Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

«Згаси мій зір...»

* * *

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух — я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце — мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

Переклад із німецької Миколи Бажана

Вірш «Згаси мій зір...» — це екстаз самозречення ліричного героя (ченця). Однак він не мізерія перед лицем Господа. В інших поезіях збірки чернець відчуває свій міцний містичний зв'язок із Богом, трепетну любов до нього і як до свого старшого сина, який посів трон, і як до ніжного вразливого пташенятка, яке потребує його тепла і піклування.

Ми завжди очікуємо Божого заступництва, проте чернець несподівано для нас виявляє почуття особистої відповідальності за Творця. Він називає себе вмістилищем Бога. Чернець зворушливо зізнається Господу, що боїться померти, але не сама смерть його лякає. Ченця мучить думка — що стане з Богом, коли він втратить це вмістилище: «Як я помру — тоді куди Ти?»

Ритм віршів «Книги годин» нагадує то тихе покірне моління, то тужні заклики про милосердя, то відображає бентежну радість усвідомлення величі і всемогутності Творця, до якого подумки може звернутися кожен сущий на землі. Мелодійність поетичних рядків Рільке перегукується з імпресіоністською поезією Поля Верлена.

Величезний контраст становлять похмурі вірші про «міста великі і згубні» з циклу «Книга убозтва і смерті». Поет зображує міста як в'язницю для змарнілих людей, які животіють у «норах стемнених домів», де помирає будь-яка надія. Поет переконаний, що бездушна цивілізація не чує Бога. Світ, де «попідвіконнях зростають діти без просвітку», протиставляється благословенній природі, готовій повсякчас дарувати нам квіти, свіжий подих землі і щастя.

Упродовж усього творчого життя Райнер Марія Рільке звертався до теми особливої ролі Поета в житті суспільства та особливої живильної місії мистецтва для людини. Ще в 1899 році молодий Рільке писав:

...Ніщо не мале тут — змалюю я все

великим на тлі золотім.

Може душу чиюсь мій порив піднесе

вгору над долом земним... (Переклад Миколи Бажана)

У збірці «Нові вірші» (1907—1908 роки) Поет звеличує людину, надає її існуванню високого сенсу. У розумінні Рільке Поет становить основу буття, навіть якщо навколишні не здатні осягнути його високого мистецтва:

...не знали ті, що з ним жили,

що він один був їхнім рідним краєм:

рікою, кручею, зеленим гаєм,

Вони ж — його подобою були. («Смерть поета», переклад Василя Стуса)

Рільке у сповненому смутку вірші «Орфей, Еврідіка, Гермес», написаному в 1904 році (збірка «Нові вірші»), звертається до відомого сюжету давньогрецького міфу. У ньому легендарний співець Орфей спускається в Аїд — підземне царство мертвих, щоб вмовити владарів відпустити його померлу дружину в світ живих. Завдяки своєму чарівному мистецтву він домігся дозволу забрати з собою кохану Еврідіку. Однак Орфей не зміг її врятувати — він не лише озирнувся, порушивши цим угоду з богом, він заперечив головний закон творчості: замість оспівувати землю, її красу, життя, спустився у світ мертвих.

Водночас на порозі жахливих катастроф ХХ століття, якими стали Перша світова війна і революції, у вірші «Орфей, Еврідіка, Гермес» проходить пророча думка: не лише мистецтво має бути рятівним виходом із пітьми і порятунком від духовної смерті. Якщо людство, збайдужіле і відсторонене, не дослухається до своїх «орфеїв», воно приречене на вічний морок забуття.

Рільке у вірші «Орфей, Еврідіка, Гермес» звернувся до прийому, який неодноразово використовував у збірці «Нові вірші», — до зміни традиційного погляду на відомий сюжет і нового тлумачення образів. Так, у центрі уваги вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес» не душевні переживання стражденного Орфея, а спостереження за подіями з погляду бога Гермеса.

Орфей і Еврідіка (картина Едварда Пойнтера, 1862 рік)

Бог, який веде душу Еврідіки з Аїду, бачить її відстороненість, цілковиту втрату зв'язку із земним життям. Вона вже не пам'ятає свого чоловіка, не розуміє його пекучого душевного болю, а надто, на який мужній крок зважився Орфей, спустившись в Аїд, звідки живим нема вороття.

Водночас смерть у вірші Рільке «Орфей, Еврідіка, Гермес» має особливе тлумачення — це продовження життя, це перехід в інший стан. Ті, хто здійснив цей перехід, пройшовши своєрідне «очищення» від поцейбічних переживань, втрачають цікавість до земного буття, незважаючи на те, що тут сумують за померлими і намагаються воскресити їх хоча б у спогадах.

Найвищим творчим досягненням Райнера Марії Рільке називають збірку «Сонети до Орфея», присвячену юній танцівниці Вірі Оукама Кнооп (1900—1919 роки), доньки знайомих поета, яка померла від лейкемії. Літературознавці називають цю книгу «світлою панахидою за померлою».

Образ співця Орфея був улюбленим образом у літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття. З його іменем пов'язане таке явище в літературі як орфізм, що виникло з античного культу давнього співця.

Як мистецький термін першим почав уживати це слово Гійом Аполлінер у статтях про творчість молодих художників, порівнюючи вплив їхнього мистецтва на навколишній світ із впливом Орфея.

Орфей у поезіях Рільке — це співець, здатний своїм мистецтвом одухотворювати, оживлювати і змінювати світ, нести у нього гармонію і радість вічної творчості. Орфей-митець перекладає мову богів, Всесвіту на мову людей, робить невисловлюване висловлюваним, а неосяжне — осяжним. Він бачить сутність усіх речей, тому що знає і життя, і смерть.

Українською мовою твори Райнера Марії Рільке перекладали М. Зеров, М. Бажан, М. Лукаш, Майк Йогансен, О. Луцький, Юрій Клен, М. Орест, П. Тичина, Леонід Первомайський, В. Стус, Б.-І. Антонич, В. Коптілов, Д. Павличко та інші.