Всесвітня історія. Профільний рівень. 11 клас. Ладиченко

§ 23. Країни Близького та Середнього Сходу

АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Пригадайте, що вам відомо про становище у країнах Близького Сходу з курсу 10 класу.

1. Утворення Держави Ізраїль. Ідея утворення єврейської держави зародилася наприкінці XIX ст. у австрійського журналіста Т. Герцля.

У 1897 р. сіоністський конгрес у Базелі (Швейцарія) ухвалив рішення про утворення держави євреїв на території Палестини. Однак шлях до втілення цього рішення розтягнувся на півстоліття.

Дізнайтеся з додаткових джерел про імміграцію євреїв до Палестини в першій половині XX ст. та причини протистояння арабів і євреїв на цих землях.

Лише після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави було поставлене перед світовим товариством. У 1946 р. це питання було винесено на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення Держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході, щоби в такий спосіб сприяти розпадові Британської імперії. 29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (56 % території) і арабської (43 %). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною, з причини наявності на його території важливих мусульманських, християнських та іудейських святинь. Відтоді Єрусалим не вважався чиєюсь столицею, а посольства іноземних держав в Ізраїлі розміщувались у Тель-Авіві. Велика Британія зобов’язувалася вивести свої війська з території Палестини.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу.

3 квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська - до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголошено Державу Ізраїль. Першим її прем’єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур.

Д. Бен-Гуріон.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ

Бен-Гуріон Давид - один з творців Держави Ізраїль; прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю (1948-1953 і 1955-1963 рр. (з перервою в 1961 р.)). Під його керівництвом було виграно «війну за незалежність» 1948-1949 рр. У 1957 р. був тяжко поранений ізраїльським фанатиком. Неодноразово добровільно йшов у відставку з найвищих державних посад. У 1971 р. у віці 85 років склав із себе повноваження депутата кнесету (парламенту) й відійшов від політики. Його ім’ям названо аеропорт у Єрусалимі.

2. Виникнення й загострення близькосхідної проблеми. Сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю та одразу оголосили йому війну. 15 травня 1948 р. їх об’єднані сили (10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сірійців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали наступ. Але сили оборони Ізраїлю зупинили агресора і завдали удару у відповідь.

У першій арабсько-ізраїльській війні СРСР підтримував ізраїльтян (араби розцінювались як агенти англійського імперіалізму).

Розподіл Палестини за рішенням ООН від 1947 р.

Розподіл Палестини після війни 1948 р.

У квітні-червні 1949 р. між сторонами було підписано договір про перемир’я. Палестинську державу знову не було створено. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. кв. км), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна зав’язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка непокоїть людство і досі.

Ізраїль та арабські країни воювали між собою п’ять разів. Уперше - у 1948—1949 рр., вдруге - 1956 р., коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту, спричиненій націоналізацією Суецького каналу. Світова громадськість виступила проти цієї воєнної акції, і агресори змушені були вивести свої війська.

Третя («шестиденна війна») була розв’язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії в 1967 р. Багато дослідників уважають, що то була превентивна війна (Ізраїль завдав попереджального удару, позаяк уряди Єгипту та Йорданії готові були «скинути Ізраїль у море»). У тій війні Ізраїль захопив Синайський півострів, Західний берег р. Йордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем, втричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, навколишня ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його права на існування.

30 липня 1980 р. ізраїльський парламент прийняв закон, яким визначався статус Єрусалиму, східну і західну частину якого ізраїльтяни захопили протягом 1947-1949 рр. та 1967 р. Тепер він проголошувався як «єдина й неділима столиця» Держави Ізраїль. Прийняття цього документу було засуджено резолюцією Ради Безпеки ООН. Проте США при голосуванні утримались, а у 1995 р. провели у конгресі рішення про перенесення посольства США до Єрусалиму. Щоправда, це рішення так й залишалося на папері, доки 6 грудня 2018 р. його не вирішив втілити в життя Дональд Трамп, тим самим визнавши Єрусалим столицею Ізраїлю. Слідом за Вашингтоном свої посольства до Єрусалиму перенесли декільки європейських країн (зокрема Румунія та Чехія), Австралія, Гватемала й Парагвай. Гостре несприйняття така позиція викликала не тільки в Палестині, що негайно відкликала своїх послів із цих країн, але й у Франції, Туреччині та Лізі арабських держав. Отже, адміністрація Трампа не тільки не вирішила, але й поглибила складну проблему, що безумовно матиме серйозні наслідки.

Учетверте арабсько-ізраїльська війна розгорілася 1973 р., коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але марно. П’ята воєнна сутичка сталася 1982 р. між Ізраїлем і Ліваном, куди перебралися військові формування палестинців; вона започаткувала багаторічну громадянську війну в цій арабській країні. Слід зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є Палестинська проблема. У 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясір Арафат. Палестинці порушують питання про створення своєї держави. З 1988 р. мова йде про Західний берег р. Йордан та інші Палестинські землі, окуповані Ізраїлем 1967 р. На початку 1990-х рр. зусилля провідних країн світу, а надто США, поклали початок врегулюванню близькосхідної кризи.

Я. Арафат.

Цей процес набув подальшого розвитку в жовтні 1994 р., після того як мирний договір між Ізраїлем та Йорданією підписали прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин і король Йорданії Б. Хусейн. Згідно з договором автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан. У вересні 1995 р. було підписано вже ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан. Після цього знаменного кроку у жовтні 1995 р. терорист убив ізраїльського прем’єр-міністра І. Рабіна, який разом з Я. Арафатом став лауреатом Нобелівської премії миру. У травні 1996 р. прем’єр-міністром Ізраїлю було обрано лідера партії «Лікуд» Б. Нетаньяху, який зайняв жорсткішу позицію щодо палестинців. Зокрема він заявив про початок будівництва єврейських кварталів у Східному Єрусалимі. З наведених причин Сирія відмовилася від переговорів з Ізраїлем, хоча останній пропонував їй повернути Голанські висоти. Не було також вирішено питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.

Наступний прем’єр-міністр Ізраїлю Єгуд Барак обійняв цю посаду 1999 р. і запропонував сенсаційні поступки палестинцям, щоб підписати з ними широкомасштабний договір про мир, проте домовленості досягнуто не було. Каменем спотикання стало питання про Єрусалим, що його і Ізраїль, і палестинці вважають своєю столицею.

У жовтні 2000 р. арабсько-палестинські відносини різко загострилися, у містах спалахнули збройні сутички. У цих умовах Є. Барак був звинувачений у невмінні захистити національні інтереси і пішов у відставку. На дострокових виборах переміг лідер правих сил Аріель ІПарон, який сформував коаліційний уряд, який не йшов на поступки палестинцям. Ті, зі свого боку, провели серію терактів, що призвели до загибелі десятків мирних жителів. На початку XXI ст. ситуація знов загострилася. Після смерті Ясіра Арафата до влади в Палестинській автономії прийшли екстремісти. Отже, кінця протистоянню арабів та євреїв поки що не видно.

М. Аббас - нинішній лідер Палестини.

3. Ісламська революція в Ірані. Однією з найважливіших подій у повоєнній історії Ірану була ісламська революція. З 20-х рр. XX ст. Іраном правила династія Пехлеві. Іранський шах Мухамед Пехлеві намагався перетворити свою країну на економічно розвинуту державу. Він провів низку реформ, використовував для цього валюту, отриману від продажу за кордон нафти, якою багатий Іран. Нафтодолари допомогли йому закупити передову техніку для багатьох галузей промисловості та армії. Частина міських жителів почала отримувати кращі зарплатні і жити більш заможно. Вони підтримували реформи шаха. Проте в сільській місцевості ситуація була складною. Молодь, яка покидала село й ішла в міста, довго не могла отримати достойної зарплатні, оскільки не мала кваліфікації і працювала на найбільш низькооплачуваних роботах. Вони були не задоволені ситуацією в країні. Їх підтримувало ісламське духовенство, яке постраждало від шахських реформ. Так поступово склалися сили антишахської революції.

Ця революція розпочалась у січні 1978 р. в релігійному центрі Ірану м. Кум, де влада розігнала антиурядову демонстрацію. Навесні та влітку 1978 р. антишахські виступи посилились.

Використовуючи додаткові джерела, дізнайтеся про причини та хід ісламської революції в Ірані.

Могутній, безпрецедентний за охопленням широких верств населення, за щоденним напруженням і самопожертвою антимонархічний рух змусив шаха 16 січня 1979 р. залишити межі Ірану - як виявилось, назавжди (у 1980 р. він помер у Єгипті). А за два тижні запеклий ворог шаха аятола Хомейні на спеціально зафрахтованому літаку авіакомпанії «Ер Франс» із тріумфом повернувся на Батьківщину з Парижа.

12 лютого 1979 р. прихильники Хомейні повністю оволоділи Тегераном. У країні було проведено референдум, наслідком якого стало проголошення 1 квітня 1979 р. Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року було ухвалено нову конституцію, в якій було спеціально обумовлено, що найвища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після смерті - його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем’єр. Державна, кооперативна і приватна форми власності склали три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних країн ліквідовувались. Країна принципово відкинула капіталізм і комунізм і протиставила їм власний, ісламський шлях розвитку. В наступні роки Іран жив за законами шаріату, впродовж восьми років воював проти Іраку, що призвело до занепаду економіки, міжнародної ізоляції. Після смерті Хомейні ситуація поступово виправляється: почали відновлюватися контакти з іншими державами, однак у внутрішній політиці поки що відсутній політичний та ідейний плюралізм.

Використавши додаткові джерела, дізнайтеся про сучасну внутрішню та зовнішню політику Ірану.

4. «Арабська весна». Під поняттям «Арабська весна» розуміють сукупність політичних радикальних змін, які відбулися в низці країн Північної Африки (Магрибу) та Близького Сходу навесні 2011 р. Хвиля арабських революцій розпочалася з Тунісу, потім прокотилась у Єгипті, пізніше спалахнула в Ємені та Бахрейні. Не було жодної арабської країни, де б не відбувалися акції протесту, які прокотилися майже синхронно.

Події «Арабської весни» мали масовий характер та широку базу протестів, які розпочиналися як революція. Головні вимоги, які висувалися, мали соціально-економічний характер:

  • зниження цін на продовольчі товари та створення нових робочих місць (у деяких країнах офіційний рівень безробіття складав 10 % переважно серед осіб працездатного населення віком до 30 років);
  • боротьба з корупцією;
  • подолання соціальної нерівності та житлової кризи.

В Алжирі й Єгипті ці протести починалися як «хлібні бунти» після чергового підняття цін на товари першої потреби. Найбільш псевдодемократичні й диктаторські режими не встояли перед натиском революційно налаштованих жителів.

АНАЛІЗУЄМО

Як ви вважаєте, чи є випадковим, що події «арабської весни» раптово і одночасно охопили саме країни, які мають відношення до виробництва чи транспортування енергоресурсів? Свою точку зору аргументуйте.

У таких країнах, як Туніс, Єгипет, Лівія, Ємен, діюче керівництво було повалене. Монархію в Бахрейні врятували збройні сили Саудівської Аравії, ОАЕ, Оману, які втрутилися в критичний момент. Арабські монархії ще раз довели, що вони є реакційними силами Арабського Сходу. Окремим арабським режимам вдалося знайти опору в службах безпеки, каральних частинах, збройних силах.

Другою причиною було те, що у свідомості представників арабського світу закладено думку про те, що влада повинна зосереджуватися лише в руках нащадків пророка Мухамеда, тому всі світські диктатори в очах народу вважалися недостойними посади глав держав. Значний вплив на хід «Арабської весни» мав і Західний світ. США та Європа активно займаються перерозподілом впливу в ісламському світі. Захід намагається контролювати цей регіон.

В усіх арабських країнах, де відбулися революції, до влади прийшли ісламісти.

У Тунісі вони зайняли 40 % місць у парламенті. В Єгипті на парламентських виборах перемогли «Брати-мусульмани», а згодом їх представник став президентом Єгипту. Правда, Могаммед Мурсі, що змінив режим Госні Мубарака, протримався близько року. У липні 2013 р. до влади прийшла воєнна диктатура Абделя Фаттага аль-Сісі. Мурсі, який спирався також на гасла «ісламської демократії», не знайшов спільної мови ані із Заходом, ані із сусідами. Внаслідок внутрішніх економічних негараздів («За Мубарака було краще!» - лунало на вулицях) його було усунуто від влади. Від червня 2014 р. Аль-Сісі, доти армійський генерал і навіть фельдмаршал, став повноцінним президентом Єгипту. Король Марокко змушений був піти на поступки, проголосивши конституційну монархію, та звільнив політв’язнів-ісламістів. Революція в Бахрейні була придушена за допомогою Саудівської Аравії та ОАЕ.

Аль-Сісі.

Зміна президентів у Тунісі та Єгипті не призвела до кардинальних змін суспільно-політичного ладу, збройне протистояння в Лівії та Ємені тривало.

У Кувейті, Йорданії, Омані й Алжирі лідери цих арабських країн розпочали масштабні реформи в усіх сферах суспільного життя, проте змін правлячих режимів у цих країнах не відбулось. У Саудівській Аравії та Бахрейні протести було придушено. Особливо посилились позиції радикальних ісламістських організацій у Єгипті, Сирії, Лівії та Ємені.

Порівняно з іншими, охопленими масовими протестами країнами, Туніс та Єгипет вийшли з мінімальними втратами з подій «Арабської весни». Цьому сприяли розвинені інститути держави, які виявилися здатними функціонувати самостійно, без прив’язки до конкретного правителя або режиму; відсутність розколу суспільства за релігійною ознакою й, головне, позиція збройних сил, які говорили про себе як про патріотичну силу поза політичними режимами.

«Арабська весна» стала найсильнішим каталізатором різних ідейно-політичних катаклізмів і сприяла перенесенню вістря зіткнення різних поглядів усередину арабського світу. Фактори, які сприяють розвитку громадянського протистояння, в кожній країні різні, але внутрішній ідейний розкол лежить саме між ісламістами та їхніми противниками. Нині йдеться не лише про політичні, а й про суспільні виміри Арабської весни, зокрема про її вплив на права:

  • жінок;
  • релігійних громад;
  • національних меншин.

Загалом дослідники сходяться на думці, що вона не мала якогось чіткого вектора розвитку, принаймні в кожній країні ситуація розвивалася за своїм сценарієм, котрий зумовили вже внутрішні чинники, а вимоги протестувальників також еволюціонували в ході самих протестів.

ОСОБЛИВОСТІ НИНІШНЬОЇ СИТУАЦІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ:

  • подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону;
  • ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату державного контролю за експортом сировини;
  • перспектива повторного силового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу.

Українська держава зацікавлена в забезпеченні стабільності на Близькому Сході та в Північній Африці. Підвищений інтерес України зумовлений проблемою визначення місця України в близькосхідних регіональних процесах, а також потребою в забезпеченні реалізації її геополітичних, геоекономічних й енергетичних інтересів.

Основним завданням близькосхідної стратегії України залишається пошук нових форматів відносин із ключовими країнами регіону: Туреччиною, Іраном та Ізраїлем. Вважаємо, що участь України у посткризових заходах світового співтовариства, спрямованих на стабілізацію політичної ситуації в країнах Арабського світу, сприятиме підвищенню її іміджу не лише в регіоні, а й у світі загалом.

5. Конфлікт у Сирії. Серед країн, яких торкнулася «Арабська весна», найбільше постраждала Сирія. Конфлікт у країні вийшов уже далеко за межі громадянської війни, після того як вона перетворилася на майданчик протистояння світових і регіональних сил від Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії й Катару до постійних членів Ради Безпеки ООН - Росії, Великої Британії та США. Протягом усього часу конфлікту зброю і кошти його учасникам постачали:

  • Опозиції: Саудівська Аравія, Катар, Лівія, Велика Британія, США, ОАЕ.
  • Уряду Сирії: Росія, Іран, КНДР, Венесуела.

Також відбувалися сутички урядових військ з арміями Іорданії, Туреччини, Ізраїлю та Іраку. Особливу загрозу становило утворення терористичного псевдохаліфату «Ісламська держава» (ІГІЛ), який узяв під свій контроль значні території Сирії та Іраку.

Антиурядові виступи в різних сирійських містах почалися на хвилі «Арабської весни» в березні 2011 р. Протести швидко переросли у збройне повстання, а воно - у затяжну громадянську війну, яку підживлювали міжетнічні й міжрелігійні протиріччя. Основними вимогами опозиції були відставка президента Башара Асада та його уряду, а також проведення в країні демократичних виборів.

Б. Асад з дружиною.

Причини протестів сирійців криються у хронічних проблемах Сирії. Насамперед західні країни скористалися невдоволенням сирійців управлінням авторитарного клану Асада. Його режим вирізняється не тільки жорстким стилем управління, а й домінуванням членів партії Баас і представників нечисленної громади алавітів (відгалуження шиїзму) у владних і військових структурах. Крім того, зростанню протестних настроїв сприяли економічні проблеми, корупція у вищих ешелонах влади Сирії, міжрелігійні та міжетнічні протиріччя тощо.

Використавши додаткові джерела, дізнайтеся більше про причини подій у Сирії.

Сирійський конфлікт характеризується запеклими бойовими діями, обстрілами населених пунктів, гоніннями релігійних меншин, масовими вбивствами й численними воєнними злочинами проти мирного населення. За цей час загинуло понад 300 тис. сирійців.

Ще кілька років тому здавалося, що падіння режиму неминуче: озброєна опозиція взяла під контроль кілька великих міст, захопила всі нафтові родовища країни, ключову інфраструктуру. Дамаск оточили повстанці, бої точилися на околицях міста.

Дамаск опинився також у міжнародній ізоляції. Пакет санкцій проти Сирії запровадили Євросоюз, США і Ліга арабських держав. Торговельне ембарго Ліги виявилося досить болісним для Дамаска: до початку конфлікту майже 60 % сирійського експорту йшло в арабські країни і 25 % імпорту надходило звідти. Втім, арабські країни не обмежилися цим жестом: вони надавали противникам Асада також фінансову і військову допомогу. Це саме робили й європейські країни, що ввійшли в 2012 р. до «Групи друзів Сирії».

Проте, завдяки зовнішній допомозі, Асад зміг утриматися при владі. У 2013 р. для підтримки урядових військ було відправлено іранських добровольців з Корпусу стражів ісламської революції, бойовиків ліванської «Хезболли» і загони шиїтів-іракців. Остаточно зміцнити позиції сирійському уряду вдалося лише восени 2015 р., коли Росія відправила йому на допомогу військових інструкторів, літаки, засоби ППО і забезпечила сучасним озброєнням армію.

Сьогодні найсерйозніший противник сирійських урядових сил - ісламські радикальні організації «Ісламська держава» і «Джебхат ан-Цусра» (з липня 2016 р. остання називається «Джебхат Фатх аш-Шам») - практично витіснені з основних районів Сирії.

Так виглядають сьогодні багато міст Сирії.

Висловте власну думку щодо здійснюваної у такий спосіб «демократизації». Запропонуйте мирні шляхи реформування країни.

За даними ООН, біженцями стали 5 млн сирійців. Ще 6,6 млн були змушені покинути свої домівки, але поки що залишаються на території Сирії. Коментуючи ситуацію, Антоніу Гутерреш - тоді ще верховний комісар ООН у справах біженців - заявив, що «це найбільший контингент біженців з вогнища одного конфлікту за все останнє покоління».

Туристичний сектор, що приносив країні до 6 млрд дол., практично зник. Загалом же збиток, якого зазнала сірійська економіка за роки збройного протистояння, Економічна і соціальна комісія ООН для Західної Азії оцінює у 259 млрд дол. Ця сума тільки зростатиме в ході тривання конфлікту, кінця якому не видно.

Знищено й пам’ятки всесвітньої історії. У травні 2015 р. прихильники «Ісламської держави» захопили Пальміру - місто з руїнами прекрасних споруд давньоримської архітектури. Перш ніж їх витіснили звідти, багато пам’яток вони висадили в повітря: «Лев Аллат», храм Баалшаміна, храм Бела й інші об’єкти, що входили до Всесвітньої культурної спадщини.

6. Ісламська держава Іраку і Леванту. Терористична діяльність. «Ісламська Держава» - це сунітське терористичне угруповання, яке вперше заявило про себе у 2006 році. Щоправда, тоді це була лише другорядна ісламістська група у складі «Аль-Каїди» в Іраку. Назва організації мінялась залежно від цілей. Спершу це була ІДІ - «Ісламська держава Іраку», потім ІДІЛ - «Ісламська держава Іраку і Леванту» (ще одна назва Сирії, або ж регіону, що включає Сирію, Ліван, Йорданію та Ізраїль). Нині найменування позбавлене назв країн чи регіонів і спрощене до «Ісламської Держави», що фактично означає «наша мета - захопити весь світ».

Опосередковано до виникнення цього угруповання причетні Сполучені Штати. Після вторгнення США до Іраку в 2003-му з метою повалення режиму Хусейна влада в країні перейшла до шиїтів, а колишня генеральська верхівка (суніти, як і сам Хусейн) втратила вплив. Розкол позначився і на мирному населенні, суніти зазнавали утисків на кожному кроці. Виведення контингенту США з Іраку в 2011 році активізувало сунітську опозицію. Цю хвилю осідлала «Ісламська Держава». Під керівництвом самопроголошеного халіфа Абу Бакра аль-Багдаді вона розширила свій вплив в Іраку і в 2013-му втрутилася в громадянську війну в сусідній Сирії. «Аль-Каїді» останній крок підопічних не сподобався, і в лютому 2014 року її лідер Айман аз-Завахірі заявив, що ІДІЛ більше не стосується «Аль-Каїди».

Руїни давньої Пальміри ще більше постраждали під час перебування міста під контролем ІДІЛ.

Ідеологія «Ісламської Держави» заснована на ваххабізмі - релігійно-політичному русі, який закликає повернутися до витоків ісламу. Тобто до найсуворіших обмежень, середньовічних покарань і дрімучого неуцтва. «Ісламська Держава» вимагає беззаперечного дотримання шаріату - сукупності ісламських норм, законів і простих настанов у повсякденному житті:

  • чоловіки мають носити бороду, жінки — чадру;
  • заборонені алкоголь і тютюн;
  • порушення караються побиттям або стратою;
  • будь-яке інакомислення неприпустиме.

Представників інших релігій здебільшого страчують як «невірних». Усе це називається «халіфатом» - теологічною державою під керівництвом халіфа, наступника пророка Мухаммеда.

Фактично, угруповання прагне об’єднати в одну країну весь мусульманський світ. Із амбітною установкою «володарюй, домінуй, принижуй» «Ісламська Держава» оголосила, що планує завоювання всіх континентів.

За даними Forbes, «Ісламська Держава» щорічно заробляє близько двох мільярдів доларів, що робить її найбагатшим терористичним угрупованням у світі. Фінансування організації відбувається за рахунок кількох джерел. Перш за все, це нелегальний продаж нафти із захоплених територій за демпінговими цінами. Купівлею палива в терористів не гребують переважно Туреччина та Йорданія. «Ісламська Держава» усіляко намагається підкреслити, що є повноцінною країною, з урядом і податками. Відповідно, певну частину коштів їм сплачує населення. Велика стаття доходу джихадистів - рекет. На захоплених територіях вони розграбували банки, музеї, архітектурні пам’ятки. Предмети мистецтва «Ісламська Держава» продає на чорному ринку, заявляючи всьому світу про їх урочисте знищення в рамках боротьби з «ідолами», які суперечать Корану. На рахунку ісламістів також транзит наркотиків, торгівля людськими органами, продаж людей у рабство та кіднепінг. Не обходяться терористи і без фінансування від приватних спонсорів із Катару, Кувейту і Саудівської Аравії, противників урядів Сирії та Іраку. Звісно, всі ці ресурси не довговічні: їх вистачить хіба що на підтримку сякого-такого існування «халіфату», але економічний розвиток аж ніяк не є метою «Ісламської Держави».

Основний противник «Ісламської Держави» - «невірні». Під це визначення підпадають усі народи, які населяють Землю, враховуючи і мусульман. Сунітське угруповання веде жорстоку боротьбу з представниками інших течій ісламу - шиїтами, алавітами, єзидами та іншими. Нерідко гине і сунітське населення, адже всіх, хто не згодний із доктриною «Ісламської Держави», знищують.

Групи ІДІЛ активно діють в Африці: Лівії, Нігерії, Єгипті. Є багато прихильників у Європі та США - в основному вони займаються вербуванням та пропагандою. Для цього активно використовують західні технології комунікації - YouTube, Facebook, Twitter, Instagram. Про рух добре відомо саме завдяки численним відео публічних страт полонених і заручників. Крім того, угруповання має свій англомовний журнал Dabiq.

Що стосується України, то хоча вона і не бере безпосередньої участі в боротьбі проти джихадистів, але підтримує боротьбу міжнародної спільноти.

ЗАПАМ'ЯТАЙМО ДАТИ

14 травня 1948 р. - проголошення Держави Ізраїль

1 квітня 1979 р. - проголошення Ісламської Республіки Іран

НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Хронологічну. 1. Зробіть хронологічний ланцюжок арабо-ізраїльських війн. 2. Визначте, скільки часу минуло між ісламською революцією в Ірані та початком «Арабської весни».

Просторову. 1. Покажіть на карті, які території були захоплені Ізраїлем у ході арабсько-ізраїльських війн. 2. Покажіть на карті держави, які були охоплені «Арабською весною».

Інформаційну. 1. Використавши додаткові джерела, складіть історичний портрет Ясіра Арафата. 2. Використавши матеріали підручника та додаткові джерела, визначте, які цілі переслідують різні країни, що беруть участь у громадянській війні в Сирії.

Логічну. 1. За яких обставин було утворено Державу Ізраїль? 2. Вкажіть причини арабо-ізраїльських воєн. 3. Які причини та наслідки ісламської революції в Ірані? 4. Чому, на вашу думку, виникла «Арабська весна» і які наслідки вона має? 5. Чому виникла проблема біженців із країн Близького Сходу і як вона вирішується в Європі?

Мовленнєву. У групах обговоріть перспективи нормалізації становища в Сирії. За яких умов, на вашу думку, це може відбутися?