Зарубіжна література. Профільний рівень. 10 клас. Ніколенко

Артюр Рембо

1854—1891

Моє пробудження благословили шквали...

А. Рембо

Символізм, імпресіонізм, лірика, сугестія, відповідності

  • 1. За допомогою Інтернету знайдіть інформацію про мистецьку атмосферу у Франції наприкінці XIX ст.
  • 2. Уявіть, що ви є організатором виставки французьких імпресіоністів. Які картини ви б відібрали для свого «Салону»? Підготуйте «каталог» цієї виставки.

Серед визначних поетів французького символізму чи не найтрагічнішою є постать А. Рембо. На мить він увірвався в літературу (почав писати ще в школі, назавжди залишив поезію у 20-річному віці), але його творчість, гаряча та відчайдушна, трагічна й енергійна, схвилювала сучасників і нащадків. «Ангелом і демоном» назвав письменника П. Верлен, захоплюючись «стрімким польотом його поетичної фантазії, яка ширяла в різних, подекуди суперечливих, сферах людського духу». Сам А. Рембо вважав себе бунтівником, бо спромігся піднятися над своєю епохою й зазирнути «в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може бути згоди, як і з людством».

Жан Нікола Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 р. у м. Шарлевілі (Франція). Мати прищеплювала дітям доброчинність, любов до Бога, а батько вчив їх поміркованості й ощадливості. Змалку Артюр подавав неабиякі надії: був богобоязливим, слухняним, бездоганно навчався. Його здібності всіх вражали. Учитель Ж. Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. З шести-семи років він почав писати прозу, а потім вірші. У п'ятнадцять років написав вірш «Сенсація», опублікований без відома автора в одному з паризьких журналів на початку 1869 р.

Цього ж року надрукував кілька віршів латиною. Він багато читав, захоплювався творами Ф. Рабле та В. Гюго, а також поезією парнасців. Віршами «Офелія», «Бал повішених», «Зло», «Сплячий в улоговині» поет заявив про себе як символіст. В. Гюго, високо оцінивши його талант, назвав А. Рембо «дитям Шекспіра».

Віталі Рембо, мати Артюра Рембо. 1890 р.

Перший період творчості митця (до 1871 р.) позначений впливом авторитетів, що не завадило визріванню духу бунтарства як проти традиційної естетики, так і проти буржуазних порядків провінційного Шарлевіля, де, за словами поета, «ніколи нічого не відбувається». Орієнтуючись на В. Гюго та Ш. Бодлера, юнак починає писати вірші, у яких засуджує нікчемність міщанства («Засідателі»), Другу імперію («Шаленство кесаря»), лицемірство служителів церкви («Покарання Тартюфа»). Згодом захопився революційними ідеями, у ті часи свої надії на перебудову суспільства він пов'язує з республікою.

У 1871 р., дізнавшись про проголошення Комуни, А. Рембо залишив ліцей і поїхав до Парижа, де потрапив у вир революційних подій. За спогадами сучасників, поет прилучився до життя комунарів, навіть якийсь час служив у Національній гвардії. Суворо-ритмічний «Вільний гімн Парижа», зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші «Руки Жанни Марі» — яскраві свідчення його тогочасних настроїв. Але після падіння Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, А. Рембо в листі до друга від 10 липня 1871 р. просить знищити свої твори про комунарів. Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею та ясновидицею, У листі 1871 р. до свого шкільного вчителя Ж. Ізамбара він стверджує, що поет, віщун і провидець, повинен бути Прометеєм, іти попереду людства. У серпні 1871 р., повернувшись до Шарлевіля, Артюр надсилає свої вірші П. Верлену. Хлопець зачарував своїми рядками відомого поета, і той запросив його до себе. Знайомство переросло в дружбу. П. Верлен та А. Рембо вирушили з Парижа на пошуки нових вражень до Бельгії, а потім до Лондона. Цілий рік вони мандрували разом дорогами Європи.

А. Фантен-Латур. За столом (зліва — П. Верлен та А. Рембо). 1872 р.

У другий період короткочасної творчості (з початку 1871 до початку 1872 р.) поезія А. Рембо набула трагічного звучання. З-поміж інших вирізняється вірш «П'яний корабель», який С. Цвейг назвав «фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Корабель, який збився з курсу й утратив управління, символічно відображає творчі й життєві пошуки поета.

У символістському сонеті «Голосівки» декларувалися нові принципи мистецтва: перетворення слова на символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та духовному житті людини.

У третій період творчості (1872—1873) А. Рембо написав цикл «Осяяння», що засвідчив народження незвичайної форми вірша — це вірш у прозі й ритмізована проза. Чарівною красою віє від загадкових картин, створених гарячковою, нестримною фантазією поета. Головне — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало.

А. Рембо в Хагері. 1883 р.

Розрив із П. Верленом, відсутність коштів, духовна невлаштованість призвели до гострої творчої кризи. Після того як у липні 1873 р. П. Верлен стріляв в А. Рембо, схвильований Артюр наче впав у лихоманку. Криком душі, зойком людини, яка вже не розраховує на чиюсь допомогу й кличе в Усесвіті когось невідомого, стала книжка «Сезон у пеклі» (Брюссель, 1873) — єдина збірка, видана за життя поета. Але невеликий наклад (500 примірників) поет не зміг оплатити, і книжки залишилися на складі. Їх знайшли випадково через кілька десятиліть, а до того існувала легенда, ніби поет сам знищив увесь тираж.

«П'яний корабель» долі А. Рембо остаточно збився з курсу: поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і він вирішив змінити своє життя. Після того як йому виповнилося 20 років, А. Рембо не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, подорожував дорогами Англії, Німеччини, Бельгії, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на острові Капрі, у Занзібарі. А. Рембо вивчав сомалійську мову, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки життя працював у торговельній фірмі, яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.

Пам'ятник А. Рембо. м. Париж (Франція)

Загадка поезії А. Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, як поет устиг написати стільки за короткий час, що став цілою епохою у світовій літературі.

У 37 років, стомлений, але ще повний сил, А. Рембо повернувся до Франції. Невідомо, як склалася б його подальша доля, але в 1891 р. у нього з'явилася пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопада 1891 р. поет помер у м. Марселі (Франція).

А. Рембо стверджував, що поет є посередником між землею й небом, між буденним світом і світом вічних ідей та образів, тому завдання поезії — передати читачам своє особисте враження через дивовижні образи, символи й натяки.

Поет — ясновидець!

Творча енергія поета була спрямована на розкріпачення духу людини, що було втілено в так званому «вільному польоті слів», які набували в його віршах незвичайних значень — асоціативних, настроєвих, звукових тощо. А. Рембо вважав, що відкриває таємний сенс буття, створює зовсім нову поезію, яка колись буде сприйнята всіма людськими почуттями, а сам він при цьому уподібниться до «золотої іскри вселенського світла». За його словами, поет має стати ясновидцем, щоб випереджати час, проникати в глибину речей та простору, охоплювати справжню сутність духу й, пізнавши найвищу істину, доносити її до людей у віршах. У листі до свого друга П. Демені від 25 травня 1871 р. А. Рембо писав: «Я кажу, що треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновидцем довгим, безмежним та обґрунтованим розладом усіх почуттів. Прийнятні будь-які форми любові, страждання й безумства. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, уся надлюдська сила; тоді він стає найбільш досконалим, бо досягає невідомого. Тому що він викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, таку багату! Він досяг невідомого й, утрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння — він їх побачив! І нехай він згорить під час свого злету від нечуваних і несказаних речей: прийдуть нові трудівники, вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник!»

Х. Симберг. Поранений ангел. 1903 р.

«ГОЛОСІВКИ». Цей вірш одразу прославив А. Рембо, привернувши до нього увагу читачів і критиків. Твір викликав багато різних тлумачень. Чимало літераторів убачали в «Голосівках» розвиток думки Ш. Бодлера про «відповідності» між звуками, кольорами, запахами й людськими почуттями. Інші вважали, що в основі вірша — дитячі спогади А. Рембо про барвистий буквар, за яким він навчався читати. Існують також різноманітні символічні прочитання твору, таємниця якого до кінця ще не розгадана.

Використовуючи форму сонета, поет вносить новації в традиційний жанр: відхиляє стриманість форми, строгість у виборі тем, чіткість ритму. «Голосівки» вражають своєю динамікою, рухливими образами й почуттями, зміною інтонації, що допомагає авторові розкрити багатогранний світ людських відчуттів, вражень, асоціацій. А. Рембо пропонує нове поетичне бачення, коли все поєднується в одне ціле — звуки та кольори, душевний стан людини й природа, земне та божественне.

Сонет побудований як низка асоціацій ліричного героя. Голосні звуки [а], [е], [і], [у], [о] дають поштовх його творчій уяві, викликаючи образи, породжені враженнями від зовнішнього світу та від напруженого духовного життя. Так, [а] асоціюється з чорним кольором смерті, тління, мухами на смітниках, є символом усього віджилого; звук [e] пов'язаний із білим кольором, прадавньою чистотою льодовиків; [i] для ліричного героя означає пурпур, бурхливі пристрасті; [у] символізує мудрість зеленої природи й мудрість людини; нарешті [o] нагадує синій колір неба, яке приваблює неземними таємницями й нерозгаданим божественним смислом.

Асоціації ліричного героя, на перший погляд, розрізнені, але вони пов'язані між собою контрастом: чорний — білий (духовна смерть — чисте вічне буття); червоний — зелений (пристрасть — мудрість). Однак поет не бачить тут нездоланного протиріччя, бо одне не існує без іншого, усе у світі взаємозв'язане. Зазирнувши в темряву смерті, людина більше цінує світлий день життя. У бурхливих пристрастях вона здобуває досвід, а всі почуття та враження наближають її до пізнання вищої таїни.

Традиційним для жанру сонета є розв'язання протиріччя «теза — антитеза» через «синтез». У вірші А. Рембо будь-яка образно-кольорово-звукова «теза» є запереченням і водночас розвитком іншої. А всі разом вони поєднуються в прекрасну різнобарвну картину, яка відображає широкий спектр духовного життя людини та багатогранність буття взагалі.

У «Голосівках» поет шукав нову мову поезії: «Я винайшов колір голосних!.. Я погодив форму й плин кожного приголосного та тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів знайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде доступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення. Спочатку це було навчання. Я записував безгоміння ночі. Я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення». Експерименти А. Рембо були продовжені наступними поколіннями символістів, які шукали таємничого змісту в царині звуків і дивовижних образів.