Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Міляновська - Нова програма

Микола Гоголь

(1809-1852)

У попередніх класах ви вже ознайомилися із творчістю Миколи Гоголя — генія світового рівня, який знайшов свій, особливий шлях в літературі романтизму і реалізму. Він, нащадок славного козацького роду, з юності прагнув зробити світ кращим, вплинути на мораль сучасників, мріяв своїми творами спонукати людей до життя «по совісті». Саме з мрією про служіння Вітчизні залишив Микола Гоголь рідну Україну і поїхав до столиці Російської імперії. Однак визначила йому інший життєвий шлях.

Дитячі враження залишилися з письменником на все життя. У рідній Василівці, що в Полтавській губернії, Микола прожив дев’ять років, виховуючись разом з молодшими братом та сестрами. Батьки Миколи по-українськи гостинно приймали гостей. На свята готували багато страв, влаштовувалися з дітьми домашні концерти і вистави, Василь Панасович читав свої вірші, а красуня Марія Іванівна чудово танцювала.

Гоголі також їздили до сусідів-поміщиків, але найбільші враження маленький Микола отримав від поїздок у Кибінці до багатія-вельможі Дмитра Трощинського, далекого родича Марії Іванівни. Колишній міністр і генерал, впливовий царедворець, вийшовши у відставку, залишив Санкт-Петербург і оселився в рідній Україні. Трощинський часто влаштовував у своєму маєтку маскаради і бали; він мав навіть власний домашній театр, у якому грали і гості, і актори-кріпаки. Микола дуже любив ці яскраві дійства з участю батьків, для яких Василь Панасович, бувало, писав комедії.

Панський будинок ховався від літньої спеки та зимових вітрів серед яблуневих та вишневих дерев, які навесні духмяно цвіли. Неподалік була розташована конюшня, а також (на український манер) клуні, погреби, повні варення, соління, маринадів, наливок, сушні тощо; а за будинком (за європейською традицією) — парк, ставок, альтанки.

Трощинський перетворив свій маєток у селі Кибінці на своєрідний місцевий культурний центр з особливим блиском і творчою атмосферою. І Миколу вабив його великий будинок з просторими залами, чудовими колекціями картин і зброї.

Пізніше, навчаючись у гімназії, хлопець захопився багатою бібліотекою вельможі. Тут гімназист Микола багато читав, зокрема твори античної літератури, вірші Франческо Петрарки, Гавриїла Державіна і живої легенди російської літератури Олександра Пушкіна.

Проте дитячі спогади Миколи були пов’язані не тільки зі святами та іменинами, з милуванням українською природою і ходінням на Різдво з вертепом. У сім’ї Гоголів, незважаючи на достаток їжі, існувала постійна проблема грошей. Доводилося ходити в залатаних сюртуках, їздити у позиченому екіпажі Трощинського і приймати гостей у тісному будиночку. Миколине почуття власної гідності постійно страждало, він ріс потайним і вразливим хлопчиком. Схильний до меланхолії, Никоша часто відчував дивні напади страху і самотності й мало з ким дружив, а найближчим товаришем його дитинства став молодший брат Іван.

Роки навчання

У 1818 році Василь Панасович відвіз обох своїх синів на навчання до Полтавського повітового училища. Це була різка зміна в житті хлопчиків, які виросли на природі в родинному колі: дев’ятирічного Никошу та його брата Івана поселили на квартирі в чужих людей у незвичних умовах. Хоча тогочасна Полтава, яку пафосно називали столицею Малоросії (тобто Лівобережної України)1, активно розвивалася, у повітовому училищі учні займалися у трьох холодних і брудних класах.

1 На Полтавщині народилися Є. Гребінка (український байкар), М. Лисенко (автор опер «Наталка-Полтавка», «Тарас Бульба» та «Енеїда»); у Полтавській духовній семінарії навчалися І. Котляревський (автор поеми «Енеїда» і п’єси «Наталка-Полтавка») та М. Гнедич (автор російського перекладу «Іліади») та ін.

Родинний маєток у Василівці (малюнок Миколи Гоголя)

Саме ж навчання супроводжувалося тупим зубрінням і постійним страхом перед покаранням різками. Брати Гоголі за рік перебування в Полтаві ні з ким особливо не здружилися і продемонстрували посередні здібності. Іван упродовж навчання багато хворів, і батьки вже хотіли його забрати у Василівку, але не встигли — хлопчик помер. Смерть брата вразила Миколу настільки, що Василь Опанасович змушений був відвезти сина додому.

Наступним навчальним закладом Миколи стала щойно відкрита в Чернігівській губернії Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородка2. Цей заклад замислювався на зразок Царськосельського ліцею біля Петербургу, а за рівнем освіти наближався до університетського.

2 Князь Безбородко, який мріяв про розвиток науки на Україні, для заснування навчального закладу в Ніжині заповів свій будинок, величезний парк і 3 тис. душ селян. Нащадок князя, граф Безбородко, який сам навчався в Царськосельському ліцеї, подарував гімназії на просвітницькі потреби величезну бібліотеку.

Тут, у великій білоколонній будівлі з високими вікнами і просторими залами, викладали колишні випускники європейських університетів, які знали кілька мов, володіли енциклопедичними знаннями і сповідували просвітницький світогляд. У гімназії панував дух свободи, вільного спілкуваннями професури й учнів, хоча покарання різками також застосовувалися.

Новоприбулого в 1821 році Никошу, худенького довгоносого хлопчика, готового будь-якої миті розплакатися, насмішкуваті товариші спочатку не сприйняли. Наука давалася йому важко, тим більше, що на тлі своїх однокласників, жвавих хлопчиків з різнобічними здібностями, чудово підготовлених до навчання домашніми вчителями, хворобливий і фізично слабкий хуторянин Гоголь виглядав недолугим і переляканим. Але згодом хлопчик призвичаївся до життя в Ніжині, і насамперед у цьому йому допомогло відкриття в гімназії у 1824 році театру.

У Миколі якось водночас відкрилися несподівані таланти: з’ясувалося, що він малює гарні декорації, чудово грає у виставах, а особливо добре йому вдаються комічні ролі. Образливо-глузливе ставлення товаришів до Гоголя змінилося щирою зацікавленістю.

Гоголь ніби переродився: із полохливого самітника перетворився у заводія в пустощах і рівного серед інших в інтелектуальних забавах. Як і вся гімназія, він зачитувався творами Ф. Шиллера, Й. Гете, Дж. Байрона, В. Скотта, О. Пушкіна. Микола не тільки багато читав, а й сам намагався писати і брав участь у виданні учнівського рукописного літературного журналу.

Здавалося б, життя хлопця поступово налагоджувалося, але сталося несподіване лихо: у березні 1825 року помер батько, Василь Панасович Гоголь-Яновський. Відтепер Микола залишився єдиним мужчиною в сім’ї, який повинен був опікуватися і сестрами, і матір’ю, яка мало сама не померла від сильного душевного потрясіння.

На житті Ніжинської гімназії дивним чином позначилася смерть російського царя Олександра I, повстання декабристів у далекому Петербурзі та піхотного полку в сусідньому Чернігові. У Полтаві й Миргороді відбувалися арешти підозрюваних у змові проти нового царя Миколи I. Дух свободи і лояльності поступово почав вивітрюватись і з гімназії князя Безбородка. Доноси, інтриги та безглузді заборони запанували в ще недавно прогресивному навчальному закладі. Зокрема, за наказом нової гімназійної адміністрації закрили учнівський театр. У 1827 році була відкрита справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії. Справа завершилася через кілька років звільненням з посад декількох професорів та перепрофілюванням гімназії на фізико-математичний ліцей.

Приміщення Ніжинської гімназії вищих наук (малюнок художника Костянтина Савицького, 1881 рік)

Микола болісно сприйняв події останніх років перебування в Ніжинській гімназії, яку він тепер називав у листах тюрмою. У цей час під впливом видатних митців-романтиків він пише доволі похмуру романтичну поему «Ганц Кюхельгартен», звертаючись до популярних для цього літературного напряму мотивів кохання, душевних метань, розчарування, втечі і пошуків життєвого шляху. Продовжуючи розмірковувати над власним майбутнім, над тим, якій діяльності присвятити свою юнацьку енергію, в одному зі своїх листів Микола пише, що йому видається жахливою одна думка про те, що «доведеться загинути в поросі, не позначивши свого імені жодною прекрасною справою».

Перші петербурзькі роки

Випускник Гоголь виношує амбіційні плани, говорить, що мріє принести користь Вітчизні і прагне боротися з несправедливістю. Але на якій видатній ниві можна застосувати свої сили? Служити дрібним чиновником у Ніжині чи Миргороді Микола не хотів. Отже, єдиний шлях до здійснення благородної мети — переїзд до столичного Петербурга і юридична кар’єра. Він, як романтичний герой, боїться жалюгідного існування, хоче втекти назустріч невідомому майбутньому і стати «істинно корисним для людства».

У грудні 1828 року вирушив до столиці Російської імперії. У сірому, холодному Петербурзі українця Гоголя вразили вузькі вулиці бідних кварталів, брудні, завалені сміттям підворіття, сирість і сморід. У той же час Микола ніяк не міг визначитись, де він хоче служити. Він легковажно навіть не скористався рекомендаційними листами, які перед від’їздом дав йому екс-міністр Дмитро Трощинський. Гроші, що мамінька висилала з Василівки, юнак витрачав на модний одяг, відвідування театру, винайм квартири, і лише мріяв про підкорення столиці.

Очевидно, Микола самовпевнено вирішив спочатку випробувати себе як літератор і здобути визнання на цій нелегкій ниві. У лютому 1829 року в літературно-історичному журналі «Сын отечества» Гоголь без підпису надрукував вірш «Італія» про прекрасну країну, за якою «стогне і сумує» душа поета-романтика. А навесні під псевдонімом В. Алов на власні кошти видав далеку від досконалості романтичну поему, написану ще підлітком у Ніжині. Петербурзька критика відверто висміяла твір молодого письменника.

Мати Гоголя (картина невідомого художника)

Для такої амбіційної молодої людини, як Гоголь, це була катастрофа. Єдиною втіхою для нього стало лише те, що справжнього імені автора поеми не знав ніхто. Ще одна поразка випала на долю Гоголя: його не прийняли у театр, у який він, пам’ятаючи знову ж таки свій гімназійний успіх, намагався влаштуватися актором.

Не маючи місця служби, самостійних засобів для існування і втративши ілюзії щодо власних талантів, юнак перебував на межі відчаю. На гроші, з великими труднощами зібрані з Василівки і вислані йому матір’ю для сплати відсотків за маєток в Опікунську раду, Микола раптово поїхав за кордон, звідки повернувся лише за кілька місяців. Вражена мамінька, яка, безумовно, вірила в генеральське майбутнє Никоші, пояснила для себе дивні вчинки сина тим, що він безтямно закохався в якусь столичну красуню і тепер неймовірно страждає. Сусіди ж Гоголів підсміювалися над безславною історією геніального синочка наївної Марії Іванівни, який поїхав підкоряти Санкт-Петербург, витратив купу грошей і втік.

У цей період в листах до матері він писав: «Бог принизив мою гордість», «...Мені потрібно переробити себе, переродитися...». І справді, поступово Микола позбувся провінційного мрійництва і отямився від життєвих ударів. Повернувшись із-за кордону, наприкінці 1829 року він уперше вступає на службу в Департамент державного господарства на посаду писаря. Мізерна платня у 600 рублів на рік1, жахлива перспектива все життя скніти з нікому непотрібними паперами, самодурство начальства, тупе чиношанування і пліткарство підлеглих зовсім не в’язалися з його юнацькими уявленнями про благородне служіння Вітчизні.

1 Уявіть, що тільки на їжу і винайм житла він щомісяця витрачав 100 рублів!

Гоголь живе тепер дуже ощадливо, веде облік кожній витраті і намагається якось покращити своє становище. Він змінив місце служби, отримав підвищення посади й платні. Однак кожного вечора, повертаючись зі служби, Гоголь сідав за стіл і писав допізна. У листах Микола просить маміньку записувати і надсилати йому народні пісні, перекази, описи українських звичаїв, національних костюмів, страв, що з ентузіазмом робить і Марія Іванівна, і родина, і навіть сусіди. Нудьгуючи за теплою і щедрою Батьківщиною, він створює «малоросійські» замальовки, які лягли в основу збірки повістей «Вечори на хутор біля Диканьки».

Перші літературні успіхи

У російській літературі кінця 1820-х - початку 1830-х років склалася своєрідна ситуація. Річ у тому, що література цього періоду перебувала під великим впливом німецького романтизму, творчості Джорджа Гордона Байрона і Вальтера Скотта, тому в Росії з друку виходили або переклади відомих закордонних письменників, або доволі недолугі наслідування, написані російськими авторами на німецький чи англійський манер. Відповідно, критики нарікали на те, що самобутніх вітчизняних творів надзвичайно мало; до того ж, серед них найпочесніше місце посідала драма і поезія (очолювана Пушкіним). Високохудожньої ж російської прози, на думку критиків, у той час просто не існувало.

Саме тоді юний Гоголь і взявся за написання прози — повістей на дуже несподіваному для петербурзької публіки українському матеріалі. Микола працює, як ніколи, наполегливо. Він відмовився від патетичних образів шукачів сенсу буття і звертається до картин українського побуту з його милими повсякденними дрібницями і поетичною простотою.

Вже в лютому 1830 року юнак без підпису друкує першу повість, а на початку 1831 року — ще кілька творів. Зокрема, в «Літературній газеті», редагованій ліцейським другом Пушкіна Антоном Дельвігом, був надрукований розділ з «Малоросійської повісті» з підписом П. Глечик. Вказати своє авторство 22-річний Гоголь знову не наважився. Публікації були сприйняті критикою хоча й без захвату, але доволі позитивно.

Маленька перемога зародила в Гоголі надію на успіх і окрилила натхненням. Микола готує до друку збірку повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». У цей же період дрібний чиновник Гоголь знайомиться з літературною елітою Петербурга, зокрема зі своїм кумиром Олександром Пушкіним, який одним із перших визнав оригінальний талант українця. І його, смішного довгоносого юнака з дивними манерами провінціала, автора кількох невеликих художніх творів та літературно-педагогічних статей, сприймають як молодого обдарованого письменника, як надію всієї російської літератури.

«Вечори на хуторі біля Диканьки», які вийшли друком у двох книгах у 1831 та 1832 роках під іменем пасічника Рудого Панька, одразу ж зробили Гоголя відомим. Повісті «Вечорів», до яких належить також відома вам «Ніч перед Різдвом» (6 клас) теж належать до романтичної літератури, але це вже не сліпе підліткове наслідування видатних письменників. Твори Гоголя не просто данина тодішній моді на містику і «все малоросійське» — вони стали відображенням світу, знайомого Миколі з дитинства, намаганням передати особливий дух українського народу. «Малоросійські повісті» — це не сухий звіт етнографа про життя «чудного народу» і не замилування столичного пана мужицькою простотою. Це небувале досі в літературі художнє відображення усього багатства української культури з її віковими традиціями та міфологічними уявленнями, а головне — незвичного для російської публіки світобачення.

1. Згадайте сюжет повісті «Ніч перед Різдвом». Які фантастичні образи і події зображені у творі Миколи Гоголя?

2. У чому полягає народний український колорит повісті?

3. Доведіть, що твір М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» належить до літератури романтизму.

І хоча деякі петербурзькі та московські критики «авторитетно» зауважували, що таких українців не буває і, не знаючи національності автора, обурювалися з його намагання «підлаштуватися під українське», книжки розкуповували швидко.

Петербурзькі друзі взялися влаштовувати долю Гоголя, якого називали «нашим пасічником». Вони сприяють його призначенню вчителем історії в Патріотичному інституті, а згодом — викладачем на кафедру Петербурзького університету. Викладаючи історію, 23-річний Микола намагається продовжувати писати, але робота не йде. Він хоче створити щось значне, серйозне, наприклад, історичний роман про героїчне минуле України XVII століття, а виходить знову щось на зразок веселих «Вечорів...».

Гоголь пише і палить написане, пише і знову палить — «визначне не вигадувалося». Але поступово посеред творчої кризи його, викладача історії, захопила бурхлива запорізька старовина. Він пристрасно вивчає давні документи і збирає козацькі пісні, публікує в журналах наукові статті і мріє написати історію України в чотирьох томах — «від самих початків».

Визнання і поступовий відхід від романтизму

Із настанням 1834 року відчуття кризи минуло. Усі задуми, які торік здавалися молодому письменнику примарними, тепер набули чітких обрисів — почався новий період творчості. Гоголь одну за одною пише збірки повістей, до яких входять найрізноманітніші твори: і романтичні, і такі, що все більше тяжіють до реалізму. Наприклад, у збірці з назвою «Миргород» (видана у 1835 році) є зворушлива повість «Старосвітські поміщики» про ідилію бездітної подружньої пари, яка щасливо жила у своєму маленькому маєтку, доки смерть не розлучила їх. Є у збірці й моторошно-містична повість «Вій», після якої страшно на ніч гасити світло, та інші.

Але центральне і особливе місце збірки «Миргород» належить історичній повісті «Тарас Бульба», у якій автор здійснив свою мрію написати твір про визвольну боротьбу українського народу. Після виходу цієї повісті Гоголя почали назвали «козацьким Вальтером Скоттом». У творі знайшли відображення вся палітра тем: родина, війна, кохання, зрада Батьківщині, відданість народу.

В інших повістях 1835-36 років, які традиційно називають «петербурзькими повістями», Гоголь теж звертається до гофманівського прийому поєднання фантастичного і повсякденного. Але в Миколи фантастика поступово перетікає з дивних життєвих обставин у дивні характери і вчинки героїв. З одного боку, Гоголь розвиває романтичні традиції Е. Т. А. Гофмана, книгами якого захоплювався, а з іншого — письменник ніби створює пародії на романтичні твори. Гоголь віддає перевагу не образам поетів чи музикантів, а приниженим дрібним чиновникам, які, зіткнувшись з брутальною дійсністю, переживають, навіть божеволіють та гинуть, як справжні романтичні герої. Гоголь акцентує увагу на психології героїв, на соціальних проблемах їхнього безрадісного існування.

З цього часу Микола Гоголь показує себе впевненим митцем, про Гоголя багато пишуть, його публікацій з нетерпінням чекають, їх вважають новим словом у художній літературі, самого ж автора називають гідною зміною геніального Пушкіна і одним із очільників вітчизняної мистецької еліти. Творчість Гоголя стала новим етапом розвитку російської літератури і з середини 1830-х років засвідчила завершення пушкінського періоду і початок гоголівського.

Микола Гоголь читає «Ревізора» (малюнок В. Данилової і О. Дмитрієва, 1951 рік)

Поступово Микола Гоголь, звикши до ролі провідного письменника і усвідомивши високу місію справжнього митця, приходить до думки, що література повинна стати реальним знаряддям у вихованні суспільства, у викоріненні його пороків. Звільнившись зі служби в університеті, він у 1835 році береться за написання поеми в прозі «Мертві душі» та завершує комедію «Ревізор», які, на його думку, повинні вплинути на уми людей і змінити їх на краще. Але мрія і дійсність виявилися несумісними. Публіка не зрозуміла високого задуму автора «Ревізора» і сприйняла комедію як суто розважальний твір, чим неабияк вразила письменника.

Від’їзд за кордон

Певний час Гоголь займається виданням журналу «Соврєменнік», до якого його в 1836 році залучив О. Пушкін. Але тон літературно-критичних статей Миколи Васильовича був надто різкий і образливий: він уже забув свою юнацьку поразку і те, як болісно сам реагував на іронічні рецензії. Мало не пересварившись з усім Петербургом, Гоголь з гірким переконанням, що тут його не розуміють, виїхав у червні 1836 року за кордон. Так закінчився світлий період життя Гоголя, повного творчих пошуків, переживань, визнання й істинного щастя митця.

Микола Васильович побував у багатьох містах Європи (у Парижі познайомився з Адамом Міцкевичем), але ніде не затримався. Найдовше він прожив у Римі: це сонячне місто з тихими вуличками і спокійними околицями нагадувало Миколі рідну Україну. Саме тут була написана більша частина поеми «Мертві душі» — головного твору його життя. Але робота перервалася після того, як Гоголь дізнається про страшну новину — смерть Олександра Пушкіна. Гоголь був приголомшений цією трагічною звісткою. Від’їжджаючи з Петербурга ображеним на увесь світ Микола, Васильович навіть не попрощався з Пушкіним.

Пам'ятник Миколі Гоголю у Римі

Не маючи змоги з’ясувати причини несподіваної смерті, Микола був розгубленим і гостро відчув свою самотність і в житті, і в літературі. Він звик, що Пушкін був завжди поряд, читав його твори, писав чудові рецензії, давав йому поради, допомагав влаштовувати постановки і навіть підказував сюжети (сюжети «Ревізора» і «Мертвих душ»).

Здоров’я Гоголя погіршується, він перебуває в меланхолійному настрої. 30-річний письменник говорить про себе вже як про немолоду хвору людину, для якої все краще, що може бути в житті вже минуло. У 1839 році він повертається в Росію, де його зустрічають як уславленого письменника, главу і гордість російської літератури. «Втікача Пасічника» запрошують на урочистості, яких Гоголь по-дитячому соромиться і уникає, викликаючи в одних сльози замилування, а в інших — обурення.

Гоголю було ніяково від усього цього шуму й колотнечі, тим більше, що він мав жахливі фінансові проблеми. Йому доводилося жити у друзів і за їхній кошт. Але Микола Васильович продовжував роботу над «Мертвими душами». Після приїзду до Москви Гоголь знову відчув себе не просто письменником, а людиною, яка своєю творчістю може змінити мораль цілого суспільства.

Проте і в Петербурзі, і в Москві, «в Росії без Пушкіна» він почувається незатишно, і знову переїжджає до Риму. Перед від’їздом у 1840 році він знайомиться з чорнооким поручиком Михайлом Лермонтовим, якому через рік суджено було загинути на дуелі.

Мало не помер цього року і сам Гоголь: він важко захворів у Відні. Смерть підійшла, за словами письменника, так близько, що на все життя залишила в його душі огидний тваринний страх. Переживши віденську кризу, Микола Васильович докорінно змінює свій світогляд і у всьому тепер бачить волю та силу Бога, який продовжив роки митця для якоїсь важливої гуманної місії. Цей духовний злам відобразився в повісті «Шинель», задуманій наприкінці 30-х років, а надрукованій у 1842 році.

Гоголь звертається до свого улюбленого типу героя — пересічної маленької людини, не наділеної особливими талантами, але здатної до тонких душевних переживань і палких прагнень. Цей низенький зморшкуватий чоловічок з лисинкою і голосом дитини пережив істинне щастя, коли нарешті з трепетом одягнув пошиту для нього шинель, на яку він чекав, «як на наречену». Цієї миті Башмачкін, мабуть, уперше відчув себе впевненим і захищеним від усієї злоби світу.

Цей твір не просто чергове зображення життя і смерті маленької людини у великому холодному місті. Він став виявом гоголівського гуманізму, своєрідним закликом до лагідного і співчутливого ставлення до усіх недолугих, але таких ранимих і зворушливих Акакіїв Акакійовичів, «ніким не захищених, нікому не дорогих, ні для кого не цікавих»...

1. На прикладі повісті «Шинель» поясніть сутність гофманівського прийому поєднання казкового і буденного.

2. Знайдіть у повість Миколи Гоголя «Шинель» приклади використання гротеску.

3. Визначте спільні і відмінні риси творів «Малюк Цахес, на прізвисько Цинобер» і «Шинель».

Повість «Шинель» була названа критикою «одним з найглибших творінь Гоголя». Тема маленької людини була новою в російській літературі і тим більше новою була порушена у повісті гуманістична проблема рівності всіх людей, незалежно від їхніх статків і посад.