Підручник по Всесвітній історії. 7 клас. Ліхтей - Нова програма

§ 6. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ЄВРОПЕЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

• Яку роль відігравало християнство в пізній Римській імперії?

• Чим відрізнявся зміст раннього християнського вчення від християнства як державної релігії?

1. Християнська церква на початку епохи Середньовіччя

На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному й економічному зміцненню.

Із середини IV ст. відбуваються певні зміни у відносинах церкви та держави на сході й на заході імперії, зумовлені особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час на Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, унаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками. По-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповіді та мученицької смерті апостолів Петра і Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі. Саме апостол Петро був першим римським єпископом. Уже в V ст. римські єпископи присвоїли собі титул глави церкви і їх почали називати папами (з грецьк. батько).

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Ознакою папської влади стали два схрещені, золотий і срібний, ключі апостола Петра, колишнього простого рибалки. Вони відтворені на гербі Ватикану. Уважається, що саме Петрові Ісус Христос довірив ключі від Царства Небесного. Символами папської влади є тіара — трійчаста корона з хрестом, що одягається під час урочистих подій, посох і перстень рибалки. Основою тіари є єпископська митра, на яку ніби покладено три корони, що засвідчують потрійну владу папи: суддя, законодавець, першосвященик.

Папи успадкували авторитет і апостольську благодать святого Петра. Це дозволило їм домагатися верховенства над світськими правителями. В утвердженні такої думки велике значення мало вчення єпископа Августина Аврелія (354-430). Це був видатний філософ-богослов, який у своїх працях заклав ідейні основи середньовічного західного християнства. Найпопулярнішою працею Августина є «Сповідь», у якій він аналізує свої вчинки й бажання з позицій совісті — нового морального християнського поняття, яке було невідоме людині античності.

Своє бачення проблем держави, співвідношення церкви та світської влади Августин описав у трактаті1 «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне й земне. Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ; град земний — зло і пристрасті. Неминучим злом Августин уважав і державу, яка може стати частиною граду Божого, якщо підпорядкується церкві у всіх релігійних питаннях. Звідси випливав логічний для середніх віків висновок про перевагу духовної влади над світською. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний.

Совість — усвідомлення й почуття моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед собою, людьми, суспільством.

1 Трактат - наукова праця, де докладно розглянуто якусь проблему.

На Заході християнську церкву очолив Папа Римський, а на Сході — Константинопольський патріарх, титулований як вселенський. Між ними не вщухали безконечні суперечки й дискусії стосовно першості й значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. На Сході тривало фактичне одержавлення церкви, тобто вона цілковито залежала від волі імператора. А на Заході папа сам намагався підпорядкувати світських правителів своїй владі.

2. Християнізація Європи

У Європі на поширення християнства суттєво вплинуло Велике переселення народів. У ході частих сутичок із римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного спілкування відбувалося навернення в християнську віру германських племен. Першими християнство прийняли вандали, вестготи й остготи.

У V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії та серед франків, які вторгайся до Галлії. Упродовж цього періоду були християнізовані кельтські племена: бритти в Британії, пикти й скотти в Шотландії. Ірландія прийняла християнство в V ст. Її християнським просвітителем був єпископ Патрик (бл. 389-461), нині національний святий ірландців. Протягом VI—VIІ ст. християнізувалися вожді й королі англосаксонських племен.

У IX ст. стараннями Константинопольського патріархату прийняли християнство серби й болгари. Водночас чехи та поляки зазнавали німецького впливу. Християнізовані впродовж ІХ-Х ст., вони підпали під церковно-релігійну, культурну та політичну залежність від римських пап. Під духовну владу папи потрапили й угорці, які навернулися в християнство наприкінці X ст.

Майже на два століття затяглася християнізація народів Скандинавії. Вона охоплювала період з IX по XI ст. Упродовж XII-XIV ст. були насильно навернуті у християнство полабські слов’яни, балтійські племена, прусси та литовці.

У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою. Спроби масового хрещення нерідко зустрічали більший чи менший сиротив населення, яке продовжувало й надалі таємно вірити своїм поганським богам. Протест міг набувати доволі гострих, навіть трагічних форм. Таким, зокрема, було вбивство місіонера Боніфація, який поширював християнство серед германців.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XI ст. Монах Отлон про смерть 754 р. святого Боніфація

Коли місіонери розійшлися просторими володіннями фризів для проповідництва Євангелія та прийшли до річки Бортне... св. Боніфацій, ідучи в супроводі своїх учнів, наказав розбити шатра й очікувати на тому ж місці на прибуття тих, що недавно були похрещеними, для здійснення над ними таїнства причастя. Визначений для цього день уже наближався. Та коли він настав і сонце піднялося високо над горизонтом, усі ті люди, на яких він чекав, як чекає батько на своїх дітей ...зі страшним криком, озброєні, увірвалися в табір місіонерів... не як друзі, а як вороги, не як нові прихильники віри, а як нові палачі.

Побачивши це, інші вірники, озброївшись, узялися захищати місіонерів від біснуватого натовпу. Але св. Боніфацій звернувся по захист до духовної сили, тобто взяв святі мощі, які зазвичай носив із собою, потім, зібравши біля себе клериків, вийшов із шатра, зупинив своїх прихильників, що готувалися його боронити, і сказав їм: «Прошу вас, діти мої, не вступати в сутичку з нашими противниками, бо Святе Письмо вчить нас не тільки не платити злом за зло, а, навпаки, за зло чинити добро». Не встиг св. Боніфацій закінчити проповідь, якою закликав своїх учнів гідно прийняти мученицьку смерть, як божевільний натовп язичників, озброєний мечами й іншою смертельною зброєю, знову накинувся на них, і їхні тіла вкрилися багрянцем, і вони прийняли блаженну смерть...

1. Чи свідомо сповідували недавно похрещені германці християнську віру? 2. Яким положенням із Святого Письма керувався св. Боніфацій? 3. Чому смерть місіонерів названа блаженною?

Християнізація Європи була довгою й затяжною. Цей процес поєднував у собі місіонерську діяльність церкви з наверненням у нову віру як силою слова, тобто проповідництвом, так і силою зброї, тобто вогнем і мечем.

3. Папство у VI-XI ст. Церковний розкол 1054 р.

У VI ст. відчутно посилилися позиції папства, що стало наслідком послаблення державної влади в Італії. Як відомо, спочатку в Італії утвердилися остготи, потім тут урядували візантійці, за ними — лангобарди. Тож папи змогли зосередити у своїх руках як духовну, так і світську владу.

Особлива роль тут належить Папі Римському Григорієві І Великому (бл. 540-604). Він походив із знатної родини, але всі свої статки використав на духовні потреби: заснував шість монастирів на Сицилії і один облаштував у власному палаці в Римі. Відмовившись від світської кар’єри, Григорій оселився в монастирі в Римі, де вів суворий спосіб життя, деякий час був представником Папи Пелагія II при дворі візантійського імператора. Коли Пелагій II у 590 р. номер від чуми, Григорія проти його волі обрали Папою Римським.

Початок понтифікату1 Григорія припав на період, коли Італія переживала не найкращі часи. На неї звалилися всі можливі біди: стихійні лиха, голод, постійні набіги лангобардів. До того ж позиціям церкви загрожувала імператорська влада в Константинополі. Саме завдяки мудрій і послідовній політиці Григорія багато з цих проблем було вирішено. Він, зокрема, домігся встановлення миру з лангобардами й, незалежно від візантійського імператора, призначив префектів. Його влада поширювалася на всю Центральну Італію. Авторитетне слово Григорія було вагомим на Заході. За його понтифікату особливо активно розгорнулася місіонерська діяльність римської церкви. Він уважав, що саме папство здатне згуртувати християнський світ. Григорій підтримував дипломатичні відносини з багатьма європейськими правителями. Так виникла світська влада пап.

Теза про верховенство пан у західному світі обґрунтовувалася грамотою про так званий «Константинів дар». Стверджувалося, що її склав у IV ст. римський імператор Константин І. Хоча насправді це була якісна підробка VIII-IX ст. Згідно з нею, перебираючись у нову столицю Константинополь, світську владу над Римом і Західною Римською імперією Константин передав папі. Цей документ викликав підозри вже в середньовічних учених, і тільки в XV ст. було доведено, що він є підробкою.

У X ст. церква опиняється в руках світських правителів. Німецькі королі, а потім імператори фактично самі призначали римських нап. Єпископства й парафії давали тим, хто міг більше заплатити за них. Це явище згодом назвали симонією2, за ім’ям Симона Волхва, який пропонував апостолові Петрові плату за те, щоб той поклав на нього руки, наділивши чудодійною силою.

Дедалі більше спостерігалося й поглиблення конфлікту між західною та східною церквами, які ще з кінця IV ст. співіснували в стані очікування неминучого поділу. Цілком закономірно, що згодом між ними почали виникати дедалі більші розбіжності щодо церковно-адміністративного устрою, віровчення, обрядів. Так, на Заході хрестилися п’ятьма складеними разом пальцями, проводили богослужіння латинською мовою, духовні особи голилися, вибривали тонзуру, на Сході — хрестилися трьома пальцями, службу проводили грецькою мовою, священики носили бороду тощо.

1 Понтифікат — церковна влада, діяльність і роки правління папи.

2 Симонія — купівля та продаж церковних посад або духовного сану.

Приводом до остаточного розриву між Папою Римським і Константинопольським патріархом стала суперечка через підпорядкування церкви в Південній Італії. Ця область тривалий час належала Візантії, але Пана Римський вважав її своїм володінням. Тривалі переговори не принесли успіху, і 1054 р. представники Рима й Константинополя розірвали відносини між своїми церквами й обмінялися церковними прокляттями — анафемами. Головними дійовими особами розділення від Константинополя були патріарх Михаїл Керуларій, а від Рима — Папа Лев IX та його посол Гумберт. Це докорінно розмежувало християнську церкву й увесь християнський люд на два світи: православний і католицький. В історії християнства події 1054 р. були витлумачені як церковний розкол (схизма). З того часу західну церкву почали називати католицькою (вселенською), а східну — православною (істинною).

4. Феодалізм

Упродовж ІХ-ХІ ст. у Західній Європі утвердився суспільний лад, який прийнято називати феодальним. Він походить від слова «феод» — земельний маєток із залежними селянами, який васал отримував від сеньйора за вірну службу. Спочатку феод був умовним володінням, а згодом став спадковим і передавався від батька до сина. Звідси також назви феодалізм, феодал тощо. Феодальний лад прийшов на зміну рабовласництву та сформувався в результаті взаємодії пізньоримських світоглядних засад із суспільними відносинами, що утверджувалися в середовищі варварів. У його основі — власність феодала на землю та залежність (поземельна й особиста) селян від нього.

5. Три стани середньовічного суспільства

В XI ст. середньовічні богослови Герард Камбрезійський (він же Жерар Камбрійський) і Адальбербн Лаонський створили теорію про три суспільні стани. До першого стану вони віднесли «тих, що моляться» (oratores), тобто священиків і ченців; до другого — «тих, що воюють» (bellatores), тобто рицарів; третій стан — «ті, що працюють» (laboratores) — селяни. Усі стани були взаємопов’язаними. Тобто святі отці моляться за душі своїх вірників, рицарі всіх обороняють, а селяни годують. Між усіма трьома станами має бути взаємне розуміння, мир і спокій. Тільки так суспільство може повноцінно існувати.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XII ст. Етьєн де Фужер про три стани мовою поезії

Священика уділ - за всіх молитися.

А рицаря - на полі бою битися

І славою в борні покритися.

Обов’язок селян - трудитися.

1. Які обов’язки передбачає належність до певного стану? 2. Які пільги й права мали представники всіх трьох станів?

6. Духовенство

Середньовічна людина була глибоко переконана, що головним у її житті є стосунки з Богом, а турбота про спасіння душ християн якраз і лягала на плечі духовенства. Тому винятково важливою, набагато вагомішою, ніж виконання будь-яких інших функцій, була угодна Богу належність людини до духовного сану.

Християнське духовенство поділялося на «біле» та «чорне». До «білого» духовенства належали єпископи й священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу1, здійснювали церковні таїнства (хрещення, причастя, вінчання, сповідь тощо). Ядром повсякденного церковного життя в Західній Європі була парафія, яка об’єднувала мешканців кількох сіл чи міських кварталів. Парафією управляв священик (парох). Його помічниками могли бути духовні особи нижчого рангу (диякони, іподиякони). У свою чергу, парафія підпорядковувалася єпархії, на чолі якої стояв єпископ. Кілька єпархій об’єднувалися в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви та духовенства вірники сплачували десяту частину від власних прибутків, тобто десятину.

Християнська церква мала свою ієрархічну структуру. На вершині церковної піраміди був Папа Римський. Другий щабель у церковній ієрархії посідали архієпископи. За ними — єпископи, сходинкою нижче — абати, а ще нижче — священики.

До «чорного» духовенства належали ченці, або монахи (з грецьк. одинаки, самітники). Перші ченці з’явилися в III ст. в Єгипті, а ідейним натхненником чернечого життя вважається святий Антоній (бл. 250-355). Перші монахи жили в пустелях і печерах. Вони суворо обмежували себе в їжі, цуралися багатої одежі, оминали людське товариство. У такий спосіб самітники ніби зрікалися всього мирського, присвячуючи своє життя служінню Богу.

Із часом життя монахів дещо змінилося. Почали з’являтися перші монастирі, як чоловічі, так і жіночі. Слово «монастир» у перекладі з грецької мови означає «відлюдне житло». Однак ченці жили вже не лише усамітнено, а й общинами.

Ієрархічна структура християнської церкви:

1 — Пана Римський;

2 — архієпископи;

3 — єпископи;

4 — абати;

5 — священики

1 Меса — головна щоденна служба Божа в католицькій церкві.

Монахи за роботою. Мініатюра. XII ст.

У першій половині VI ст. з’явилися правила чернечого життя, автором яких був святий Бенедикт Нурсійський. Він народився в Нурсії (Італія) у знатній родині. В юності став відлюдником і жив у печері, а відтак 529 р. заснував монастир на горі Монте-Касіно. Саме його вважають засновником західної гілки чернецтва.

Згідно з правилами Бенедикта Нурсійського, у стінах монастиря ченці повинні були вести суворе життя, наповнене постами, молитвами й працею. Зрікаючись усього мирського, вони припиняли стосунки з рідними. Трьома необхідними умовами проживання в монастирі були безшлюбність, послух і бідність. Послух розглядався передусім як беззаперечна покора монахів своєму абатові, тобто настоятелеві монастиря. Крім того, монахи повинні були дотримуватись обіцянки мовчати. Усе їхнє майно було спільним.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

VI ст. Зі статуту св. Бенедикта про життя монахів

Особливо твердо треба з корінням вирвати з монастиря жагу до власності, щоб ніхто не мав права нічого ні дати, ні взяти... не мати нічого власного, жодної речі, ні книги, ні дошки, ні грифеля, зовсім нічого: позаяк ніхто з братів уже не має у своїй власності ні тіла свого, ні волі своєї...

Уважаю, що достатньо буде пропонувати дві страви на всіх трапезах... якщо вдасться роздобути фрукти чи овочі, то подавати й цю третю їжу... Від м’яса четвероногих категорично всі мають утримуватися, крім... хворих.

Монастир треба організувати так, щоб усе необхідне, як, наприклад, вода, млин, сад, пекарня, різні майстерні, знаходилося на території монастирського двору, аби монахи не мали необхідності бродити за стінами монастиря, так як це не дуже корисно для їхніх душ.

1. Чи мав монастир землі й господарство? Для чого? 2. Як жили монахи-бенедиктинці? 3. Чого хотів позбутися св. Бенедикт?

Монастир був господарством із замкненим циклом, яке себе повністю забезпечувало. Монахи орали землю, плекали сади й виноградники, будували млини, виготовляли знаряддя праці тощо. Вони найкраще вирощували різні культури, удосконалювали млини, плуги, упряж, тощо. їхні досягнення використовували у своїх господарствах сеньйори та селяни. Монастирські володіння швидко багатіли. Це відбувалося за рахунок щедрих дарів і пожертв від набожних людей. Тому протягом VIII-Х ст. чимало монастирів перетворилося на своєрідні феодальні сеньйорії, які обслуговували залежні селяни.

У скрипторії. Мініатюра. 1025 р.

Однак життя в монастирі не було таким спокійним і благочестивим, як може здатися на перший погляд. Тут приймали королів і знатних сеньйорів, улаштовували бенкети й полювання.

З іншого боку, у монастирях могли знайти тимчасовий захист і люди, переслідувані владою, і шукачі пригод, жебраки й каліки.

Монастирі чимало зробили для розвитку середньовічної освіти та науки. Багатьом здібним ченцям довелося замінити рало й мотику на стилет і стилос. На межі VI-VIІ ст. при монастирях виникли скрипторії — спеціальні майстерні для переписування, оформлення та створення книг. Адже в середньовічному суспільстві книга вважалася неабиякою цінністю. Відкривалися також монастирські бібліотеки, де книги зберігалися як справжні коштовності. Подекуди при монастирях виникали школи. Часто середньовічні монастирі були своєрідною кузнею талановитих, мислячих людей, які у своїх помислах і діях випереджали звичний хід історії. 7

7. Світські феодали

Почесне місце в уже згадуваній середньовічній теорії про три стани займають «ті, що воюють», тобто світські феодали.

У середовищі феодалів сформувалася система васалітету — ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був король — найбагатший власник землі. Він уважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розмістилися герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому як васали вони формально підпорядковувалися королю. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Остання сходинка належала рицарям, які могли й не мати своїх васалів.

Ієрархічна феодальна драбина:

1 — король;

2 — герцоги;

3 — барони;

4 — рицарі

Обладунок короля Іспанії Карла І. Перша половина XVI ст.

Треба зауважити, що кожна європейська країна, незважаючи на переважну більшість спільних ознак стосовно системи васалітету, мала й деякі відмінності. Наприклад, у Франції діяло правило «васал мого васала — не мій васал». Це, зокрема, означало, що служба й вірність васала призначалися лише тому, від кого він безпосередньо отримував феод. Натомість в Англії таке правило не діяло. У цій країні було прийнято, щоб усі васали підкорялися безпосередньо королю.

Передача феоду відбувалася в урочистій атмосфері. У замку сеньйора збиралися всі його васали. У їхній присутності сеньйор вручав новому васалу прапорець, перстень, рукавичку, гілку дерева чи виноградну лозу, грудку землі тощо. Ці символи свідчили про те, що васалові передаються права на володіння землями. Така процедура називалася інвеститурою. Їй передував обряд визнання себе васалом. Претендент опускався на одне коліно перед сеньйором і брав його за руки. Потім проголошував себе васалом і присягав сюзерену на вірність.

Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, надавати йому грошову допомогу для викупу з полону, брати участь у засіданні сеньйоріальної ради, що була своєрідним судово-адміністративним органом. До васальних обов’язків входили дарунки сеньйору, його старшому синові на момент посвячення юнака в рицарі, а також доньці — у день її одруження.

Зі свого боку сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння та потомство на випадок полону або смерті. Сеньйор нерідко визначав долю спадкоємців свого васала — улаштовував їхні шлюби, був опікуном до періоду досягнення ними повноліття. Адже доля нащадків васала стосувалася безпосередньо інтересів сеньйора. Спадкоємці, уступаючи у володіння феодом батька, сплачували сеньйору належну суму й клялися на вірність.

Феодали вели тривалі міжусобні війни. Щоб приструнити феодальну вольницю, в ХІ-ХІI ст. церква прийняла кілька постанов про Божий мир, які забороняли феодалам воювати під час релігійних свят і щотижня — від середи до понеділка.

У безконечних внутрішніх і зовнішніх війнах поступово формувалася психологія та ідеологія середньовічного рицарства, яке згодом переросло в особливий військово-аристократичний стан. Спочатку за терміном «рицар» убачали просто воїна, який ніс васальну, зазвичай кінну, військову службу сеньйору. Згодом поняття набуло ширшого значення — стало синонімом знатності й благородства.

Закоханий рицар. Мініатюра. XII ст.

У рицарів сформувалися свої ідеали, розуміння честі. Рицар повинен був боротися за християнську віру, оберігати слабшого, дотримувати слова, бути вірним своєму сеньйору, уміти постояти за себе. Із часом основою рицарської поведінки стала куртуазність, тобто дотримання правил хорошого тону. Куртуазний кодекс передбачав не лише хоробрість, а й ґречність, увічливість, галантність, щедрість, витонченість, тактовність, уміння складати вірші й фати на музичних інструментах, володіти мистецтвом легкої невимушеної розмови з іншими рицарями й чарівними дамами.

Почесне звання рицаря потрібно було заслужити. Це могло відбутися через посвячення, яке надавалося за особливі заслуги на полі битви або після спеціального військового виховання, яке могли отримати тільки повнолітні. Заради того щоб здобути таку підготовку, майбутнього рицаря в ранньому віці віддавали на службу до двору сеньйора. Хлопчик служив пажем, з 15 років ставав зброєносцем рицаря-покровителя й скрізь слідував за ним. У битві юнак стояв біля коня рицаря, тримав щит, подавав запасну зброю й бився. Якщо хлопчина добре виконував службу, то його посвячували в рицарі.

Перед посвяченням майбутній рицар усю ніч молився. Після сповіді, причастя та обов’язкового ритуалу купання на нього вдягали біле вбрання. Воно символізувало чистоту й щирість намірів. Юнак клявся: «Поклавши руки свої на Святе Євангеліє, у присутності мого Господа й мого володаря обіцяю й клянуся ретельно дотримуватися всіх законів і оберігати наше славне рицарство». Після цього один із найстарших рицарів (або батько) витягав свій меч і тричі торкався ним плеча новобранця. Далі, так само тричі, його цілував. Нарешті юнака підперізували поясом із мечем, з яким він уже ніколи не смів розлучатися, надівали остроги, вручали щит і шолом.

Посвята в рицарі. Мініатюра. XII ст.

Той, хто посвячував майбутнього рицаря, бив його долонею або по потилиці, або по шиї, або по щоці, промовляючи: «Будь хоробрим!» Це був єдиний у житті рицаря стусан чи ляпас, на який він не мав права відповідати. Ритуал посвячення завершувався демонстрацією спритності нового рицаря. Він вискакував на коня й на льоту повинен був поцілити списом в опудало. У військовий час процедура посвячення в рицарі відбувалася скромніше. Обряд посвячення в рицарі повинен був пройти навіть король.

Полювання та військові вправи забирали весь час рицаря. Згодом до них долучилися ще рицарські турніри. Це були військові змагання, на яких рицарі билися або в індивідуальних поєдинках, або групами перед шляхетною публікою. Почесні місця серед глядачів надавалися знатним дамам. Головним завданням рицаря було втриматися на коні й тупим кінцем списа вибити противника із сідла. Проте траплялося, що на турнірах доводилося вирішувати й питання рицарської честі. Тоді боротьба могла йти на смерть. Переможці отримували славу й визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Залишитися рицареві без озброєння й коня вважалося ганьбою, тому переможець повертав їх своїм невезучим суперникам за викуп. Чимало бідних рицарів, простуючи від замку до замку, здобували собі багатство. Цих шукачів пригод стали називати мандрівними рицарями.

На турніри рицарі виходили в шоломах, що повністю закривали обличчя. їх упізнавали й розрізняли за гербами, тобто за знаками й малюнками на рицарському щиті або на прапорці (лев, дракон, орел, сокіл та ін.). Складну науку про розрізнення гербів, тлумачення гербової символіки добре знали розпорядники турнірів — герольди, тобто глашатаї. Рицар, приїжджаючи на турнір, зупинявся біля бар’єра й, сповіщаючи про своє прибуття, трубив у ріг. Тоді виходив герольд і голосно розповідав присутнім про герб цього рицаря. Із герольдом пов’язується й становлення спеціальної науки про складання та читання гербів — геральдики.

Мати свій герб прагнув кожний феодал. Спочатку герби були тільки у великих феодалів. Звичайні рицарі носили щити з гербом свого сеньйора. Пізніше вони також отримали право мати власний герб. У середині XIII ст. герби з’являються в духовних осіб, купців, городян. Доповненням до герба часто був девіз — короткий напис на гербі, щиті про моральні принципи рицаря, події в його житті тощо. Наприклад, «Іду своїм шляхом» — девіз графів Немур Савойських; «Іншим не стану» — девіз бургундського герцога Філіппа Доброго. Власні герби мали також середньовічні міста. Нині герб є одним із національних символів кожної держави.

8. Селянство

На третьому місці в середньовічній теорії про три стани стоять «ті, що працюють», тобто селяни.

На межі Х-ХІ ст. землю обробляли вже переважно залежні селяни. Простежується кілька шляхів, якими селяни опинялися в залежності від феодала. Із розвитком феодального суспільства королі почали дарувати своїм васалам не лише землю, а й людей, які на ній проживали. Це поклало початок земельній залежності селянства.

Іншою причиною втрати селянами особистої свободи стало їхнє розорення, яке викликали нескінченні внутрішні й зовнішні війни.

Часто селяни самі шукали захисту в особі як світського, так і церковного феодала, щоб він уберіг їх від нападів чи грабунків войовничих сусідів або чужоземних загарбників. За це селяни були змушені відмовлятися від своїх наділів і, таким чином, опинялися в добровільній залежності від феодалів.

За своїм становищем селяни поділялися на поземельно залежних та особисто залежних. До поземельно залежних селян у Франції, Західній Німеччині й Італії належали білани, які хоч і були вільними, однак не мали права власності на землю. За користування землею такі селяни несли повинності: вони виконували різноманітні роботи в господарстві феодала (рента відробіткова, панщина), приносили йому продукти харчування й ремісничі вироби (натуральна рента або оброк), а також працювали на так званих громадських роботах (ремонтували мости, мури, будували замки тощо). Був ще ряд прав, що належали феодалу, зокрема право «мертвої руки», тобто вирішення умов успадкування після смерті селянина.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

З грамоти 1060 р. про феодальні повинності французьких віланів

Нехай буде відомо, що всі обкладені оброком двори повніші нести однаковий оброк: кожний двір повинен давати щорічно по 8 денаріїв (...), по 8 мірок пшениці й 24 мірки вівса... А також виноградник, що колись належав абатові, двічі на рік потрібно копати, підрізати й виконувати на ньому всі необхідні роботи, потім вичавлювати виноградний сік і доставляти його для зливання в панські бочки; якщо ж виноградник буде перетворений на поле, повинні трудитися, належно обробляючи поля, скільки буде потрібно, аж до доставки зібраного врожаю в панські комори.

Найбезправнішими були особисто залежні селяни — ременси в Іспанії, серей — у Франції. Приблизно в такому ж тяжкому становищі перебували вілани в Англії. Вони не могли покинути свого сеньйора, який був для них і господарем, і суддею.

Про особисту несвободу селян свідчать додаткові платежі, які не стосувалися ренти. Через те, що сеньйор був власником млина, печі, виноградного преса, він змушував селян користуватися саме ними. Селяни розраховувалися чи часткою своїх продуктів, чи грошима. За порушення сеньйор вимагав сплатити штраф або відбирав продукти.

У ХІІ-ХІІІ ст. селяни отримали можливість, заплативши викуп, здобути волю. Земля при цьому залишалась у власності феодалів.

Життя селянина минало в безконечній праці. Кожен займався своєю справою, хто — сезонними польовими роботами, а хто — і надзвичайно шанованими, украй потрібними ремеслами. У селі працювали ковалі, ткачі, гончарі, мірошники, чоботарі, шевці. Практично все необхідне для життя селян і феодалів вироблялося на місці. Такий тип господарства називається натуральним.

Важливі питання в житті селянства вирішувала община (громада). Вона об’єднувала селян одного або кількох сусідніх сіл. Ядром общини була група відносно заможних, а отже, і впливовіших сімей. Саме вони давали необхідні кошти на громадські потреби й керували життям общини. З-поміж них, зазвичай, обирали старост.

Нерідко об’єднання селян в общину відбувалося довкола парафії. Адже саме громада будувала церкву, утримувала священика. Громада займалася й розмежуванням спільних угідь, стежила за станом мостів і доріг. Община також опікувалася немічними, знедоленими, бідними, вдовами та сиротами. На зборах громади розбиралися дрібні судові справи. За необхідності община організовувала оборону від зовнішньої загрози. Вигнання з громади могло стати для будь-кого лютою карою.

Англійські вілани. Мініатюра. XIV ст.

Влада світська, влада духовна, християнізація, понтифікат, симонія, анафема, схизма, феод, феодалізм, суспільні стани, інвеститура, куртуазність, герб, герольд, геральдика, натуральне господарство, община.

1. Визначте походження слів «laboratores», «oratores», «bellatores». Знайдіть слова, подібні до латинських назв станів, у мовах, які ви вивчаєте. Наприклад, українські слова «оратор», «лабораторія» та ін.

2. Середньовічне суспільство поділялося на три стани. Чи становило духовенство окремий стан? Які він мав права, обов’язки та привілеї?

3. Які чинники посилювали роль церкви в Західній Європі? Назвіть основну ідею вчення про світобудову Августина Аврелія.

4. Як, на вашу думку, краще «нести слово Господнє» — силою особистої віри чи «вогнем і мечем»? Обґрунтуйте відповідь.

5. Григорій І уважав, що кожен гріх має бути «знищений жертвою» — милостинею, дарунком на користь церкви. Підтвердіть або спростуйте думку про те, що церква потребувала великих грошей.

6. Складіть детальний перелік обов’язків васала, починаючи словами: «Я хочу, щоб ти...» (Цю роботу можна виконати в групах: одна група — сеньйори, інша — васали).

7. Заповніть таблицю.

8. Знайдіть «зайве» слово в наведених рядках:

• васал, інвеститура, вілан, сеньйор;

• абат, монастир, ченці, серви.

9. Уважно прочитайте уривки з тексту й визначте систему васальної залежності.

• «Жан де Масі зобов’язаний вирушати в похід на вимогу єпископа; Еренбурга, дружина Рено-рицаря, має від паризького єпископа в якості феоду землю й несе службу, надаючи йому коней».

• «Матвій, сеньйор Монморансі, має з’являтися за першою вимогою паризького єпископа з двома рицарями для відправлення їх у похід».

10. Уважно прочитайте уривок з епосу «Пісня про Роланда» і назвіть обов’язки васала.

Васал повинен за свого сеньйора

Терпіть нестатки, спеку і мороз,

Віддати тіло й кров і все життя!

(Переклад В. Щурата).