Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Міляновська - Нова програма

Вільям Шекспір

(1564-1616)

Англійський драматург Вільям Шекспір, який жив на межі XVI-XVII століть, увійшов у світову культуру як один із найвидатніших митців. Його визнано беззаперечним генієм, творчість якого вплинула не лише на розвиток європейської літератури, а й на літератури інших континентів.

Сьогодні кожна освічена людина у будь-якій країні світу знає, хто такий Вільям Шекспір, однак біографічних даних про цього видатного митця збереглося напрочуд мало.

Значною мірою так сталося тому, що тогочасним глядачам було просто байдуже, хто написав п’єси, постановки яких вони дивилися. Так само як, наприклад, зараз мало хто знає авторів сценаріїв популярних кінофільмів, хоча зірки-актори відомі всім. А про творчість Шекспіра як найзначніше явище англійської літератури почали говорити лише у XVIII-XIX століттях, тобто тоді, коли зробити хоч якісь біографічні дослідження вже було просто неможливо.

Сучасники Вільяма Шекспіра, зокрема літератори та актори, визнавали і цінували його талант, сприймали як успішного драматурга, але не бачили ані в ньому, ані в його творах нічого надзвичайного. Жоден сучасник не вважав за потрібне збирати матеріали про життя драматурга, записувати свої спогади про Вільяма Шекспіра або спогади його друзів. Для нащадків залишилися тільки найзагальніші враження про видатного митця і найзагальніші характеристики його творчості, зафіксовані в тогочасних літературних оглядах і дискусіях сучасників. Втрачено головне — образ Вільяма Шекспіра як живої людини і як митця.

Ми не знаємо, хто був його другом, а хто — недоброзичливцем. Нам не відомо, що він читав, чим захоплювався, якими були його творчі пошуки. Ми не знаємо де, коли і під час яких життєвих обставин був написаний той чи інший твір. Про все це можна лише здогадуватися, а достеменно відомі лише факти, записані в офіційних документах.

Вільям Шекспір народився під час правління королеви Єлизавети I (1558-1603) у невеличкому ярмарковому містечку Стратфорд-на-Ейвоні з населенням у 1500 душ. Хрещення дитини датоване в місцевій церковній книзі 26 квітня 1564 року. Батько — Джон Шекспір — походив із родини заможних йоменів, а мати Марі Арден — із дрібнопомісних дворян давнього англосаксонського роду.

На момент народження сина Джон Шекспір мав прибутковий бізнес — він займався чинбарством і виготовленням шкіряних виробів, здебільшого рукавичок. Статки дозволили главі сімейства стати поважним стратфордським міщанином і обіймати посади у місцевому самоврядуванні. Вершиною його кар’єри була посада бейліфа (міського голови), яка дозволяла особі, що її обіймала, претендувати на дворянський титул.

Хоча немає жодних документальних свідчень, однак ні в кого не виникає сумнівів, що такий поважний городянин віддав свого сина Вільяма до місцевої граматичної школи, яка давала ґрунтовну гуманітарну освіту. Навчальний день у граматичній школі тривав з шостої години ранку до шостої вечора, з двома перервами — на сніданок і обід. Решту часу учні завзято штудіювали латинську граматику, читали римських авторів (найпопулярніші — Вергілій, Горацій і Овідій), а деколи розігрували сценки з п’єс римських драматургів. Передбачалося також вправляння у складанні латинських віршів, уроки красномовства і читання «Нового Заповіту» давньогрецькою мовою.

Стратфордська школа вважалася однією з кращих в Англії. Усі її вчителі мали не лише університетську освіту, а й вчені ступені. Пояснення цього феномену досить просте — якщо звичайна заробітна плата вчителя складала 10 фунтів на рік, то багата стратфордська громада платила вчителям своїх дітей 20 фунтів, що дорівнювало платні університетського професора.

Закінчив Вільям школу чи ні (а про це досі точаться суперечки), хлопця з сім’ї міщанина після 15 років чекала одна дорога — навчитися професії батька, щоб згодом продовжити поважний сімейний бізнес. До того ж в родині Шекспірів це питання постало доволі гостро — з кінця 70-х років справи Джона різко погіршилися, він зазнав значних збитків і реально потребував допомоги старшого сина. Тому всі біографи сходяться у думці, що як мінімум із 16 років майбутній драматург працював підмайстром у свого батька.

Наступне документальне свідчення датоване 27 листопада 1582 року — цього дня в єпархіальній книзі зроблено запис про дозвіл на шлюб Вільяма Шекспіра з Енн Хетевей, донькою заможного йомена з околиць Стратфорда. Обставини одруження неповнолітнього Шекспіра (повноліття в єлизаветинській Англії наставало у 21 рік) на дівчині, яка була старшою за нього на 8 років, і донині викликають запитання у дослідників. Проте відомо, що молода пара не мала свого будинку і жила разом із сім’єю Джона Шекспіра, а до 1585 року 21-річний Вільям уже був батьком трьох дітей — доньок Сьюзен та Джудіт і сина Гамнета.

Будинок, де народився Шекспір (сучасний вигляд, світлина із сайту Treasure Trail)

Нові згадки про Вільяма з’являються аж у 1592 році в Лондоні вже як про відомого драматурга. Період від 1585 до 1592 біографи Шекспіра називають втраченими роками. Відсутність будь-яких архівних даних призвела до появи неймовірної кількості шекспірівських легенд, перші з яких почали записувати ще на початку XVIII століття. До найвідоміших належить легенда, що пояснює причину переїзду Шекспіра до столиці і описує його конфлікт із місцевим ленд-лордом. Молодого Шекспіра нібито звинуватили у браконьєрстві в приватних заповідних угіддях та в написанні образливих віршів, які майбутній драматург приклеював до воріт парку вельможі.

Однак переїзд молодого Шекспіра до Лондона значно вірогідніше пояснює звичайне бажання провінціала шукати щастя в столиці. Як свідчать документи, багато юнаків зі Стратфорда у той час залишили рідне містечко і вирушили до величезного мегаполіса, міста великих можливостей. Щоб допомогти родині фінансово, туди вирушив і Вільям. Заробітки в столиці завжди виглядали привабливіше, ніж удома.

Враховуючи розсудливість Шекспіра, можна припустити, що навряд чи він поїхав у Лондон наосліп, без будь-яких гарантій знайти роботу. Сьогодні біографи схиляються до думки, що саме театр міг дати такі гарантії молодому провінціалові. У 1586 та 1587 роках лондонські трупи активно гастролювали у Стратфорді. Документально засвідчено, що одна із них потребувала актора. Найімовірніше, Вільям Шекспір приєднався до цієї трупи і потрапив у Лондон, уже маючи місце роботи, яке давало непогані заробітки.

Невдовзі з’ясувалося, що акторські здібності молодого Вільяма доволі скромні, однак він не втратив роботу, а, навпаки, опинився у найкращій столичній трупі під керівництвом Джеймса Бербеджа, власника стаціонарного приміщення для вистав із назвою «Театр». Із документів, датованих 1592 роком, зрозуміло, що Шекспір вже не просто актор, а автор п’єси «Генріх VI» — драматичної трилогії на історичну тему, яка мала шалений успіх. У той час, коли деякі п’єси вже після першої вистави знімали з репертуару, кожна частина «Генріха VI» йшла десятки разів у повній залі.

Для будь-якого театру такий автор, як Вільям Шекспір, був знахідкою. Особливо, якщо згадати, що театральні вистави в єлизаветинській Англії були суто розважальним видовищем — найближчими їх конкурентами за увагу публіки вважалися не романи і поеми, а цькування на арені ведмедів собаками, змагання зі стрільби з лука та публічні страти. Догодити публіці означало досягти успіху, тому над репертуаром працювали всі члени трупи, які на основі доступного матеріалу (старих п’єс, давніх хронік, новел) писали тексти для нових постановок. Навіть куплені у професійних авторів готові п’єси переробляли з врахуванням специфіки трупи.

Окремої професії «драматург» тоді не існувало, створення п’єс було комерційною діяльністю, якою підробляли і письменники, і журналісти, й актори. Так, наприклад, Вільям Шекспір в усіх документах лондонського періоду, пов’язаних із його професією, зазначений як актор трупи Бербеджа. Проте акторство в єлизаветинській Англії було не надто почесною справою. Складається враження, що, поділяючи упередження епохи, В. Шекспір, незважаючи на успішну театральну кар’єру, і сам свою роботу в театрі високо не цінував. Коли у 1593 році з друку вийшов його перший поетичний твір — поема «Венера і Адоніс», у передмові Шекспір назвав його «первістком моєї фантазії», хоча відомо, що він уже був автором щонайменше шести п’єс.

Безумовно, син статечного городянина Джона Шекспіра, претендента на дворянський титул і фамільний герб, був незадоволений своїм становищем і докладав усіх зусиль, щоб зайняти гідне місце у суспільстві. І на цьому нелегкому шляху театральна діяльність стала для нього найкращим ґрунтом.

Успішний автор касових п’єс, Вільям Шекспір уже з 1594 року фігурує як співвласник лондонського театру (так званий актор-пайщик) і отримує прибутки з кожної вистави, яку ставить трупа, незалежно від авторства. Гідні доходи, які оцінюють у 200 фунтів щорічно, дозволили не лише налагодити фінансові справи родини Шекспірів, але й домогтися в Геральдичній Палаті дворянства для батька (1599 рік) і зробити у рідному Стратфорді значні капіталовкладення в нерухомість (будинки і землі). Жоден письменник — сучасник Шекспіра — не мав таких небачених фінансових здобутків, жоден із них так розумно не розпорядився своїми грішми. Після 1599 року ім’я Вільяма Шекспіра, як поважної особи, в юридичних документах писали зі словом «джентльмен».

Початок XVII століття ознаменувався в долі Шекспіра новими професійними успіхами. Трупа Бербеджа наприкінці 1599 року переїхала у приміщення нового театру, який отримав назву «The Globe» («Глобус», точніший переклад «Земна куля»). Називаючи так театр, актори мали на увазі, що вони показуватимуть у своїх виставах життя всього світу. Саме на сцені «Глобуса» в наступні роки відбулися постановки трагедій, які принесли Шекспірові безсмертну славу (серед них такі шедеври, як «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет»). Лондонці сприймали їх захоплено і влаштовували «Глобусу» тріумфальні аншлаги.

Театр Глобус у Лондоні (максимально точно відбудований на історичному місці у 1997 році, світлина by Nick Weall)

Зовсім несподівано позначилася на успіхові трупи Бербеджа і смерть у 1603 році королеви Єлизавети, яка стримано ставилася до театральних вистав. Її наступник король Яків (Джеймс) I (1566-1625) затятий театрал, узяв під своє покровительство найкращу трупу Лондона — трупу Бербеджа, яка офіційно стала називатися «слуги його величності короля». Кількість її постановок при дворі відразу збільшилася до 12-14 разів на рік проти 2-3 за правління Єлизавети. Це був час найвищого злету генія Шекспіра і кар’єри його товаришів-акторів.

За короля-театрала неминуче мала з’явитися мода на театр серед придворних, знаті та й просто серед освічених людей. «Слуги його величності» як наближені до двору особи першими вловили нове віяння — театральними виставами нарешті масово зацікавилися заможні люди з вишуканим смаком, а не лише любителі розваг, які ходили в загальнодоступний «Глобус». І тому в 1608 році члени трупи Бербеджа наважилися на ризикований експеримент, обладнавши у Лондоні спеціально для нової публіки закритий театр на кілька сотень місць для сидіння глядачів, який отримав назву «Блекфраєрс».

Це був початок нової театральної епохи — до появи «Блекфраєрса» всі публічні англійські театри були відкритими (тобто без даху), вміщували до 3000 осіб і в партерах місця для сидіння не передбачалися. Нова елітна публіка, яка не бажала йти в загальнодоступний театр і традиційно замовляла постановки у своїх приватних садибах, оцінила переваги «Блекфраєрсу». Він став надзвичайно популярним і багато років збирав повну залу, хоча вартість квитків у ньому була в 6 разів вища, ніж у звичайному театрі. Зрештою, «Блекфраєрс» виявився значно прибутковішим навіть за «Глобус». Одна восьма частина нового театру, як свідчать документи, належала Вільяму Шекспіру.

У 1612-1613 роках Шекспір завершує свою театральну кар'єру і перебирається зі столиці до рідного Стратфорда, щоб жити як заможний та поважний джентльмен — власник будинків і земель. Однак у 1616 році геніальний митець несподівано помирає від хвороби, яку його зять-лікар визначив як лихоманку. Днем смерті відомого драматурга став, як припускають біографи, день його народження — 23 квітня. За дивним збігом того ж дня помер і видатний іспанський письменник Мігель де Сервантес.

Скупі спогади сучасників, зроблені як за життя, так і після смерті Вільяма Шекспіра, дозволяють у загальних рисах відтворити психологічний портрет видатного драматурга. Практично всі вони відзначають, що Шекспір був людиною доброзичливою, приємною у спілкуванні та надзвичайно дотепною. У взаєминах він демонстрував чесність, відвертість, незалежність і ніколи не принижувався, навіть перед вельможами. Почуття власної гідності змушувало В. Шекспіра триматися осторонь від богемних розваг, до яких прихильно ставилися інші актори, — він уникав великих і гучних компаній, пиятики та гультяйства.

Сучасники характеризували митця як «благородного Віла», підкреслюючи цим вроджену шляхетність Шекспіра, хоча сам він не був знатного походження. Творчість Шекспіра-митця залишилася поза спогадами, однак відомо, що робота давалося йому легко, на сторінках рукописів він майже не залишав виправлень, а «його думки завжди встигали за його пером».

Творчий доробок Вільяма Шекспіра

Вільям Шекспір не контролював видання своїх п’єс, а в останні роки життя не впорядкував своєї літературної спадщини. Після нього залишилося лише кілька книжок, виданих за життя (зокрема й піратські видання), та обсяжний том — так зване «Фоліо1» — виданий у 1623 році. До цих видань увійшло 40 п’єс, дві поеми та 154 сонети.

1 Фоліо — формат видання розміром у піваркуша (зігнутий аркуш).

Якщо видання поем і сонетів не викликають сумнівів, то між різними виданнями п’єс існує помітна відмінність, тому в багатьох випадках початковий текст довелося відновлювати. Усі драматичні твори пройшли також текстологічну перевірку, яка визначила, чи справді вони належать перу одного автора. Відтак 37 п’єс, які пройшли таку перевірку, називають «шекспірівським каноном2». Роки видання книг і дати постановок п’єс дозволяють приблизно з’ясувати, коли був написаний той чи той твір. Завдяки цій інформації визначено періодизацію творчості Шекспіра.

2 Канон — перевірений і визнаний дослідниками текст художнього твору або сукупності текстів, авторство яких не викликає сумніву.

Творчий шлях Шекспіра прийнято поділяти на три періоди. Перший період (1590-1600) отримав назву оптимістичного; другий (1601-1608) — трагічного; третій (1609-1613) — романтичного.

У перший період творчості Шекспір написав більшу частину свого літературного спадку — 22 п’єси (9 історичних хронік, 10 комедій і 3 трагедії), 2 поеми і 154 сонети. У всіх цих творах переважає радісне сприйняття життя, особлива увага до теми кохання, віра в торжество добра (згадайте вивчену у 8 класі трагедію «Ромео і Джульєтта»).

1. У якій країні і в якому місті відбувається дія трагедії «Ромео і Джульєтта»?

2. У чому полягає гуманістична ідея трагедії про кохання і ренесансний оптимізм її фіналу?

3. Згадайте новелу італійця Луїджі Да Порто «Історія двох шляхетних закоханих» (1524 рік), з якої Вільям Шекспір запозичив сюжет про Ромео і Джульєтту. На основі цього матеріалу зробіть висновок про вплив італійської літератури на англійську.

Найкращі твори цього періоду — історична хроніка «Генріх IV» (у двох частинах), трагедія «Ромео і Джульєтта», комедії «Сон літньої ночі», «Венеційський купець» і «Дванадцята ніч».

У другий період творчості Вільяма Шекспір створив 10 п’єс (7 трагедій і 3 комедії). У цих творах переважає трагічне світосприйняття, навіть комедії настільки похмурі, що називати їх комедіями можна лише умовно.

Найкращі твори цього періоду — трагедії «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет», які увійшли в світову скарбницю літератури і вважаються вершинними у творчості Шекспіра.

У третій період творчості Шекспір створив 5 п’єс, 4 з них — трагікомедії, тобто трагедії зі щасливим кінцем, або ж, як їх ще називають, романтичні драми «Перікл», «Цимбелін», «Зимова казка» та «Буря». Вони художньо менш досконалі, ніж більшість творів попередніх періодів.

Для тих, хто хоче знати більше

Шекспірівське питання

У XIX столітті, коли наукові методи досліджень почали застосовувати і до історії літератури, з’ясувалося, що здебільшого біографічні матеріали про Вільяма Шекспіра, які публікували, починаючи з XVII століття, містять багато невірогідних даних, а часто і звичайних народних побрехеньок та легенд.

Водночас там немає відповідей на важливі й очевидні запитання. Наприклад, чому з усього написаного рукою В. Шекспіра збереглося лише кілька підписів під фінансовими документами? Чому навіть у заповіті митець і словом не обмовився про свої п’єси? Ба більше, там немає жодної згадки про будь-які книги, хоча відомо, що в заповітах тієї епохи освічені люди вказували, хто успадкує їхню бібліотеку. Звідки син ремісника з провінції так добре знав придворний етикет і придворне життя, яке він описав у своїх творах?

Як пояснити успішну фінансову діяльність Вільяма Шекспіра, коли відомо, що жоден сучасний йому письменник не розбагатів? Звідки у людини, яка не відомо, чи закінчила граматичну школу, такі глибокі знання з усіх сфер життя, таке тонке розуміння людської психології? І нарешті, чому на його надмогильній плиті в Стратфорді не згадано, що це могила геніального драматурга?

Голі факти без домислів різко протиставили побутового Шекспіра — заможного власника земель і будинків — Шекспірові творчому — автору геніальних п’єс. До середини XIX століття серед дослідників, які не вірили, що син простолюдина може мати видатні здібності, остаточно склалася гіпотеза, що Вільям Шекспір був підставною особою.

На їхню думку, актор Шекспір за грошову винагороду вдавав, що пише п’єси. Натомість справжнім автором цих творів, у яких стільки бездоганного смаку, розуму і благородства почуттів, була людина високої культури, найімовірніше, представник верхівки суспільства — високоосвічений аристократ, що з невідомих міркувань бажав приховати своє ім’я.

Першим претендентом на звання «справжнього Шекспіра» став видатний англійський філософ Френсіс Бекон. Згодом один за одним висувалися нові кандидатури і практично всі як один, із вищої англійської знаті. Зараз їхній список сягнув 57 осіб, а питання щодо авторства Вільяма Шекспіра — шекспірівське питання — висвітлено у сотнях книг.

Прихильники авторства історичного В. Шекспіра останні півтора століття також брали активну участь у цій дискусії, і зараз в науці саме їхній погляд вважається найприйнятнішим і найвірогіднішим. Жоден із претендентів на титул «справжнього автора шекспірівських п’єс» не має на нього більше підстав, ніж сам Вільям Шекспір. Прискіпливі дослідження довели, що всі «кандидати в Шекспіри» також не залишили жодних документальних свідчень свого авторства — ані рукописів, ані згадок у своїх щоденниках, які здебільшого збереглися. І що найдивніше — навіть після смерті цих осіб жоден сучасник не пов’язав їхнє ім’я з відомими п’єсами.

Титульна сторінка посмертного видання шекспірівських п’єс («Фоліо») у 1623 році

Водночас люди, які безпосередньо контактували з історичним Шекспіром, жодного разу не висловили сумнівів у його авторстві. Навіть більше — у 1623 році актори трупи Бербеджа видали збірку шекспірівських п’єс (так зване «Фоліо»), зазначивши на обкладинці ім’я Вільям Шекспір. А вже відомий вам визначний тогочасний драматург Бен Джонсон (1572-1637), який особисто знав В. Шекспіра, написав до цього видання передмову. Тому для заперечення авторства історичного Шекспіра потрібно припустити, що сотні людей десятиліттями свідомо вводили в оману всіх своїх сучасників.

Крім цього, дослідження прихильників авторства історичного Шекспіра показали, що на більшість біографічних запитань, які викликали сумнів ще у XIX столітті, існує цілком коректна відповідь. Так, власноручно написані тексти шекспірівських п’єс, найімовірніше, були втрачені внаслідок пожежі 1613 року, коли приміщення театру «Глобус», де вони зберігалися, згоріло вщент. А в заповіті Вільям Шекспір про них не згадав тому, що заповіт — це майновий документ. П’єси ж як майно належали не йому, а трупі Бербеджа.

Особисті бібліотеки справді були цінністю, про них згадували у заповітах, але часто власник ще за життя дарував книги спадкоємцям, щоб вони уникли сплати зайвих податків. Наприклад, у заповіті видатного англійського філософа Френсіса Бекона (1561-1626), якого не можна звинуватити в неуцтві, також немає жодної згадки про його бібліотеку (хоча відомо, що вона у нього була, і неабияка).

Придворний етикет і придворне життя Шекспір, син ремісника, добре знав тому, що був членом театральної трупи, яку постійно запрошували в королівський палац. Розсудливість Шекспіра у фінансових справах виглядає приголомшливою лише тоді, коли порівнювати його з тогочасними письменниками, а на тлі інших акторів-пайщиків трупи Бербеджа він нічим особливо не вирізнявся.

Надто перебільшена й універсальність знань Вільяма Шекспіра. Аналіз текстів його п’єс показав, що в них міститься і велика кількість фактичних помилок, із яких найбільше кидаються в очі помилки географічні та історичні — високоосвічений аристократ таких просто не припустився б. Нині доведено, що всю інформацію, використану під час написання шекспірівських п’єс, легко можна було отримати з невеликої кількості недорогих і доступних книг.

З другого боку, тексти п’єс вказують, що їхній автор досконало знав професійні особливості загальнодоступного єлизаветинського театру. Наприклад, усі шекспірівські п’єси враховують фізичні можливості акторів — для кожної ролі передбачена достатня кількість пауз, щоб дати змогу акторові відпочити і підготуватися до наступного виходу. Навряд чи дилетант-аристократ так досконало міг знати особливості професійного театру, а ймовірність того, що він переймався фізичним станом актора, практично дорівнює нулю.

І, нарешті, поховання геніального Шекспіра не вирізняється нічим особливим тому, що для своїх провінціалів-земляків і родичів він був передусім заможним і поважним землевласником. А про його лондонську славу вони мало чули. Якщо ж згадати, що в ті часи театральна кар’єра не вважалася почесною, стає зрозуміло, чому в надмогильному надписі немає згадки про його причетність до акторства.

У XX столітті впродовж певного періоду пристрасті навколо особи й авторства В. Шекспіра вирували настільки бурхливо, що в англійський парламент на голосування подавалося рішення про необхідність розкопати стратфордську могилу. Що у такий спосіб намагалися з’ясувати та яку інформацію знайти, і досі незрозуміло. Щоправда, цю дику пропозицію було відхилено.

Нині у західноєвропейському літературознавстві через брак достовірних фактів питання про авторство Вільяма Шекспіра не порушується, як не порушується питання щодо авторства Езопа, Гомера, Мольєра та багатьох інших митців.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. Чому театральні групи Лондона гостро потребували все нових і нових п’єс?

2. Поміркуйте, чому в Англії доби Відродження театри були надзвичайно популярними.

3. Що вам відомо про життя геніального драматурга Вільяма Шекспіра і про його театральну кар’єру?

4. Як пояснити той факт, що про Шекспіра майже не збереглося біографічних відомостей?

5. Які твори називають «шекспірівським каноном»?

6. Схарактеризуйте головні особливості періодів творчості Вільяма Шекспіра. Поясніть назви цих періодів.

7. У чому полягає сутність шекспірівського питання? Поясніть, чому виникли сумніви щодо його авторства.

8. Чому сучасне літературознавство не розглядає шекспірівське питання? Як ви гадаєте, чи можна зараз довести щось «за» чи «проти» авторства Шекспіра?

Інформаційно-цифрова компетентність

Компетентність спілкування іноземними мовами

Знайдіть в Інтернеті фільм «Shakespeare; The Globe Theatre London tour», опублікований 9 грудня 2013 року (4 хвилини 13 секунд), або скористайтеся посиланням за QR-кодом на додаткові матеріали (№ 9 в переліку).

Запишіть у зошит українською мовою ті положення, які видалися вам найцікавішими. На основі фільму і матеріалу підручника розкажіть про особливості перших англійських театрів часів Вільяма Шекспіра.