Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Міляновська - Нова програма

РОМАН ФЕДОРА ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

Роман Федора Достоєвського «Злочин і кара» став надзвичайним явищем у світовій літературі і свідченням найвищої майстерності митця. Твір належить до реалістичного напряму літератури, а його жанр визначають як соціально-психологічний та соціально-філософський роман. Достоєвський, зосередившись на питаннях моралі і глибоких переживаннях героїв, на ставленні дійових осіб до навколишньої дійсності та на проблемах тогочасного суспільства, казав, що його твір — це «поточна дійсність».

Історія створення роману

Над «Злочином і карою» Ф. М. Достоєвський працював упродовж 1865—1866 років. Однак задум твору з’явився ще на каторзі, тому до роману ввійшли деякі враження письменника від перебування у Сибіру. Із надзвичайною майстерністю Достоєвський-реаліст досягає занурення читача у світ роману, причому не тільки на рівні ідей та психологічних станів героїв, а й на рівні відчуттів. Уважний і вдумливий читач відчуває «жахливу спеку» Петербурга, запах кислої капусти і пивних, краєчком вуха ніби чує верескливі голоси.

Будинок Раскольнікова (ілюстрація Іллі Глазунова, 1983 рік)

Письменник нерідко описує події, що сталися в його житті, та особисті враження. Навіть будинок, у якому мешкає Раскольніков, — це будинок, в якому жив сам Ф. М. Достоєвський. Дослідники припускають, що в основу сюжету Федір Достоєвський поклав події з газетної кримінальної хроніки 1865 року. Письменник міг знати про тогочасний судовий процес над 27-річним молодим чоловіком, який убив двох літніх жінок і викрав у них цінні речі. Проте головним завданням роману автор бачив не детективну головоломку, а детальний показ «психологічного процесу злочину»: планування вбивства, реалізацію задуму і наступні пекельні душевні муки.

Достоєвський прагнув з’ясувати, що може підштовхнути до кривавого злочину молоду освічену людину, здатну на найтонші душевні переживання і щире співчуття. Змальовуючи розвиток «несумісних» почуттів, автор говорив: «Я лише реаліст у найвищому сенсі, тобто зображаю всі глибини душі людської».

Спочатку Федір Достоєвський планував написати твір про сильну особистість, яка скоїла злочин і, залишаючись байдужою до суспільного осуду, не відчуває жодного каяття. Проте з роками ідея трансформувалася, письменник навіть спалив одну з початкових чернеток рукопису. Зрештою автор прийшов до створення цілої філософської концепції, якою герой керувався у своїх вчинках. Він змалював психологічний портрет не однієї людини, а цілого суспільства.

Зображуючи суспільні вади, письменник осмислює внутрішні причини людських пороків і вказує шляхи духовного відродження. Достоєвський писав: «Усе моє серце покладається у цей роман».

Образ Родіона Раскольнікова і його теорія

Головний герой роману Родіон Раскольніков, залишивши університет, навіть не намагається знайти собі якесь гідне заняття. Його помешкання — маленький темний, як шафа, закуток; одяг перетворився на лахміття; він уже давно забув, що таке ситно поїсти, і харчується недоїдками, які приносить сусідська кухарка.

А з другого боку — як іти болісно самолюбному Раскольнікову на пошуки роботи в обносках? Очевидно, що втративши у якийсь момент життя ґрунт під ногами, розумний і вразливий юнак уже не може, а головне — не хоче підвестися.

Трагічні події роману відбуваються на тлі повсякденного життя Петербурга 1860-х років. Раскольніков постійно зіштовхується з якимись мерзенними проявами реальності: сморід, пиятика, розпуста, лихварство, бідність, смерть. Складається враження, що навколо юнака саме повітря густо просякнуте брудом.

Раскольніков (ілюстрація Дементія Шмарінова, 1935-1936 роки)

Живучи в жорстоких злиднях, потерпаючи від боргів, Раскольніков дійшов до крайньої межі озлобленості і створив власну теорію «владаря долі». За теорією юнака, виплеканою довгими тижнями бездіяльності, можна вбити й обікрасти стару лихварку, яка заїдає життя інших, — «нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому непотрібне і, навпаки, для всіх шкідливе».

Керуючись принципом «мета виправдовує засоби», Раскольніков прагнув покращити світ, позбавивши його ницої істоти. На викрадені гроші лихварки він планував зробити тисячі добрих справ, допомогти тим, хто страждає, хто перебуває в борговій залежності від мерзенної «воші», і цим стократно спокутувати свій злочин. Тобто юнак вигадав таке собі право на вбивство з гуманних міркувань, зі співчуття до «маленьких людей», які потерпають від принижень, бідності і повної безвиході.

Гасло «Мета виправдовує засоби» проголосив Ніколо Макіавеллі (1469-1527) — флорентійський політик доби Відродження (Італія). У своєму славетному філософському трактаті «Державець» (1513 рік) він розглядає проблему моралі і відповідальності за діяння. Від імені цього відомого діяча походить термін «макіавеллізм», який означає зневагу до норм моралі заради загального блага для народу і держави.

Макіавеллі у своїй праці писав: «Коли йдеться про порятунок країни, не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно діяти так, щоб врятувати її існування і свободу...» Однак макіавеллізм, обстоюючи інтереси держави, у жодному разі не передбачає особистої вигоди.

Пізніше цей принцип намагалися використати політики під час Французької революції наприкінці ХVІІІ століття, розпочавши кривавий терор на захист високих ідеалів.

На думку головного героя, палкого прихильника особистості Наполеона (він, як і безліч інших молодих людей, став жертвою наполеономанії), у кожному суспільстві існує коло обраних, тобто тих, що «право мають» і можуть переступати будь-які моральні принципи. Раскольніков прагне випробувати себе і з’ясувати, до якого кола належить він: до обраних, які можуть безкарно порушувати закон, чи до нижчих, для яких ці закони й створюються.

Однак трагічна філософія Раскольнікова ґрунтується не лише на примітивній перевірці своїх можливостей і не на ідеалістичному прагненні зробити людство щасливішим. Тип Раскольнікова є улюбленим типом героя Федора Достоєвського, якого письменник називав «багатоскладним героєм», здатним на дивні, навіть дикі, але мотивовані вчинки, внутрішній світ якого розривають протилежності. Серце Родіона болить за тих, хто є беззахисним перед несправедливістю і фатальною долею, перед власними недоліками і життєвими помилками, перед тими, хто перебуває на вищих суспільних щаблях, перед грубою, тупою силою і зажерливістю. І Раскольніков чітко усвідомлює, що ці «маленькі люди», намагаючись не стільки вижити самим, скільки врятувати ближніх, не розгубили свого душевного багатства.

Головний герой зосереджено виношує свій задум. Письменник реалістично передає душевні метання юнака, його міркування, які рояться у голові — то у шаленому безладі, то вибудовуючись в на диво струнку систему. Читачів вражає докладний опис шляху героя до впевненості у своєму вищому призначенні і поступовому «дозріванні» Раскольнікова до скоєння злочину. Водночас герой робить усе, щоб його не запідозрили у вбивстві: він ретельно (і навіть якось принизливо для «надлюдини») готується до злодіяння, а потім витримує тривалі виснажливі розмови зі слідчим.

Альона Іванівна (ілюстрація Дементія Шмарінова, 1935-1936 роки)

Роман можна розділити на дві нерівні частини: меншу, яка описує події, що трапилися до злочину, і більшу — про події після злочину.

Несамовиті муки, душевні і навіть фізичні, стали карою для юнака, полоненого диявольськими розрахунками. Раскольніков надзвичайно важко, через трагічні роздуми, доходить висновку, що його теорія («за одне життя — тисячі життів, які врятовані від гниття та розкладання...») заперечує принципи людяності і моральні закони християнства. Адже навіть найблагородніша, «прекрасна і приємна мета» не дає права забирати чиєсь життя.

Система образів роману «Злочин і кара»

Усюди, куди падає погляд Раскольнікова, він бачить горе і негідників, які це горе посилюють стократно. Вони утискають і принижують слабших за себе, користаючись тим, що безвинні жертви потрапили під їхню владу. Серед них Свидригайлов, який грубо домагався любові сестри Раскольнікова — Дуні, і Лужин, який мріяв одружитися з нею, аби відчути власну зверхність над розумною і благородною дівчиною, і лиходійка-лихварка Альона Іванівна, яка нищить «тисячі життів [...], десятки сімейств».

Стара лихварка Альона Іванівна з’являється у творі лише двічі. Її світ — це морок безвиході її «клієнтів» і вбогість її власної душі. Сам Достоєвський замолоду нерідко бував у лихварів і, здається, вклав у цей образ весь відчай і ненависть людини, яка заплуталася в павутині спритних ділків.

Видача грошей під заклад цінних речей була дуже поширеним видом заробітку в тогочасній Росії і Європі. Проте багата процентниця Альона Іванівна у прагненні баришів за коштовності, які приносять до неї клієнти, які опинились у скрутному становищі, дає їм лише четверту частину від їхньої реальної ціни і вимагає величезні відсотки. Вона може відразу видати у позику величезні суми, але й не гребує копійчаними заробітками.

Опис зовнішності «маленької і паскудної» старої, у якої на тонкій довгій шиї «намотане якесь фланелеве ганчір’я», нагадує портрет гоголівського Плюшкіна, а її безжалісне здирництво — бальзаківського Гобсека. Вона фактично обкрадає клієнтів. Хоча її називають нікчемною і тупою, стара має над людьми величезну владу. І навколо неї обертаються усі думки Раскольнікова, саме вона стає на якийсь час центром світу юнака і наріжним каменем його життя.

В образі Альони Іванівні вражає і те, що вона, очевидно, вважає себе глибоко віруючою жінкою — біля іконки в неї горить лампадка, а свої статки вона заповіла монастирю «на вічний спомин душі». Однак релігійність лихварки немає нічого спільного з християнством, яке закликає вірних до любові і самопожертви. Ця «пришелепувата, нісенітна» істота калічить життя не тільки чужих для неї людей, а й життя своєї сестри Лизавети, жінки сумирної і «дуже чесної». Образ лихварки Альони Іванівни у світовій літературі став символом мерзенності людської натури.

Приниження і безвихідь супроводжують «маленьких людей» роману «Злочин і кара». Їхня галерея відкривається образом доброго Семена Захаровича Мармеладова, який страждає від алкоголізму. Він опустився сам і потягнув за собою на дно всіх дорогих йому людей. Колишній чиновник, який не має засобів, аби прогодувати дружину і дітей та розрахуватися за житло, щиро страждає від споглядання нещасть своєї родини.

Мармеладов (ілюстрація Дементія Шмарінова, 1935-1936 роки)

Драматизм ситуації полягає у тому, що Мармеладов чудово усвідомлює, що «пияцтво — не доброчесність, а убозтво — це порок», але нічого із собою вдіяти не може. Навіть рішення старшої доньки Соні стати повією заради порятунку дітей і смертельна хвороба дружини не можуть його стримати.

Водночас сумирний Мармеладов пиячив не лише через слабкість характеру, а й через своєрідне почуття протесту. Він відчуває певну насолоду від цього своєрідного демаршу перед дійсністю, життям і... дружиною Катериною Іванівною. Із властивою Мармеладову суперечливістю він називає дружину «дамою великодушною, але несправедливою». Він вважає, що жінка цінувала його лише за те, що він приносив платню, не жаліючи його, «але ж потрібно, щоб у всякої людини було хоча б одне таке місце, де б її жаліли».

Саморуйнування Мармеладова призводить до фатальних наслідків — він гине. Його дружина Катерина Іванівна, як і інші герої твору, жертва безвиході. Вона помирає від сухот — хвороби бідних, залишивши трьох малих дітей на руках зовсім юної падчерки Соні.

Образи сестри і матері Раскольнікова також викликають смуток і співчуття. Дуня, яка була гувернанткою, зазнала принижень від господаря дому і була вигнана з ганьбою. Щоб якось поправити своє становище і допомогти братові, красуня-безприданниця згодилася одружитися з людиною сумнівної вдачі. Дуня — це героїня-мучениця, яка ніколи не зізнається у своїх стражданнях, тим більше рідному братові, заради якого ухвалює важке рішення.

Родіон усвідомлює, як покладалися на нього сестра і мати, Пульхерія Раскольнікова, висилаючи йому останні гроші: «Ти у нас, у мене і в Дуні, ти у нас все — вся надія наша, всі сподівання. Аби ти був щасливим, і ми тоді будемо щасливі...». Самопожертва заради рідної людини є основою цих зворушливих жіночих образів.

Сонечку Мармеладову називають ідеальним жіночим образом роману. Ця дівчина теж отримала свою частку принижень, заробляючи ганебною професією повії, щоб прогодувати дітей мачухи. Однак дівчина зберегла дитинний погляд на світ. Вона є прямою протилежністю Раскольнікову. Літературознавці вважають, що автор проводить паралелі з євангельськими образами.

Соня читає Євангеліє Раскольнікову (ілюстрація Іллі Глазунова)

На відміну від Родіона, покірлива Соня, як Ісус Христос, цілком свідомо приносить себе у жертву заради інших і не рве собі душу роздумами про високі цілі і про те, хто повинен загинути для їхнього досягнення. Зароблені приниженням Соні гроші отримала «зла і сухотна мачуха». Як Іуда продав Христа за тридцять срібняків, так і Катерина Іванівна, помираючи, «продала» свою падчерку за тридцять карбованців.

За суспільними уявленнями Соня досягла морального дна. Проте саме вона змогла показати всю глибину духовної безодні, в яку потрапив Родіон. Завдяки їй він зумів повернутися до Бога. Жертовність підносить Соню над грубою дійсністю і стає свідченням її надзвичайної душевної чистоти.

Глибоко релігійна дівчина читає Раскольнікову біблійну притчу про Лазаря, який помер і воскрес. Вона ж дарує Родіону Євангеліє, з яким він не розлучається на каторзі, як колись Достоєвський не розлучався на каторзі з Євангелієм, яке йому подарувала дружина одного із засуджених декабристів. Святе Письмо, як символ віри і духовного оновлення, як порятунок людської душі від розкладання і саморуйнування, свідчить про каяття і моральне воскресіння Раскольнікова.

Поліфонізм роману

Поліфонізм (від грецьк. poli — багато, phon — звук) — багатозвучність, багатоголосся. Цей термін прийшов із музики, де означав поєднання різних тем (мелодій) в одному творі (чи то в хоровому, чи інструментальному).

Переплітаючись, мелодії, які можуть бути цілком самостійними, створюють надзвичайну глибину звучання. У літературознавстві також використовують цей термін.

У літературознавстві термін поліфонія почали використовувати аналізуючи творчість Федора Достоєвського. Дослідники визначили цілу низку новаторських рис у романах письменника, серед яких і поліфонізм. Особливістю поліфонізму творів Достоєвського є присутність не лише голосу автора в описі події, а й голосів інших дійових осіб, їхніх суджень, почуттів, їхнього «озвучення» ситуації.

Покаяння Раскольнікова (ілюстрація Дементія Шмарінова, 1935-36 роки)

Думка автора є однією із багатьох представлених у творі і вона не має вирішального значення. Читач, рухаючись за сюжетом твору, сам визначається у ставленні до персонажів, ґрунтуючись на їхніх оцінках подій, діалогах, вчинках, міркуваннях. Навіть із теорією Раскольнікова ми знайомимося не зі слів автора, а з її викладу головним героєм, з його постійного внутрішнього діалогу, який він подумки веде з іншими дійовими особами. Роман «Злочин і кара» називають романом діалогів, через які автор реалізував його поліфонічність, багатоголосся.

У такий спосіб автор досягає ефекту самостійності героїв у судженнях, їхньої особистої повноцінності і свободи. Психологізм роману стає надзвичайно ємнісним. Достоєвський не описує найцікавіші особливості натури героя, не нав’язує свою думку, а розкриває перед читачем внутрішній світ персонажа і мотивацію його вчинків.

Роман «Злочин і кара» визначив головні риси літератури ХХ століття. Твір був перекладений багатьма мовами світу, мав численні екранізації та театральні постановки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. Що вам відомо про життя Федора Достоєвського?

2. Розкажіть про теорію Раскольнікова. Знайдіть у тексті і прочитайте його ідеї про «два розряди людей». До якого типу хотілося належати Родіону?

3. Чому юнак не вважав скоєне злочином? Чи поділяли його переконання інші герої твору? Поміркуйте чому.

4. Прокоментуйте слова Раскольнікова «Наполеоном хотів зробитись, через те й убив...».

5. Поясніть сутність кари для Родіона. Як ви розумієте його слова: «Хіба я нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її»?

6. Яку, на вашу думку, роль відіграла у цій жахливій історії Лизавета? Для чого письменник увів цей образ у твір?

7. Схарактеризуйте образ колишнього студента Родіона Раскольнікова. Чому цей образ називають суперечливим?

8. Порівняйте образи Родіона Раскольнікова і Жульєна Сореля. Що між ними спільного, а що — відмінного? Відповідь обґрунтуйте.

9. Порівняйте образи Альони Іванівни і Гобсека. Які спільні риси властиві цим персонажам?

10. Назвіть персонажів, що стали втіленням образів «маленьких людей». Яких «маленьких людей» з вивчених раніше творів ви можете згадати?

11. Як Мармеладов характеризує себе? Поясніть його слова: «Убозтво — це порок».

12. В ім’я кого Соня зважилася на жахливу самопожертву? Чи придумувала вона для свого рішення якісь складні теорії? Чому?

13. Поміркуйте, чому вбивця прийшов із зізнанням до повії. Що особливого побачив Родіон у покірливій Соні?

14. Як Соня змогла переконати вбивцю покаятися? Поясніть її слова: «Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба».

15. Поясніть зміст назви твору Федора Достоєвського «Злочин і кара».

16. На прикладі роману Федора Достоєвського «Злочин і кара» розкажіть про характерні риси реалізму ХІХ століття.

17. Доведіть, що роман «Злочин і кара» поєднує риси соціального, психологічного і філософського романів.

Антична література (VIII століття до нашої ери - V століття нашої ери)

Література доби Середньовіччя (V - XIV століття)

Література доби Відродження (XIV — початок XVII століття)

Література XVII століття (бароко, класицизм)

Література доби Просвітництва (XVIII століття)

Література XIX століття (романтизм, перехід до реалізму)

Література XIX століття (реалізм)

Література кінця XIX - початку XX століття (модернізм, символізм, імпресіонізм) Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея» Шарль Бодлер, Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк

Література XX - XXI століття