Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Молодість без старості і життя без смерті

Колись давним-давно відбувались дивні речі — якби не відбувались, то про них і казку б не розказували — було це за тих часів, коли блоху підковували підковою в 99 фунтів і вона стрибала аж до небес, звідки і принесла нам цю казку.

Так ось, жили собі в одному царстві могутній імператор та імператриця. Вони були молоді та вродливі і дуже хотіли мати діточок. Та, на жаль, дітей у них не було. Що вони тільки не робили <...> та все було марно. І ось одного дня вони почули про дуже мудрого старця, що живе в сусідньому селищі і відправили слугу щоб привів його до палацу. Слуга повернувся з такою відповіддю: «Нехай самі прийдуть до мене, як їм треба». Отже, імператор з імператрицею відправились до старця, взявши з собою декілька служниць та солдатів. Коли старець побачив їх здалеку, він підвівся їм назустріч і сказав:

— Вітаю вас! Те, що Ви бажаєте, о імператоре, принесе вам нещастя.

— Я тут не для того, щоб слухати твої поради! Я знаю що у тебе ростуть різні лікарські рослини, мені потрібна така, що нашле на нас благословення мати дітей. — відповів імператор.

— У мене є така, але ти зможеш мати лише одну дитину. Це буде прекрасний, милий хлопчик, проте він буде з вами недовго, — мовив старець.

Імператор з імператрицею отримали чарівну рослинку і щасливі повернулись додому. Раділи всі: раділи всі мешканці замку, раділи всі мешканці міста та усього царства. Та, коли дитина народилась, вона почала так кричати, що ніхто і ніщо не могло її заспокоїти.

— Тихо, тихо, мій маленький. Я подарую тобі ціле царство. Тихо, тихо, мій рідненький. Я знайду тобі найпрекраснішу принцесу, — намагався заспокоїти сина імператор.

І коли він побачив, що жодні слова не здатні його заспокоїти, імператор промовив:

— Я дам тобі молодість без старості і життя без смерті.

Ці слова вмить подіяли і принц заспокоївся. Імператорський оркестр заграв, і все королівство святкувало народження принца впродовж тижня.

Льох — спеціально обладнана яма зі східцями для зберігання продуктів (переважно овочів та фруктів).

Хлопчик ріс і чим старшим він ставав, тим більше занурювався в роздуми та печаль. Він ходив в школу, вчився у мудреців всім наукам, відтак імператор був неймовірно радий за свого сина. Все царство раділо такому вченому та мудрому принцу, неначе другий Цар Соломон. Та одного дня, коли все королівство святкувало п’ятнадцятиріччя принца, а імператор пирував зі своєю свитою, прекрасний принц підвівся і сказав батьку:

— Тату, час настав виконати твою обіцянку, яку ти дав мені при народженні.

Імператор засмутився і відповів:

— На превеликий жаль, мій сину, я не можу виконати своєї обіцянки. Я сказав це лише для того, щоб заспокоїти тебе.

— Якщо ти не можеш мені цього дати, я маю піти світ за очі і знайти те, що було обіцяне мені при народженні!

Вся свита та імператор припали до його ніг і благали не йти з королівства, вони говорили, що імператор вже старий і невдовзі принц посяде на троні, що знайдуть йому в дружини принцесу краще сонця. Але неможливо було його переконати, принц залишився непохитним, немов скеля, у своєму рішенні. Тоді батько наказав ретельно зібрати сина в дорогу. Принц пішов до конюшні, де були найкращі скакуни, і хотів вибрати одного для себе. Та коли він підходив до коня і поклав руку на хвіст, кінь валився з ніг. Так він підходив до кожного і всі падали. Зрештою, усі коні лежали і принц ще раз окинув оком конюшню, запримітив він в дальньому куточку стару, немічну шкапу. Коли він підійшов до неї й поклав руку на хвіст, кінь обернувся і сказав:

— Що накажеш, господарю? Дякувати Богу, я дочекався на справжнього героя.

<...>

— Для того щоб отримати те, що ти бажаєш, ти повинен попросити у батька меч, спис, лук, колчан зі стрілами та вбрання, в якому ходив твій батько, коли був молодим.

Принц попросив все це в імператора і той наказав дворецькому допомогти в пошуках необхідних речей. Три дні і три ночі шукали вони і нарешті, на самісінькому дні старої скрині, вони знайшли старий одяг імператора, який той носив замолоду і зброю вкриту іржею. Принц почав все відчищати і лагодити. Через шість тижнів кінь був відгодований і зброя була начищена і виблискувала немов дзеркало. Коли кінь почув, що всі обладунки і зброя вже готові, він стрепенувся і перетворився на прекрасного, сильного коня з чотирма крилами. Коли принц побачив це чудо, він сказав коню:

— Відправляємось у дорогу через три дні.

— Та хоч у цю хвилину! — відповів кінь, — віднині я служитиму тобі вірою і правдою.

Ранок третього дня був урочистим та сумним. Принц був як справжній лицар: верхи на коні та з мечем у руці. Він попрощався з імператором та імператрицею, свитою, армією та всіма мешканцями царства. Усі зі сльозами на очах вмовляли його залишитись і не ризикувати власним життям. Та принц пришпорив свого коня і помчав, неначе вітер, з імператорського двору, обганяючи повозки з слугами, грошима та припасами, які імператор відправив сину в дорогу.

Коли він доїхав до кордонів свого царства, роздав слугам всі припаси, взявши собі лише стільки їжі, скільки був в змозі везти його кінь. Він поїхав на схід і через три дні виїхав на дику рівнину всіяну людськими кістками. Він зупинився для відпочинку і кінь сказав:

— Хазяїне, ми зараз знаходимось на землі лихої Чаклунки Вудпекер. Усі, хто потрапляє в її володіння, помирають страшною смертю. Колись вона була жінкою та, через непокору своїм батькам, вона отримала прокляття і перетворилась на дятла. Вона зараз зі своїми дітьми, але завтра ти зустрінеш її он в тому лісі, вона прийде щоб вбити тебе. Вона надзвичайно велика, але ти не бійся, тримай лук напоготові, щоб одразу простромити її стрілою, і меч зі списом, на випадок, якщо знадобиться.

Обладунки — бойове спорядження воїна в давнину.

Лягли вони відпочивати, по черзі вартуючи. На світанку зібрались у дорогу, принц ретельно приготував спорядження, осідлав коня і помчав до лісу. Зненацька він почув жахливий скрегіт.

— Стережись, хазяїне, Відьма Вудпекер наздоганяє нас! — крикнув кінь.

І ось вона наближалась, летіла вона так швидко, що аж дерева вивертались з корінням. Але кінь літав ще швидше і кожен раз опинявся над нею. І в цей момент принц випустив стрілу з лука і відстрелив їй ногу. Коли він готував до вистрілу другу стрілу, відьма закричала:

— Зупинись, молодий герой! Я не завдам тобі шкоди!

Побачивши, що він їй не вірить, вона написала свою обіцянку власного кров’ю.

— Твого коня неможливо вбити, він зачарований. Якби не твій кінь, я б засмажила і з’їла тебе. Чи ти знаєш, що до сьогодні, жодний смертний не зміг перетнути кордони моїх володінь? Кістки тих небагатьох сміливців, що насмілились це зробити, ти міг бачити на рівнині.

Потім вони пішли до будинку Відьми і вона приймала їх як дорогих гостей. Але коли вони сиділи за столом і насолоджувались стравами, Відьма Вудпекер стогнала від болю. Тоді принц зі своєї подорожньої сумки дістав відстрелену ногу відьми і повернув їй, тієї ж миті вона приросла. На радощах відьма пригощала їх впродовж трьох днів і запропонувала одну із трьох своїх дочок принцу в дружини. А вроди вони були неземної, та все ж принц відмовився та повідав що саме шукає.

— З твоїм конем і твоєю відвагою, я вірю в те, що ти досягнеш своєї мети, — сказала відьма.

Їхали вони, їхали, аж поки не виїхали за межі володінь Відьми Вудпекер. І ось вони побачили дивні луки; половина була вкрита квітучими рослинами, інша ж половина була неначе випалена вогнем. Принц спитав у коня чому трава випалена, на що кінь йому відповів:

— Ми у володіннях Відьми Скорші, рідної сестри Відьми Вудпекер, але вони так ворогують, що не можуть разом жити. Їх батьки наклали на них прокляття і вони перетворились на монстрів. Їх ворожнеча переходить усі межі, воюють між собою за найменший клаптик землі. Коли Скорпія гнівається, вивергає вогонь та смолу. Видно, коли проганяла сестру, спалила всю траву навколо. У неї три голови і вона набагато зліша від своєї сестри. Зараз відпочинемо, а завтра з першим променем сонця готуйся до битви.

На наступний день вони приготувались, як готувались до зустрічі з відьмою Вудпекер, і відправились в дорогу. Почули вони такий жахливий крик і скрегіт, якого не чули ніколи до того.

Відьма Скорпія, була страшною: одна щелепа в небі, інша на землі. Рухалась зі швидкістю вітру. Коли вона наблизилась, вогонь виривався з її пащі, але кінь залишився неушкодженим, він вивернувся, немов стріла. Принц тієї ж миті випустив стрілу і відтяв одну голову відьми. Коли він натягував другу стрілю, відьма почала благати пощадити її, пообіцявши не кривдити його і цю свою обіцянку вона написала своєю кров’ю. Як і відьма Вудпекер, відьма Скорпія пригощала і розважала принца три дні, а він повернув їй голову, яка одразу ж приросла на місце. Через три дні принц продовжив свою подорож. Коли вони покинули володіння відьми Скорпії, вони так поспішали, що навіть не зупинялись на відпочинок. Аж ось вони дістались чарівного заквітчаного поля, де панувала вічна весна. <...>

Сурми — старовинний духовий музичний інструмент прямої видовженої форми, який використовували як сигнальний.

— Ми добрались так далеко, хазяїне, сказав кінь, — але попереду на нас чекає ще одне випробування. Велика небезпека попереду і, якщо Господь допоможе нам, і ми здобудемо перемогу, ми будем справжніми героями. Недалеко звідси знаходиться палац, у якому і живе Молодість без Старості і Життя без Смерті. Цей палац оточений високим густим лісом, у якому бродять найстрашніші хижі звірі, вони охороняють його. Їх незлічена кількість. Якщо ми хочемо пройти крізь ліс, нам треба добре підготуватись.

Після двох днів відпочинку, вони знову зібрались у путь. Стримуючи дихання, кінь сказав:

— Затягни мою збрую так сильно, на скільки у тебе вистачить сил твоїх. Обхопи мене міцно ногами і припади до моєї гриви, щоб мені було легше летіти.

Принц припав до коня і за мить вони опинились біля лісу.

— Хазяїне, — сказав кінь, — зараз звірів годують, тому вони знаходяться в одному місці, ми спробуємо перелетіти через них.

— Уперед! — крикнув прекрасний принц, — нехай Господь допоможе нам!

Піднялись вони вище лісу високого і побачили вони палац, що сяяв яскравіше сонця.

Перелетіли вони через ліс та, коли почали приземлятись біля палацу, кінь випадково зачепив копитом листочок на верхівці дерева. Зашумів весь ліс. Дикі звірі завили так моторошно, що у принца від жаху волосся заворушилось. Тієї ж миті вони опустились біля палацу і, якби не господиня, яка ніколи не бачила людей, настав би їм кінець. Вона саме годувала своїх курчаточок (так вона лагідно називала своїх диких звірів). Господиня заспокоїла звірів і веліла їм повертатись до своїх лігвищ.

Але ж і вродлива вона була: висока, струнка, чарівна, мов фея. Принц заціпенів, побачивши таку красу. Господиня глянула на нього і сказала:

— Вітаю! Що вас сюди привело?

— Я шукаю Молодість без Старості і Життя без Смерті!

Принц скочив з коня і увійшов до палацу, де було ще двоє молодших сестер господині. Він подякував за порятунок і сестри влаштували святковий обід, на якому всі страви були надзвичайно смачними та подавались на золотих тацях. Принцеси нагодували коня та дозволили гуляти всюди, де йому заманеться. Познайомили зі своїми дикими звірами і наказали тим не чіпати гостей. Чарівні принцеси запросили принца залишитись з ними, їм було так сумно жити самим в палаці. І принц одразу ж погодився, збагнувши, що знайшов те, що так довго шукав.

Жили вони все разом весело і щасливо, щодня принц розповідав їм про свої мандри та пригоди. Невдовзі він одружився з найменшою сестрою і отримав дозвіл бувати в усіх куточках царства. Єдине про що просили сестри, так це не заходити в одну долину, Долину Сліз.

Принц прожив там доволі довго, але залишався таким же молодим, як і в той день, коли він вперше сюди потрапив. Він жив у мирі та злагоді зі своєю дружиною та її сестрами, насолоджувався п’янким ароматом квітів, прогулянками в лісі та полюванням. Та, одного дня, він полював на зайця. Ніяк не міг він його підстрелити, обидві випущені стріли не потрапили в ціль. Погнався він за зайцем і випустив третю стрілу, яка влучила. Проте, під час полювання, принц не помітив як ненароком опинився в Долині Сліз. Він підхопив здобич, та повернувся додому. З того дня туга за своїми батьками почала виїдати йому серце. Не наважувався він розповісти про це своїй дружині, проте всі помітили сум в його очах і самі про все здогадались.

— О нещасний принц, ти був в Долині Сліз, — мовили вони.

— Так, мої любі, я випадково забрів туди, не маючи такого наміру. Туга за моїми батьками вбиває мене. Я мушу покинути вас! Через пару днів я відправлюсь до своїх батьків та, коли повернусь назад, більше не буду з вами розлучатись ні на мить!

— Не покидай нас, любий принце! Твої батьки померли двісті чи триста років тому. Ти не зможеш повернутись назад, ти загинеш. Залишся, благаємо!

Проте, як не вмовляли сестри та його вірний кінь, ніщо не могло втішити його серце. Ніщо не могло врятувати принца від журби. Зрештою кінь сказав:

— Якщо ти не хочеш мене послухати, я виконаю твоє бажання лише за однієї умови.

— Усе що скажеш, я згоден на будь-які твої умови! — відповів принц.

— Я доправлю тебе до батьківського палацу, але, якщо ти там затримаєшся хоч на годину, я повертаюсь сюди сам без тебе.

— Так і буде, — мовив принц.

Зібрався він у дорогу, обнявся з дружиною та сестрами та й поїхав, залишивши їх заливатись гіркими сльозами.

Дістались вони володінь відьми Скорпії і побачили міста та села там, замість лісу-поля. Почав розпитувати принц про відьму та люди лише здивовано стенали плечима і говорили, що чули від своїх дідів-прадідів подібні чудернацькі історії, але то все казки.

— Як таке може бути, — здивовано питав принц, — я ж лише нещодавно проїжджав тут!

Люди лише сміялися з нього, неначе він був несповна розуму. Розсердився принц і поїхав собі далі, не помічаючи того, що його волосся і борода почали вкриватись сивиною.

Коли вони проїжджали володіння Відьми Вудпекер, він отримував таку ж відповідь на свої запитання. Ще сильніше почав він гніватись і ніяк не міг він збагнути чому, за такий невеликий проміжок часу, відбулись такі зміни. Уся голова його стала сивою і борода була вже по пояс.

Нарешті дістався він володінь своїх батьків. <...> Він не міг нічого впізнати — все настільки змінилось. Коли він опинився на подвір’ї біля палацу, кінь поцілував його руку і сказав:

— Хазяїне, я збираюсь назад. Якщо ти хочеш повернутись зі мною, застрибуй в сідло і помчали.

— Прощавай, мій вірний кінь! Я залишусь тут, сподіваюсь, що дуже скоро і я повернусь.

Кінь помчав, як стріла, випущена з лука. А принц почав роздивлятись зі сльозами на очах руїни свого палацу та подвір’я, поросле бур’яном. Обійшов він все декілька разів, згадуючи часи свого дитинства, зайшов до конюшні і спустився в погріб. Тут усе було завалене мотлохом, він пробирався навпомацки, сива борода вже була по коліна, вії доводилось притримувати руками — таким він став старим та немічним. І ось знайшов він стару напіврозвалену скриню. Вона здавалась абсолютно порожньою та з самісінького дна пролунав голос:

— Ласкаво прошу, нарешті ти явився! Якби мені довелось тебе почекати хоч трохи, я б вже перетворилась на порох, — сказала Смерть, і принц впав неживий додолу.

Може, так воно все й було, а може, ніколи такого не було... Хочете вірте, не хочете — не вірте, але добренько обміркуйте.

(літературна обробка П. Інспіреску; переклад О. Трошко)



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.