Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

Джордж Орвелл (1903—1950)

Ерік Артур Блер (літературний псевдонім Джордж Орвелл) — культовий британський письменник, журналіст і критик — народився 25 червня 1903 року в місті Мотігарі (англійська колоніальна Індія). Батько Еріка, Річард Блер, служив чиновником у колоніальній адміністрації. Мати, Іда Лімузен, була напівфранцуженкою і, на відміну від чоловіка, який приїхав в Індію з Англії, виросла у колоніях.

Коли Еріку був лише рік, мати забрала його та старшу сестру до Англії. Батько повернувся з Індії лише в 1912 році вже на пенсію, тож значного впливу на виховання сина не мав. Хлопець ріс дуже хворобливим, його постійно переслідували бронхіти і запалення легенів, тому він нерідко залишався вдома, позбавлений радощів спілкування з однолітками і зовнішнім світом. Щоб якось рятуватися від самотності, Ерік придумав собі кількох уявних друзів, із якими розмовляв і для яких вигадував різні історії.

Розрадою для розумного, але самотнього хлопця стало читання. Родичі і друзі знали про його пристрасть, тому часто дарували книги. Так у бібліотеці Еріка Блера опинилися не лише дитячі видання (наприклад, історії про Робіна Гуда), а й твори класиків світової літератури, зокрема Вільяма Шекспіра, Едґара По, Редьярда Кіплінга, Чарльза Діккенса, Бернарда Шоу і, звісно, фантастичні твори популярного в той час Герберта Веллса.

На свій восьмий день народження Ерік Блер отримав у подарунок від матері знаний роман Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера».

Пригоди Лемюеля Гуллівера захопили восьмирічного хлопця, і роман став улюбленим твором, який неабияк вплинув на його подальше життя.

За словами Орвелла, він перечитав «Мандри Гуллівера» вісім разів за різних життєвих обставин і щоразу по-новому. Це був шлях від дитячого захоплення неймовірними подорожами героя до цілком дорослого розуміння, що нищівна сатира Джонатана Свіфта залишається актуальною і в сучасній для Орвелла Англії.

Письменник Джордж Орвелл уважав себе «свіфтіанцем», тобто продовжувачем літературних традицій Свіфта. Дослідженню творчості свого улюбленця він присвятив чимало часу, опублікував про нього кілька есе й дійшов висновку, що геніальність творчості Свіфта пов'язана з бездоганним поєднанням політики і художності.

Як і любов до читання, творчі здібності Еріка Блера теж виявилися дуже рано — перші віршовані рядки він склав у чотири роки. Публічний дебют юного поета відбувся в місцевій газеті в 1914 році — його патріотичний вірш мав надихнути молодь на подвиги в Першій світової війни. Еріку тоді виповнилося одинадцять, і він уже точно знав, що стане письменником і напише великий фантастичний роман.

Роки навчання (1911—1921)

Мати Еріка бачила, що її син розумний і талановитий, тож мріяла, що він зробить кар'єру на державній службі й досягне більших успіхів, ніж його батько — скромний колоніальний чиновник в Індії. Керуючись цими розрахунками, вона обрала навчальним закладом для сина приватну школу-інтернат Святого Кіпріяна у Сасексі, перед випускниками якої відчинялися двері найпрестижніших коледжів Англії.

Навчання в школі, до якої Ерік вступив у 1911 році, було недешеве, до неї віддавали своїх дітей аристократи, багатії і просто заможні люди як із Великої Британії, так і з-за кордону (разом з Еріком навчався навіть тайський принц). На їхньому тлі бідність нового учня була очевидною — наприклад, син російського аристократа презирливо констатував, що дохід його родини в двісті разів вищий, аніж родини Блерів. Пиха і цькування заможних синочків переслідували тихого і невпевненого в собі хлопця протягом усіх років навчання. За спогадами Орвелла, у школі Святого Кіпріяна він почувся «золотою рибкою в цистерні зі щуками».

Ерік Блер з матір'ю, сестрою і батьком

Школа претендувала на те, що готує дітей до життя і вирізнялася насиченою програмою, жорсткою дисципліною і тілесними покараннями. Ерік чудово вчився і намагався відповідати всім вимогам закладу, але «бути правильним і хорошим попри всі старання не вдалося». Учителі часто оцінювали досягнення вихованців за розміром статків їхніх батьків, а не за знаннями. Принизливі тілесні покарання застосовували лише до бідних учнів і ніколи до багатих. Учнівські листи батькам, родичам і друзям представники шкільної адміністрації попередньо читали і виправляли, якщо їм там щось не подобалося.

Хлопець закінчив навчання серед найкращих учнів, однак згодом згадував своє перебування в школі як час найбільшого приниження, беззахисності та безправності. Він залишив її стіни без жалю, лише з «почуттям звільнення» і «втечі з рабства».

У березні 1917 року Ерік Блер отримав престижну королівську стипендію в знаменитому Ітоні — заснованому ще в 1440 році елітному англійському коледжі, який закінчували спадкоємці англійського престолу, майбутні прем'єр-міністри і найвищі посадовці Великої Британії. У цьому навчальному закладі статус його батьків уже не мав значення — сам факт навчання в Ітоні був визнанням здібностей і знань стипендіата, а також означав його належність до інтелектуальної еліти.

На відміну від школи Святого Кіпріяна, в Ітоні до вихованців ставилися дуже лояльно. Викладачі розраховували на їхню самодисципліну і давали змогу займатися саморозвитком. Тож Ерік Блер нерідко надавав перевагу читанню книг над навчанням. Перебуваючи в комфортному середовищі, юнак став упевненішим у собі й остаточно утвердився в бажанні стати «відомим письменником». Зачинившись у своїй кімнаті, він заповнював зошит за зошитом віршами, оповіданнями, драмами і навіть розпочав роман. Крім того, у коледжі він став організатором рукописного журналу «Час вибору», в якому публікував свої вірші, нариси і драму.

Навчання Еріка в Ітоні збіглося в часі з буремними історичними подіями — закінченням Першої світової війни і кількох європейських революцій, найзначнішою з яких була революція у Російській імперії.

У Європі ставали популярними гасла соціальної рівності і загальної справедливості. Навіть консервативна Велика Британія потерпала від постійних страйків шахтарів і промислових робітників, які заявляли про свої права. Тож не дивно, що в учнівському середовищі елітного Ітонського коледжу також запанував «бунтарський дух», стало модно бути «проти влади» і засуджувати соціальну нерівність.

Саме тоді Ерік Блер уперше зацікавився політикою і соціалістичними ідеями, ще зовсім не розуміючи їхньої суті, однак повністю підтримуючи гасла про рівність і справедливість.

П'ять років у Бірмі

Після закінчення Ітонського коледжу Ерік не міг претендувати на вступ до університету — платне навчання було не по кишені родині Блерів, а через невисокі випускні бали юнак утратив шанс отримати безкоштовне стипендіальне місце. Тож у січні 1922 року він несподівано вирішив вступити до лав імперської колоніальної поліції. Після піврічних курсів і складання випускних іспитів Ерік отримав призначення в далеку колоніальну Бірму (півострів Індокитай). Мотиви цього рішення до кінця не зрозумілі й досі (нещасне кохання, втрата життєвих перспектив, бажання здобути фінансову незалежність). Здивованим ітонським друзям свій від'їзд у Бірму юнак назвав вигнанням, а себе — «аристократом у вигнанні».

Початок служби в Бірмі навіяв дев'ятнадцятирічному Еріку думки про Редьярда Кіплінга, який уважав, що колонізатори несуть прогрес підкореним народам. У соціальному плані Ерік Блер опинився на верхівці суспільної піраміди — він був «сагібом», тобто представником держави-колонізаторки з великими правами. Його немала навіть за англійськими мірками зарплатня дозволяла в Бірмі вести розкішний спосіб життя — зняти будинок, завести слуг, задовольняти будь-які забаганки.

Ерік Блер у Бірмі (стоїть другим праворуч, 1923 рік)

Однак служба в поліції і високий статус недовго тішили самолюбство Еріка — зовсім скоро він зрозумів, що місцеве населення відверто ненавидить колонізаторів і не зважується на бунт лише через страх перед військовою могутністю імперії. Британські чиновники ставилися до бірманців зверхньо і жорстко, щодо затриманих практикували тілесні покарання, умови їхнього утримання були жахливими. Юнак відчув невимовний сором за свою імперську батьківщину і за себе як її представника. Він утвердився в думці, що імперія не має права всупереч волі корінного населення насаджувати свої правила і визначати цивілізаційний вибір інших народів. Пізніше письменник стверджував, що служба в Бірмі перетворила його на «людину з нечистою совістю», змушуючи робити те, «чого він не схвалював».

Свою участь в арештах і допитах молодий поліцейський став сприймати не як підтримання правопорядку, а як гноблення місцевого населення. Сенс служби для нього був утрачений, Ерік Блер вирішив повернутися в Англію і зайнятися власною літературною кар'єрою, а якщо не вдасться, то стати журналістом.

Початок літературної кар'єри

Наприкінці серпня 1927 року Ерік Блер прибув додому в Англію. Але там на нього чекав неприємний сюрприз — родина вкрай негативно сприйняла його рішення залишити Бірму. Особливо лютував батько, він не розумів, як можна покинути високооплачувану і престижну службу «в ім'я імперії» заради планів на якесь письменництво. Зрештою Ерік запевнив рідних, що «сам зароблятиме на життя».

Розраховуючи на свої бірманські збереження, письменник-початківець оселився в Лондоні і взявся до писання. Однак робота не клеїлася, колоніальні переживання не відпускали, він знову і знову мучився тим, що «обслуговував деспотизм» і був гвинтиком в імперській машині. «Нечиста совість» і почуття провини переслідували його постійно. Пізніше Орвелл зізнався: «Я багато думав на цю тему, планував як все продам, роздам, зміню ім'я і почну нове життя зовсім без грошей, лише з лахміттям замість костюма. І частина провин з мене зніметься».

Вийти з цієї моральної кризи Еріку допомогла документальна книга «Люди безодні» Джека Лондона. У далекому 1902 році американський письменник переодягнувся в лахміття й «опустився» на дно англійської столиці — у найбідніший район під назвою Іст-Енд. Нариси Джека Лондона, що ввійшли до збірки «Люди безодні», були фактично соціологічним дослідженням життя міських нетрів.

Уже з вересня 1927 року Ерік Блер розпочинає регулярні вилазки до Іст-Енду. Він тижнями пропадає в злиденних нічліжках і заводить знайомства серед безхатьків, представляючись іменем Бертон. Випускник елітного коледжу та колишній успішний державний службовець практично постійно живе серед жебраків і волоцюг. Перебування в середовищі «нижчих класів» змусило його переосмислити свій життєвий досвід. Молодий автор-початківець, який шукав свою тему і свій шлях у літературі, дійшов важливого висновку: його призначення — стати соціальним письменником, якому не байдужі проблеми знедолених і гноблених.

У травні 1928 року Ерік переїжджає в Париж — світову столицю мистецтва і богеми, розраховуючи на успішний старт літературної кар'єри. На терасах паризьких кафе, наслідуючи відомих митців, він пише статті для журналів і газет (на жаль, їх ніхто не бере до друку) і роман (пізніше сам його знищить як недосконалий).

Прорив стався лише 6 жовтня 1928 року, коли у французькій газеті «Світ» («Le Monde» — існує донині) вийшла друком його перша стаття, що була присвячена темі цензури в Англії. Вона поклала початок серії публікацій Еріка як у Франції, так і в Англії — у французьких статтях він писав про англійські проблеми, а в англійських — про французькі. Щоправда, жити на гонорари було неможливо, бо за публікації матеріалів на соціальні теми платили небагато.

Із часом бірманські гроші закінчилися, і молодий письменник, щоб вижити, береться за будь-які приробітки. Дійшло до того, що з літа 1929 року він по 14 годин на день працював мийником посуду в ресторані, але навіть такий графік не змусив його відмовитися від літературної праці. Після кожного виснажливого робочого дня Ерік вперто кілька годин присвячував творчості.

На думку дослідників, саме в Парижі Ерік Блер сформувався як письменник і зрозумів, що справжня література для нього неможлива без «політичної мети». Паризькі нотатки про життя у нетрях французької столиці разом із лондонським досвідом лягли в основу його першої книги «Злидні в Парижі та Лондоні», що вийшла друком 8 січня 1933 року під псевдонімом Джордж Орвелл.

Становлення письменника

Книга «Злидні в Парижі та Лондоні» не мала великого комерційного успіху, але отримала чудові відгуки критиків («прекрасна книга і цінний соціальний документ»). Один із них навіть порівняв молодого автора з Чарльзом Діккенсом.

Упродовж кількох років Джордж Орвелл стає доволі популярним письменником і журналістом. У його творчому доробку з'являється багато есе та кілька романів (зокрема антиколоніальний роман «Бірманські будні», 1934 рік). Його політичні та літературно-критичні статті друкують у відомих часописах (публіцистичний спадок успішного журналіста Орвелла — 12 томів!). Тож із 1935 року Джордж Орвелл уже міг заробляти на життя літературною діяльністю.

У січні 1936 року письменник отримав замовлення написати книгу на болісну для суспільства тему — життя депресивного шахтарського регіону Північної Англії. Щоб виконати це замовлення, Джордж Орвелл два місяці жив у жахливих умовах шахтарських нічліжок, прискіпливо вивчав побут й умови праці шахтарів. Результатом стала документальна книга «Дорога на Віган Пірс» (1937 рік).

У книзі письменник констатує, що робітничий клас Англії перебував у цілковитому занепаді, що англійська влада та суспільство абсолютно байдужі до умов життя і праці шахтарів. Орвелл розмірковує над тим, як проблеми робітничого класу зробити «видимими» для суспільства. Твір містив радикальні думки, а жорстока правда про «життя на межі» та гостра критика низької самосвідомості мешканців індустріальної півночі Англії спричинили дискусії у найширших суспільних колах.

Англійські шахтарі (світлина 1930-х років)

Зрештою публікація цієї книги призвела до того, що особою Джорджа Орвелла зацікавилися спецслужби, і під їхнім таємним наглядом автор перебував понад 12 років.

Дослідження депресивного регіону остаточно схилило письменника до соціалістичних поглядів. Однак Орвелл називав свої політичні переконання «демократичним соціалізмом», декларуючи насамперед свободу особистості і преси, які мали поєднуватися з високими соціальними стандартами життя.

Іспанська кампанія

У липні 1936 року в Іспанії спалахнула громадянська війна між законно обраним республіканським урядом, більшість у якому становили соціалісти, і армією фашистського заколотника генерала Франсіско Франко. Збройні сили країни майже в повному складі перейшли на бік Франко, тож республіканці могли покладатися лише на іспанських добровольців і прихильників з інших країн. Десятки тисяч людей з усього світу, які поділяли соціалістичну ідеологію, зазвичай не військові, приїхали допомагати республіці та воювати в лавах так званих інтербригад.

Письменник не зміг осторонь спостерігати за цією війною, він був готовий відстоювати свої погляди не лише пером. Тож у грудні 1936 року Джордж Орвелл вирушив до Іспанії.

Джордж Орвелл в Іспанії (з цуценям у руках)

На відміну від багатьох письменників, які акредитувалися при республіканському уряді як військові кореспонденти, Орвелл приїхав не писати репортажі, а воювати на передній лінії в окопах. Несподівано для самого себе він виявився чудовим солдатом — дисциплінованим і вправним. Після піврічного перебування на фронті лейтенант Орвелл був поранений снайперською кулею в горло. На щастя, куля не пошкодила артерію, але поранення виявилося достатньо важким.

Не голод і холод військового часу вразили Орвелла в Іспанії (до цього він був звичний), і навіть не куля снайпера. Уперше в житті письменник «живцем» стикнувся з реаліями тоталітаризму. Іспанський уряд гостро потребував не лише добровольців, а й зброї, військових і технічних спеціалістів. Цю проблему «із соціалістичної солідарності» взявся розв'язати Радянський Союз.

Однак разом із військовою технікою, льотчиками, танкістами, артилеристами і технічними спеціалістами до Іспанії прибула неймовірна кількість представників радянських спецслужб, зокрема й відомого карального органу — НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ). Спецслужбісти одразу ж почали створювати жорстку вертикаль підпорядкування — усі іспанські партії та їхні військові підрозділи мали виконувати виключно радянські вказівки. Хто опирався — оголошувався «ворогом народу» і фашистським шпигуном. Для ворогів було створено спеціальні таємні тюрми і навіть секретний крематорій для знищення доказів злочинів.

У лавах республіканців запанував страх перед розв'язаним терором, провокаціями і диверсіями. Орвелл, перебуваючи на лікуванні в Барселоні, бачив вуличні бої, під час яких за наказом Москви було знищено керівництво однієї з партій разом із її прихильниками (загинуло дев'ятсот людей, поранено понад чотири тисячі!).

Розуміючи, що скоро і його оголосять «шпигуном», письменник поспішно покинув Іспанію. І дуже вчасно — за кілька днів «республіканська поліція безпеки» відправила до трибуналу справу про «шпигунську діяльність Енріке Блера». Однак травматичний іспанський досвід не минув марно. Джордж Орвелл утвердився в думці — те, що будує Радянський Союз, не має жодного стосунку до соціалізму, це такий самий фашизм, як режим Франко чи Гітлера. Щоб викрити жахливу роль Москви в іспанському конфлікті, він пише низку нарисів і книгу «Данина Каталонії». На подив Орвелла, правда про Іспанію у західному суспільстві виявилася нікому не потрібною. Видавці один за одним відмовляли у друці, тому що «будь-яка ворожа критика радянського режиму неминуче буде сприйнята як пропаганда проти соціалізму». Книга «Данина Каталонії» вийшла в 1938 році й успіху не мала.

СРСР у 1930-х роках шляхом настійливої пропаганди створив на міжнародній арені викривлене уявлення про те, що ж насправді відбувається в країні переможного соціалізму.

Радянська пропаганда заперечувала репресії, Голодомор, концтабори і примусову працю. Натомість створювала картину квітучої соціалістичної держави, яка проводить реформи для блага людей під керівництвом мудрого вождя товариша Сталіна.

Оскільки в країнах Заходу соціалістичні ідеї в той час були популярні, багато західних громадян щиро вірили радянській пропаганді. Серед них й відомі письменники Герберт Веллс і Бернард Шоу.

Щоб підсилити свої пропагандистські позиції, радянська розвідка щедро фінансувала потрібні їй періодичні видання. Багатьох лідерів думок і просто відомих осіб у країнах Заходу було підкуплено або завербовано.

Останній період творчості

Уже в перші дні Другої світової війни Джордж Орвелл повівся як громадянин і патріот своєї країни. Він пішов вступати до збройних сил Великої Британії, щоб боротися з фашистською Німеччиною. Та письменникові було відмовлено за станом здоров'я — після постійних пневмоній, поневірянь і стресів у нього відкрилися сухоти. Зрештою Орвелл очолив напрям опору нацистській пропаганді на радіо BBC (БіБіСі).

Після невдачі з публіцистичною книгою «Данина Каталонії» в 1938 році (продалося лише 600 примірників) Джордж Орвелл, за його словами, шість років обдумував, як донести правду про радянський тоталітаризм до загалу, як «зруйнувати сталінський міф в ім'я соціалістичного руху». Рішення визрівало довго, єдине, у чому він був переконаний із самого початку, — зробити це потрібно в максимально доступній, прозорій і художній формі. Так з'явилася повість-казка «Колгосп тварин».

«1984» (видання 1951 року)

Цей твір письменник написав дуже швидко — за три з половиною місяці. А далі історія повторилася. Півтора року жодне видавництво не хотіло друкувати повість, однак, коли у 1945 році книгу нарешті було надруковано, вона стала бестселером. Свій успіх Орвелл пояснював тим, що йому вдалося поєднати політику і художність, так само, як свого часу це вдалося зробити видатному Джонатану Свіфту.

Найкращий роман Джорджа Орвелла «1984» вийшов друком у 1949 році і відразу зробив автора знаменитим. Однак насолодитися успіхом письменникові не вдалося — 1950 року він помер від сухот.