Всесвітня історія. Профільний рівень. 11 клас. Ладиченко

§ 3. «Радянізація» Східної Європи

АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

З курсу 10-го класу пригадайте, що означає термін «санітарний кордон». Ким і проти кого він застосовувався?

1. Передумови і особливості «радянізації». Як ви вже знаєте, на Ялтинській та Потсдамській конференціях було домовлено про умовний поділ Європи на східну (СРСР) і західну (Велика Британія й США) сфери впливу. Іншими словами, кожна зі сторін планувала встановити на цих територіях прийнятні для неї режими влади - про- чи антикомуністичні. Так, власне, воно і сталося - в країнах, де перебували американські або британські війська, відбувалася демократизація за західним зразком; у країнах, що контролювали радянські війська, правлячою силою ставали соціалісти та комуністи.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!

Деякі дослідники кваліфікують ці події як окупацію. Проте для використання такого терміна неодмінною є наявність стану війни між окупантами і окупованою державою та перебирання окупантами на себе функцій управління, а не встановлення прийнятної для себе, легітимізованої виборами адміністрації.

Різниця полягала в тому, що на територіях, контрольованих соціалістами та комуністами, відбулася зміна системи власності (націоналізація промисловості та аграрного сектору), яка зачіпала інтереси не тільки місцевих великих власників, але й західних союзників, які мали активи в цих країнах. Саме тому на Потсдамській конференції США і Велика Британія порушили питання реорганізації на свою користь складів урядів Польщі, Болгарії та Румунії, а також подальшої долі нафтової промисловості останньої.

Усе це створювало небезпеку виникнення громадянських воєн, що змушувало здійснювати «радянізацію» обережно. У більшості випадків вона відбувалася за єдиним зразком:

  • створення коаліції за участі всіх без винятку антифашистських сил;
  • поступове відсторонення від влади або усунення представників соціал-демократичних та будь-яких інших опозиційних партій;
  • поглинання комуністами та соціалістами близьких за програмою лівих партій або об’єднання із ними.

Комуністи завойовували симпатії населення, проводячи важливі економічні перетворення: націоналізацію банків і великих підприємств, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У державну власність переходило майно фашистів і їх поплічників. Розширювалися можливості для здобуття освіти і користування культурними цінностями. Також ініціатори соціалістичних змін мали необмежені можливості для ведення агітації.

Природно, що за таких умов опозиціонери новому курсу опинялися перед вибором: підтримати напрям реформ чи втратити позиції, ставши на шлях конфронтації. А будь-яка підпільна та підривна діяльність, тим більше спроби організувати збройний опір або переворот, були наперед приречені на невдачу. Люди втомилися вже від війни і прагнули спокою. Неодноразово оголошувані у перші повоєнні роки амністії у поєднанні з жорсткими військово-репресивними контрдіями сприяли різкому скороченню кількості учасників активної опозиції.

З метою об’єднання своїх зусиль розрізнені спочатку партії комуністичного і соціал-демократичного спрямування (а часом й недавні опозиційні) утворювали коаліції, народні фронти, зливалися з іншими. Отже, влада поступово ставала централізованою і зосереджувалася в одних руках. У цілому не викликає сумнівів, що орієнтація на побудову «народної демократії» у східноєвропейських країнах позитивно сприймалася на той час переважною частиною населення. Лідерами країн ставали, як правило, колишні діячі Комінтерну.

Члени секретаріату VII конгресу Комінтерну (1935 р.). Зліва направо: К. Готвальд, Г. Димитров, О. Куусінен, В. Пік.

Троє з цих діячів після Другої світової війни очолять, відповідно, Чехословаччину (ЧССР), Болгарію (БНР) і Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

Новоутворені східноєвропейські соціалістичні країни - або, як їх почали називати, країни соціалістичного табору (за винятком Югославії та Албанії) - цілком залежали від сталінського диктату, що обмежував можливості вибору власних, пристосованих до місцевих реалій, форм і пріоритетів суспільства. Відповідно, і діячі, підтримувані Й. Сталіним, виявляли схильність до застосування аналогічних йому диктаторсько-репресивних методів у внутрішньопартійному житті і догматичних, поспішних, непродуманих дій у розробці програм індустріалізації або здійсненні реформ на селі. Особливо постраждали у цьому відношенні Угорщина і Польща, де помірковані громадські, державні та партійні діячі, які не боялися відстоювати свою точку зору, стали жертвами репресій. Серед інших до в’язниць, зокрема, потрапили майбутні керівники обох цих країн Янош Кадар і Владислав Гомулка. Деякі з компартійних керівників за сталінським прикладом також побудували собі культ вождів.

У 1947 р. з метою більш тісної координації дій компартій і їхніх прихильників та здійснення пропаганди комуністичних ідей і радянської політики у Європі було утворено Комінформ - Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій - у складі СРСР, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії, Франції та Італії. Проте невдовзі - уже через рік - з нього було виключено Югославію, яка не підкорялася сталінському диктату. Стосунки між СРСР і цією країною надовго зіпсувались.

У 1956 р. Комінформ було ліквідовано.

ДОКУМЕНТ

19 квітня Готвальд (лідер Чехословаччини. - Авт.) попросив мене (...) зайти до нього. Готвальд звернувся до мене з питанням - чи знаю я про телеграму Ракоші (лідеру Угорщини) (...) з приводу вантажних автомобілів, відправлених чехами Югославії і затриманих угорцями (...). Він декілька разів намагався пояснити, що вантажні автомобілі, на його думку, не є військовими матеріалами (...) й що він не бачить нічого поганого /у цьому/. Я відповів, що тітовцям не слід допомагати, оскільки вони поводяться гидко по відношенню до СРСР і країн народної демократії. (З інформаційної записки голови зовнішнвополітичної комісії ЦК ВКП(б) В. Григор'яна 15 травня 1949 р.).

2. Суспільно-політичне життя у Польщі в перші повоєнні роки. Територію Польщі було визволено від нацистських окупантів військами радянської армії у 1944 р. 28 червня 1945 р., відповідно до рішень Ялтинської конференції, Тимчасовий уряд Польщі було перетворено на Тимчасовий уряд національного єднання, до складу якого увійшли Ст. Миколайчик та кілька інших представників лондонського уряду. Новий уряд визнали СРСР, США та Велика Британія. Від осені того ж року розпочалася підготовка виборів до парламенту. Враховуючи напружену ситуацію в суспільстві, керівництво Польської робітничої партії запропонувало створити єдиний виборчий блок за участі всіх партій, які легально діяли на той час, а мандати між ними поділити згідно з домовленістю. Квота, виділена пролондонській селянській партії (ПСП), очолюваній Ст. Миколайчиком, становила 20 %, але він на це не погодився, наполягаючи додати принаймні ще 5 %. Унаслідок цього кроку Польська селянська партія залишилася сам на сам з Демократичним блоком із чотирьох партій соціалістичної орієнтації, згодом підтриманих ще двома.

Першою пробою сил став референдум щодо змін у державному устрої, який відбувся 30 червня 1946 р. Пропоновані перетворення, зокрема ліквідацію сенату і націоналізацію основних галузей господарства, схвалило від 68,2 до 91,4 % громадян, які взяли участь у голосуванні. Цю тенденцію підтвердили і вибори до сейму 19 січня 1947 р. Демократичний блок здобув 80,1 % голосів, ПСП - 10,3 %. Невдовзі після цього ПСП розкололася, а її лідер Миколайчик у другій половині жовтня втік до Лондона. Президентом Польської Республіки і головою Державної ради було обрано Болеслава Берута, одного з найбільш послідовних провідників сталінізму в Польщі.

У грудні 1948 р. з партій, що входили до Демократичного блоку, було утворено єдину Польську об’єднану робітничу партію (ПОРП).

3. Чехословаччина в 1945—1950-х рр. Територію Чехословаччини було звільнено від нацистських окупантів радянськими військами в 1945 р. Невдовзі до країни повернувся з еміграції і знову приступив до своїх обов’язків колишній президент Е. Бенеш. У 1946 р. було сформовано коаліційний уряд за участі представників усіх існуючих великих партій. Прем’єр-міністром у ньому став перший секретар Комуністичної партії Клемент Готвальд. У лютому 1948 р. виникла гостра урядова криза, формальним приводом до якої було звільнення із міністерства внутрішніх справ кількох старших офіцерів-некомуністів. Керівництво міністерства відмовилося надати пояснення, і тоді міністри від націонал-соціалістичної, народної і демократичної партій подали у відставку, сподіваючись таким шляхом добитися розпуску уряду, де комуністів було всього восьмеро. Проте цю акцію не підтримали представники соціал-демократичної партії, а також два безпартійних міністри, а отже, більшість членів уряду (14 з 26) залишались на посадах.

Марш загонів народної міліції.

Масові мітинги і страйк на підтримку комуністів спричинили зміну керівництва в «бунтівних» партіях і повернення до союзу із КПЧ. Почалося формування народної міліції. Е. Бенеш через кілька місяців подав у відставку, й 14 червня 1948 р. президентом республіки було обрано К. Готвальда. Новий уряд очолив комуніст А. Запотоцький.

В економічній площині Чехословаччина в 1950-х рр. розвивалася досить успішно. Дався взнаки значний промисловий потенціал, що його держава мала ще з довоєнних часів, висока кваліфікація чеських робітників, досить значна допомога СРСР. Економічні успіхи (національний прибуток 1960 р. виріс проти 1948 р. удвічі) дозволили комуністам констатувати, що в Чехословаччині побудовано основи соціалізму.

4. Встановлення комуністичної влади в Угорщині. Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була союзницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.

2 грудня 1944 р. у м. Сегед було створено Угорський національний фронт незалежності (УНФН) До нього входили представники Угорської комуністичної партії (УКП), соціал-демократів та інших партій, серед яких була і Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Політрада УНФН призначила прем’єр-міністром коаліційного уряду генерала Б. Міклоша.

20 січня 1945 р. уряд Б. Міклоша підписав угоду про перемир’я з СРСР, США, Великою Британією, оголосивши війну Німеччині, а 4 квітня радянська армія завершила визволення Угорщини. Таким чином, влада УНФН і його уряду поширилася на всю країну.

На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. беззастережну перемогу здобула ПДСГ (57 % голосів), коаліція УКП і соціал-демократів отримала лише 34 %. Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя захищав приватну власність і обстоював існуючу політичну систему. Проте вже через кілька років склад уряду і парламенту змінився на користь прихильників лівих сил. Після об’єднання комуністів і соціал-демократів було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка стала правлячою партією.

«Найкращий учень Сталіна» М. Ракоші.

18 серпня 1949 р. було ухвалено нову конституцію Угорщини. Відтоді офіційно країну називали Угорською Народною Республікою (УНР).

Генеральний секретар УПТ М. Ракоші, багаторічний політв’язень, був прихильником авторитарно-репресивних методів управління. Він став справжнім диктатором для угорців. У процесі боротьби з опонентами з його ініціативи було засуджено і навіть розстріляно деяких керівних діячів партійного і державного апарату.

5. Ліквідація монархії та встановлення комуністичного режиму в Румунії. Румунія, як і Угорщина, також була союзницею Німеччини під час Другої світової війни.

23 серпня 1944 р. у країні розпочалось антифашистське повстання. Того ж дня король Міхай І, попередньо домовившись із діючими нелегально антифашистськими партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонеску і сформував антифашистський коаліційний уряд, який оголосив війну Німеччині.

31 серпня 1944 р. радянські війська разом із 1-ю румунською дивізією визволили Бухарест. 6 березня 1945 р. на базі НДФ (Національно-демократичного фронту) було створено уряд на чолі з лідером «Фронту землеробів» П. Грозою.

Король Міхай І і П. Гроза.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Міхай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів був змушений 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголошено Румунською Народною Республікою.

У лютому 1948 р. партія соціал-демократів об’єдналася з комуністами. Створена на основі цього Румунська робітнича партія (РРП) стояла на засадах марксизму-ленінізму. Її лідером був Г. Георгіу-Деж.

РРП очолила широке політичне об’єднання - Фронт народної демократії (ФНД), що став правлячою силою країни.

6. Болгарія в перші повоєнні роки. Будучи союзницею Німеччини, у війні проти Радянського Союзу Болгарія участі не брала. У боротьбі проти гітлеризму і монархо-фашистської диктатури сформувався союз антифашистських і патріотичних сил - Вітчизняний фронт (ВФ). Провідні позиції у ВФ прагнула захопити компартія, яка спиралася на зростаючий партизанський рух. 6 вересня 1944 р. партизани розгорнули бойові дії, їхні загони рушили на столицю. В ніч проти 9 вересня було завдано удару по основних урядових установах у Софії. О 6-й годині ранку народ Болгарії почув по радіо звістку про те, що народне повстання перемогло і сформовано уряд Вітчизняного фронту на чолі з лідером угруповання «Ланка» Кимоном Георгієвим. У новому уряді переважали комуністи.

Перемозі народного повстання сприяв вступ на територію Болгарії Радянської армії 8 вересня 1944 р. Новий уряд спирався на присутність радянських військ у країні. Підписавши наприкінці жовтня 1944 р. перемир’я з країнами антигітлерівської коаліції, Болгарія вступила у війну проти Німеччини.

Вирішальні для комуністів події сталися восени 1945 р. 4 листопада 1945 р. з багаторічної еміграції до країни повернувся Георгій Димитров, останній генеральний секретар розпущеного 1943 р. Комінтерну, голова ЦК Болгарської робітничої партії (комуністів) - БРП(к). 18 листопада відбулися вибори до Великих народних зборів - парламенту Болгарії. Партії, що входили до Вітчизняного фронту, висунули спільних кандидатів і здобули перемогу. Опозиційні партії ці вибори бойкотували.

Захід відреагував невизнанням результатів виборів. Однак 8 вересня 1946 р. в Болгарії відбувся референдум щодо подальшої форми державної влади. 93 % учасників проголосували за ліквідацію монархії, 15 вересня Болгарію було проголошено Народною республікою, а її тимчасовим президентом став Васил Коларов. У жовтні 1946 р. було призначено нові вибори до Великих народних зборів, у яких узяли участь і представники опозиції. За кандидатів БРП(к) проголосували 50 %. Уряд очолив Г. Димитров, парламент - В. Коларов. Підписавши в лютому 1947 р. мирну угоду з Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

Ухвалена у грудні 1947 р. конституція Болгарії закріпила прихід комуністів до влади. У серпні 1948 р. БРП(к) і БСДРП (Болгарська соціал-демократична робітнича партія) об’єднались у Болгарську комуністичну партію (БКП).

Усередині самої БКП встановився культ її лідерів - Г. Димитрова (помер 1949 р.) і В. Червенкова, а спроби деяких болгарських комуністів, як, скажімо, секретаря ЦК БКП і голови уряду Трайчо Костова, провадити самостійну політичну лінію закінчувалися репресіями.

7. Особливий шлях Югославії. На території Югославії комуністи, очолювані Й. Броз Тіто, виявилися єдиною силою, яка послідовно боролася проти німецьких та італійських загарбників починаючи з липня 1941 р. За допомогою радянської армії, звільнивши спочатку частину країни та Белград, місцеві партизани надалі вже самі успішно позбувалися внутрішніх і зовнішніх ворогів. Проте невдовзі виявилося, що, на відміну від інших лідерів новоутворюваних соціалістичних країн, Тіто почав діяти непередбачувано, спровокувавши територіальний конфлікт з Австрією та Італією.

Особливе роздратування Й. Сталіна викликала не погоджена з ним ідея створення федерації соціалістичних країн Центральної й Південно-Східної Європи, за участі балканських і придунайських держав, а також Польщі, Чехословаччини і Греції, де вирувала громадянська війна. Практично одночасно в Кремлі дізналися про намір Югославії розмістити військову базу в Албанії, котру не прийняли ще в ООН і не визнали США і Велика Британія. В умовах погіршання стосунків із Заходом це могло перетворити Албанію на «гарячу точку».

Карикатура на Й. Броз Тіто, який тримає в руках п’ять агресивних планів: проти СРСР, Албанії, Угорщини, Болгарії та Румунії. «Neues Deutschland», 1949 р.

Тіто запросили на розмову в Москву, але той ухилився, пославшись на стан здоров’я, а Політбюро комуністичної партії Югославії ухвалило рішення про подальше відстоювання своєї економічної і політичної лінії. У відповідь з Югославії були відкликані радянські військові та цивільні спеціалісти, а югославське керівництво отримало звинувачення:

  • в ігноруванні марксистсько-ленінської теорії;
  • у проявах недружнього ставлення до СРСР як головної сили соціалізму;
  • в авантюристичних діях у зовнішній і помилкових у внутрішній («збереження» куркулів) політиці.

Проте розрахунок спричинити в Югославії внутрішню кризу, наслідком якої мало стати падіння Тіто, не спрацював: переважна більшість югославських комуністів стала на бік своєї партії. Проти виступив лише кожний десятий, і кожний третій з цих десяти (більше 16 тис. осіб) був репресований і ув’язнений у концтаборах. Відтоді в радянській пресі югославську владу називали не інакше, як «кліка Тіто», будь-яка економічна допомога країні була припинена.

ДОКУМЕНТ

На справедливу і дружню критику помилок групи Тіто з боку братніх компартій, з боку усього табору народної демократії і соціалізму вони через болгарський друк відповідають брутальною лайкою, розпалюванням національної ворожнечі (...), широкими репресіями, арештами і вбивствами комуністів і некомуністів, які насмілилися висловити сумнів у правильності національної політики групи Тіто, з огляду на що в Югославії відверто кажуть, що «група Тіто вироджується в кліку політичних вбивць». (Із статті Й. Сталіна у газеті «Правда»).

• Користуючись текстом підручника, ілюстрацією і додатковими джерелами, спробуйте дати оцінку цьому конфліктові. Чи можна було його уникнути? Висловте власну, аргументовану точку зору.

Після остаточного розриву з СРСР у Югославії почали шукати свій шлях побудови соціалізму. Нові підходи до проблеми соціалістичного будівництва було спершу викладено Й. Броз Тито 26 червня 1950 р. на засіданні скупщини (парламенту) ФНРЮ. На його пропозицію парламент Югославії ухвалив того дня закон про передання заводів в управління робітникам, який проголошував, що підприємствами як загальнонародною власністю мають керувати трудові колективи через робітничі ради і комітети та управління. Ці заходи потягли за собою реорганізацію економічної та політичної системи країни. Законом від 29 грудня 1952 р. було проведено велику реформу в галузі планування народного господарства: чимало функцій у цій сфері передано республіканським і місцевим органам та підприємствам, галузеві міністерства ліквідувались.

Після відмови в 1953 р. від політики колективізації сільського господарства селянські трудові кооперативи було реорганізовано в кооперативи загального типу і прирівняно до промислових підприємств. Тоді ж було видано закон, що обмежував приватну власність на землю максимальним наділом у 10-15 га на одне господарство; 1954 р. у межах цього максимуму було дозволено вільний продаж та оренду землі.

8. Створення НДР. Після капітуляції Німеччини 8 травня 1945 р. вона перестала існувати як суверенна держава і була поділена на чотири окупаційні зони союзників по антигітлерівській коаліції. Такого рішення домагалися, у першу чергу, Велика Британія і США, що прагнули позбутися потужного економічного і політичного конкурента. Але в умовах погіршання стосунків з СРСР їх точка зору невдовзі змінилася. Тепер вони потребували більш-менш міцної (хоч контрольованої ними) і мілітаризованої Німеччини.

Територія, прапори і герби обох німецьких держав.

Усупереч Потсдамським домовленостям, 2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано угоду про об’єднання їх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію. В об’єднаній західній зоні почали швидко формуватися органи влади - економічна й виконавча ради, верховний суд, банк німецьких земель тощо. 23 травня 1949 р. було проголошено утворення Федеративної Республіки Німеччини.

7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації в Німеччині було створено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). А вже 11 жовтня тимчасовий парламент обрав президентом республіки В. Піка, одного із засновників комуністичної партії Німеччини. Правлячою партією стала Соціалістична об’єднана партія Німеччини, що утворилася внаслідок злиття комуністів із соціал-демократами.

Внаслідок продуманої економічної політики НДР досягла значних успіхів, зумівши обігнати значно більш розвинуту ФРН за:

  • рівнем збільшення випуску промислової продукції;
  • рівнем приросту промислового виробництва;
  • рівнем збільшення промислового потенціалу.

Водночас політика пріоритетної уваги до продукції промисловості відбивалася на рівні випуску товарів народного споживання, спричиняючи виникнення дефіциту, а також сприяла поступовому технологічному відставанню - виробничі потужності у ФРН оновлювалися швидше.

ЗАПАМ'ЯТАЙМО ДАТИ

1946 р. - референдуми про зміни в системі устрою в Польщі та Болгарії

1947 р. - утворення Комінформу

7 жовтня 1949 р. - утворення НДР

червень 1950 р. - початок реформування економіки Югославії

НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Хронологічну. Зробіть хронологічний ланцюжок дат приходу до влади комуністичних партій в країнах Центральної та Східної Європи.

Просторову. Покажіть на карті Польщу Чехословаччину, Угорщину Румунію. Чому ці країни особливо цікавили СРСР?

Інформаційну. Зробіть порівняльну таблицю утвердження комуністів та соціалістів при владі в країнах Центральної та Східної Європи.

Логічну. 1. Якими були причини виникнення урядових криз у східноєвропейських країнах у 1945-1948 рр.? 2. Як, на вашу думку основна частина населення східноєвропейських країн сприймала зміну режимів влади? Чим ви можете це довести?

Аксіологічну. Висловте свою думку чим і наскільки відрізнялася б політична карта світу якби народи Західної і Східної Європи мали можливість зробити власний вибір свого майбутнього. Аргументуйте.

Мовленнєву. У групах обговоріть питання про методи реформування економіки у країнах соціалістичного табору.