Зарубіжна література. 9 клас. Ковбасенко

Поет і воїн

Джордж Ноель Ґордон Байрон. Вірші. Поема «Мазепа»

Англійському поету Байрону судилося стати символом романтизму, кумиром кількох поколінь європейців. Його портрети прикрашали кабінети вчених і будуари дам, у його героїв закохувалися шляхетні панянки, а їхню поведінку наслідували запальні юнаки. Навіть життя Байрона, сповнене таємниць і міфів, злетів і падінь, неймовірних пригод і поневірянь, є ніби ще одним твором, написаним геніальним романтиком.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

ДЖОРДЖ НОЕЛЬ ҐОРДОН БАЙРОН

(1788—1824)

Дж. Байрон народився в Лондоні у старовинній англійській шляхетній родині. Його мати походила зі знаменитого, але збіднілого шотландського роду Ґордонів (звідси - одне з імен Байрона).

Дитинство хлопчик провів у чарівних горах Шотландії і надихався романтичними пейзажами: крутими урвищами і височезними скелями, самотніми велетами-деревами й розбурханими гірськими потоками.

Після смерті далекого батькового родича 10-річний хлопчик успадкував титул лорда і роль головного представника роду Байронів. Після закінчення закритого коледжу для аристократів у Гарроу (1801-1805), де поглиблено вивчав історію, філософію, географію, античну літературу, він здобув освіту в Кембриджському університеті (1805-1808), де найохочіше вивчав історію та літературу.

Річард Вестолл. Джордж Ґордон Байрон

Та дух бунтарства — не покути —

Найважчі розбиває пута...

Вже в Гарроу Байрон показав силу своєї натури. Від неправильного лікування дитячої хвороби одна нога в нього була трохи коротшою за іншу, і він ходив, трохи накульгуючи. Але характер мав залізний, багато й напружено займався спортом і ціною неймовірних зусиль і виснажливих тренувань він навчився ходити не кульгаючи, та ще й став чудовим фехтувальником, боксером, гравцем у крикет і одним із найкращих танцюристів Лондона. А ще Байрон був чудовим плавцем: у 1809 р. він уплав подолав гирло ріки Тахо (це понад кілометр розбурханої під час океанського припливу води!), а через рік за 65 хвилин переплив протоку Дарданелли! У 1818 р., коли він переміг у запливі у Венеції, подолавши за чотири години двадцять хвилин відстань у кілька миль, італійці з повагою назвали його «англійцем-рибою».

«БАЙРОНІЧНИЙ ГЕРОЙ» І БАЙРОНІЗМ

Усі ці твори, а насамперед «східні поеми», породили новий тип персонажа - «байронічного героя». Це самотня розчарована людина (часто із загадковим минулим), яка з гордим презирством ставиться до суспільства, що відштовхнуло її, і мститься цьому суспільству, але при цьому й сама страждає. Вона має страдницьку душу, сильний характер і бунтівливу вдачу. Ця внутрішня суперечливість «байронічного героя» чи не найкраще втілена в рядках із поеми «Корсар» (характеристика її головного героя Конрада) - «з вогнем в очах і серцем крижаним».

Зовнішність молодий багатий лорд мав божественну, був цікавим співрозмовником, мав шалений успіх у жінок. А якщо до цього всього додати літературну геніальність, то можна зрозуміти, чому він мав, як це часто трапляється з непересічними особистостями, одразу дві армії: шанувальників і заздрісників.

Писати вірші Байрон почав рано, багато перекладав із давньогрецької й латини, тож добре знав античну літературу. Однак по-справжньому займатися поетичною творчістю почав у Кембриджі.

Рік виходу перших двох пісень «Паломництва Чайльд Гарольда» був етапним у житті Байрона. Він досягнув повноліття і отримав право засідати в Палаті лордів. Сьогодні його позицію назвали б опозиційною («Смаглява раса з берегів Гангу до ґрунту зрушить вашу імперію тиранів», - проголосив він у своїй першій промові). Звісно, парламентарі не пробачили сміливого поета, і незабаром зробили все, щоб прискорити вигнання Байрона з батьківщини.

Тим часом кожний новий твір додавав поету все більшої слави. Це так звані «східні поеми»: «Гяур» (1813), «Корсар» і «Лара» (1814). Кожна зі «східних поем» є невеликою віршованою повістю, у центрі сюжету якої - доля якогось одного романтичного героя. Вся увага автора скерована на те, щоб розкрити внутрішній світ героя, показати глибину його могутніх пристрастей.

Тим часом у Англії Байронові фактично влаштували бойкот, і 25 квітня 1816 р. він назавжди покидає батьківщину. Він переїхав до Швейцарії, а згодом до Італії, яка після розгрому Наполеона саме потрапила під владу Австрії. Став активним учасником національно-визвольної боротьби, брав активну участь у діяльності підпільної організації карбонаріїв («вуглярів»). Під час перебування Байрона в Італії з’являється ліро-епічна поема «Мазепа» (1818). Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820-1821) було придушене іноземними військами за санкцією «Священного союзу» Австрії, Пруссії та Росії (Гайне дратувало саме слово «священний» у назві цієї репресивної машини). І Байрон їде (1823) допомагати грекам, які саме боролися за звільнення від влади Туреччини.

Від 1818 р. до кінця свого короткого життя поет пише перший у світовій літературі роман у віршах «Дон Жуан», який так і не закінчив. А цікаво було б побачити його фінал, адже образ Дон Жуана абсолютно не схожий на «байронічного героя».

Дочка лорда Байрона Ада відома як математик і автор опису обчислювальної машини Чарльза Беббіджа. Алгоритм обчислення чисел Бернуллі на аналітичній машині, описаний Адою, є першою програмою для відтворення на комп’ютері. Тому її вважають першим програмістом.

«ПАЛОМНИЦТВО ЧАЙЛЬД ГАРОЛЬДА»

У 1809 р. Байрон подорожує до Іспанії, Португалії, Албанії та Греції, результатом чого стали дві пісні першої у світовій літературі ліро-епічної поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», які Байрон привіз до Англії в липні 1811 р. і, доопрацювавши, видав у 1812 р.

Геніальний твір миттєво прославив автора, молодий поет відчув суть романтичного «духу епохи». Після цієї публікації Байрон написав, що «якось одного чарівного ранку він прокинувся і відчув себе знаменитим». А його герой Чайльд Гарольд, сумний блукач, який розчарувався в честолюбних надіях і солодких мріях юності, став виразником настроїв і сподівань молодого покоління. Цей розчарований аристократ тікає від свого суспільства в далекі екзотичні краї, де шукає дикої природи (улюблений для романтиків мотив утечі від буденності), не спотвореного цивілізацією життя, гармонійної краси.

У Греції Байрон продовжив боротьбу проти деспотії. Він озброїв і навчав цілий загін грецьких повстанців. У м. Міссолунги він захворів на лихоманку й помер 19 квітня 1824 р. Тіло видатного поета було перевезено до Англії. А остання поетична крапка його життя - вірш, написаний поетом на своє 36-ліття - могла б послугувати епіграфом до всієї його буремно-романтичної долі: «Як шкода молодих років, / На жертву волі їх оддай! / До битви стати час наспів. / В борні сконай!..» (переклад Д. Паламарчука).

  • 1. У чому вбачав своє призначення як письменника Дж. Байрон?
  • 2. Після якої події поет записав у щоденнику, що на ранок він прокинувся знаменитим?
  • 3. Що змусило його покинути Англію?
  • 4. Як життя і творчість письменника пов’язані із суспільним і політичним життям того часу?
  • 5. Чи має творчість поета автобіографічний характер?
  • 6. Яку роль відіграв Байрон у розвитку англійського й світового романтизму?
  • 7. До якої течії романтизму ми можемо віднести творчість Байрона?
  • 8. Чи знайшли настрої світової скорботи своє відображення у творчості Байрона?
  • 9. Дайте визначення поняття «байронічний герой». Чи має це явище суто літературний характер?
  • 10. Що в поезії Байрона є символом нескореності?
  • 11. Схарактеризуйте ліричного героя поезій Байрона (на прикладі прочитаних творів). Доведіть, що це романтичний герой.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ХОТІВ БИ ЖИТИ ЗНОВ У ГОРАХ

Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись,

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип’ятий,

Що прагне скель і висоти,

Страждає в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане,

На лоно урвищ і горбів,

Забудь всі титули й кайдани,

Лакуз вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі,

Де стогне грізний океан, -

Верни в дитинства дні веселі,

Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю:

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої межі?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт, -

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

Кого любив - давно нема вже,

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих, -

Я серцем завжди сирота.

Як слухать ляси разуразні

Не друзів і не ворогів,

Кого у тлум строкатий блазнів

Маєтність або сан привів!

Де ж друзів коло? Чом не склалась

Та приязнь вірна і свята?

Набрид мені вертепний галас

І втіх нещирих марнота.

А ти, о Жінко, світоч вроди,

Й тобі розрада і любов,

Та в серці в мене стільки льоду,

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства і облуди

Я б промінять на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру,

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця та орла!

Переклад Дмитра Паламарчука

Вірш «Хотів би жити знов у горах» (1806) належить до збірки «Години дозвілля» (1807). Це перша збірка дев’ятнадцятирічного поета, яку він підписав власним іменем. Критики зустріли її неоднозначно. Хтось привітав появу молодого поета, чий неабиякий літературний талант яскраво засяяв в щирих юнацьких віршах. А от у журналі «Единбурзький огляд» з’явилася брутальна рецензія, яка фактично заперечила наявність у поета-початківця будь-якого поетичного хисту. Однак такий холодний прийом консервативними літераторами не збентежив молодого поета. У дошкульній сатиричній поемі «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809) він висміяв тих, хто, на його думку, стримував розвиток англійської літератури.

Вірш «Хотів би жити знов у горах» просякнутий традиційними мотивами і настроями поезії романтизму. Самотня душа ліричного героя страждає від пихатості й лукавства світу. Він хоче втекти від ницої буденності в край, «в якому вільно дишуть груди». Це край його дитинства, світ спогадів про ті часи, коли він був щасливим серед «скель і висоти».

  • 1. Знайдіть у тексті поезії традиційні для романтизму образи.
  • 2. Які два світи протиставляються в поезії? Схарактеризуйте їх, використавши найяскравіші метафори та епітети вірша.
  • 3. Якому світу належить незлобне серце ліричного героя? Чому воно стало крижаним?
  • 4. Знайдіть слова, які пов’язані з поняттям «холод». Яку роль вони відіграють у тексті? Чи асоціюються вони у вас із юнацьким світоглядом? Чому?
  • 5. Визначте риси романтизму в характеристиці ліричного героя вірша.
  • 6. Порівняйте ліричних героїв Байрона та Гайне. Що їх об’єднує, у чому вони різні?
  • 7. Доберіть до вірша живописні та музичні ілюстрації. Поясніть свій вибір.

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:

Я ще вчуваю арфи глас.

Нехай воркує жалібніш

І тішить слух в останній час.

Як ще надія в серці спить,

Її розбудить любий спів.

Як є сльоза - вона збіжить,

Поки мій мозок не згорів.

Але суворо й смутно грай,

Додай жалю в свій перший звук.

Молю тебе, заплакать дай,

Бо розпадеться серце з мук.

Воно в собі терпить давно,

Вже в йому вщерть тяжких образ;

Як не поможе спів, воно

Від мук страшних порветься враз.

Переклад Володимира Самійленка

Вірш «Мій дух, як ніч...»1 належить до циклу «Єврейські мелодії» (1815), написаного під впливом Старого Завіту. Біблійні історії зацікавили поета передовсім через почуття й пристрасті, що вирують у душах біблійних героїв. Поет вільно переспівав старозавітні історії, наповнивши їх суто романтичним духом: настроями самотності й відчаю та скорботної мужності у важких випробуваннях, насланих долею.

1 Цей вірш - звертання біблійного царя Саула до співця Давида, легендарного автора біблійних псалмів.

Сюжетну основу вірша «Мій дух, як ніч...» становить історія старозавітного царя Саула і співця Давида. Саул - уособлення правителя, що отримав владу Божою волею, але став неугодним Господу, бо відвернувся від нього. Відступивши від Саула, Бог привертається до юного пастуха Давида і наближає його до себе. Саме Давид є автором Книги Псалмів, звернених до Господа, тож його пісню чує Бог.

Вірш Байрона - це звертання-монолог Саула до Давида. Його душа розривається під тягарем неймовірного страждання: його дух, як ніч; мозок ось-ось розірветься від напруги, а серце розпадеться з мук, бо вщерть наповнене скорботою. Ніщо не може втішити царя, лише божественний звук арфи в руках співця, чиї пісні любі Господу. Саул хоче переконатися, що його душа жива, не скам’яніла, адже він ще здатен чути «арфи глас». Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей.

Мотив плачу (скорботи) характерний для романтиків, бо він є символом живої й чутливої душі, ознакою «життя духу». Похмурий настрій вірша підкреслюється нагнітанням ключових слів: ніч, муки, сльоза, образа, жаль, страждання.

Проте ця сюжетна основа вірша ніби виноситься за дужки. Вірш є алегорією стражденної душі, що прагне спокою й умиротворення.

  • 1. Що стало причиною суму й страждань ліричного героя вірша «Мій дух, як ніч...»? Як відображені в цій поезії настрої світової скорботи?
  • 2. Порівняйте біблійну історію про Саула і Давида та її інтерпретацію Байроном.
  • 3. Чи має герой вірша надію на подолання темряви у своїй душі?
  • 4. Чи можна назвати ліричного героя вірша байронічним героєм?

МАЗЕПА

(скорочено)

Після поразки під Полтавою від російського царя зранений шведський король Карл XII тікає із залишками свого війська і зупиняється на ночівлю в лісі під дубом.

III

Під вічним дубом і собі

Мазепа стелиться в журбі.

І сам він був, як дуб-титан,

Землі козацької гетьман.

Він обійняв свого коня

За шию, наче той рідня,

І не зважаючи на втому,

Підкинув листя вороному,

Обтер на спині вогкий пил,

Звільнив з оброті1 і вудил,

І неприховано радів,

Що їв годованець степів,

Хоча й тривожився раніше,

Чи стане він на пасовище,

Адже оцей купратий2 кінь

Був невловимий, наче тінь,

Неначе блискавка гарячий,

Проте покірливий, терплячий,

І ніс вождя у далечінь,

Як справжній кінь,

татарський кінь!

1 Оброть - елемент кінської упряжі.

2 Купратий - тут: великий, могутній.

IV

Тоді гетьман короткий спис

Під стовбур дерева одніс

І горностайову кирею,

Розкинувши, послав землею.

Узяв рушницю - диво див,

Порохівницю відкрутив,

Чи порох часом не промок,

Чи цілий кремінь і курок?

Оглянув добре в темноті

Черес3 і піхви золоті,

Чи не погнулися вони

В диму і полум’ї війни?

Коли ж оглядини скінчив,

Дістав баклажку і харчів,

Поставив на обрусі4 трав

І почережно частував

Усим, що ніздрі так лоскоче,

Самого короля і почет -

Без непокою, як майстрі

Бенкетом правлять у дворі.

І Карл під вигуки зусіль

Прийняв з приємністю хліб-сіль,

І видавалось кожну мить,

Що понад горем він стоїть.

Тоді почав: - У всіх із нас

Могутній дух в серцях не згас,

Та хто між нами, хоч один,

Здобутись міг на більший чин

І менш сказати взагалі,

Ніж ти, Мазепо! На землі

Від Олександрових походів

Такої пари не знаходив,

Як ти і гордий Буцефал,

Який несе тебе учвал.

І слава Скитії зів’яне

Перед тобою, мій гетьмане,

Бо сумніваюся, щоб скит5

Міг появити більший сприт -

Ударити свого коня,

Летіти вітром навмання

Вперед від краю і до краю

Крізь луки, ріки і сади...

3 Черес - шкіряний пояс, в якому можна носити гроші.

4 Обрус - скатертина.

5 Скит - скіф.

Карл просить гетьмана, щоб він розказав, де він навчився так вправно їздити на коні. Мазепа почав свою оповідь. Він розказав, що в юні роки служив пажем при польському королі Яні Казимирі.

V

Вродливий красень з мене був.

Як сімдесятий рік минув,

Тоді признатися не гріх,

Що на світанку днів моїх

З чоловіків ніхто красою

Не міг би зміритись зо мною.

Я мав і молодість, і міць,

Рум’янець повний серед лиць

І шкіру ніжну, молоду,

А нині зморшки на виду.

Бо час, турботи і війна

Своє зробили. Все мина.

Неначе плугом перейшло

Через усе моє чоло.

Я б зрікся роду і сім’ї,

Коли б вернути дні мої,

Але й вони зрівнять не годні

Моє учора і сьогодні.

А втім, як бачите, літа

Не вигнули мого хребта,

Не зменшили і не змінили

Відваги, розуму і сили,

Інакше б я отут в цей мент

Не повідав старих історій

Під деревом в ночі беззорій,

Як мій розкинутий намет.

Та, прошу Вас, дозвольте далі,

Я повертаюся до кралі.

Мені здається, що вона

Струнка, вродлива і ставна

Біжить до мене від берези...

Ах, образ юної Терези,

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй...

Я так любив її тоді,

Я так люблю її тепер -

В нещасті й радості, в біді

Вогонь безсмертний не помер!..

Дізнавшись про кохання дружини і юного пажа, граф вирішив покарати Мазепу.

IX

- Коня! - І вивели коня.

Тяжка була із ним борня -

То справжній вйходень пустині,

Що народився в Україні.

О дикий звір! - у нього крок

Швидкий, мов спалахи думок, -

І не забуду я до скону,

Як ми зустрілися увіч1:

Його жахливого полону

Минала тільки перша ніч.

Всі перевтомлені були,

Ніяк приборкать не могли

Вперед, вперед! - нестримний рух.

Мені забило вітром дух

І я побачити не міг,

Куди мій кінь порскливий2 біг.

Лише займалося на світ,

Його шаленого пориву,

Він дибився і їжив гриву,

Покритий піною, коли

Його до мене підвели.

І в лютім запалі тоді

Мене стайничі молоді

Йому на спину завдали,

Різучі в’яжучи вузли,

Жахнули скакуна - і враз

На волю випустили нас, -

Вперед ми ринулись навпір

Скоріше струменя із гір!

1 Увіч - віч-на-віч.

2 Порскливий - швидкий, гарячий.

Х

А він од замкових воріт,

Почувши волю степову,

Летів, збиваючи траву.

Останній, дальній людський звук,

Який почув я в муках мук,

Був дикий регіт, свист і сміх

Юрби нищителів моїх.

У звиннім русі, наче тур,

Я обірвав на шиї шнур,

Що замість поводу вандали1

Його до гриви прив’язали.

Напівзвільнилась голова

І крикнув я страшні слова,

Але здавив прокльонів грім,

Бо все одно не чути їм.

Я сердився, хотів ураз

Помститися за біль образ,

Та це зробив за кілька літ:

Від осоружних тих воріт

Нічого я не залишив;

Ані підоймових мостів,

Ані решіток опускних,

Чи загород, ровів старих,

Ні каменя, ані бруска -

Все знищила моя рука:

Ніде й зела2 за кілька гін,

Лиш мурава на гребнях стін

Ще пробивалася, на жаль,

Де був тривкий фундамент заль.

Сама пустеля. І якби

Минали ви оті горби,

Ніколи вам не прийде мисль,

Що замок там стояв колись.

Я споглядав готичні вежі

В тріскучих одсвітах пожежі,

Гули обвалені вали,

Дощами оливо лили,

Чорніючий високий дах

Весь у пропалених дірках

І товщина його потворна

Вже не була помстовідпорна.

Цього не ждали навісні,

Коли металися в огні,

Мов підливаючи оливу

Несамовитому пориву,

Що мушу я одного дня

Осісти іншого коня

І з військом знов прийти сюди

Віддарувати шал їзди.

Я не забув гіркої гри,

Ті міцно зв’язані шнури,

І як доносилась луна

До змиленого скакуна.

Реванш настав - їх карти биті,

Бо час рівняє все на світі,

І все, що маємо робить -

Лише чекати слушну мить,

Бо не було ще сили зла,

Яка б уникнути могла

Від неминучої покари,

І довго влучують удари

Тих, що неправости тавро

Цінують вище за добро.

1 Вандали - тут: жорстокі, немилосердні люди.

2 Зело - зелень.

XI

Все далі, далі кінь і я

Неслись, як вітру течія,

Лишаючи у далині

Дими стовпами і вогні.

Ми поспішали метеором,

Який у небі неозорім

Сліпучим спалахом з узбіч

Освітлює раптово ніч.

Ніде ні міста, ні села,

Де наша путь вперед лягла,

І тільки поле простягалось

До обрію, де чорний праліс

Далеко майорів без меж.

Крім залишків зубчастих веж,

Які давно побудували

Навкір татарської навали,

Ні сліду селищ: рік було -

Турецьке військо тут пройшло,

А де ступнуть лихі копита,

Квітуча зелень кров’ю вкрита.

Погнало хмарами згори,

Стогнали жалібно вітри -

Я міг би відповісти їм

Так само стогоном слабим.

Та ми неслися в далеч дику

І ні молитви, ані крику,

Ні пари з вуст. Лиш падав піт,

Як дощ, на гриву, на живіт

Мого коня, який весь час

Щетиною в нестямі тряс,

Від страху пирскав, горбив спину

І мчав галопом без упину.

Я іноді хотів, щоб він

Сповільнив трохи свій розгін,

Ба ні - від зв’язаного тіла

В нім наростала гнівна сила

І ще прискорювала біг,

І кожний рух, який я міг

Зробити, щоб мій біль пом’як,

Будив у ньому переляк.

Я випробував голос мій -

Він був і тихий, і слабий,

Але і цей найменший видих

Конем сприймався, ніби вибух,

Немов лунав мисливський ріг,

І він стрибав, і швидко біг.

Тим часом гострі ланцюги

Врізались більше від ваги,

Кривавим потом промокрілі,

Який стікав по всьому тілі,

А спрага пражила язик,

Вогонь - і той би так не пік!

Луї Буланже. Страждання Мазепи, 1827

Мазепа - незвичайний герой у незвичайних обставинах - приваблював багатьох художників-романтиків.

XII

Ми наближалися, де ріс

Без меж великий, дикий ліс

Могутніх і старих дерев;

Страшного вітру хижий рев,

Що мчав з сибірської тайги,

Не міг здолати їх снаги.

Але ті стовбури міцні

Були на віддалі. В тіні

Кущі обмаювали їх

Зеленим листям; кожен з них

Буяв, пишався, молодів,

Та в час осінніх вечорів

Життєву барву тратив знов.

Той лист нагадує собою

Червону, закипілу кров

На трупах, що на полі бою

Лежать без похорон зимою

Багато буряних ночей

Бліді, холодні, задубілі -

І чорні ворони не в силі

Викльовувати їх очей.

Широка то була рівнина -

Безкрая, дика, мовчазна:

Подекуди росла ліщина,

Каштан, чи дуб, або сосна.

Та дуже добре, що гілля

Скрізь розхилялося здаля,

А не було б того роздолля,

Мене спіткала б інша доля;

Сухі обламані сучки

Не рвали тіла на шматки

І я знаходив сили досить

Опухлі рани переносить,

Що їх роз’ятрили вітри,

А перев’язані шнури

Мене тримали від напасти,

Не даючи на землю впасти.

Ми шелестіли об кущі,

Неначе вітер при дощі,

Лишаючи в дзвінкім розмаї

Шпилі дерев і вовчі зграї.

У ніч холодну і глуху

Я всюди чув їх на шляху;

Ламаючи тонку лозу,

Вони за нами поблизу

Біля коня під самим боком

Постійно гнались довгим скоком,

Який стомити може скрізь

Ярливість пса, мисливця злість.

Куди б не мчався мій пегас1,

Вони стрибали коло нас.

І в світлі сонячному навіть

Не погасала їх ненависть.

Я вранці бачив їх морди

Вузькі, ошкірені завжди,

Які ховалися за дня,

А ніч - і знову западня:

Бо знову шарпали лісняк

Скрадливі кроки розбишак.

О як хотів я мати шпагу,

Щоб знищити усю ватагу,

Самому вмерти ж на коні -

Якщо судилось так мені!

Спочатку думав я, що ця

Гонитва близько до кінця,

Тепер же виросла зневіра

У швидкість і потугу звіра.

Але, як сарна з гір, отак

Летів мій расовий рисак.

1 Пегас - тут: кінь.

Теодор Жеріко. Мазепа, прив’язаний до коня, 1820

XIII

Минули праліс по полудні.

В червневу спеку, як у грудні,

Повітря, наче крижане,

Страшенно мучило мене.

А може то, подумав я,

Вже застигає кров моя?

Терпіння довге без кінця

Приборкує людські серця.

Я сам був інший чоловік,

Нестримний, як гірський потік -

Всі почування пережив

І знаю кожен їх мотив:

В гніву, ненависті й страху

Тортури дикі на шляху,

Страждання, сором, смуток мій,

Усе з’єдналося в одній

Своїй оголеній природі,

Знайшовши вияв у породі,

Якої ця бунтарська кров,

Коли вона хвилює знов

За невпокійної пори

І твердо рветься догори,

Подібно, як змія гримуча

Випростується із покруччя,

Готова кинути жало -

Що ж дивного у тім було,

Коли ця виснажена плоть

Нещастя прагнула збороть?

Хиталось небо, як петля,

І розступилася земля,

Все закрутилося в очу,

Здавалося, я вниз лечу,

Та пута зв’язані, міцні,

Тримались добре на мені.

У мозку жар, у серці біль,

Воно забилося тіль-тіль

І зупинилось. Неба стеля,

Як велетенська каруселя,

Крутилася під шум вітрів.

Неясний проблиск пролетів

Зникомо... Потім темінь ця...

Я був мертвіший за мерця.

Тим бігом вибитий із сил,

Я відчував, як небосхил

Насумрився, могильна мла

Надходила і геть ішла.

Хотів прокинутись, але

Моє чуття було мале.

Я був немов на дошці в морі,

Коли всі хвилі неозорі

То вгору зносили її,

То знов топили в течії,

Штовхаючи з усіх боків

Десь до пустельних берегів.

Життя не кидало мене,

Мов мерехтіння світляне,

Що бачимо, закривши очі,

Як мозок марить серед ночі.

Та швидко й це пішло кудись.

Тоді вагання почались,

Що, і вмираючи, я все ж

Незмінним був. І нині теж

Я весь такий, коли прийняти,

Що ми повинні відчувати

Багато більше перед тим,

Як прахом станемо земним.

Байдуже. Як би не було,

А я відкрив своє чоло,

Обійми смерті розпростер -

В давно минулому й тепер.

XIV

Вернулась пам’ять. Де ж я знов?

Як лід поблід і захолов.

Крутилась голова. До скронь

Підносився малий вогонь -

Відновлене в мені життя.

Болюче живчику биття,

На мить стенулося плече

І чую - кров моя тече,

В моєму вусі дзвоном б’є,

І серце змучене моє

Знов хвилюватись почало,

Мій зір вернувсь мутний, як скло.

Мені здавалося на око,

Що хвилі бризкали високо,

І відбивали їх верхи

Небесні зірочні шляхи.

Це був не сон. Плив дикий кінь

У ще дикішу вод кипінь!

Розлога річки течія,

Звиваючись, немов змія,

Неслась далеко до небес,

А ми зринали серед плес

Несамовитого безмежжя,

Зближаючись до побережжя.

Мій транс минувся у воді,

Воскресли сили молоді,

Неначе тіло недолуге

Було охрищено удруге.

А кінь мій кидався у вир,

Він гори хвиль, неначе звір,

Збивав широкими грудьми,

І понеслися далі ми.

Нарешті він пішов по дні.

Байдужий берег був мені,

Бо там позаду тьма узбіч,

А спереду і страх, і ніч.

Як довго я у забутті

Лежав на кінському хребті,

Не знати; сам не певний в тім,

Чи подих мій ще був людським.

XVII

Обвидніло. Туману мла

Розвіялася, відійшла

З пустельного німого світу,

Що оточав нас без привіту.

Пощо прохоплювався кінь

Крізь поле, ліс і річку вплинь?

Ані людина, ані звір

Не звеселяли мерхлий зір.

Куди не глянеш, довкруги

Ні від копита, ні ноги

Немає відбитків-слідів.

На дикім ґрунті не зустрів

Ні знаку колеса чи плуга.

Саме повітря - тиха туга...

Багато верст мій кінь пройшов.

Такий засапаний, немов

Ось-ось у нього серце трісне,

Він далі плентав. Як зумисне,

Чи то здавалося мені,

До цього ми були одні.

Зненацька на шляху страждання

Почулося коня іржання

З-поза ялинових кущів.

Чи, може, вітер прошумів?

Ні, ні! З-за лісу гарцювала

Комонних військ важка навала.

Вона іде! Я бачу он -

Один великий ескадрон.

Даремно брався я кричать:

Вуста мої - німа печать.

Летіли коні. Де ж це ті,

Що владно поводи круті

Їм напинають? Коней тьма -

І жадних вершників нема!

Мигтіли гриви навпроти,

Хвости і ніздрі, і роти,

Яких ніколи серед піль

Не роздирав безкровний біль

Вуздечкою на язиці;

Не відали копита ці

Підків залізної ваги,

В боки не били остроги, -

Багатотисячний табун

Під виляски ростучих лун,

Неначе хвиль морських прибій,

Що не спиняє натиск свій,

Зближався швидко навпростець,

Як неминучий наш кінець.

Громоподібна двиготня

Підсилила мого коня,

Тих кілька кроків звівши ноги,

Іржанням тихим від знемоги

Він відповів - і враз упав!

З потьмарним зором серед трав

Вже нерухомі члени всі

Ще парували у росі.

Кар’єра перша і остання

Скінчилася - він без дихання!

Табун спинився. Кінь-у-кінь.

Вони побачили падінь

Мого коня, паси мої,

Немов криваві ручаї,

Постояли - і знов у путь

Повітря свіжого дихнуть,

Вихрилися туди, сюди,

Вбік повертаючи морди,

Нас обійшли за рядом ряд,

Тоді метнулися назад.

Їх чорний кінь повів притьма1,

Як патріарх2 над усіма,

Без плямки білої рістні

На шкірі пасма смоляні.

Із пирском, піною, у ліс

Вони, іржучи, подались -

Інстинктом вродженим, ачей3,

Зникали від людських очей.

Я сам зостався в тій порі

На бідолашнім тягарі

Коня мого, який закляк.

Його позбутися ніяк

Був неспроможений - і вкупі

Вмираючий лежав на трупі!

1 Притьма - дуже швидко.

2 Патріарх - старійшина роду.

3 Ачей - можливо, може бути.

Обкладинка до видання поеми «Мазепа». Автор Володимир Лобода (ЛА «Піраміда», 2010)

XIX

Я опритомнів... Де ж це я?

О бідна голово моя!

Невже це сон, невже це сниться,

Що я у затінку світлиці,

Невже це личенька дівочі?

І в сумніві закрив я очі.

Та це не сон був, не мана -

Висока дівчина, ставна,

Сиділа мовчки під стіною,

Ласкаво стежачи за мною.

Очей проміння осяйне

Найперше вразило мене,

Ті очі чорні і печальні

Струмили погляди благальні.

Я подивився на яву

І зрозумів, що я живу,

А не пожива хижака, -

Примара щезнула тяжка.

Ні, це було вже не ві сні,

Всміхнулась дівчина мені!

Я мовив щось - а слів нема,

Тоді вона прийшла сама,

Із пальця й губ зробивши знак,

Вірніш, наказувала так,

Щоб умирив я свій порив,

Нічого їй не говорив.

Ті руки в неї - мов лілеї:

Вона торкалася моєї

Напівобвислої руки,

Підклала вище подушки,

По тому тихою ходою

Пішла до іншого покою

І, прочинивши двері там,

Щось мовила своїм батькам

Солодким голосом... Повіки

Не чув я кращої музики!

Так ніжно плинув милий стан

І кожен крок був, як пеан1.

Та їй ніхто не відповів,

Бо сон міцний у козаків.

Тоді, поглянувши з-під вій,

Вона зробила знак новий,

Що всі мені у цій господі

Готові стати у пригоді,

Що тут мені не буде зла,

Щоб я чекав, - і відійшла.

Мене опала самота,

Я був, неначе сирота.

XX

Прийшли за нею батько й мати.

Та що я можу ще сказати?

Не буду стомлювати Вас

У цей лихий незручний час

Своїми довгими згадками,

Як жив тоді я з козаками.

Вони в степу мене знайшли,

В найближчу хату принесли

І до притомності вернули

Любов’ю, догляданням чулим.

О знав би я, що оживу -

Й візьму гетьманську булаву!

Так був я гнаний на коні

У далину широкополу.

Старий безумець! - він мені

Проклав дорогу до престолу.

Забудь свої незгоди злі,

Забудь свої пекельні болі:

Ніхто із смертних на землі

Не відгада своєї долі.

Нехай безсонні вороги

Тепер шугають навкруги -

Ми всі уникнемо погоні

І відпочинуть наші коні

На правім березі Дніпра.

Добраніч, друзі! Вже пора.

Тут стомлений гетьман упав

У пахновинні свіжих трав

На листя дуба та осик.

Постілля зовсім непогане

Тому, хто всюди спати звик,

Де тільки сон його застане.

Та не здивуйтеся, однак,

Що не було йому подяк,

Мазепа добре знав причину -

Король бо спав уже з годину.

Переклад Олекси Веретенченка

Поема «Мазепа» є одним із найцікавіших творів Дж. Байрона. Її сюжет поет узяв із Вольтерової «Історії Карла XII», тож і не дивно, що у творі є певні неточності. Так, українця Мазепу слідом за Вольтером англієць Байрон уважав поляком. Проте Байрон і не претендував на історичну точність, для нього політичні силові лінії XVIII ст. (Батурин - Петербург - Стокгольм), були досить далекими. Поема зовсім не зорієнтована на історичне відтворення постаті гетьмана Івана Мазепи, а є поетичним баченням Байроном улюбленої романтиками «незвичайної особистості в незвичайних обставинах», яке в нього склалося після знайомства з твором Вольтера.

Є тут і історична основа. Мазепу знали в Європі: він був близьким до польського короля Яна Казимира, знав не лише Петра І, а й його попередницю царицю Софію, тісно спілкувався зі шведським королем Карлом XII.

Образ Мазепи у світовій літературі з’являвся неодноразово. О. Пушкін у поемі «Полтава» зображує Мазепу підступним мстивим стариганом. Поляк Ю. Словацький у трагедії «Мазепа» зобразив його юним пажем короля. Байрон же виводить образ гетьмана в найтрагічніший для нього момент - дія поеми розгортається вже після поразки шведів під Полтавою, а отже, краху надій Мазепи на звільнення України з-під влади Росії. Для 30-річного Карла XII полтавський розгром міг видатися однією з поразок, але попереду було життя. А для Мазепи, якому «сімдесятий рік минув», це був фінал життя й усіх мрій. Чи означає це, що він занепав духом? Ні, Мазепа навіть знаходить у собі сили втішати Карла!

Українець постає як нескорений «дуб-титан, землі козацької гетьман», із сильним характером. Не забуваймо, що титаном був інший улюблений герой Байрона - нескорений Прометей. Скорився б Прометей - і не терзав би його орел, дзьобаючи печінку, і вибачив би його Зевс... Скорився б Мазепа, і правив би собі в Україні, скільки Бог одміряв, а Петро І і надалі б відзначав свого «малоросійського намісника». Адже ж нагородив він раніше Мазепу першим у Російській імперії орденом Андрія Первозванного. У поемі «Мазепа» автор сповідує «дух бунтарства - не покути».

Завдяки Байрону постать Мазепи привабила й інших європейських письменників і художників. Так, В. Гюго написав невелику поему «Мазепа» (1828):

Коли Мазепа вздрів, ридаючи з розпуки,

Що лицарські його рамена, ноги й руки

Грубезним мотузком

Преміцно до коня прив’язано баского,

Який вогнем пашить, засапаний з дороги,

І креше копитом;

Коли під линвою звивався він удавом

І зайве шаленів від немочі небавом

При радісних катах,

І знову на хребет коневі падав потім,

Спітнілий геть увесь, із піною у роті

Та з кров’ю ув очах.

Тоді почувся крик, і раптом по рівнині

Людина й кінь удвох помчали беззупинні

Крізь пагорби пісків,

Здійнявши куряви густої веремії,

Де блискавки в пітьмі звивались наче змії

Під натиском вітрів!..

Переклад Всеволода Ткаченка

Віддав данину образу українського гетьмана і німець Бертольт Брехт:

Балада про Мазепу

Тією ж уздою, що твердо тримав він завше,

Його прив’язали до спини його ж таки румака, -

Той гнівно шарпнувся, рідні простори згадавши,

І заіржавши, цькований, в темряву поскакав....

Переклад Леоніда Череватенка

Старий Мазепа втратив країну, військо, можливість усе відродити, адже життя його добігало кінця. Попри це, він розповідає про свою давню пригоду пораненому Карлу XII, який тікає від російських військ із невеликим загоном розгромлених під Полтавою шведів. Мазепа розважає пораненого монарха, бо в того болять рани, і він не може заснути.

З одного боку, в образі Мазепи є риси романтичного героя «байронічного» типу. Це і його трагічна нескореність, і навіть похмурість («Під вічним дубом і собі / Мазепа стелиться в журбі»). Але, з іншого боку, як написав Пушкін, тут читач марно шукатиме звичного для «східних поем» «похмурого, ненависного, болісного обличчя, яке з’являється майже в усіх творах Байрона». Отже, образ Мазепи знаходиться десь на суміжжі силових ліній творчості Байрона, що теж цікаво читачеві.

Автор зображує українця з неприхованою симпатією, попри те що на той час уже ціле століття російська православна церква постійно виголошувала Мазепі анафему. Про причини симпатії англійського поета-романтика до українського гетьмана можна розмірковувати довго, але чому б не припустити, що гетьман, який боровся за суверенність України, міг бути близьким за духом і помислами англійському лорду, який боровся за суверенність далеких Італії та Греції.

Поема довершена формально: вона починається й закінчується описом табору шведів, а основну частину становить розповідь старого гетьмана про свою страшну пригоду.

Твір Байрона Європа зустріла із захватом. «Байрон був вражений картиною людини, прив’язаної до коня, що мчав її степами, - писав Пушкін. - Картина, звичайно, поетична, - і за це, погляньте, що він з нею зробив!.. Який полум’яний витвір, який широкий швидкий пензель!»

  • 1. Де Байрон запозичив сюжет поеми «Мазепа»?
  • 2. Визначте роль обрамлення в поемі «Мазепа». Чи випадково для основної оповіді автор обирає форму спогадів?
  • 3. Що привабило письменника в постаті Мазепи?
  • 4. Доберіть цитати до характеристики образу Мазепи. Чи можна назвати його байронічним героєм? Чому?
  • 5. У російських художніх творах Мазепа постає в ролі зрадника. А як його постать трактує Байрон? Чи згодні ви з такою інтерпретацією?
  • 6. Чому Байрон називає Мазепу титаном? Чи є у цьому якийсь зв’язок із титаном Прометеєм?
  • 7. Доведіть, що Мазепа в поемі Байрона - романтичний герой.
  • 8. Проаналізуйте сцени «Опис української природи» та «Мазепа в українській хаті». Якою постає Україна на сторінках поеми? Які почуття особисто у вас викликають ці епізоди?
  • 9. Чи можемо ми стверджувати, що в образі Мазепи втілені ментальні риси українця? Чому?
  • 10. Працюючи над поемою, Байрон не вивчав ні автентичних історичних джерел, ні будь-якої іншої літератури про Україну. Чи вдалося поетові передати місцевий колорит українського краю?
  • 11. Чому Байрона називали «Прометеєм XIX ст.»?
  • 12. За мотивами творчості Байрона напишіть есе «Прометей XIX століття».