Підручник з Економіки. 11 клас. Крупська - Нова програма

ТЕМА 14. МІЖНАРОДНИЙ РУХ КАПІТАЛІВ. УЧАСТЬ У МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЮ ТЕМУ, ВИ НАВЧИТЕСЬ:

  • розрізняти форми, у яких здійснюється міжнародний рух капіталу;
  • наводити приклади кредитування проектів міжнародними організаціями та іноземного інвестування в економіку України;
  • характеризувати мету та особливості діяльності провідних міжнародних фінансово-кредитних організацій;
  • оцінювати переваги та обмеження участі українського бізнесу в міжнародних науково-технічних проектах;
  • визначати сальдо платіжного балансу за вихідними даними.

ПРИГАДАЙТЕ

  • 1. Які існують форми міжнародних економічних відносин?
  • 2. Як впливає на ВВП обсяг чистого експорту?
  • 3. Які міжнародні фінансові організації надають кредити Україні?

§ 60. Форми міжнародного руху капіталів та міжнародне підприємництво

Ви вже знаєте, що міжнародний рух капіталу — це одна із форм міжнародних економічних відносин. Міжнародний рух капіталу — транснаціональне переміщення певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку або підприємницької вигоди. Основною причиною експорту (вивезення) капіталу за кордон є його відносний надлишок, тобто коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладання капіталу штовхає за межі національної економіки.

В основі міжнародного руху капіталу лежать процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:

  • відмінності у витратах виробництва;
  • бажання обійти тарифні й нетарифні обмеження за умов експорту-імпорту товарів;
  • бажання захистити свій капітал від внутрішньої інфляції;
  • непередбачуваність економічної та політичної ситуації в країні;
  • прагнення на тривалий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З іншого боку, завжди є країни, у яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів. Країни прагнуть залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямку експортоорієнтованих і високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути й намагання країн за допомогою іноземного капіталу вирішити проблеми зайнятості населення. Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, у яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, нагромадження власного капіталу в них недостатні.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, держави та наддержавні органи. Найважливішою кінцевою метою вивезення капіталу є привласнення монопольно високих прибутків. Так, норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, приблизно вдвічі вища, ніж усередині країни. Причиною цього є дешева робоча сила, сировина тощо. Водночас метою вивезення капіталу може бути отримання інших вигод (політичних, військових тощо).

Серед різних форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні форми. На їхню частку припадає до 60 % усього обсягу вивезеного капіталу, тоді як державний капітал становить 30 % експорту капіталу, міжнародні фінансові організації — до 10 %. Водночас переплетення цих форм капіталу, особливо монополістичного та державного, означає, що за своїм характером капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-корпоративний, державно-транснаціональний характер.

Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах — підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо шляхом нового будівництва або купівлі вже існуючих підприємств через механізм придбання їх акцій. Це зумовлює утворення власності за кордоном.

Позичковий капітал вивозиться у формі коротко- або довгострокових позичок і кредитів. Це дає можливість отримати фінансовий дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення за кордоном власності.

При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяються на прямі (дають можливість здійснювати контроль над підприємством) і портфельні, або фінансові (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку). Відповідно до методики МВФ, вкладення мають характер прямих інвестицій, якщо інвестор володіє 10 % і більше простих акцій підприємства. Портфельні інвестиції — це суто фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку ця форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни.

Головним інвестором виступала Велика Британія, яка була зацікавлена в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинених країн і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні інвестиції здійснювалися насамперед за допомогою банків або інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 1960-ті рр.

Значно більшого поширення в наш час набули прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю або ж здійснюються за допомогою експортних інвестиційних товарів або передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, для створення нових фірм (спільних підприємств) або для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом купівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовують ТНК у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Серед найбільших експортерів капіталу такі країни, як японія, США, Франція, Німеччина, Велика Британія. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій понад 95 % припадає на економічно розвинені країни. Географічно майже 80 % прямих зарубіжних інвестицій переміщується між найрозвиненішими країнами, решта спрямовується до країн, що розвиваються, і держав із перехідною економікою.

Однією із форм руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин є міжнародний кредит. Рух цієї форми капіталу пов'язаний із наданням суб'єктам світового ринку валютних і кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення терміну, на який надані кредити, і виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка. На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером ринків (наприклад нью-йоркський, лондонський та інші), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют і єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб'єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні — ті, що пов'язані із зовнішньою торгівлею, і фінансові — вивезення капіталу, погашення заборгованості тощо).

Міжнародний кредит виконує такі функції:

  • забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;
  • збільшення нагромадження в межах усього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;
  • прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

У піднесенні світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил і розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити й до негативних наслідків, сприяючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників, які мають платити величезні відсотки за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

Різноманітність форм і видів міжнародного кредиту можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі аспекти кредитних відносин (мал. 1).

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання платіжних балансів і зовнішньої заборгованості. Кредити МВФ поділяються на: звичайні кредити, які надаються для подолання тимчасових труднощів платіжного балансу в межах одного року (із перспективою подовження до чотирьох-п'яти років); компенсаційні кредити, які надаються для компенсації зменшення експортної виручки, що сталося з причин, не залежних від країни-позичальника, терміном на три-п'ять років; стабілізаційні кредити, які надаються для фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні, у разі несприятливої кон'юнктури на світових ринках, терміном до трьох-п'яти років.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове призначення — здійснювати структурну перебудову зовнішніх рахунків у разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися протягом чотирьох-десяти років.

Із міжнародним кредитом пов'язане таке явище, як дефолт. Цим терміном позначають будь-які види відмови від боргових зобов'язань, але, як правило, його використовують вужче, маючи на увазі відмову центрального уряду від своїх боргів. Державний дефолт — це ситуація, коли країна оголошує себе не здатною виконати кредитні зобов'язання. існує також поняття технічного дефолту. У цьому випадку держава не відмовляється повністю від виконання зобов'язань, але звертається до кредиторів із проханням про реструктуризацію кредиту або зміну умов позики.

Наслідками дефолту зазвичай є світова ізоляція країни, арешт іноземних активів, неможливість здійснення додаткових запозичень коштів зі світового ринку позикових капіталів, накладання квот та обмежень на торгівлю із цією державою або інвестування в її економіку, відмова надавати кредити тощо. У разі оголошення дефолту кредитори отримують право вимагати арешту іноземних активів держави, рахунків державних банків і компаній. Після дефолту ні державі, ні державним компаніям ніхто більше не дає кредитів, оскільки на будь-які надані позички також буде накладено арешт. Такий порядок зберігається до того часу, поки уряд країни не домовиться з кредиторами. Більше того, протягом двох-трьох років після дефолту такій країні ніхто не позичатиме кошти. У цій ситуації банки й компанії не зможуть залучати кредити за кордоном. Це означає, що підприємства й фінансові установи будуть змушені скоротити свій бізнес, персонал й обороти. У цьому випадку можливість розрахунків країни із зовнішнім світом значно обмежується, що, у свою чергу, призводить до різкої девальвації національної валюти. інфляція в такому разі може стати непередбачуваною. У цих умовах розвивається ланцюгова реакція. Усі, хто брав валютні кредити, миттєво стають банкрутами, банківська система занепадає. і без того ослаблені банки закриватимуться. Відповідно, постраждають їхні клієнти — вкладники й підприємства. Втративши гроші, багато фірм припинять існування. Звичайно, такого розвитку подій керівництво країни спробує уникнути через технічний дефолт, намагаючись домовитися з кредиторами про списання частини заборгованості та реструктуризацію решти суми.

Мал. 1. Форми міжнародного кредиту

ЗАУВАЖИМО!

Бланкові кредити — кредити, надані під зобов'язання боржника вчасно погасити їх. Документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент — одна з найдавніших форм банківських операцій, згідно з якою передбачається відстрочка платежу з метою збереження в клієнтів певних коштів, які вони мають сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їхніх коштів, розширити операції. У разі надання овердрафту банк списує кошти з рахунка клієнта в розмірах, більших за залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниця між контокорентом та овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрафт кожного разу укладається знову й означає тільки одну домовленість про надання кредиту, тоді як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування.

У процесі руху міжнародного капіталу спостерігається дія таких основних закономірностей:

  • прискорене зростання іноземних капіталовкладень;
  • постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними;
  • посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, на 100 найпотужніших ТНК припадає понад 65 % іноземних інвестицій;
  • зростання концентрації прямих інвестицій у розвинених країнах світу;
  • посилення в процесі вивезення капіталу інтернаціоналізації власності.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу (табл. 1).

У процесі посилення глобалізації господарського життя широко поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На підставі цього розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і чинників. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, під час реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. Загалом на зазначені форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 % матеріального, фінансового й технологічного обігу світової економіки.

Значного поширення набула так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва англійського вченого Джека Даннінга, який виділяє п'ять головних типів міжнародного виробництва залежно від визначальних чинників:

  • виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
  • виробництва, які спільно володіють капіталами, технологією, інформацією, але також використовують сучасний менеджмент й організаційний досвід, здійснюють реконструкцію та модернізацію, вводять у дію інші потужності, стрімко розширюють масштаби виробництва, реалізують переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, заходів урядової політики;
  • виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також забезпечують широкий доступ до ринків. Досягається економія від спеціалізації та концентрації виробництва, зниження трудових витрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючій країні;
  • виробництва, які пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії — скорочення витрат на виробництво й доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;
  • змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, що використовують також переваги ринку та портфельних інвестицій.

Таблиця 1

НАСЛІДКИ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛУ

Позитивні

Негативні

Для країн-експортерів

Для країн-імпортерів

Для країн-експортерів

Для країн-імпортерів

• розширення ринків збуту вітчизняних товарів і послуг;

• отримання прибутків від інвестицій;

• вплив на зовнішню політику країн-експортерів;

• вигода від поглиблення процесу міжнародного поділу праці;

• можливість використання дешевих ринків робочої сили й інші економічні та неекономічні вигоди

• запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва;

• зменшення рівня безробіття;

• приплив іноземної валюти;

• прискорений розвиток існуючої економічної системи або її вдосконалення (таким шляхом розвивалася економіка Сингапуру, Південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн)

• погіршення платіжного балансу (до моменту повернення до країн усіх або частини прибутків від експорту капіталу);

• звуження ринку праці та ринку робочої сили в національній економіці;

• збереження або модифікація в необхідному напрямку економічної системи

• поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей;

• посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних і політичних інтересів

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, інтернаціоналізації та розміщення виробництва. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями.

Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях, людському капіталі, фінансах, ноу-хау тощо. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, у тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Переваги інтернаціоналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов'язаних із так званою неспроможністю ринку. ідеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних зі зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного й кінцевого продуктів, отримання економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію та обсяги витрат, зокрема технологію, ринки збуту, у тому числі конкуренцію.

Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватися або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або в приймаючій країні, у тому числі шляхом створення філій, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторовогорозподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, напівфабрикатів із метою зниження витрат і цін. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.

Загалом на ТНК, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає понад 20 % світової продукції та близько 30 % світового промислового виробництва. Важлива роль у формуванні й розширенні міжнародного виробництва належить спільним підприємствам і вільним економічним зонам.

Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, то вариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку й ринків. Сфера діяльності спільних підприємств включає передвиробничу стадію (науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму тощо. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної європи, Китаї. ТНК також здійснюють свою діяльність у формі спільних підприємств.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони, або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообігу.

У розвинених країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси й технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямована на експортне виробництво. Для країн із перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.

Найбільші масштаби в розбудові вільних економічних зон спостерігаються в Бразилії та Китаї. Створена вільна економічна зона Манауса займає майже чверть території Бразилії. Вона стала потужним центром зростання економіки країни. У Китаї через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обігу.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

  • 1. Розкрийте сутність переваг міжнародного виробництва.
  • 2. За якими критеріями класифікації виділяють такі форми міжнародних кредитів: фінансовий, іноземний, банківський, довгостроковий, товарний, комерційний?
  • 3. Спрогнозуйте можливі позитивні та негативні наслідки міжнародного кредитування для України як країни-позичальника.
  • 4. Охарактеризуйте можливі наслідки дефолту.
  • 5. Які форми кредиту надає МВФ?