Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 10 клас. Міляновська - Нова програма

ТРАДИЦІЇ Й НОВАТОРСЬКІ ЗМІНИ В ПОЕЗІЇ СЕРЕДИНИ І ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

Середину XIX століття називають «кризовою»: торгово-промислова криза в Англії, що позначилася на економіці всієї Європи; революції у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині; жорстокі розправи з робітничими бунтами. Усе це стало поворотною точкою в історії багатьох країн Європи.

Здавалося, що в епоху «заліза» й електрики, «торгашів» і цинічних політиканів настав час приборкання романтичних ілюзій, упокорення бурхливої уяви митця. Доба титанів минула. Романтизм поступається творам або з гострою соціальною тематикою, або з пропагуванням обивательської доброчесності; або творам із цілковитим запереченням брутальної дійсності заради високого Мистецтва.

У мистецтві другої половини XIX століття у формуються два протилежні полюси. Митці одного табору активно обговорюють нагальні суспільні проблеми (Чарльз Діккенс, Федір Достоєвський, Микола Нєкрасов), тлумачать літературу як своєрідну трибуну проти соціальної несправедливості. Митці другого табору уникають зображення грубої реальності і створюють нову концепцію «чистого мистецтва», в якому нема місця бруду, злидням і стражданням.

На тлі суспільного розчарування і відчуття марноти існування, що панували в колах інтелігенції другої половини XIX століття, відбувається бурхливий розквіт французької поезії, яка впевнено виборола першість у Німеччини й Англії. Виникає чітка межа між реалістичною і нереалістичною літературою, між об’єктивним і суб’єктивним зображенням дійсності.

Французькі митці проголосили нові закони лірики, заперечуючи будь-які правила, що могли обмежувати творчу свободу. У той час, коли навіть християнство зазнало шаленого тиску з боку «аморальної науки» (зокрема дарвінівської теорії походження видів), коли наукові концепції змусили цілі покоління зануритися у сумніви безвір’я і страх безбожжя, а духовність була замінена гонитвою за прибутками, письменники зуміли надати мистецтву особливого значення.

Ще донедавна німецькі й англійські романтики шукали зв’язок людини і природи, протиставляючи її суспільству. Вони намагалися побачити в реальному світі певні символи, розгадати таємні знаки і прагнули відобразити їх мовою Поезії. Видатний французький романтичний прозаїк і поет XIX століття Віктор Гюго (1802-1885) писав: «Для поета все символічне; він намагається в образах і порівняннях знайти... мову, дану людині Богом. Будь-яке явище і будь-яка істота приховує у собі таємний зміст, який потрібно розкрити».

Водночас у французькій літературі другої половини XIX століття з’явилися поети, які крізь усю свою творчість пронесли переконання, що внутрішній світ людини не менш цікавий, не менш таємничий і не менш прекрасний (або жахливий), ніж Усесвіт. Шарль Бодлер, Поль Верлен, Артюр Рембо належали до тих нових митців, які зосереджено вивчали «власну душу», виявивши у своїй особистості безмежну мінливість станів і настроїв, надихаючись спостереженнями над власним «я». Новаторська лірика цих французьких поетів продемонструвала світові небувалу навіть для нашого часу відвертість і гранично глибинний психологізм. Своєю творчістю вони підготували ґрунт для символізму, розквіт якого відбувся у 1880-х роках.

Французькі символісти відмовилися від зображення надмірних романтичних пристрастей, вважаючи романтизм як літературний напрям застарілим. Також вони ігнорували змалювання життєвих проблем, уникали соціальних і політичних питань, притаманних реалізму. Ідеалом символістського відображення світу вважали музику, яка без жодного слова, лише за допомогою звуків могла передати все багатство суб’єктивних переживань композитора, викликавши цілу бурю почуттів у душі слухачів. Саме тому поети-символісти багато сил віддавали роботі зі словом, намагаючись наділити вірші особливою музикальністю, здатністю навіювати настрої.

Нова ідеологія мистецтва була запропонована у Франції поетами-учасниками групи «Парнас»1, яка отримала свою назву від назви літературного альманаху «Сучасний Парнас» (видавався з 1866 по 1876 роки). «Парнасці» вважали, що митець має служити Красі, високому Ідеалу, сповідували ідею «мистецтво заради мистецтва», чималу увагу приділяючи чистоті поетичного слова і філігранній роботі над кожним віршорядком. До речі, символістів прикро вражала поетична недбалість їхніх попередників-романтиків, які в гонитві за яскравістю образів і силою пристрастей нерідко забували про досконалість поетичної мови.

Якщо реалісти бачили в художникові науковця, який має прискіпливо вивчати усі життєві проблеми і відображати їх безумовно правдиво, то у творчості «парнасців» художник піднімається до рівня священнослужителя, жерця, який повинен служити новій релігії — Мистецтву. Тільки воно може подарувати справжню інтелектуальну і духовну насолоду, стати опорою й очистити від принизливих сутичок із буденністю. Тільки в мистецтві, у витонченій «вежі зі слонової кістки», там, «де зорі світять яскравіше і не чутно дурнів», творча особистість може знайти прихисток від міщанської ситості, власної самотності і набути нового сенсу життя й душевної гармонії.

Література для символістів — це храм, у якому отримують спасіння і душі тих, хто творить, і тих, хто споглядає ці творіння. Байдужі й зверхні до обивательщини, «парнасці» зверталися до теми природи, до міфології, історії, давніх релігій, до емоційних переживань, продовжуючи деякі традиції романтизму. Вплив естетики «парнасців» позначився на всій європейській поезії кінця XIX століття.

Літературні рухи другої половини XIX століття підготували розвиток модерністських напрямів на початку XX століття. Мистецтво модернізму називають «антиреалістичним» та «елітарним», воно нерозривно поєднане з експериментаторством, і у центрі його уваги — людина та її суб’єктивні переживання. Причому суб’єктивність полягала не лише у зображенні особистих переживань, а й у суб’єктивному (необ’єктивному) змалюванні дійсності. Керуючись принципом «я так бачу світ», митці отримали цілковиту свободу самовираження і вибору художніх образів.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ДЕКАДАНС. НЕОРОМАНТИЗМ

Термін «декаданс» із пізньолатинської мови перекладається як «занепад», «розпад». В античні часи цим словом в історії народів позначали кризу, що виявлялася в політиці, культурі, в загальному світосприйнятті людей.

1 Назва літературного угруповання французьких поетів походила від назви священної гори в Греції. За віруваннями еллінів, на Парнасі жив бог Аполлон — покровитель мистецтв і музи. Пізніше Парнасом стали називати символічну обитель митців.

Юна декадентка (картина Рамона Касаса, 1899 рік)

У XIX столітті після поразки Французької революції 1848 року, яка завершилася кривавим терором і відновленням монархії, Європою поширилися настрої приреченості й розчарування. Романтичне бунтарство, віра в суспільні перетворення, в особливу місію сильної особистості були зруйновані.

Спустошеність, утома й самотність — ось мотиви, які запанували серед романтиків середини XIX століття. Прибічники пізнього романтизму, засудивши бездуховність суспільства, відцуралися будь-яких соціальних мотивів і замкнулися на ідеї «вічного мистецтва».

У французькій літературі з появою Фредеріка Стендаля і Оноре де Бальзака реалізм ще з 1830-х років активно завойовував свої позиції і впродовж наступного періоду утверджувався як прогресивний напрям. Тому романтична трагічність світосприймання, спроба відсторонитися від соціальних проблем була сприйнята деякими критиками як крок назад, як мистецький занепад.

Тому слово «декаданс» було вжите критиками як образливе і принизливе щодо французького романтизму, похмурі настрої якого перегукувалися з літературою далекого Середньовіччя. На їхню думку, романтизм уже вичерпав себе, поступившись тверезому реалізму.

Водночас у другій половині XIX століття ціла низка митців (серед них Шарль Бодлер, Поль Верлен і Оскар Вайльд), відверто декларуючи антиреалістичне спрямування своєї творчості, з гордістю оголосили себе декадентами, тобто виразниками занепадницьких, кризових, хворобливих настроїв декадансу у хворому суспільстві. Декаденти вважали будь-яку активну дію позбавленою сенсу, а себе — приреченими на постійні муки душі.

Класна дошка

Прикметні риси декадансу

• песимізм, меланхолійність;

• відмова від соціальної тематики;

• відмова від принципів реалізму у мистецтві;

• трагічне світосприймання, самотність;

• пасивна споглядальність, бездіяльність;

• пропагування «мистецтва заради мистецтва»;

• суб’єктивність переживань;

• заперечення практичної користі мистецтва;

• експериментаторство в образній системі й засобах виразності;

• заперечення будь-яких обмежень для самовираження митця

Меланхолійне мистецтво декадансу було пов’язане з новими нереалістичними літературними напрямами, що визначило його особливі риси. З одного боку, митцям-декадентам був огидний світ наживи і лицемірної моралі, а з другого — вони відмовилися від громадянської та соціальної тематики, від місії служіння народові. Вони, заперечуючи в мистецтві поняття добра і зла, вважали, що митець має бути абсолютно вільним у своєму бажанні чи небажанні звертатися до певних тем і проблем.

Декаденти відкидали принципи реалістичного відтворення життя і будь-які спроби втиснути дійсність у логічно-побутові рамки зображення. Вони заперечували підпорядкування мистецтва певним правилам і схемам, шукали нові форми й образи, були предтечею модернізму — ідейно-естетичного руху, що виник наприкінці XIX століття і, об’єднавши різні мистецькі напрями, існує досі.

Також у літературі Європи на межі XIX і XX століть виникла нова течія — неоромантизм. Ця течія — своєрідна реакція, з одного боку, на докладне (а деколи навіть дріб’язкове) відтворення життєвої повсякденності в реалізмі, а з другого — реакція на пасивність і меланхолійність нереалістичних творів літератури, з їхніми невиразними переживаннями і прагненнями відірватися від буденщини.

Неоромантики певною мірою звернулися до настроїв і традицій романтичного мистецтва, відродивши активну дію та яскраві характери. Вам відомі пригодницькі твори, автори яких (Роберт Льюїс Стівенсон, Жуль Верн, Джек Лондон, Редьярд Кіплінг, Олександр Грін та інші) зображували подвиги, екзотичні подорожі, важкі випробування, що випали на долю непересічних особистостей. Також до неоромантизму належать детективні твори, присвячені розкриттю похмурих таємниць і моторошних злочинів (Артур Конан Дойл).

Неоромантизм був притаманний не лише літературі, а й іншим видам мистецтва, зокрема живопису і музиці.

Класна дошка

Прикметні риси неоромантизму

• культ пригод і небезпек, активний розвиток дії;

• переконаність, що кожна людина може стати непересічною особистістю;

• зображення екзотичних країн;

• відмова від меланхолійності і споглядальності декадансу;

• відмова від деталізації та повсякденності реалізму;

• відмова від зображення соціальних негараздів;

• протистояння вишуканості естетизму;

• використання контрасту, антитези;

• пропагування оптимістичного світогляду

Радимо прочитати

Ренсом Ріггз «Дім давних дітей»