Підручник по Всесвітній історії. 7 клас. Ліхтей - Нова програма

§ 7. СЕРЕДНЬОВІЧНІ МІСТА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

• Поясніть значення виразу: «Ремесло відокремлюється від сільського господарства».

1. Виникнення міст

У Х-ХІ ст. спостерігається пожвавлення старих і поява нових міських центрів. Це було зумовлено вагомими економічними процесами, передусім розвитком сільського господарства. У цей період поширилося двопілля, збільшилося виробництво зернових і технічних культур, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво, тваринництво. Надлишок сільськогосподарської продукції селяни почали обмінювати на вироби ремісників. Так виникли передумови для відокремлення ремесла від сільського господарства.

Водночас своє вміння вдосконалювали й сільські ремісники — гончарі, ковалі, теслі, ткачі, бондарі, шевці. Як вправні майстри, вони дедалі менше часу займалися сільським господарством, виконували роботу на замовлення, обмінювали власну продукцію, намагалися віднайти шляхи її реалізації. Тому ремісники йшли в такі місця, де можна було й продати свої вироби, і придбати необхідну для роботи сировину. Саме із сільських ремісників склалося первісне населення середньовічних міст, де ремесло набуло самостійного розвитку. У містах також осідали купці та селяни-втікачі.

Нові міста поступово виникали на руїнах античних поселень або на їхніх околицях, біля замків і фортець, монастирів і єпископських резиденцій, на перехрестях шляхів, біля перевалів, річкових переправ і мостів, на берегах, зручних для швартування суден. Міста розросталися швидко, однак украй нерівномірно. Перші середньовічні міста з’явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція), Франції (Арль, Марсель, Тулуза), Іспанії (Валенсія, Барселона). Далі міста виникають на території Англії (Кембридж, Оксфорд), Німеччини (Вальдорф, Мюльгаузен, Тюбінген), Нідерландів (Аррас, Брюґґе, Гент).

М. Меріан. Галле. Гравюра. 1646 р.

А найпізніше, упродовж XII—XIII ст., вони постали в Скандинавських країнах, Ірландії, Угорщині, на території дунайських князівств.

Найбільше міст було в Італії та Фландрії. Скажімо, в італійських містах проживала половина населення всієї країни, а у Фландрії дві третини її мешканців були городянами. Чимало міст розросталося вздовж берегів Рейну й Дунаю.

Отже, наприкінці XV ст. всі західноєвропейські країни мали численні міські поселення, які були місцями жвавого товарного обміну з довколишніми селами.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

IX ст. З «Фландрської хроніки» про походження міста Брюгге

Граф Фландрії Бодуен Залізна Рука збудував укріплений замок із підйомним мостом. Згодом для задоволення потреб його мешканців до мосту перед воротами замку почали приїжджати торговці або продавці більш цінних речей, потім — крамарі, за ними — власники заїжджих дворів із наміром нагодувати й надати притулок тим, хто вів торговельні справи в присутності володаря, який також часто там бував; почали зводити будинки й облаштовувати готелі, де розселяли тих, котрі не могли жити всередині замку. З’явився звичай казати: «Ідемо до мосту». Це поселення настільки розрослося, що невдовзі стало великим містом, яке й досі в просторіччі називається мостом.

2. Населення та зовнішній вигляд міст

Склад населення середньовічного міста був досить строкатим. Основна маса — це ремісники, які в ранній період середньовічного міста продавали власні вироби, поєднуючи в одній особі ремісника й торговця.

У містах мешкали також феодали зі своїми васалами й прислугою, представники королівської адміністрації, «чорне» й «біле» духовенство, простолюд, професори, магістри й студенти, юристи, лікарі. Усі вони брали участь у формуванні колориту міста, хоча й жили за законами своїх станів. Верхівку більшості міст становили купці, які прибрали до рук усю торгівлю.

Аптека. Мініатюра. Італія. XIV ст.

Майже кожне середньовічне місто було наповнене жебраками. Спочатку до них ставилися з розумінням і співчуттям. Знедолені завжди знали, що біля церков і монастирів їм можуть надати притулок, подати їжу, одяг чи гроші. Так тривало до середини XV ст. Саме тоді в усіх сферах міського життя набуває поширення наймана праця, у зв’язку з чим жебраків починають сприймати як дешеву робочу силу. Тепер випрошувати милостиню можна було тільки з дозволу міських властей. Нерідко це призводило до голодної смерті деяких жебраків, які перебували на дні міського життя.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XV ст. Аугсбурзький регламент про жебраків

Рада визнала за необхідне й постановила: насамперед далі забороняється всім, чи то одружені люди, жінки або чоловіки, вдови або неодружені, захожі або місцеві, бюргери або жителі міста, збирати милостиню як удень, так і вночі, не інакше як з дозволу й за постановою почесної ради, від якої вони [у цьому випадку] повинні одержати особливий значок, а саме — жерстяний жетон. Цей жетон треба носити й мати при собі кожному, хто збирає милостиню, а без нього збирати її забороняється. Виняток становлять чужоземні пілігрими й проїжджі жебраки, яким дозволяється тут просити милостиню протягом трьох днів і не більше. Тим особам жіночої і чоловічої статі, яким, як уже сказано, дозволяється збирати милостиню, належить вичікувати милостиню щоденно перед церквою, маючи коло себе своїх дітей, яких забороняється розсилати за милостинею...

1. Знайдіть у тексті підтвердження, що міська рада контролювала жебраків.

2. Як можна було розпізнати жебраків серед інших перехожих? 3. Де дозволялося збирати милостиню? 4. Для кого й чому встановлювалися пільги?

П. Брейгель. Сліпі. 1568 р.

Кількість населення середньовічних міст була порівняно незначною. Великими вважалися міста, у яких мешкало 20-30 тис. осіб, середніми — 3-5 тис. осіб. Але були й містечка, у яких проживало 1-2 тис. городян. У містах-велетах населення сягало 80-100 тис. жителів. Ідеться, передусім, про Париж, Мілан, Венецію, Флоренцію, Кордову, Севілью. Цікаво, що в Англії в XIV ст. тільки у двох містах населення перевищувало 10 тис. — це Лондон і Йорк. Столиця Візантії — Константинополь — значно перевищувала західноєвропейські міста за кількістю мешканців. У періоди найвищого розквіту в Константинополі налічувалося від 300 до 400 тис. жителів.

На перших порах городяни разом із ремеслом і торгівлею продовжували займатися й сільським господарством. Вони мали свої сади, городи, тримали худобу. Таке явище спостерігалося, як правило, у дрібних містах. Хоча в цілому зв’язок міського жителя із сільським господарством зберігався ще тривалий час.

Середньовічні міста зазвичай були оточені високими кам’яними або дерев’яними стінами з вежами й глибокими ровами, що наповнювалися водою з метою оборони від можливих нападів. До того ж міські ворота замикалися на ніч. Стіни, що оточували місто, зазвичай обмежували його територію. З переміщенням населення із сільської місцевості ця територія ставала дедалі тіснішою. Її доводилося неодноразово розширювати, зводячи довкола попередньої стіни нові укріплення. Так виникали передмістя, у яких заселялися переважно ремісники, котрі разом із купцями несли сторожову варту й становили міське військове ополчення. Вони повинні були мати зброю й за потреби вміти її застосовувати.

У центрі міста знаходилася ринкова площа. На ній завжди було велелюдно. Городяни приходили сюди не тільки щось купити чи продати, а й зустрітися із знайомими, почути новини. Тут оголошувалися нові укази короля, розпорядження міської влади, проводилися найрізноманітніші святкування. Поруч із ринковою площею височіли дві споруди: кафедральний собор як головний християнський храм міста й ратуша. Саме в ратуші збиралася й засідала міська рада — магістрат.

Середньовічне місто Базель. Нюрнберзька хроніка. 1493 р.

Невід’ємним атрибутом кожного міста була кам’яна вежа зі дзвоном або дзвіницею, що виконувала сторожову та комунікативну функцію. Середньовічний городянин добре розумів, про що сповіщає дзвін: про вбивство, пожежу, повстання тощо.

Ближче до центру розташовувалися будинки найзаможніших і найшанованіших городян. Але будинок у місті можна було придбати тільки з одержанням усіх міських прав. Таких повноправних городян у кожній країні називали по-своєму: у Німеччині — бюргерами, в Італії — пополанами, у Франції — буржуа. Решту населення становили звичайні міські жителі.

Через нестачу міської території вулиці були вузенькими. їх ширина зазвичай сягала довжини списа. Будинки буквально «наліплювались» один на одного й зводилися у 2-3 поверхи. Основними будівельними матеріалами для них були камінь, дерево й солома. Фундаменти робили вузенькі, а верхні поверхи часто нависали над нижніми, позаяк земля в місті була надзвичайно дорогою. На вулицях завжди панувала напівтемрява, навіть у яскраві сонячні дні. Уночі вулиці також не освітлювалися. Якщо ж людина була змушена йти нічним містом, їй доводилося брати каганець чи смолоскип. Міста з дерев’яними прибудовами та солом’яними дахами часто потерпали від спустошливих пожеж. Через це побутувало правило: із настанням ночі гасити в будинках вогні.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

У XII ст. правила міської ради Парижа містили припис: ширина вулиць повинна бути такою, щоб осел, який бреде серединою, міг ухопити, мотаючи головою, жмут трави з низьких огорож по обидва боки.

Міські вулиці заселялися переважно ремісниками певної спеціальності, що засвідчували їх назви. Були вулиці гончарів, ткачів, чоботарів, кожум’як, ковалів, зброярів тощо. Вхід у ремісничу майстерню прикрашала спеціальна емблема. Вона символізувала виріб, який виготовляв ремісник: калач, чобіт, меч, ключ тощо. Вікна кожної майстерні переважно виходили на вулицю. Удень віконниці відкривалися. Верхню половинку використовували як навіс, а нижню — як прилавок, на якому виставляли крам. Через відчинене вікно можна було бачити, як виготовляються ті чи ті вироби.

У середньовічних містах вулиці не покривали бруківкою, тому в літню спеку там стовпом стояла пилюка, а навесні та восени бруд сягав колін. Помиї виливали просто на вулицю, туди ж викидали й господарське сміття. Від цього з міських вулиць розносився сморід.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Відомо, що наприкінці XII ст. французький король Філіпп II Август, відчинивши якось уранці вікно, раптом знепритомнів. Як з’ясувалося, причиною цього стали вкрай неприємні запахи, що доносилися з паризьких вулиць до його палацу. Після цього прикрого випадку король дав наказ викласти дорог/ бруківкою. Либонь, це й була перша бруківка в середньовічному місті. Викладені бруком вулиці починають траплятися частіше тільки приблизно із середини XIII ст. Але так було не в усіх європейських містах. Відомо, що наприкінці XV ст. жителі міста Рейтлінгена вмовляли німецького імператора Фрідріха III не приїжджати до них через жахливий стан вулиць. Однак він не послухав поради й у результаті мало не загинув разом із конем у болоті на одній із міських вулиць.

Скупченість населення, відсутність гігієни, загальний антисанітарний стан перетворювали місто на справжній розплідник збудників хвороб та епідемій. Від них деколи вимирала третина, а то й половина міського населення. Одвічною проблемою середньовічних міст була нестача питної води. Перші водогони з’явилися приблизно у XII—XIIІ ст. в Італії. Прийшло усвідомлення, що саме бруд і нечистоти спричиняють появу різних хвороб і пошестей. Тому навіть з’являються відповідні накази про дотримання чистоти в містах.

Невід’ємною частиною різнобарвного життя середньовічного міста були корчми й шинки. Тут городяни та приїжджі могли добре відпочити й розважитися. Починаючи з XII ст. в містах з’являються готелі та громадські лазні, де відвідувачам пропонували також послуги перукарів. Цікаво, що звичайний перукар міг зробити й нескладну хірургічну операцію чи за необхідності пустити хворому кров. Середньовічні лікарні, яких у містах було чимало, називалися лазаретами — за іменем біблійного цілителя — святого Лазаря.

Візит лікаря. Мініатюра з трактату Авіценни «Медичний канон». XI ст.

3. Міські комуни

Здебільшого середньовічні міста виникали на чиїйсь землі й формально належали її верховному власнику (герцогові, графові, баронові, єпископові тощо). Тому міста відразу ж стали об’єктом фінансових і юридичних претензій феодалів. А якщо приводу для цього й не було, усе одно знаходилися охочі мати над містом владу. Усе це викликало невдоволення з боку городян, яке набуло форм справжньої боротьби між містами й сеньйорами. У Західній Європі таке протистояння тривало впродовж X—XIII ст. й називалося комунальним рухом. У ньому простежуються два основні етапи. Перший символізує боротьбу городян за звільнення від непосильних форм феодальної залежності, за зменшення поборів і за торгові привілеї. Другий засвідчує бажання здобути міське самоуправління й права. Часом городянам удавалося відкупитися від сеньйора чималими коштами. Такі міста отримували за гроші спеціальну грамоту, так звану хартію, у якій перераховувалися всі надані місту вольності й привілеї.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XII ст. З хартії міста Сен-Омера

Я, Вільгельм, з Божої милості граф Фландрії, не бажаючи заперечувати проти клопотання городян Сент-Омера... даю їм на віки вічні й наказую, щоб залишалися незмінними нижчеписані права та звичаї:

1. Щоб я забезпечив їм мир відносно будь-кого; щоб я підтримував їх і захищав як своїх людей, без усякої прихованої думки...

4. Я даю їм свободу, яку вони мали за моїх попередників. А саме, щоб сентомерці в жодному разі не виступали в похід за межі свого міста, за винятком того випадку, коли вороже військо вчинить напад на територію Фландрії; тоді вони повинні будуть боронити мене й мою землю...

8. Усіх, хто живе й потім житиме в стінах Сент-Омера, я звільняю від подушного оброку та від платежів фогтові [управителеві)...

10. Я наказую, щоб їхня комуна, яку вони створили, присягнувши, і надалі існувала, і нікому не дозволю розпустити її, а також даю їм усякі права та правосуддя за кращими зразками того, як ця справа розглядається в моїй землі, тобто у Фландрії...

1. Як жителі міста добилися хартії? 2. Які пільги отримали городяни? 3. Які вони мали обов’язки?

Й. Шрейбер. Бургомістр. XIX ст.

Проте в більшості випадків міським мешканцям доводилося здобувати свою свободу навіть у тривалій збройній боротьбі. Чимало міст у результаті такої боротьби ставали комунами. Це означало, що верховним органом управління була міська рада, тобто магістрат, членів якого обирали. В Англії і Франції голову ради називали мером, а в Німеччині — бургомістром.

Міста-комуни домагалися від феодала чи короля прав на вільну торгівлю, вільне заняття ремеслом. За згодою сторін ніхто не смів змушувати городян виконувати повинності й здійснювати виплати, за винятком тих, про які домовлено із сеньйором. Зазвичай міста зобов’язувалися виставляти військове ополчення й платити загальний податок. Місто могло заборонити ввозити на свій ринок ті товари, які вже тут вироблялися, і мало право регулювати ціни. Місто набувало прав, згідно з якими селяни з найближчої околиці не сміли варити пиво та виготовляти деякі вироби для продажу, аби не перешкоджати ремісникам збувати свою продукцію в передмісті.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Унікальним прикладом прагнення міста до незалежності є історія, описана в хроніці абата Гюїбера Ножанського. Ідеться про боротьбу за самоврядування жителів північнофранцузького міста Лаона. На початку XII ст. місто було власністю місцевого єпископа Ґодрі, що славився своєю скупістю та безжальністю. У 1108 р. купці й ремісники, заплативши єпископу кілька сотень золотих монет (ліврів), отримали хартію на самоврядування. Було обрано раду комуни, у яку ввійшло 36 городян. Єпископ склав присягу й пообіцяв, що не порушуватиме міських прав. Король Людовік VI Товстий також визнав права Лаона на самоврядування. Однак коли 1111 р. король прибув до міста, єпископ почав просити монарха скасувати хартію. Довідавшись про це, городяни запропонували королеві 400 ліврів, але єпископ їх випередив і дав королеві 700 ліврів. Самоврядування було скасовано. Ображені городяни підняли повстання, пограбували єпископський палац, а самого Ґодрі, який сховався в порожній діжці, безжально вбили. Однак король усе-таки відновив у Лаоні старі порядки.

Події, описані в хроніці Гюїбера Ножанського, були лише одним епізодом довготривалої боротьби лаонців за свої права. Перемога опинялася то в руках городян, то в руках короля. Так тривало понад 200 років. Лише 1331 р. король добився свого. Городяни зазнали поразки. Управляти містом стали королівські судді й чиновники. Приклад Лаона засвідчує, що деколи боротьба городян із сеньйорами затягувалася на цілі століття.

Справжнім здобутком комунального руху стало те, що переважна більшість городян усе-таки позбулася особистої залежності від сеньйора. Селянин, якому вдавалося втекти в місто й прожити там рік і один день, також ставав вільним. Навіть «міське повітря робить вільним» — твердить середньовічна німецька приказка. У міському праві міста Бремена було записано: «Якщо хтось, чоловік або жінка, проживе впродовж року й дня в м. Бремені під владою... права... міської межі... і якщо після цього строку хтось захоче заперечувати його свободу, то... нехай буде дозволено йому [тобто звинуваченому] довести свою свободу з посиланням на вказаний термін».

Критий ринок. Мініатюра. Франція. XV ст.

Здобуття свободи, однак, не означало встановлення рівності в містах-комунах.

Спочатку влада в містах, що звільнилися від залежності, належала лише кільком родинам з-поміж найбагатших. Це був так званий патриціат. Тільки патриціат мав спадкове право засідати в магістраті й обиратися на найвищі посади. У багатьох містах влада так і збереглася в руках патриціату впродовж усього середньовіччя. В окремих містах політичні права здобували ремісники. Разом патриціат і ремісники утворювали стан повноправних городян — бюргерів. Нижчу сходинку посідали плебеї — найбідніші городяни, наймані робітники, слуги, жебраки. Однак навіть жебрак залишався в місті вільною людиною.

4. Ремесло та цехи

Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було ремесло. Ремісники однієї або кількох споріднених професій об’єднувалися в цехи. Цьому сприяло декілька факторів: по-перше, разом ремісникам було легше боронитися від свавілля феодалів; по-друге, цехи мали більше можливостей долати конкуренцію ремісників, які прибували з інших міст чи сіл. У більшості міст належність до цеху була обов’язковою умовою. Головна функція цехів — контроль над виробництвом і продажем ремісничих виробів.

Перші цехові організації виникли в Італії вже в X ст., у Франції, Англії і Німеччині — у ХІ-ХІІ ст. Спочатку цехів було небагато. Однак із часом їх кількість суттєво зросла. Цехи були найрізноманітнішими. Одні виготовляли продукти харчування (пекарі, м’ясники, пивовари), інші виробляли тканини, одяг, взуття (ткачі, кравці, шевці, чоботарі). Особливо шанувалися цехи, які займались обробкою заліза й деревини (ковалі, столяри, теслі).

Із значним розвитком виробництва розпочалося розшарування цехів. Так, цех ковалів міг розділитися на цехи зброярів, бляхарів, ножівників тощо. Цех зброярів розподілявся на ще вужчі ремесла, кожне з яких займалося виробництвом шоломів, лат, мечів, списів тощо. Існували навіть ще дрібніші цехи, як, скажімо, цех виробників гаманців для подачі милостині жебракам у Парижі або ж цех вишивальників гербів у Кельні. Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехів, які об’єднували майже 5 тис. ремісників.

Герби цехів пекарів (1), малярів (2), перукарів (3), рукавичників (4). Реконструкція. XIX ст.

Коваль. Мініатюра. XII ст.

У XIV-XV ст. цехи поділяли на багатші («старші», або «великі») і бідніші («молодші», або «малі»). Цехи, які нещодавно утворилися, були набагато бідніші від цехів, закладених десятиліття чи століття тому. Водночас відчутною була й різниця в предметі виробництва та продажу, бо гончар не міг мати таких прибутків, як золотар, вироби якого купували багатії. Тому іноді старші цехи підпорядковували собі молодші.

Займатися ремеслом у власній майстерні могла тільки людина, яка мала звання майстра. Саме він був головною фігурою цеху. За власні гроші майстер купував необхідне обладнання, сировину й виготовляв виріб від початку аж до надання йому завершеної форми. У майстра були помічники: підмайстри й учні.

Найважливіші питання забезпечення життєдіяльності цеху регулювалися статутом. Згідно зі статутом, кожному майстрові дозволялося мати строго визначену кількість інструментів і верстатів, підмайстрів і учнів. При цьому було заборонено виконувати роботу в нічний час та у святкові дні. Напередодні свят робочий день скорочувався. Статут також установлював, яку кількість сировини закуповувати та яку кількість продукції виробляти. Заборонялося мати занадто великі запаси сировини, щоб у випадку її надлишку заощадливий майстер не скористався непередбачуваними прибутками. Отже, обсяг виробництва продукції ремісника залежав від можливостей її збуту.

Головним органом управління цеху вважалися загальні збори майстрів. Існувало два типи таких цехових зібрань: звичайні й урочисті. На звичайних зборах обговорювалися поточні справи, і відбувалися вони досить часто. Урочисті ж збори були приурочені вшануванню святих — покровителів цеху, вони скликалися раз-двічі на рік і завершувалися бенкетом. Тут затверджувалися нові члени цеху, розглядалися позови між майстрами, проводилися вибори посадових осіб, напрацьовувалися цехові норми, каралися винні в недотриманні статуту. Велика увага на таких зборах приділялась обговоренню якості товарів. Адже якщо ремісник виготовив бракований виріб, то червонів за нього весь цех. Відомі також випадки жорстоких покарань за таку безвідповідальність. Крім того, неякісні товари могли виставляти біля ганебного стовпа, як це було, наприклад, у Парижі.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XIII ст. Зі статуту паризьких виробників олов’яного посуду

1. Кожен, хто хоче бути в Парижі виробником олов’яного посуду, може вільно ним бути, аби тільки добре й чесно працював, і може мати стільки підмайстрів і учнів, скільки захоче.

2. Ніхто з виробників олов’яного посуду не може працювати вночі або у святкові дні, коли все місто святкує; а хто так учинить, зобов’язаний заплатити королю 5 су штрафу, оскільки нічне освітлення недостатнє для того, щоб він міг добре й чесно виконувати своє ремесло.

3. Виробник олов’яного посуду по праву повинен створювати всілякі вироби свого ремесла лише з якісного сплаву, як справа цього вимагає; якщо ж він робить інакше, утрачає виріб і сплачує королю 5 су штрафу.

4. Ніхто не може й не повинен продавати старі олов’яні вироби як нові; а коли хто так учинить, винен королю 5 су штрафу.

1. Чиїми проблемами переймались автори статуту? 2. Які покарання передбачалися для несумлінних ремісників?

Кожен цех мав свою емблему із зображенням знарядь праці — символів ремесла, цехову печатку та касу. У разі потреби цех надавав допомогу сиротам чи вдовам майстрів. Цех також споруджував церкву або каплицю на честь святого — покровителя ремесла. У випадку війни цех виступав як окрема бойова одиниця й мав свій стяг.

Після перемоги комунального руху всі важелі правління опинилися в руках патриціату. Цехи, які на той час зміцнили свої позиції, уступили з ним у боротьбу. Вони вимагали, щоб їхніх представників допускали в міську раду. Почалися так звані цехові революції за владу в місті. Там, де міське ремесло було розвинуте слабше, ніж торгівля, перемога залишалася за патриціатом (Гамбург, Любек, Бремен та ін.). Натомість у містах, де ремесло сягнуло високого рівня розвитку, перемога була за цехами (Кельн, Базель, Флоренція). Але й у цьому випадку доступ до влади мали не всі ремісники, а тільки найбагатші цехи.

У кожного цехового майстра були учні й підмайстри. На навчання віддавали зазвичай у семилітньому віці. Це відбувалось урочисто, деколи — у ратуші. Батько вносив плату за хлопчика, а майстер зобов’язувався навчити його ремеслу, годувати й одягати. Учні прислуговували по господарству, фактично були хлопчиками на побігеньках. Поводилися з ними доволі строго, завдяки чому діти призвичаювалися до дисципліни, училися шанувати старших і працю. Після 5-8, а то й 12 років такого навчання учень ставав підмайстром — головним помічником майстра. Підмайстри отримували платню, могли вільно переходити від одного майстра до іншого. Уважалося корисним, коли молоді люди мандрували різними містами, пізнавали світ.

Висячий замок із ключем. Південна Німеччина. 1580 р.

Щоб стати майстром, підмайстер мав зробити вступний внесок у скарбничку цеху, а також виготовити й подати на розсуд майстрів шедевр — вишуканий і дорогий виріб свого ремесла. Якщо іспит було складено, підмайстер за власні кошти частував усіх членів цеху й ставав його повноправним членом.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XV ст. Зі статуту любецьких золотарів

...Хто хоче посісти становище самостійного майстра в цеху, повинен (крім виконання багатьох інших вимог] зробити такі речі: золотий перстень ажурної роботи, англійське зап’ястя, зап’ястя, що дарується при зарученні, гравійоване й почорнене, і кільце для рукоятки кинджала. Ці речі він повинен подати старшинам і найстарішим членам цеху...

1. Що мав виготовити підмайстер? 2. Хто оцінював вироби? 3. Для чого виготовлялись ідеальні вироби?

Зрозуміло, що не всі підмайстри мали кошти для виготовлення шедевра та влаштування бенкету. Крім того, намагаючись захистити себе від конкуренції, майстри обмежували доступ підмайстрів у цех. Повноправними членами цеху могли стати хіба що син або зять майстра. Так утворювався прошарок «вічних підмайстрів». У XIV-XV ст. відбувалося поступове «замикання цехів». Для захисту своїх інтересів підмайстри створювали особливі спілки — братства.

Цехи на ранній стадії свого існування відіграли надзвичайно важливу роль у розвитку ремесла. Однак заборона на нововведення й технічні вдосконалення з часом призвела до гальмування процесу виробництва.

5. Торгівля й гільдії

Торгівля разом із ремеслом становила економічну основу середньовічних міст. Для значної частини їхнього населення вона була основним заняттям.

Протягом XI-XV ст. в Західній Європі значно розвинулася зовнішня, а також транзитна торгівля, яка охоплювала передусім два основні європейські регіони. Одним із них був район Середземномор’я, де перехрещувалися торговельні шляхи, що з’єднували Іспанію, Південну й Центральну Францію та Італію, а також із Візантією та країнами Сходу. Рівних тут не було купцям із Генуї та Венеції. Західна Європа доправляла в східні країни тканину, зброю, золото, срібло. Зі Сходу в Європу широким потоком надходили предмети розкоші, прикраси, а також вино, прянощі, зерно, цукор.

Торгівля поширювалася також у країнах, розташованих у басейні Балтійського й Північного морів. Були активно задіяні Північно-Західна Русь, Польща, Східна Прибалтика, Північна Німеччина, Скандинавські країни, Фландрія, Брабант, Північні Нідерланди, Північна Франція та Англія. Вони торгували найрізноманітнішими товарами. З Новгорода, важливого транзитного центру торгівлі Русі із Західною Європою, надходили хутро, льон, віск, сало. Скандинавські країни постачали деревину, залізо, мідь, рибу. З Англії привозили вовну, із Північної Франції — вина, із Фландрії — різнокольорове сукно, із Північної Німеччини — сіль, зерно тощо.

У торгівлі на Балтійському й Північному морях важливе значення мали міста, об’єднані в союз під назвою Ганза. Ще у XII ст. вздовж північнонімецького узбережжя в басейні річок Рейну й Ельби жваво розвивалася торгівля. Німецькі купці розширювали цей ареал уздовж Балтійського моря в напрямку до Польщі й відкривали там нові ринки. У той час найбільш активними торговими центрами були Гамбург і Любек. У 1241 р. ці міста задля безпеки торгівлі й утворили союз — Ганзу. Спочатку провідну роль відігравав Любек, далі лідерство перейшло до Гамбурга. Згодом до них приєдналися й інші міста. У період найбільшого розквіту (середина XV ст.) до Ганзи входило майже 150 міст, які забезпечували регулярні торговельні зв’язки між Руссю, Скандинавськими країнами, Нідерландами й Англією.

Ганзейський союз був передусім торговельною організацією, яка боронила інтереси своїх членів. Ганза могла втручатися і в європейську політику, але лише в тому випадку, коли цього вимагала торгівля. У 1367 р. пересіклися торговельні інтереси Ганзи й данського короля Вальдемара IV. Данії було оголошено війну. Ганза здобула перемогу й навіть отримала право голосу під час обрання нового короля Данії.

В епоху Середньовіччя існували також союзи, що об’єднували переважно купців одного міста. Вони називалися гільдіями. Подібно до законів цеху при вступі в гільдію треба було зробити грошовий внесок і почастувати її членів. Гільдія мала статут, її очолював старшина. До об’єднання купців спонукало намагання утвердити монополію торгівлі у своєму місті тільки за членами гільдії, аби відсторонити конкурентів. Крім того, члени гільдії зобов’язувалися захищати одне одного під час торгових подорожей.

Торгівля в м. Гамбурзі. Мініатюра. XV ст.

Серйозною перепоною для торгівлі був поганий стан доріг. До того ж кожен феодал і кожна міська комуна збирали мито з купця, який проїжджав через їхню територію. Мито платили також при переїзді через міст, перевантаженні товарів у гавані, продажу їх на ринку тощо. Товари з корабля, викинутого на берег під час шторму, ставали власністю феодала, якому ця земля належала. Інколи доходило до трагічного: феодали навмисно виставляли фальшиві сигнали, аби кораблі розбивалися. Проте кількість купців невпинно зростала.

У центрах міжнародного торгового обміну виникали ярмарки. У XIII ст. особливо славилися ярмарки Шампані (Східна Франція), що діяли почергово в чотирьох містах цього графства. Сюди з’їжджалися купці з усіх країн. У Німеччині велике значення мали ярмарки у Франкфурті-на-Майні та Лейпцигу. У XV ст. центром ярмаркової торгівлі в Європі стало місто Брюґґе у Фландрії.

Зростання торгівлі гальмував слабкий розвиток грошового господарства, велика кількість різних монетних систем і низька якість монет. У зв’язку з цим велику роль відігравали міняйли, які обмінювали привезені купцями гроші на ті, що були в обігу в конкретній країні. Якщо купець заплатив міняйлові свого рідного міста певну суму грошей, він отримував спеціальний документ, з яким спокійно міг вирушати в подорож. Прибувши до місця призначення, купець показував цей документ агентові міняйла й отримував потрібну суму місцевими грішми. Так з’явився вексель, тобто замінник готівкових грошей.

Із часом у міняйл збиралися чималі суми грошей. Вони починають давати їх у борг за умови повернення в півтора-два рази більше від позиченої суми. Таких міняйл стали називати лихварями. Кредитні та лихварські операції призвели до створення спеціальних банківських контор. Перші такі контори виникли в Ломбардії (Північна Італія). Звідси й походження слова ломбард. Для полегшення роботи купцям та їхнім торговим агентам усі банківські операції почали задокументовуватися.

Вексель — це документ, за яким одна особа доручає іншій виплатити певну суму грошей у певному місті третій особі, що вказана в документі.

Л. К. Массейс. Лихвар із жінкою. 1539 р.

У XIV-XV ст. багаті купці стали скуповувати продукцію ремісників, відірвавши їх у такий спосіб від ринків збуту. Спочатку купець брав сировину оптом, а потім перепродував ремісникам. Малозабезпечений ремісник опинявся в залежності від купця й був змушений на нього працювати. Подібний вид діяльності привів до створення перших підприємств капіталістичного типу, що отримали назву розсіяні мануфактури.

6. Міська культура й повсякденне життя

Середньовічні міста сприяли формуванню своєрідного культурного середовища. Тут з’явилися найбільш вишукані зразки архітектури й мистецтва. Удосконалюється система освіти: до міських шкіл переходить інтелектуальна ініціатива, що раніше належала монастирям.

Саме в .місті зародилася й сформувалася демократична культура світського характеру, тісно пов’язана з народною творчістю. Найяскравіше вона проявилася в зразках міської літератури, створеної народною розмовною мовою, а не книжною латиною.

Здавна в народі були популярними веселі, розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Так з’явився найпопулярніший жанр міської літератури — невелике оповідання комічного або сатиричного змісту, спочатку віршоване, а потім прозове. У Франції воно називалося фабліо, у Німеччині — шванк. Головним героєм такого твору був веселий і мудрий чоловік, який, завдяки своїй дотепності, умів виплутатися з будь-якої ситуації.

У міській літературі розвивалися й інші жанри: сатиричний епос («Роман про Лиса»), алегоричний епос («Роман про Троянду», «Видіння про Петра Орача», «Книга про звичаї») тощо.

Ломбард — кредитна установа, що надає населенню позички за певний відсоток під заставу цінних речей; приймає також за плату на зберігання деякі предмети домашнього вжитку.

Мануфактура (з латин. рука і роблю) — виробництво, що характеризується розподілом праці найманих робітників на основі ручної та ремісничої техніки.

Носіями вільнодумства були ваганти. Радощі та прикрощі свого мандрівного життя вони відображали в піснях і віршах. Ваганти творили латинською мовою. Саме в їхньому середовищі зародилася своєрідна поезія, розквіт якої припав на XII—XIII ст. Тематика творів була досить широкою. Вони писали хвалебні вірші на замовлення знатних осіб, куртуазну лірику, складали заклики до хрестових походів, оспівували веселі розваги, висміювали ниці вчинки тощо. Яскравою постаттю з-поміж вагантів був Франсуа Війон, який жив у XV ст. Іноді його називають останнім вагантом. Щоправда, митець творив не латиною, а рідною французькою мовою.

Поезія Війона насичена суперечностями, вона відображає кінець епохи Середньовіччя й початок Відродження. Ліричний герой його творів прагне зрозуміти себе — і не може, шукає шляхів — і не знаходить.

Від спраги гину біля водограю,

Зубами біля вогнища січу,

Чужинцем в рідному краю блукаю.

Німую криком, мовчки я кричу...

(Із «Балади поетичного змагання в Блуа»)

Франсуа Війон — поет-бунтівник. Гравюра на дереві. 1497 р.

Духом новизни пронизана творчість ще одного визначного митця — англійського письменника Джефрі Чосера (1340-1400). Він написав «Кентерберійські оповідання», у яких глибоко й правдиво відтворено життя тогочасної Англії.

Жителі міст дуже любили різні театральні вистави. Міська площа стала місцем народження середньовічного карнавалу: грандіозні містерії, які іноді тривали кілька днів; повчальні міраклі й мораліте, що виникли спочатку як доповнення до церковних богослужінь; веселі фарси, сповнені перевдягань, бійок, сварок.

Велику роль у розвитку театрального мистецтва відігравали мандрівні актори — жонглери. Це були переважно бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи на возах шляхами середньовічної Європи. Вони поєднували ремесло співця-музиканта й актора. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах і селах, були незмінними учасниками ярмарків, народних і релігійних свят.

Ратуша, магістрат, бюргери, пополани, патриціат, буржуа, гільдії, вексель, ломбард.

1. Знайдіть на карті Європи міста, походження яких можна пояснити за їх назвою.

2. Опишіть життя в середньовічному місті. Що для людини було найважливішим? Як ви думаєте, чим займалися у вільний час містяни? Чи давало місто людині більше свободи, ніж село?

3. У чому полягає відмінність між цехом і гільдією, міняйлами й лихварями?

4. У XIII ст. в Парижі було майже 100 цехів, а наприкінці XIV ст. — майже 350; у Лондоні кількість цехів збільшилася з 50 до 100. Чому кількість цехів зростала? Про що це свідчить?

5. Оберіть зі списку характерні ознаки цехового ремесла:

• машинна праця • ручна праця • використання праці підмайстрів і учнів • дрібне виробництво • орієнтоване на ринок • товари виготовлялися для власного споживання • наявність поділу праці між робітниками • відсутність поділу праці між робітниками.

6. Установіть відповідність між поняттями та поясненнями.

1 майстер

2 цех

3 бюргер

4 Ганза

5 міняйло

А повноправний городянин, який належав до середнього прошарку міського населення

Б союз купецтва німецьких міст із центром у Любеку

В людина, яка за встановлену плату міняла на ярмарку гроші

Г об’єднання середньовічних ремісників

Д ремісник, головний працівник, власник майстерні

7. Цехи в разі потреби забезпечували пожежну охорону в місті, а подекуди й охорону міста в цілому, дбали про надійність міських мурів. Поміркуйте, з якою метою вони це робили.

8. Селяни Гурт і Вамба 20 квітня 1234 р. були затримані в Йорку посланцями свого господаря, Седріка Сакса, який вимагав їхнього повернення в маєток на підставі того, що вони втекли із селища 12 квітня 1234 р. Селяни ж привели свідків, які підтвердили під присягою на святому Хресті, що Гурт і Вамба вперше просили милостиню на минулорічну Пасху, яка, як усі знають, була 5 травня. Яке рішення має прийняти суд?

9. Уявіть себе в оточенні Анни Ярославни, яка приїхала до Парижа. Напишіть листа додому. Що ви можете побачити в Парижі таке, чого не було в Києві? Порівняйте Київ Ярослава Мудрого й Париж Генріха І.

10. Витоки сучасних демократичних процесів у країнах Західної Європи можна виявити в житті середньовічних міст, в організації управління, стосунках ремісників, купців та інших жителів міста. Подумайте й поясніть, які міські порядки можна розглядати як витоки майбутньої демократії.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ 2

«СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ СВІТ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ»

Стани середньовічного суспільства

духовенство

рицарі

селяни

oratores

bellatores

laboratores

Основні повинності селян:

• панщина (відробіткова рента) — уся робота на феодала;

• натуральний оброк (натуральна рента) — певна кількість продуктів свого господарства або продукти ремісничого виробництва, які селяни віддавали феодалові;

• грошовий оброк (грошова рента);

• громадські роботи (ремонтування мостів, мурів; будівництво замків тощо).

Середньовічні міста

Причини виникнення:

• відокремлення ремесла від сільського господарства;

• розвиток ремесла та сільського господарства;

• розвиток торгівлі;

• формування християнських центрів.

Ремесло:

• цех — спілка ремісників однієї спеціальності;

• майстерня ремісника — застосування ручної праці, виготовлення виробу від початку до завершення, працюють — майстер, підмайстер, учні.

Торгівля:

• ринки, ярмарки, міняйли, ломбард, банк, Ганза.

Міське самоврядування:

• міста-комуни;

«Міське повітря робить людину вільною».

Міська культура:

• міська література — байки, фабліо, тваринний епос, алегоричний епос, драматичні жанри; жонглери.