Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Міляновська - Нова програма

ОДІССЕЯ

(уривки)

Заспів (Пісня 1, вірші 1-21)

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:

Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,

Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.

Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,

Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,

В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

В круговороті часу, коли рік надійшов відповідний

І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

Скрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,

Крім Посейдона, — гнівом його Одіссей богорівний

Вічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.

Аед Демодок (пісня 8, вірші 486-520)

А після того як голод і спрагу вони вдовольнили,

До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:

«Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, —

Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,

Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,

Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,

Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.

Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом

Під Іліоном коня дерев’яного постать зробили,

Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,

Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.

Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,

Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно

Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче».

Одіссей у царя феаків Алкіноя (фрагмент картини Франческо Айєца, 1815 рік)

Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,

З того почавши, як враз на свої добропалубні судна

Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,

Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,

Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, —

Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.

Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,

Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:

Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,

Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,

Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.

Саме останнє оце і було те, що статися мало,

Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме

Постать велику коня дерев’яного, де заховались

Кращі з аргів’ян, готуючи смерть і загибель троянцям.

Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,

З схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.

Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе,

Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку

Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.

Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного

І переміг при сприянні великої духом Афіни.

Одіссей і кіклоп Поліфем (пісня 9, вірші 181-566)

Ледве з досвітньої млн заясніла Еос розоперста,

Скликав супутців своїх я на збори і так до них мовив:

«Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом

Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду

Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують,—

Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні».

Мовивши так, зійшов я на свій корабель і супутцям

Вийти на нього звелів і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу,

Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч

Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий

Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих

Каменів, зверху ж і сосни рослії, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався

У самотині своїй і ніяких не відав законів.

Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишатись,

При кораблі, й стерегти корабля свого якнайпильніше;

Сам же, дванадцять обравши між ними супутців найкращих,

Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким

Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта.

Швидко добралися ми до печери, але не застали

Велетня в ній, — десь пас він отару свою густорунну.

От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:

Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята

В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:

Старші — окремо, окремо від них середульші, й окремо —

Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,

Глеки й дійниці були приготовані там для удою.

Товариші почали всіляко мене умовляти, —

Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше

Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари

Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.

Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще, —

Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?

Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.

От ми розклали вогонь, і жертву принесли, й самі вже,

Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,

Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок

Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.

З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.

Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.

Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок

Тих, що доїти їх мав, а самців — баранів із козлами —

Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.

Потім камінь підняв величезний і вхід до печери

Ним завалив, — не могли б того каменя зрушити з місця

Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні, —

Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Білого він молока на кисле узяв половину.

Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу.

Швидко із справами цими упорався, потім ще й ватру

Сам розпалив, і нарешті побачив він нас і промовив:

«Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете вологим,

В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,

Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?»

Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:

Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд потворний.

В відповідь все ж я до нього з такими звернувся словами:

«Родом усі ми ахеї, додому вертаємо з Трої,

Та, супротивними гнані вітрами над хланню морською,

Збились з путі, і на інших шляхах та на іншій дорозі

Ми опинились, — Зевсова, видно, на те була воля.

Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,

Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.

Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани».

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

«Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!

Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідодержавця,

І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.

Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити

З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.

Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині

До суходолу пристав — далеко чи близько, щоб знав я».

Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,

Мав-бо я досвід і хитрими мовив до нього словами:

«Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потрясатель,

Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі

Вашого краю, — вітром сюди його з моря загнало.

Наглої смерті, проте, із супутцями я врятувався».

Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем нічого,

Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,

Двох, як щенят, ухопив і з силою ними об землю

Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі розіллявся.

Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них він вечерю.

Все він пожер, наче лев, що годується в горах, нічого

Не залишив — ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.

Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простягали,

Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.

А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерний

М’ясом людським, молоком нерозбавленим їжу запив він

І між овець у печері своїй спочивати розлігся,

Духом відважним тоді таку я подав собі раду:

Ближче підкрастись і, меч свій нагострений з піхов добувши,

Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,

Де печінки під осердям, — та інша затримала думка:

Всі ми в печері отут загинули б марною смертю,

Бо від високих дверей не змогли б одвалити руками

Камінь той величезний, що велетень ним завалив їх.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос1 дожидали.

1 Еос — богиня ранкової зорі; тобто мандрівники чекали світанку.

Ледве з досвітньої млн заясніла Еос розоперста,

Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко із справами цими упорався, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них сніданок.

Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,

Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце

Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару

В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,

Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму така найкращою видалась рада:

Біля кошари лежала кіклопова палиця довга —

Стовбур сирої маслини, — зрубав її він, щоб ходити

З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче

Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,

Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозить, —

Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.

Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я

Й товаришам передав, обстругати його наказавши.

Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши

Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.

Потім старанно його заховав я під гноєм, якого

Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,

Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,

В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.

Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я

Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.

Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.

Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,

Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,

Передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.

Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,

Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.

Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,

З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок:

«Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського, —

Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось

Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь на мене

Й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.

Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати

З інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!»

Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав

Те він солодке питво і ще зажадав його вдруге.

«Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення

Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,

Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне

В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.

Це незрівнянне вино, це нектар, це амбросія справжня!»

Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.

Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино уже зовсім йому затуманило розум,

Я із солодкими знову до нього звернувся словами:

«Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я

Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти.

Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,

Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають».

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

«Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я

Товаришів його всіх, — оце тобі й буде гостинець».

Так він сказав, похитнувся і навзнак упав, і, зігнувши

Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний

Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали

М’яса людського шматки, — сп’янівши, почав він блювати.

Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову

Він розігрівся, як жар, а тим часом відваги словами

Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.

Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши

Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,

Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж

Товариші поставали — бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно

В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,

Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну,

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили

Велетню око, і пасока тепла струмила навколо.

Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері,

З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав

З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,

З люттю від себе її жбурнув обома він руками

Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві

Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,

Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:

«Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш

В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?

Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?

Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить?»

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

«Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!»

Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

«Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє,

То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, —

Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!»

Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,

Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.

Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,

Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу,

Сів посередині в дверях і широко руки розставив,

Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався!

Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,

Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті

Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я.

Гарних, ставних там чимало було баранів густорунних,

Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.

Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим

З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому.

Я їх по троє зв’язав, — ніс когось під собою середній,

Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я...

Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,

Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим

Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть божественну,

Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої млн заясніла Еос розоперста,

Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,

А неподоєні матки замекали голосно в стійлах —

Понабухали в них вим’я. А їхній господар, жорстоким

Мучений болем, усім баранам, що йшли поуз нього,

Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,

Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось.

Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю

Й мною обтяжений, я ж — передумав тоді вже багато.

Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній:

«Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній

Ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду.

Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих

Пастися травах, перший збігав і до хвилі річної,

Першим також поспішав до кошари своєї вернутись

Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш,

Мабуть, ти ока господаря, — злий чоловік його випік

З товаришами лихими, вином мій стуманивши розум.

Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої!

Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово

Вимовить, ти б розказав, де від гніву мого він сховався.

Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба

Всю цю печеру оббризкав, — тоді б я своє заспокоїв

Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв».

Так промовляючи, він барана випускає за двері.

Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари спинились,

Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.

Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,

Їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати

На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали —

Тих, що уникнули смерті, — й загиблих оплакали гірко.

Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши,

Я не дозволив, — загнати звелів пишнорунну отару

На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати:

«Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, в якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,

Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати

Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!»

Так я промовив. Його ж іще більша злоба охопила.

Верх од гори відломив він великої й так його кинув,

Що поблизу корабля темноносого впав той уламок,

Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду, —

З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,

Моря приливом нас знову до самої суші пригнало.

Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею

Я відштовхнув корабель, а супутцям кивнув головою,

Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,

Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони — веслували.

Тільки як далі від берега вдвоє уже одпливли ми,

Знов я кіклопа гукати хотів; та навкруг навперейми

Товариші мене лагідно так почали умовляти:

«Знову, безумний, ти хочеш цю дику людину дражнити?

Щойно він, кинувши скелю у море, погнав корабель наш

Прямо на берег, і ми уже зовсім загинути мали!».

Так говорили вони, та не слухало серце відважне,

Й знову до нього покликнув я, гнівом в душі спалахнувши:

«Гей ти, кіклопе, якщо тебе з смертних хто-небудь спитає,

Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати —

Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець,

Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку».

Так я покликнув, а він заричав ось такими словами:

«Горенько! Як воно давнє збулося богів віщування!

Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий,

Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим, —

Так і постарівся він, віщуючи тут між кіклопів.

Він провістив мені те, що статися має зі мною,

Як я від рук Одіссеєвих зору позбавлений буду.

Завжди чекав я, що прийде великий на вигляд, прекрасний

Муж в нашу землю колись, великої сповнений сили.

Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок

Ока позбавив мене, вином затуманивши розум».

Одіссей і кіклоп (картина художника Арнольда Бекліна, 1896 рік)

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

«Мав би я силу, то враз і душі б тебе, й віку позбавив

І відіслав би в оселю Аїда так певно, як певно

Те, що вже ока не зцілить тобі й сам землі потрясатель».

Так відповів я, а він тоді став Посейдона-владику,

Руки у зоряне небо здіймаючи, ревно благати:

«Згляньсь, Посейдоне, землі потрясателю темногривастий!

Якщо я син твій і гордий моїм ти зватися батьком,

Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,

Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку.

А як судилось у власну йому повернутись оселю,

Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну,

Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті, —

Лиш на чужім кораблі, — і дома лиш горе застане».

Так він молив і благав, і почув його темногривастий.

Камінь ще більший тоді ізнов Поліфем піднімає

Й, ним розмахнувшись, з такою він силою кидає знову,

Що аж позад корабля темноносого впав той уламок,

Ледь у стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,

Хвилею нас понесло і вперед аж до суші погнало.

Скоро на острів ми той прибули, де лишилися наші

Добре оснащені судна і журно сиділи навколо

Наші супутники всі, що так довго на нас дожидали.

Витягли ми тоді свій корабель на пісок прибережний,

Далі посходили всі на берег шумливого моря.

Стадо ж кіклопове ми, з корабля ізігнавши місткого,

Нарівно всім поділили — без пайки ніхто не лишився.

Все поділивши, дали мені ще барана додатково

Товариші в наголінниках мідних. На узбережжі

Я чорнохмарному Зевсу Кроніду, що всім володіє,

В жертву спалив його стегна. Та жертви, проте, не прийняв він,

Всі-бо мої кораблі добропалубні вже він замислив

Занапастити з моїми супутцями вірними разом.

Одіссей у Кіркеї (пісня 10, вірші 91-399)

Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали

В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.

Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,

Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.

Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,

Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,

З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов, —

Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.

Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся

Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,

Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.

В мислях своїх і в душі я почав міркувати: чи далі

Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий?

Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще

Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя,

Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,

Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.

Ледве з досвітньої млн заясніла Еос розоперста,

Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:

«Слухайте слів моїх ви, що злигоднів стільки зазнали!

Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,

Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він

Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам

Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.

Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив

Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,

Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима

Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».

Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:

Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,

Люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,

Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,

Але ніякої з того плачу не було їм користі.

Товаришів своїх у наголінниках мідних надвоє

Я розділив і старшин на обидва загони поставив:

В першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.

От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;

Випав тоді жеребок Еврілохові, мужньому серцем.

В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє

Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.

В виярку скоро на видному місці вони відшукали

Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.

Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,

Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.

Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,

Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.

Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;

Ткала вона за верстатом великим, — таке тонкорунне,

Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.

Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших

Став говорить, — він із них найдостойніший був, найвірніший:

«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим

Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово —

Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»

Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.

Вийшла небавом вона й, відчинивши осяйливі двері,

Їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Лиш Еврілох, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;

Ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши,

З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих

Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.

Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом

Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.

Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать

Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.

Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут

Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли

Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.

Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий

Звістку подати сумну про долю супутників любих.

Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,

Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами

Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.

Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,

Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:

Кіркея перетворює супутників Одіссея на свиней (картина Антоніо Темпести, 1606 рік)

«Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,

В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,

Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.

В домі тім жінка чи, може, богиня яка за верстатом

Дзвінко співала, — її викликаючи, ми загукали.

Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,

Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Зникли усі вони зразу, — ніхто уже з них не вернувся.

Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався».

Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,

Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою

І провести мене тим же звелів Еврілохові шляхом.

Він же, коліна мої обома обійнявши руками,

З ревним риданням слово до мене промовив крилате:

«Ні, не веди проти волі туди мене, паростку Зевсів, —

Краще лишімось, бо знаю — не вернешся сам ти й не вернеш

Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,

Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої».

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

«Що ж, Еврілоху, лишайся, як так уже хочеш, на місці,

Їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,

Сам же іду я — мене нездоланна веде неминучість».

Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.

Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти

Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.

Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому

Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий

З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.

Взявши за руку мене, він назвав на ім’я і промовив:

«Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,

Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея

Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.

Їх визволяти ідеш ти? І сам, кажу тобі, цілий

Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.

Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.

Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї

Сміливо йди, — з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.

Я розкажу тобі все про підступне Кіркеї лукавство:

Суміш вона приготує і зілля підсипле у неї,

Тільки тебе не здолає той чар, — того не допустить

Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.

Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,

Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий —

Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,

Ти ж і не думай ложа богині зрікатись, звільнила б

Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.

Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,

Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,

Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати».

Слово це мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,

Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.

Корінь був чорний, а цвіт — немов молоко білопінне.

«Молі» назвали його небожителі, — смертній людині

Рвать небезпечно його, лиш богове це можуть всевладні.

Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,

Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї

Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.

Перед дверима богині розкішноволосої ставши,

Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,

Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,

В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.

Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,

Срібноцвяховане крісло, під ним і для ніг був ослінчик.

Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, сама зготувала

Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.

Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,

Києм мене вперезала й, окликнувши, мовила владно:

«Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!»

Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,

Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

Скрикнула вголос вона, і підбігла, й, коліна обнявши,

З ревним риданням до мене промовила слово крилате:

«Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?

Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,

Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув —

Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,

В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.

Мабуть, і є Одіссей ти бувалий, — про те, що він прийде,

Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.

Ідучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.

Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе

Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,

Серце довірливо ми одне перед одним відкрили».

В домі тим часом чотири служниці її клопотались —

Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.

Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,

Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.

Ключниця хліба внесла й поклала на столику тому;

Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,

Стала припрошувать, але душа не лежала до того.

В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.

Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі

Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком,

Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:

«Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,

Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?

Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись,—

Я ж поклялася тобі великою клятвою нині».

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий

Їжею міг би й питтям вдовольнятися, поки на власні

Очі супутників він не побачив своїх на свободі?

Щиро просила ти їсти і пити, — то дай, щоб на власні

Очі я вільними бачив також і супутників милих».

Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв

Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,

Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.

Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,

Кожну із них по черзі вигойною маззю мастила.

Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді

Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.

Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,

Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.

Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.

Потім усі заридали тужливо, — їх лемент страшенний

Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.

Переклад із давньогрецької Бориса Тена

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. Поясніть відмінність між авторською і народною творчістю. Чому твори «Іліада» та «Одіссея» називають авторськими, тобто літературними?

2. Який цикл міфів покладено в основу сюжету епічної поеми Гомера «Одіссея»?

3. Що вам відомо про головного героя цієї поеми?

4. Розкажіть, з якою метою Одіссей прийшов до печери кіклопа? Чому він не послухав поради своїх супутників? У чому, на його думку, полягав закон гостинності?

5. Що сталося після приходу до печери її господаря?

6. Знайдіть у тексті опис його зовнішності і житла. Як ці описи характеризують персонажа?

7. Який вихід Одіссей зміг знайти із жахливого положення? Що свідчить про його винахідливість?

8. Доведіть, що кіклопа занапастила жорстокість і пиятика.

9. Що, на вашу думку, символізує образ потворного велетня Поліфема? Які небезпеки чекали тогочасних мандрівників на шляху?

10. Яка пригода сталася на острові Кіркеї? На прикладі цього епізоду доведіть, що небезпека необов’язково повинна мати потворний вигляд.

11. Доведіть, що деколи Одіссею властива нерозважливість і легковажна хвальковитість.

12. Прокоментуйте слова Одіссея: «Мене нездоланно веде неминучість».

13. Що, на вашу думку, символізує образ мандрівника-Одіссея?

14. Спробуйте уявити, що повинні були пережити Пенелопа та її син Телемах впродовж довгих років чекання.

15. Що, на вашу думку, символізує образ Пенелопи, дружини Одіссея?

16. Визначте головну ідею епічної поеми Гомера «Одіссея».

Мистецька галерея

У світовому кінематографі відомо чимало екранізацій поем Гомера, серед них є і художні фільми, і серіали. Одна з найвідоміших кіноверсій — знятий у США в 1997 році режисером Андрієм Кончаловським 176-хвилинний телевізійний фільм «Одіссей» за мотивами поеми Гомера.

Одіссей

Телемах

Пенелопа

Афіна

Для тих, хто хоче знати більше

Тривалі подорожі Одіссея цікавили багато поколінь дослідників і мандрівників. Учені ще з античних часів намагалися з’ясувати: «Куди плавав Одіссей?» Адже Середземномор’я не настільки велике, щоб по ньому плавати багато років! Ще давньогрецький астроном і географ Ератосфен (276 рік до нашої ери — 194 рік до нашої ери), який складав карти морів та суші і був першим, хто вирахував розміри Землі, уважно вивчав поеми Гомера, сподіваючись знайти корисні для себе дані. Однак, як уїдливо зауважив Ератосфен, — відповідь щодо маршруту подорожей славнозвісного Одіссея з’явиться лише тоді, коли знайдуть кушніра, який зшив мішок для вітрів Еола.

Із тексту поеми «Одіссея» і справді важко зрозуміти, які країни і народи відвідав цар Ітаки. З цього приводу існує понад сто версій, викладених у серйозних дослідженнях наших сучасників. Вони вивчали не лише тексти, описи народів і назви місцевостей, а й напрями вітру, течій, вимірювали можливі відстані.

Згідно з цими дослідженнями є припущення, що Одіссей на своєму кораблі вийшов за межі Середземного моря і побував у водах Атлантичного океану або ж плавав у Чорному морі. Також були висловлені гіпотези, що Одіссей досяг берегів Америки, Канади, і навіть Північного і Балтійського морів. Наприклад, земля феаків, згідно з припущеннями, розташована аж на норвезькому узбережжі.

Ірландський мандрівник Тім Северин, який здійснював подорожі слідами історичних діячів (зокрема, італійця Марко Поло) і вигаданих персонажів (наприклад, Синдбада-мореплавця), у 1985 році розробив гіпотетичний маршрут Одіссея і пройшов ним на спеціально збудованій копії давньогрецького корабля «Арго». До речі, на цьому самому судні він роком раніше відтворив шлях легендарної команди аргонавтів, які шукали золоте руно. Свої враження від подорожі Тім Северин описав у книзі «Експедиція "Улліс"1. Слідами "Одіссеї"».

1 Ім’я Одіссей із грецької перекладають як «той, що страждає» або «той, що сердить богів». У латинській мові використовувалася форма Улісс.

Інформаційно-цифрова компетентність

Компетентність спілкування іноземними мовами

Знайдіть в Інтернеті інтерактивну карту подорожей Одіссея «The Odyssey Map. A map of the locations in Homer’s Odyssey» або скористайтеся посиланням за QR-кодом на додаткові матеріали (№ 3 в переліку). Цю карту створила американська компанія, що спеціалізується на розробках геоінформаційних систем ESRI — Environmental Systems Research Institute (Інститут досліджень систем довколишнього середовища). За картою відстежте напрямок руху кораблів Одіссея та ідентифікуйте 14 точок, що позначають згадані у поемі локації. Перекладіть назви з англійської мови українською і запишіть їх у зошит.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. Поясніть назву поеми Гомера «Одіссея».

2. Порівняйте тематику поем Гомера «Іліада» та «Одіссея».

3. Розкажіть, що сталося з Одіссеєм після падіння Трої.

4. Через який учинок цар Ітаки так довго не міг повернутися додому?

5. У чому полягає основний конфлікт у поемі Гомера «Одіссея»?

6. Схарактеризуйте образ Одіссея. Порівняйте, яким постає Одіссей в «Іліаді» та «Одіссеї». Яких нових рис вдачі він набуває?

7. Якими душевними якостями вражають нас Пенелопа і Телемах?

8. Поясніть міфологічну основу епічної поеми «Одіссеї».

9. Згадайте зміст поеми «Енеїда» римського автора Вергілія (70-19 роки до нашої ери). Визначте спільні риси в «Одіссеї» та «Енеїді».

10. Що є спільного і відмінного в образах і долях Одіссея та Енея?

11. Доведіть, що римлянин Вергілій через багато століть написав поему, в якій наслідував грека Гомера.

Соціальна та громадянська компетентності

Одіссеєю в наш час називають складну і тривалу подорож; поверненням на Ітаку — повернення на батьківщину. Складіть невелику розповідь про свою Ітаку, чим вона є у вашому житті. Чому вам хотілось би повертатися додому після великої чи малої одіссеї?

Математична компетентність

Проаналізуйте схему: Гомер - Вергілій - Котляревський. Зробіть висновок про зв’язок української культури зі світовою.

Антична література (VIII століття до нашої ери - V століття нашої ери)

Література доби Середньовіччя (V - XIV століття) «Пісня про Роланда»

Література доби Відродження (XIV - початок XVII століття)

- італійська ренесансна література (Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка)

- англійська ренесансна література (Вільям Шекспір)

- іспанська ренесансна література (Мігель де Сервантес Сааведра)

Література XVII століття (бароко, класицизм) Луїс де Гонгора, Джон Донн, Мольєр

Література доби Просвітництва (XVIII століття)

Література XIX століття (романтизм, перехід до реалізму)

Література XIX століття (реалізм)

Література кінця XIX - початку XX століття (модернізм, символізм, імпресіонізм)

Література XX - XXI століття