Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

Гійом Аполлінер (1880—1918)

Гійом Аполлінер — псевдонім Вільгельма Альберта Володимира Олександра Аполлінарія Вонж-Костровицького, відомого французького поета і прозаїка польського походження. Гійома Аполлінера називають французьким письменником і мистецтвознавцем. Проте французького громадянства він домігся лише за два роки до смерті.

Гійом Аполлінер прожив коротке, але насичене життя. Він був надзвичайно добродушною і веселою людиною, мав міцну статуру і щире серце. Поет легко сходився з людьми і товаришував з багатьма паризькими митцями, він користувався надзвичайною популярністю та авторитетом у творчих колах.

Гійом був позашлюбним сином, однак, володіючи чудовим почуттям гумору, постійно вигадував про своє походження фантастичні історії, створюючи навколо власної персони ореол неабиякої таємничості. Своїми предками він називав імператора Франції Наполеона і навіть Папу Римського.

Надмірна ексцентричність поета лякала жінок, у яких він закохувався, тому його бурхливі почуття і серйозні наміри зазвичай зазнавали невдач. Поет переживав свої невдачі важко та із затяжними депресіями. Однак саме завдяки безнадійному коханню з'явилися на світ його найкращі поезії.

Походження і дитячі роки

Бабуся майбутнього поета Джульєтта Флоріані була італійкою, а дід Міхал Аполлінарій Костровицький — польським шляхтичем і відставним офіцером. Їхня садиба біля містечка Новогрудок сусідила із садибою видатного польського поета Адама Міцкевича, з яким Костровицький товаришував.

У 1860-ті роки розгорнувся визвольний рух польської шляхти за незалежність Польщі від царської Росії. Разом із двома братами у повстанні 1863 року взяв участь і Міхал Аполлінарій Костровицький. Повстання зазнало поразки, і після його придушення братів заслали до Сибіру. Рятуючись від переслідувань, сім'я Міхала Костровицького разом із донькою Анжелікою поспішно виїхала до Риму на батьківщину Джульєтти Флоріані.

Біографи вказують, що Вільгельм Костровицький (майбутній всесвітньо відомий поет) народився в Римі. Спочатку Вільгельм був зареєстрований як знайдене дитя невідомих батьків, однак пізніше двадцятидворічна Анжеліка Костровицька визнала хлопчика сином і записала на своє прізвище.

Анжеліка Костровицька була напівіталійкою-напівполькою, тому рідними мовами її двох синів були польська й італійська. У 1897 році Анжеліка із синами Вільгельмом і Альбертом залишили Італію, яка подарувала поетові чудові спогади дитинства. Спочатку Костровицькі переїхали до князівства Монако, а потім у Францію. Вільгельм здобув добру освіту, багато читав, малював, захоплювався Середньовіччям, фольклором, міфологією і літературою романтизму. Хлопець навіть видавав рукописний журнал і писав для нього твори. Пізніше всі друзі Вільгельма відзначатимуть його неймовірну начитаність та інтелектуальність.

Коли Вільгельмові Костровицькому виповнилося дев'ятнадцять, сім'я оселилася в Парижі, який тоді був культурною столицею не лише Франції, а й усього світу. Вільгельм на все життя полюбить місто Шарля Бодлера і Поля Верлена. У багатьох віршах він оспівуватиме паризькі вулиці, будинки, рекламні вогні, заводи, потоки автомобілів, звуки міста...

Юний Вільгельм жив окремо від матері, яка не розуміла його творчих прагнень і потягу до паризької богеми1. Мадам Костровицька всіх, хто належав до мистецьких кіл, вважала підозрілими особами.

1 Богема (франц. — циганщина) — мистецькі кола, для яких нерідко був характерний ексцентричний спосіб життя.

Роки становлення

Життя молодого й енергійного поета-початківця було важким, юнак потерпав від бідності, хапаючись за будь-який заробіток. Вільгельмові довелося працювати службовцем у банку, домашнім учителем французької мови в заможній родині, журналістом, редактором ділового вісника. Юнак під жіночим псевдонімом вів дамську рубрику в бельгійському журналі і навіть брався за роботу «літературного раба», тобто писав твори для замовників, які видавали їх під своїми іменами.

Починав молодий митець як прихильник символістської поезії, у якій відчувався вплив романтизму з його емоційною мовою і небуденними образами. Темою ранніх віршів Гійома Аполлінера здебільшого було кохання.

Юний поет-інтелектуал пристрасно прагнув любові, але взаємності не отримував. Особливо сильним було його почуття до гувернантки Анні Плейден, доньки англійського пастора, з якою Вільгельм разом служив домашнім учителем у домі аристократів. Він освідчився Анні під час їхньої подорожі Німеччиною, в якій вони супроводжували графиню та її доньку. Тут, на берегах річки Рейн, на лоні живописної природи юнак переказував Анні силу-силенну середньовічних легенд, різних моторошних народних оповідок, пристрасно читав вірші про своє нестримне й палке кохання, якими страшенно лякав дівчину.

Однак ще більше Анну жахали обіцянки Вільгельма викрасти її, щоб одружитись. Юнак двічі робив їй пропозицію руки та серця, і... раптом Анні повідомила, що залишає Європу. Фактично вона втекла до Америки — подалі від залицянь цього бурхливого і «ревнивого поляка».

Муки нерозділеного кохання до гувернантки поет вилив у сповнених смутку глибоких поезіях циклу «Рейнські вірші» та в рядках вірша «Пісня нелюбого» (1901 рік):

...Мій спомине гінкий кораблю

Вже ж ми наплавались удвох

Гірко-солоними морями

Вже ж ми наплакались удвох

І ранками і вечорами

Прощай облудо в пітьмі зник

Коханий привид пелехатий

З тією злившись що торік

Її в Німеччині я втратив

І не побачу вже повік [...]

Переклад із французької Миколи Лукаша

Те, що Аполлінер став всесвітньо відомим поетом і уславив Анні у своїх безсмертних віршах, вона дізналася від біографа Гійома через багато років після смерті митця. Шістдесятирічна жінка самотньо жила в Америці й змушена була працювати гувернанткою в сім'ї, оскільки овдовіла. На прохання біографа поділитися своїми спогадами про видатного французького поета Гійома Аполлінера вона написала: «Я щаслива, що його творчість заслужила славу, і мені приємно, що мимохіть надихнула його на написання віршів... Він передбачив колись, що перед моєю смертю зі мною станеться щось надзвичайне. Мені здається, що Ваша новина і є цією надзвичайною подією... Він мав рацію, коли говорив, що я не розумію його дивовижної поезії...».

У 1902 році Вільгельм Костровицький (друзі називали його Костро) став редактором фінансового журналу. Робота була нецікавою, а заробітки мізерними. Проте більше часу він займався літературною діяльністю, друкував у періодичних виданнях свої статті про мистецтво, добірки віршів та оповідання. Писав Аполлінер у залах Національної бібліотеки, де були улюблені книги, а також безкоштовні світло і тепло. Тоді ж поет уперше підписав свої твори як Гійом Аполлінер. Літературним псевдонімом юнак обрав своє перше ім'я та останнє — Вільгельм і Аполлінарій — змінені на французький манер як Гійом та Аполлінер.

Поета неабияк цікавило нове мистецтво, яке розквітло в столиці Франції, тому в Парижі він зблизився з багатьма авангардистами — художниками і скульпторами. Аполлінер був знайомий і з українськими митцями-модерністами, зокрема він спілкувався з новаторською групою українських скульпторів-«бойчукістів», заснованою видатним митцем Михайлом Бойчуком1.

1 Михайло Бойчук — український художник, графік і скульптор, уродженець Теребовлянського повіту (Королівство Галичини і Володимирії). Був лідером групи «бойчукістів» і одним із засновників монументального мистецтва в Україні. Навчався у Львові та Кракові, у Віденській і Мюнхенській академіях мистецтв. У Парижі, зокрема, вивчав творчість Пабло Пікассо, захопився ідеями антитрадиційного мистецтва.

У Львові М. Бойчук займався розписом церков і реставрацією ікон. З приходом радянської влади відбував заслання, після звільнення у Києві займався проблемою збереження фресок, працював професором у Київському художньому інституті. У 1936 році він, його учні та дружина були заарештовані, а у 1937 розстріляні НКВС як «учасники терористичної групи».

Особливою подією в мистецьких колах Парижа стало знайомство Аполлінера у 1904 році з молодим художником Пабло Пікассо. Пізніше Пікассо назве зустріч із поетом «початком найчудесніших днів мого життя». Маловідомий тоді іспанський художник-авангардист став одним з основоположників кубізму в живописі. Він намагався надати предмету нового значення, акцентуючи увагу на його геометрії, об'ємі тощо, поєднуючи непов'язані між собою мотиви і образи.

Художники-авангардисти вразили Гійома Аполлінера своїм невизнанням авторитетів, іронічним ставленням до творчості уславлених митців. Поступово поет відходить від символізму, який на початку ХХ століття здається вже чимось застарілим, характеризуючись досконалою римою, складною образністю і витонченою мовою.

Смілива творчість юного іспанського художника надихнула Аполлінера на експерименти в поезії, у його віршах навіть з'явились образи з полотен Пікассо. Обидва митці зухвало кинули виклик усьому традиційному й авторитетному, сповідуючи цілковиту творчу свободу. Водночас паризькі художники визнали Аполлінера — автора численних рецензій на їхні роботи — лідером новаторського руху.

Поет-новатор

Гійома Аполлінера захопила революційна ідея поєднання різних видів мистецтва: музики, літератури та живопису. У рецензіях він багато писав про творчий метод Пікассо, пропагуючи кубізм в живописі й скульптурі та намагався втілити його принципи в літературі. Через це Аполлінера жартома назвали кубістом у поезії. Як у модерністських полотнах Пікассо бачили дійсність, розкладену на геометричні фігури, так і в ліриці Аполлінера у розрізнених образах, множинності тем, у поєднанні несподіваних асоціацій вгадувалася колажність кубізму.

Одного разу в 1907 році Пабло Пікассо сказав Аполлінеру: «Хочу познайомити тебе з твоєю нареченою». Художник представив заінтригованому другові талановиту художницю-ілюстраторку — 22-річну Марі Лорансен (1883—1956). Поет пристрасно закохався в цю маленьку тендітну дівчину, називав її своєю музою.

З Аполлінером пов'язана картина «Муза і Поет», на якій він зображений із коханою Марі Лорансен. Полотно створив друг митця — французький художник-примітивіст Анрі Руссо (1844—1910), який згодом здобув світову славу. Цікаво, що, працюючи над цим подвійним портретом, Руссо зняв з Аполлінера точні мірки (навіть носа і рота). Жартівлива манера, у якій зображена закохана пара, неабияк здивувала поета й дуже повеселила тендітну Марі. Цей портрет в історії світової культури став яскравим взірцем мистецтва авангарду.

Муза і Поет, 1908 рік

Хоча Аполлінер багато років писав вірші і друкував їх у періодичних виданнях, першу свою поетичну збірку «Звірослов, або Почет Орфея» він опублікував лише в 1911 році накладом 120 примірників. У збірці відчувається вплив французьких символістів, а назва перегукується з давньою формою «наукового» опису реальних і фантастичних тварин. Наслідуючи статті античних і середньовічних збірок, звертаючись до міфологічних образів, автор у віршованих рядках зображує тварин, яких герой давньогрецьких міфів Орфей зачаровував своїм довершеним співом. Мистецтво Орфея впродовж багатьох століть тлумачилося як священнодійство, здатне очистити світ від гріхів. Образ давньогрецького співця Аполлінер зробив центральною фігурою цієї поетичної збірки.

Історія одного злочину

7 вересня 1911 року Аполлінера несподівано заарештували. Його, іноземця, який із погляду тогочасної французької влади мав підозріле походження, звинуватили у викраденні з Лувра кількох давньоєгипетських статуеток і картини «Джоконда» («Мона Ліза»), написаної Леонардо да Вінчі. Згодом виявилося, що секретар Аполлінера промишляв крадіжками статуеток із всесвітньо відомого музею і переховував їх у квартирі поета. Це стало приводом для звинувачень, і митцеві довелося тиждень провести у в'язниці, принизливо доводити свою непричетність до крадіжок і впродовж кількох місяців відповідати перед судом. Ці спогади довго не давали спокою поетові:

...Ось ти в Парижі сидиш перед слідчим

Немов у злочинця у тебе вимагають свідчень

Збірка «Алкоголі», поема «Зона», переклад із французької Миколи Лукаша

Справа дійшла до того, що в газетах, які прагнули насамперед сенсацій, почали писати, що поляк Вільгельм Костровицький очолює міжнародну банду, яка промишляє крадіжками культурних світових цінностей!

Над Аполлінером, який був дуже вразливим і почав піддаватися паніці, нависла реальна небезпека засудження за злочин, якого він не вчиняв. Однак найбільше в цій ситуації вражає те, як швидко згуртувалися друзі Аполлінера: художники, поети, скульптори, мистецтвознавці. Зазвичай ці богемні завсідники паризьких кав'ярень і вечірок любили в очікуванні натхнення весело проводити час, вести довгі розмови про мистецтво і вважали себе далекими від суспільного життя. Проте, коли їхній товариш потрапив у біду, вони зробили все можливе, аби йому допомогти.

Тими днями в Парижі розгорнувся цілий рух за визволення Аполлінера: в одному з кафе організували пункт інформування про перебіг слідства, шкільний товариш Костро взяв на себе обов'язки адвоката. Щодня у пресі друкували статті когось із діячів культури на захист підозрюваного. Також, щоб визволити поета із цієї жахливої історії, справжній злочинець, який давно залишив Париж, надсилав до поліції анонімні листи із зізнаннями, а як доказ доправив до редакції однієї з газет викрадену з експозиції статуетку.

Аполлінера не засудили, але його репутації було завдано сильного удару. Коли в 1913 році його кандидатуру висунули на здобуття престижної літературної Ґонкурівської премії, поет не отримав її саме через неприємну історію з Лувром.

Ґонкурівську літературну премію присуджують за твори, написані французькою мовою. Нагорода названа на честь відомих письменників XIX століття — братів Жуля і Едмона Ґонкурів.

Едмон де Ґонкур (1822—1896) заснував Ґонкурівське літературне товариство (або Гонкурівську академію) для сприяння розвиткові французької літератури. Щорічну Премію десять членів журі присуджують від 1903 року й донині. Нагорода має суто символічний характер, на сьогодні вона складає 10 євро. Однак літературна Ґонкурівська премія залишається однією з найпрестижніших у світі.

«Джоконду» знайшли через два роки в італійській Флоренції, коли крадій намагався продати її місцевому музею. Проте наслідком кримінального слідства стала депресія поета. Він уважав, що таке необґрунтоване звинувачення йому висунули тільки через те, що формально він був іноземцем. Гійом Аполлінер звернувся до влади із проханням надати йому громадянство, але йому відмовили.

Несподівано в 1912 році добігли кінця й бурхливі стосунки Аполлінера з Марі. Біографи припускають, що її матері, простій вишивальниці, не подобався зв'язок доньки з цим яскравим та екстравагантним чоловіком, інтелектуалом, який потрапляв у скандальні історії. Поет важко переживав розрив із Марі, яка доволі швидко вийшла заміж за багатого аристократа.

Етап зрілої творчості

Друзі серйозно непокоїлися за душевний стан поета, який після ув'язнення дуже змінився, вони хотіли придумати для нього якусь цікаву справу. У 1912 році товариші запропонували Гійому Аполлінеру разом заснувати мистецький журнал «Паризькі вечори». Митець з ентузіазмом погодився, став активним дописувачем у часописі, а згодом і його головним редактором. Із часом журнал «Паризькі вечори» перетворився на успішне й авторитетне видання.

Оскільки Аполлінер як редактор мистецького журналу жваво цікавився всім, що можна було назвати оригінальним, спрямованим на створення нових форм та ідей, він рецензував роботи «нових художників», які брали участь у Паризьких виставках початку ХХ століття. Сучасники вважали, що завдяки Аполлінеру французька публіка навчилася сприймати і захоплюватися кубізмом — мистецьким напрямом, який далеко не всі розуміють і в наш час.

До речі, Гійом Аполлінер став першим поетом, чиї портрети були написані в стилі кубізму і виставлені на загальний огляд. Загалом збереглося чимало його портретів, позаяк художникам подобалося зображувати цього могутнього й енергійного чоловіка.

Відстоюючи позиції авангардизму, Аполлінер виявив, що естетичні принципи цього напряму не сприймали навіть працівники його редакції, виховані на традиціях академічного мистецтва. Аполлінерові, наприклад, довелося активно обороняти від нападок творчість українського скульптора-кубіста Олександра Архипенка1. Через конфлікт із редакцією Гійом навіть на якийсь час покинув роботу в журналі.

1 Олександр Архипенко (1887—1964) — скульптор і художник, представник кубізму. Уродженець Києва, за участь в учнівських страйках 1905—1907 років, до яких мав стосунок і киянин Михайло Булгаков, був виключений із художнього училища. З 1908 року Архипенко жив у Парижі, разом із Пабло Пікассо і Казимиром Малевичем (роботи Малевича використано для оформлення заставки на сторінці 90) брав участь у мистецьких виставках. Жив у Німеччині і США, отримав американське громадянство. Картини Олександра Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу.

У 1913 році Аполлінер видав збірку «Алкоголі. Вірші 1989—1913», у якій помітні риси авангардизму. До книжки увійшли найкращі поезії, створені за 15 років. Серед них були і вірші, в яких оплакувалося втрачене кохання. Твори Аполлінера спричинили шалений шквал критики, через що запальний митець навіть хотів викликати на дуель одного зі своїх опонентів. Друзі-«секунданти» намагалися все звести на жарт, та поет таки домігся вибачень від автора рецензії.

Кубістичний портрет Аполлінера роботи Пабло Пікассо, 1913 рік

Однак творчість митця поступово завойовувала щирих прихильників, і не тільки у Франції, а й за її межами. Гійом Аполлінер збагатив поезію новими образами. Він відмовився від абстрактної мрійливості, щиро сповідаючись у власних переживаннях.

Перша світова війна й останні роки життя

Під час Першої світової війни поет у 1915 році пішов добровольцем на фронт, аби довести свою відданість Франції, хоча й досі не був громадянином цієї країни. Гійом Аполлінер служив в артилерії і піхоті, спочатку був рядовим, однак згодом дослужився до офіцерського звання лейтенанта.

На відміну від багатьох митців Гійом Аполлінер — донедавна проникливий співець душевних мук — почувався на фронті цілком упевнено. Товариші згадували надзвичайну мужність і завзятість Аполлінера на полі бою. І Франція нарешті оцінила відданість поета: за особливу відвагу Вільгельма Костровицького як героя нагородили Воєнним Хрестом і надали йому довгоочікуване громадянство. А доля подарувала, нарешті, омріяне щасливе кохання.

Через тиждень після отримання громадянства Аполлінера було важко поранено в голову — уламок снаряда пробив каску. Поет почав втрачати рухомість руки, а пізніше — й усієї лівої сторони тіла. Аполлінер переніс складну, але успішну операцію, однак друзі помітили, що в нього з'явилися напади дратівливості.

Гійом Аполлінер після повернення в Париж продовжував багато писати, одружився з юною Жаклін Кльоб і видав збірку прози. Велику поетичну збірку «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» митець присвятив своєму другові, який загинув на війні. Ця книжка була надрукована у 1918 році, на жаль, посмертно.

Після повернення з фронту письменник прожив лише два роки. В останні місяці Першої світової війни Європу охопила наймасовіша пандемія іспанського грипу. «Іспанкою» за півтора роки заразилося близько 550 млн людей, а загинуло від неї — понад 50 млн! Тридцятивосьмирічний поет, ослаблений після поранення, заразився цим жахливим грипом і помер у лікарні 9 листопада 1918 року, не доживши до кінця Першої світової війни лише 2 дні.

Для тих, хто хоче знати більше

У 1913 році стався цікавий епізод, пов'язаний з Україною. На художній виставці в Парижі Гійома Аполлінера зацікавила відома картина Іллі Рєпіна «Запорожці», яку, весело сміючись, розглядали відвідувачі. Олександр Архипенко пояснив Аполлінеру, що на картині зображено історичний епізод, коли козаки-запорожці писали листа турецькому султанові. Поет був у захваті від цієї розповіді і створив віршований варіант «Відповіді запорожців турецькому султану», яку з-поміж інших поезій включив до нової збірки віршів «Алкоголі». Цей вірш цілком відповідає вільному духові епатажу авангардної поезії:

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь

Ти тюлькою на честь ісламу

І палями обгородивсь

Швидка напала твою маму

І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп'я вкрило

Тобі все тіло мов шпориш

Конячий зад свиняче рило

Побережи дурний свій гріш

На масті та святе курило

Переклад із французької Миколи Лукаша