Всесвітня історія. Профільний рівень. 11 клас. Ладиченко

§ 31. Нові тенденції у розвитку культури і освіти

АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Які наукові відкриття першої половини XX ст. ви вважаєте найважливішими для розвитку людства?

1. Формування постіндустріального суспільства. Індустріальну стадію розвитку суспільства, на якій західні держави та Японія перебували від кінця XIX ст., в останній третині XX ст. заступила постіндустріальна (від лат. post — після). Таке суспільство характеризується перевагою сфери послуг над сферою виробництва. Так, в усіх розвинених країнах в останні десятиріччя XX - на початку XXI ст. у 2-4 і більше рази зменшилася частка населення, зайнятого в сільському господарстві, значно скоротилася армія промислових робітників. Деякі професії, пов’язані з виробництвом, просто зникли; водночас збільшилася кількість людей, зайнятих у сфері послуг, у науковій сфері, в освіті.

У цілому важливою складовою соціальної структури постіндустріального суспільства стають середні верстви, частка яких становить від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення. Серед цієї групи можна вирізнити принаймні дві підгрупи: дрібних і середніх підприємців та «нові середні верстви», що складаються з людей, безпосередньо пов’язаних з науково-технічною революцією (НТР).

ФАКТ

Як лідер у розробці новітніх електронних та інших технологій, Захід привласнив собі практично монопольне право формувати інформаційні потоки... Монополізувавши контроль над інформацією і виробництвом передових технологій, держави Заходу забезпечили собі інформаційно-технологічне панування на планеті та поставили цим у залежність від себе низку країн. (Із дослідження О. Шнипко «Інноваційний дефолт в Україні»).

• Висловте своє ставлення до наведеного тексту. Чи має рацію його автор?

Слід відзначити, що теорію нового суспільства в 1960-1970-ті рр. XX ст. було висунуто американським соціологом Д. Беллом, директором Гудзонівського інституту Г. Каном та економістом і соціологом Р. Тібоглдом. У 1980-ті рр. концепція постіндустріального суспільства набула розвитку в теорії «інформаційного суспільства» (Л. Масуда, Дж. Нейстріт), у якій надається більшого значення виробництву, розподілу й використанню інформації. Ця теорія має підтвердження на практиці, оскільки в останні десятиріччя XX ст., і особливо на початку XXI ст., інформаційні потоки значно збільшилися. З цієї причини інформація стає найціннішим і найдорожчим продуктом людської діяльності. Той, хто володіє інформацією, володіє ситуацією. Це веде до переоцінювання цінностей, зміни стереотипів, формує новий стиль життя, поведінки, моралі, впливає на цивілізаційні процеси в усьому світі.

Інформація.

Як ви розумієте ілюстрацію?

2. Науково-технічна революція (НТР), найзначніші відкриття, поява нових галузей наук. Докорінний переворот у продуктивних силах суспільства, коли наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу, дістав назву науково-технічної революції (НТР). Початком НТР вважають 1950-ті рр., коли стали до ладу перші атомні електростанції, було запущено перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Характерні риси НТР: універсальність (охоплює всі галузі) і пришвидшення науково-технічних перетворень (скорочує час між відкриттям і впровадженням). Розгортання НТР привело до активізації соціально-економічних процесів у світі. Наука, що раніше виступала лише як джерело нових технічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. Виробництво ставило завдання перед наукою, а наука пропонувала нові технології виробництву. Якщо на першому етапі НТР тільки робилися перші кроки в цьому напрямі, то на другому етапі, у 1960-ті рр., масовою стала автоматизація виробництва: широко використовувалися роботи, автоматизовані системи управління виробництвом.

Від початку 1980-х рр. настав третій етап НТР. Автоматизація та роботизація виробництва досягли такого рівня, що робітник дедалі більше відходив від процесу виготовлення продукції та здійснював лише регулювання і контроль виробничого процесу. Ведуться пошуки заміни вугілля, нафти та газу енергією води та сонця. Величезні можливості має сучасна медицина, особливо після відкриття антибіотиків і створення діагностичних апаратів.

Винайдення комп’ютера вважають одним із найбільших досягнень людства і прирівнюють до відкриття вогню й колеса. Мікроелектроніка створює величезні можливості для інтелектуалізації праці представників більшості професій. Слідом за мікроелектронікою починають стрімко розвиватися біотехнологія, а також технологія створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями.

Удосконалюються системи транспорту і зв’язку. Невід’ємною частиною життя більшості жителів Землі стало телебачення. Супутники зв’язку зробили засоби масової інформації глобальними. Значна частина людей у розвинених країнах уже не уявляє свого життя без Інтернету - світової системи інформації. Із цього випливає, що наукова і технічна революція принципово змінила обличчя суспільства.

3. Загальна характеристика напрямків розвитку культури. Друга половина XX ст. стала черговим етапом розвитку світової культури, який почався після Другої світової війни і характеризується новими рисами, що виникли внаслідок змін у суспільстві.

• По-перше, на розвиток культури впливає індустріалізація, оскільки вона створила нові умови для тиражування й передавання культурної інформації про концерти, фестивалі, конкурси, експозиції. Зникла різниця між тим, де перебуває глядач, а де - витвір мистецтва. Споживачем «культурної продукції» є все суспільство.

• По-друге, відбувається інформатизація культури, тобто надання духовному виробництву інформативного характеру. Розвиваються комп’ютерні мережі, найяскравішим втіленням яких є Інтернет, що сприяє виникненню «інформаційного суспільства».

• По-третє, поряд з інформатизацією культури відбувається її технізація - адже тепер комп’ютер може створювати витвори мистецтва.

• По-четверте, у культурі формується нова тенденція - космізація, тобто розуміння загальної (космічної) єдності людини і навколишнього природного середовища. А космізація культури, своєю чергою, привела до екологізації культури, спрямованої на охорону навколишнього середовища. У 1970-х рр. виник масовий рух за охорону природи - «зелені», було сформовано міжнародний рух «Грінпіс» («Зелений світ»). Космізація та екологізація сприяють поширенню гуманістичних аспектів у культурі.

• По-п’яте, у науці й суспільній свідомості поширюється усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, що сприяє активному діалогу різних культур.

• По-шосте, у другій половині XX - на початку XXI ст. провідну роль починають відігравати масова культура і поп-культура, які, на відміну від елітарної, не орієнтуються на реалістичні образи, а створюють світ міфічних героїв (Супермен, Бетмен, Міккі-Маус та ін.).

• По-сьоме, у багатьох галузях мистецтва в повоєнні роки з’явилися нові течії та стилі, наприклад, в архітектурі - споруди з бетону і скла. У кінематографі широко використовується комп’ютерна графіка, виникають нові напрями в музиці: рок-музика, поп-музика, рок-опера - поєднання класичного й сучасного стилів тощо.

• По-восьме, у повоєнний час було створено авторитетні міжнародні організації (наприклад ЮНЕСКО), які опікуються проблемами культури у світовому масштабі.

Отже, зі змінами у суспільстві відбуваються значні зміни в культурі.

4. Освітні системи. Розвиток системи освіти - одна з найважливіших сфер діяльності держави, оскільки у такий спосіб держава піклується про своє майбутнє. Обов’язкове навчання дітей шкільного віку закріплено в законодавстві переважної більшості країн світу. Парламенти ухвалюють закони, які регламентують освітній рівень, гарантований державою. В одних країнах це - обов’язкове початкове навчання, в інших - 9-річне, у найпередовіших - загальна середня освіта.

Освіта - ключ до успіху в житті.

Міністерства освіти, які існують практично в усіх країнах, відповідають за розвиток освітньої галузі. У розвинених державах практично всі, хто прагне вчитися, мають змогу здобути принаймні середню освіту. Концепція безперервного навчання від дошкільного віку до вищої школи прийнята більшістю країн як стратегічна лінія освітньої діяльності.

Сучасна освіта передбачає:

  • відкритість майбутньому;
  • подолання замкненості;
  • надання освітньому процесу творчого характеру;
  • створення нової освітньої моделі, яка відповідала б реаліям постіндустріального суспільства.

У другій половині XX ст. сформувалися сучасні системи шкільної освіти в провідних державах Європи та США. У повоєнний час кардинальні зміни відбулися в системі освіти Японії.

Високим рівнем освіти відзначалися країни, що належали до соціалістичного табору. До гурту провідних країн у царині освіти в 1970-1990-х рр. прорвалися нові індустріальні держави - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, які впродовж короткого часу впровадили загальну середню освіту, зробили її доступною для більшості дітей шкільного віку, піднесли її рівень до сучасного світового.

Рівень розвитку освітніх систем вимірюється й порівнюється. Так, кожні три роки Програма міжнародного оцінювання учнів PISA проводить оцінку освітніх програм в усьому світі. Тест вимірює знання та навички з читання, математики та природничих наук у 15-річних дітей у більш ніж 70 країнах. Наведемо декілька прикладів найуспішніших освітніх систем за 2017 р.

1. Канада. Система канадської освіти має децентралізований характер. Кожна провінція і територія має контроль над навчальною програмою. У Канаді суворий відбір учителів та навчальних практик.

2. Фінляндія. Школи мають право обирати власні навчальні матеріали. Учителі повинні мати ступінь магістра. Учителі у Фінляндії мають велику свободу в тому, як вони організовують свої заняття.

3. Японія. Японська система освіти вже давно зосереджена на підготовці школярів до майбутнього працевлаштування та участі в житті суспільства. В Японії націлюють дітей добиватися результатів відповідно до своїх здібностей. Японський навчальний план відомий своєю суворістю і щільністю, однак він зосереджений на практичних заняттях.

4. Польща. У 2000 році Польща отримала оцінку PISA нижче середньої, а вже в 2012 році увійшла до 10 кращих освітніх систем у світі. Зокрема у Польщі покращилася підготовка вчителів, які не тільки отримують теоретичні знання, але й навчаються використовувати інтерактивні та інформаційно-комунікаційні технології. Також тут запроваджена нова модель розробки та відбору підручників, у якій головну роль відіграє вчитель.

Університети як автономні осередки науки й освіти. Автономія університетів є однією із найстаріших форм самоврядування, яка ще з середньовіччя сприяла перетворенню їх у найбільш вагомі чинники суспільного наукового прогресу. Автономія - це інституційна форма академічної свободи, яка є необхідною передумовою для того, щоб вищий навчальний заклад (надалі - ВНЗ) ефективно виконував належні йому функції без надмірного тиску держави і комерціалізації.

Університетська автономія окреслює взаємозв’язок між урядом, суспільством та ВНЗ. З самого початку, з XII ст., університети мали чотири привілеї:

  • виняткове право надавати наукові ступені;
  • право навчати в усьому християнському світі;
  • автономію в юрисдикції та право до страйку і сецесії (відокремлення) з міста.

Університети, які діяли на українських землях: Львівський, Чернівецький, Харківський, Київський, Одеський (у порядку заснування), - довгий час користувалися університетською автономією.

У XIX ст. була сформована модель класичного університету, у межах якої виділяють його чотири концепції:

  • наполеонівська (французька);
  • гумбольдтівська (німецька);
  • ньюманівська (англійська);
  • американська.

Згідно з німецькою моделлю університет повинен бути налаштований тільки на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини, мусить вчити мислення, а не професії і характеризуватись поєднанням навчання і наукових досліджень.

Згідно з англійською моделлю університет також не повинен служити вузько практичним інтересам, а лише пізнанню задля осягнення самої істини. Від німецької моделі різнить його деяке відокремлення навчання від наукових досліджень, а також переконання, що університет повинен займатися лише навчанням і вихованням доброї і мудрої людини.

Відповідно до американської концепції університету, обов’язковим є тісне поєднання навчання і наукових досліджень у глибокім переконанні, що лише викладачі, які ведуть наукові дослідження, мають достатній потенціал творчості, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток молоді, яку вони навчають. Університет має бути місцем, де завершується навчання теорії, яка розуміється як засіб розвитку цивілізації.

Відповідно до французької концепції, різко відмінної від вищепредставлених, університет розумівся як місце навчання спеціалістів для державної служби.

Звичайно, жодна з представлених моделей не виступає в Європі в чистому вигляді, а інституції вищої освіти є певного комбінацією щонайменше двох з них (у різних співвідношеннях). Незалежно від моделі, що домінує в такій комбінації, у різних країнах роль університету базується на кількох основних елементах:

  • навчання молоді;
  • наукові дослідження;
  • формування цінностей і надання послуг суспільному оточенню.

Українська традиція вищої освіти, виходячи з базових характеристик європейських систем (більшою мірою німецької та англійської), мала також свої особливості: зокрема, це сильна гуманітарна спрямованість академічної підготовки.

Істотним кроком у процесі автономізації українських навчальних закладів став новий Закон України «Про вищу освіту», ухвалений у червні 2014 р., який визначає автономію ВНЗ як самостійність, незалежність і відповідальність ВНЗ у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, установлених цим законом.

Під академічною автономією мається на увазі право викладачів та наукових співробітників розвивати свою галузь знань та виражати свої професійні погляди без побоювань щодо пригноблення або звільнення. Вона проявляється у свободі досліджень, у публікації їх результатів, у свободі вибору форми подачі матеріалу студентам.

Під автономією організації освітнього процесу розуміють право університету самостійно формувати навчальні плани за кожною спеціальністю, визначати їх зміст, обов’язкові курси та курси за вибором, критерії оцінювання знань. Студенти мають свободу у виборі навчальних курсів як у межах одного факультету, так і в межах університету на засадах міждисциплінарності.

Під автономією науково-дослідних процесів розуміється створення профільних науково-дослідних структур, гнучких систем взаємодії навчальних та науково-дослідних структур кількох вищих навчальних закладів тощо.

Автономія у внутрішньому управлінні (інша назва «структурно-адміністративна автономія», або «організаційна автономія») полягає в тому, що ВНЗ повинні самостійно визначатися зі створенням нових кафедр і відкриттям нових спеціальностей, кількістю студентів, яких приймають на навчання з урахуванням державного замовлення, встановлювати гнучкий взаємозв’язок між нормативною кількістю годин (навантаження на викладача), створювати, реорганізовувати та ліквідовувати структурні підрозділи, створювати вчені ради, спеціалізовані вчені ради, студентські асоціації, органи самоврядування тощо.

До економічної автономії (інша назва - фінансової) належить вирішення питань адміністрування та фінансового менеджменту, зокрема поширення різних форм залучення та розподілу коштів, здатність до самофінансування завдяки отримуваним коштам від фізичних та юридичних осіб у формі плати за навчання, можливість кредитування (боргового фінансування) і диверсифікації джерел надходження коштів, здатність ефективно володіти і користуватись земельними ділянками та будівлями, а також процедури і форми звітності. Така автономія надає ВНЗ можливість швидко і гнучко реагувати на потреби ринку.

Наступним елементом автономії ВНЗ є кадрова автономія, тобто можливість самостійного підбору педагогічного та науково-педагогічного персоналу, визначення заробітної плати та надбавок до неї, просування по службі, відповідальність за умови праці.

Таким чином, принцип автономності університетів є найважливішим принципом надання та отримання вищої освіти, що закріплено на рівні декількох міжнародних та національних документів.

5. Література. На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром нацизму, «холодна війна», ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед - проблема місця й ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві.

Основними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичною проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.

До реалістичного зображення життя тяжіло багато видатних письменників Франції: М. Дрюон (трилогія «Кінець людей»), Ерве Базен («Родина Резо»), Ф. Ерріа («Родина Буссардель») та інші. Значне місце в післявоєнній літературі Франції посідає творчий доробок Луї Арагона. У поетичній збірці «Знову ніж у серце» він гнівно засудив мілітаризм. У 1950-х рр. створив дві прекрасні поеми «Очі і пам’ять» і «Незакінчений роман» - про любов, війну і мир, про себе та свої шляхи в мистецтві, про долю свого часу.

Л. Арагон.

Дуже популярними письменниками Великої Британії у другій половині XX ст. були Джон Бойнтон Прістлі (роман «Ця стара країна»), Грехем Грін («Тихий американець», «Комедіанти») і Чарлз Сноу («Коридори влади», «Пора надій»), які піднімали у своїх творах соціально-політичні та морально-психологічні проблеми. Важливе місце в літературі реалістичного напряму посідають письменники США: Вільям Фолкнер, Ернест Гемінґвей, Джон Стейнбек.

Особливим явищем став «міфологічний реалізм», представником якого є латиноамериканський письменник Габріель Гарсіа Маркес. Він міфологізовано зображував у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у країнах Латинської Америки. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зобразив три різні іпостасі диктатора і його влади.

Підносили проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття - кохання - радянські письменники В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є. Євтушенко, Р. Рождественський. С. Залигін та В. Шукшин показували життя людей у російській глибинці. Існувала й «екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою»; Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів»), яка торкалася питань збереження довкілля в умовах наступу НТР; збереженню культурної спадщини присвятив ряд своїх творів В. Солоухін («Чорні дошки»).

Б. Васильєв.

Чим ви можете пояснити, що на фотоколажі є і зображення В. Викова?

Популярними авторами, творами яких зачитувалися мільйони людей у Радянському Союзі, були В. Пікуль та Ю. Семенов. Перший писав в основному історичні романи, другий - політичні детективи.

У цілому треба відзначити, що люди в СРСР читали найбільше у світі.

Центральне місце в модернізмі цього періоду посідає екзистенціалізм, що вийшов за межі суворої реальності і став світовідчуттям, нерідко надзвичайно життєвим, емоційним. Найяскравіші представники цього напряму: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар (Франція); Айріс Мердок і К. Вілсон (Англія); Н. Мейлер (США).

Та найбільшою популярністю в повоєнні роки користувалися жанри масової культури, зокрема детектив і фантастика. Детектив багатьом дає змогу позбутися втоми від переповнених вулиць, гуркоту автомобілів, одноманітної виробничої діяльності і труднощів життя. Письменники різних літературних напрямів випробовують себе в детективному жанрі. Справжніми королями детективу стали англійська письменниця Агата Крісті та французький письменник Жорж Сіменон.

В епоху бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напряму в літературі, як наукова фантастика. Яскравими представниками цього напряму стали А. Азимов, А. Кларк, Р. Шеклі, П. Андерсон, Ф. Корсак, Р-Д. Бредбері.

Отже, літературний процес другої половини XX ст. вирізняється великим різноманіттям течій і стилів, багатобарвністю письменницьких пошуків, глибиною та значущістю піднятих тем, значним впливом на життя суспільства.

Своєрідним феноменом кінця XX - початку XXI ст. став бум масової «літератури факту» - сенсаційно-історичної та псевдобіографічної публіцистики, присвяченої спекулятивним «дослідженням» явищ історії або культури та запрограмованим на скандал «життєписам» більш-менш визначних осіб. Для творів такого типу характерні, як правило, украй довільне ставлення до фактів, тенденційність, перекручування і навіть вигадування подій, що не мають нічого спільного з дійсністю.

Д. Бонд - один із феноменів масової культури.

ФАКТ

Добре відомо, якій спокусі піддаються вигадники всіх фантастичних історій подібного типу... Ця спокуса - гроші. Але ціна, яку доводиться сплатити за це, не обмежується лише грошовою сумою, витраченою на скандальну книгу. Витрати охоплюють також втрату ідеалів, втрату віри в людей, презирливу зневагу до доброго імені чесних осіб і цілковиту байдужість до прискіпливого з’ясування істини. (Із праці американського письменника Д. Спото «Мерилін Монро»).

• Чи можна погодитися, на вашу думку, з точкою зору дослідника?

6. Основні течії в образотворчому мистецтві. З-поміж усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві вирізняються дві основні: соціальний реалізм та абстракціонізм. Соціальний реалізм об’єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Своєю чергою до абстракціонізму тяжіли художники, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Художники реалістичного напряму прагнули максимальної узагальненості образів своїх картин. Вони переходили в образи-символи, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя; велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження.

Розквіт італійського неореалізму припав на середину 1950-х рр. Ренато Гуттузо намалював твори: «Захоплення пусток батраками в Сицилії», «Битва біля мосту Амміральйо», які стали класикою цього напрямку. Андре Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тислицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда репрезентували французький неореалізм. Всесвітньої популярності набула робота японських майстрів Маруки Іри і Маруки Поамо «Страхіття Хіросіми». Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від атомного вибуху. Теплотою, людяністю, любов’ю до природи пронизані твори Т. Яблонської.

Картина Р. Гуттузо.

Течію повоєнного абстракціонізму можна поділити на три великі групи. Перша з них - абстрактний експресіонізм. Засновником його став американець Джексон Поллок. Він запропонував термін «дрипінг» - розбризкування фарб на полотнині без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві наголос робиться на самій дії, процесі створення картини. Інший представник цього напрямку, Жорж Матьє, супроводжував свої творчі сеанси у присутності публіки маскарадними переодяганнями і музикою. Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої загадковості, автори вкривають свої полотна беззмістовними знаками. Третю групу складають послідовники технізованого, абстрактно-геометричного мистецтва - вони створюють геометричні декоративні композиції.

Наприкінці 1950 - на початку 1960-х рр. у світовому мистецтві виникли нові стилі - поп-арт (популярне мистецтво) та оп-арт (оптичне мистецтво). Характерною рисою поп-арту було створення різноманітних композицій, часто абстрактних, із цілком реальних предметів побуту, зокрема сільськогосподарських знарядь, шматків труб, частин автомобілів тощо. Стиль поп-арту виник у США. Його засновниками були Р. Раушенбах і Дж. Джонс.

Поп-арт. Е. Вархол. Діамант.

Оп-арт - це ефект кольору і світла, пропущених крізь оптичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на виставці «Чуйне око» у Нью-Йорку, де брали участь 75 художників із 10 країн.

Оп-арт. В. Вазарелі. Vega-Nor.

У повоєнні роки продовжував розвиватися сюрреалізм, в основі якого лежить переконання, що мистецтво покликане зображати насамперед не навколишню дійсність, а власний духовний світ художника, стан його душі. Найяскравішим представником цього напрямку став іспанець Сальвадор Далі. Його найвідоміші картини повоєнного періоду - «Три сфінкси Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест».

Найвідоміший французький художник, іспанець за походженням Пабло Пікассо, з ім’ям якого пов’язана ціла епоха в сучасному живописі, активно працював і в повоєнні роки. У той час у творчості Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра, ненависті до війни, властиві більшості художників його покоління. Його найвідоміші твори - статуя «Людина з ягням» і малюнки голуба миру, над якими Пікассо працював починаючи з 1942 р., - втілюють ідеали добра і миру. Апогеєм творчості майстра на антивоєнну тему став розпис храму Миру у Валлорисі, де на протилежних стінах невеликої капели було створено дві фрески «Війна» і «Мир».

З 1970-х рр. розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають постмодернізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва повернутися до реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями зазнавав гоніння, знову привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає гіперреалізм (або фотореалізм) - живопис, що буквально імітує реальні сцени і предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла у США і набула поширення в інших країнах.

7. Музика. Для музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на «елітарну» й «масову». Головною відмінною рисою «масової культури» порівняно з «елітарною» (що орієнтується на смаки обраної публіки) є свідома ставка на середнього масового споживача.

Основними напрямами «масової» музики стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала пісенька Білла Хейлі «Rock around clock», яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, для творчості якого були характерними прості, позбавлені змісту солодкі мелодії та інтимний характер виконання.

У 1960-ті рр. з’явилися легендарні групи «Бітлз» і «Ролінг Стоунз». «Бітлз» оспівували любов, протестували проти війни у В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трохи правди» та ін.

Е. Преслі.

Різко аполітичний, бунтарський, «непристойний» напрямок символізувала група «Ролінг Стоунз», що, на їхню думку, було протестом проти обивательської буржуазної культури. Вершиною цього етапу розвитку року стала широко відома в 1960-ті рр. рок-опера «Ісус Христос - суперзірка» (музика Ендрю Веббера). Дія рок-опери охоплює останні шість днів життя Ісуса, але в тексті говориться й про його минуле. Ідеї, закладені у творі та оформлені сучасними, зрозумілими молодим людям 1960-х рр. засобами, зробили твір надзвичайно привабливим.

У рок-музиці розвивались і розвиваються інші напрямки: панк-рок, брейк, рок-метал, хард-рок та ін.

Найвідомішими естрадними співаками цього періоду були Френк Сінатра, Мірей Матьє, Джо Дассен, Шарль Азнавур, Патрісія Каас, гурт «Абба», Муслім Магомаєв, Софія Ротару та інші.

В останні десятиріччя суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг, ансамбль «Спайс Гьорлз» та деякі інші.

Джаз став фаховим мистецтвом; радянські оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна набули всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать надзвичайно популярні твори «Звуки музики» Роджерса, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна.

Надзвичайно відомими були й «серйозні» музиканти: композитори Родіон Щедрін, Альфред Шнітке, піаністи Ван Клайберн, Святослав Ріхтер, віолончеліст Ростислав Ростропович, скрипаль Давид Ойстрах. Вони перемагали на престижних музичних конкурсах, збирали тисячні зали на свої концерти.

Всесвітню славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Монсеррат Кабальє, Хосе Каррерас, Галина Вишневська, Іван Козловський, Анатолій Солов’яненко та деякі інші.

Л. Паваротті.

М. Кабальє.

8. Театр і кіно. У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача привертав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, які підносили проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

Найвідоміші представники цього періоду - Ежен Йонеско (Франція) і Семюель Беккет (ірландець за походженням).

На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

У Радянському Союзі театральне мистецтво було на високому рівні. У кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, цікаві творчі колективи, очолювані відомими режисерами, у яких працювали талановиті актори, відомі в усій країні. Зокрема Великий драматичний театр у Ленінграді, Московський театр на Таганці, МХАТ, театр «Сучасник» та інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Маріїнського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи під керівництвом І. Моїсеєва, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Верьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.

М. Плісецька.

Кіно другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості. З іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, А. Антоніоні, Ф. Фелліні пов’язаний розквіт філософського, поетичного кінематографа - дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми «Дорога», «Солдатське життя», «Хроніка одного кохання», «Крик»).

Наприкінці 1960-х рр. почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 70-х рр. Фільми «Зізнання комісара поліції прокуророві республіки», «Сто днів у Палермо» та інші і сьогодні виглядають актуальними.

Характерною рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий режисер і актор Лоуренс Олів’є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра «Гамлет», «Генріх V», «Річард VI».

У Франції в 1970-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки знаний метр сюрреалізму в кіно іспанець Л. Бунюель («Цей невизначений об’єкт бажання», «Привид свободи»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам імена Ж.-П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.

Для розвитку кінематографа в СРСР цього періоду характерні декілька тенденцій: епічність («Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні» С. Бондарчука); екранізація літературної класики («Дама з собачкою» Й. Хейфеца, «Тихий Дон» С. Герасимова), спрямованість на яскраву особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова) та філософське осмислення сенсу буття у фільмах А. Тарковського («Андрій Рубльов», «Дзеркало», «Сталкер», «Іванове дитинство»). Величезною популярністю користувалися комедійні фільми режисера Л. Гайдая («Кавказька полонянка», «Іван Васильович змінює професію», «Операція “И”»).

Наприкінці XX ст. телебачення перехопило пальму першості у традиційного кінематографа, оскільки стало невід’ємною частиною побуту кожної родини. Герої телесеріалів, що розтягувалися на довгі місяці й роки, сприймалися як гарні знайомі, за перипетіями життя яких глядачі стежили з увагою і співчуттям. Проте з розвитком Інтернету, соціальних мереж та портативних гаджетів телебачення починає відходити на другий план; нинішня молодь і підлітки ним уже практично не користуються.

А Торловський та Ф. Фелліні.

9. Архітектура. Функціоналізм став практично основним архітектурним напрямком кінця XX - початку XXI ст. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення будинку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу, галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) із покриттями, економічними квартирами з умонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер’єром. Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей різних країн, що зробило цей напрямок інтернаціональним. У більшості міст світу з’явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як «скляний паралелепіпед» або «скляна призма», - тобто будинок, який складається із суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідною візитною карткою архітектури вже в 1950-1960-х рр. (наприклад будинок ООН і 400-метровий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комплекси «Хілтон» і «Форум» у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та бетону першим запропонував світові американець Л. Міс ван дер Рое.

Музей Гуггенхайма.

Ще одним напрямком в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура, що пропагує зв’язок із природою, звернення до людської індивідуальності. Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери у столиці Австралії. Його архітектор, датчанин Йорг Утцон, пояснює, що був натхнений вітрилами яхт у порту Сіднея, а ще - храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.

Виник також стиль хайтек (висока технологія), що полягає у створенні технічних конструкцій і багатоярусних галерей.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзьє прагнув зблизити та об’єднати сильні риси функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі). У 1951 р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати ціле місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., і Ле Корбюзьє було запропоновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Усе місто засадили квітучими деревами. Чандігарх переділено на сектори-мікрорайони широкими бульварами. Утім, критики вважають, що архітектор не врахував особливостей Індії, способу життя індусів.

Ще один визначний архітектор-бразилець Оскар Німейєр теж дістав пропозицію збудувати місто. За його проектом у незайманих тропічних джунглях за три роки було збудовано нову столицю Бразиліа. 21 квітня 1960 р. відбулося офіційне відкриття міста. Сьогодні його нерідко називають одним із найкрасивіших міст планети.

З останніх десятиріч XX ст. поступового поширення в архітектурі почав набувати такий своєрідний стиль, як деконструктивізм, покликаний в образній формі відбивати складність сучасного світу з його моральними та екологічними проблемами. Яскравими представниками цього напрямку є П. Айзенман і Д. Лібескінд, а кращими зразками деконструктивізму вважаються пожежна частина «Вітра» у Вайльам-Райні (Німеччина, архітектор З. Хадід, 1993 р.) та музей Гуггенхайма у Більбао (Іспанія, архітектор Ф. Гері, 1997 р.).

Отже, нові естетичні принципи, нова стилістика, пластика, принципово нова організація художньої реальності - ось характерні ознаки розвитку мистецтва другої половини XX - початку XXI ст.

НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Хронологічну. Розташуйте мистецькі течії у хронологічній послідовності: поп-арт, сюрреалізм, постмодернізм, хайтек.

Просторову. Покажіть на карті центри основних образотворчих напрямів у сучасному мистецтві.

Інформаційну. Напишіть есе про когось із видатних співачок сучасності (на вибір).

Логічну. Кого вважають найвідомішим архітектором XX століття? Чому?

Аксіологічну. Які проблеми порушуються у творчості сучасних американських та європейських драматургів?

Виконайте проект. Розділіться на групи і оберіть різні напрями в образотворчому мистецтві. Зробіть презентації творів мистецтва кожного напряму.