міфу письменники прагнуть усвідомити логіку розвитку світу, розгадати таємницю духовної еволюції людства, створити універсальні моделі буття.

Головна увага в модерністських творах зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, притаманних реалізму та натуралізму, можливостях досягнення «усезагальності», тобто на відкритті універсальних тенденцій духовного розвитку людства.

Для світового модернізму характерні активне новаторство в царині змісту та форми, а також підкреслена умовність стилю, що відтворює не лише індивідуально-конкретне, а й загальне в певних тенденціях розвитку. У центрі твору — людина, яка шукає сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немовби оголеним нервом епохи.

У модерністському творі поєднуються свідоме й підсвідоме, земне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині — душі особистості, яка прагне усвідомити сутність свого існування з позиції вічності.

ПРОВІДНІ ОЗНАКИ МОДЕРНІЗМУ

1. Особлива увага до внутрішнього світу особистості, яка здатна творити «нові світи».

2. орієнтація на вічні закони буття та мистецтва.

3. надання переваги творчій інтуїції.

4. розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути в глибини існування особистості й одухотворити світ.

5. Схильність до містицизму та занурення в підсвідоме.

6. Пошук нових формальних засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфопоетика тощо).

7. Прагнення до відкриття вічних ідей, які можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва.

8. Створення нової художньої реальності, рівнозначної навколишній дійсності, та експерименти (літературна гра) з цією новою реальністю.

Етапи модернізму. У розвитку модернізму виокремлюють два етапи: ранній (остання третина XIX — 10-і роки XX ст.) і зрілий (з 10-х років XX ст. до останньої третини XX ст.).

Ранній модернізм — це умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. й передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму (символізм, імпресіонізм, неоромантизм). ранній модернізм уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя». Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. незалежна й духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження та самоспоглядання.

Ранньому модернізму не притаманні традиції реалізму, натуралізму XIX ст. однак зовсім іншим було його ставлення до романтизму, систему якого він не відхиляв, а використовував як основу. зачинателями раннього модернізму були пізні романтики (Ш. Бодлер, Леся Українка та ін.). не випадково в німеччині й Австрії явища літератури наприкінці XIX ст. об’єднували під спільною назвою «неоромантизм». Від романтизму ранні модерністи перейняли неприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу й мистецтва, поетику контрасту й антитези.

Зрілий модернізм виник у 10-х роках XX ст. У ньому простежуються відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошук нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося в поезії пізнього Р. М. Рільке, Ґійома Аполлінера, Т. С. Еліота, Б. Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм, акмеїзм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні ознаки модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до роз’єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися у творчості Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста, В. Фолкнера та ін.

Загалом модернізм — це динамічна відкрита система, яка використовує різні художні традиції та стилі. Тому не випадково в модернізмі поширюються течії та школи з префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко, неоготика тощо.

Обізнаність. 1. Поясніть причини формування модернізму. 2. Які філософські ідеї вплинули на розвиток модерністських явищ? 3. Назвіть представників модернізму в різних видах мистецтва. Читацька діяльність. 4. Виявіть подібність і відмінності між романтизмом і модернізмом. Людські цінності. 5. Які нові уявлення про світ і людину приніс модернізм? Комунікація. 6. Поясніть поняття «декаданс», «декадентський герой», «модернізм», «модерністська поетика». Ми — громадяни. 7. Чому національний чинник був ключовим у формуванні українського модернізму? Які ще специфічні ознаки українського модернізму ви знаєте? Сучасні технології. 8. За допомогою Інтернету ознайомтеся з творами модерністського мистецтва. Підготуйте презентацію одного з шедеврів модернізму (живопис, музика або ін.).

• Логіка розвитку романтизму привела до появи модернізму.

• Появі модернізму передував перехідний період — декаданс (кризове світосприйняття, що виявилося в різних напрямах і течіях).

• Філософські засади модернізму заклали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд.

• Модернізм — це сукупність художніх явищ нереалістичного спрямування.

• Модернізм має два етапи: ранній та зрілий. На ранньому етапі розвивалися імпресіонізм, символізм, неоромантизм.