Зарубіжна література. 9 клас. Ковбасенко

Гірким словом моїм посміюся

Микола Гоголь. Комедія «Ревізор», повість «Шинель»

Уперше потрапивши до села Диканька, що на Полтавщині, дехто спочатку довго стоїть, пильно розглядаючи все довкола. А потім починає розпитувати екскурсовода: чи справді саме це село змальовано у «Вечорах на хуторі біля Диканьки»? І, почувши ствердну відповідь, знизує плечима: а чи звернув би хтось увагу на цей звичайнісінький населений пункт, якби не сила таланту Гоголя?

...Микола Гоголь писав російською мовою, зокрема й про російські проблеми. Та й багато російських письменників «вийшли з гоголівської “Шинелі”»...

Однак народився Гоголь на Полтавщині. Його творчий злет почався «Вечорами на хуторі біля Диканьки», зітканими з чарівливого українського фольклору. У його творах - і Сорочинці з уславленим ярмарком, і Миргород зі знаменитими калюжею і мінеральною водою, і Тарас Бульба з синами-козаками. А в готелі в Кардових Варах зберігся власноручний запис письменника від 1846 р.: «Микола Гоголь, українець, проїздом із Москви».

Тож «Гоголь, як і Сервантес, заклав до своїх суто національних картин до такої міри широке, до такої міри глибоке знання людини, що його місцеві образи примушують битися серця скрізь, де тільки живуть люди» (Е. Вогюе). А силою таланту письменника захоплювалися Діккенс, Меріме, Гайне і багато інших.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

МИКОЛА ГОГОЛЬ

(1809—1852)

Народився Микола Гоголь в Полтавській губернії, у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту, в родині поміщика. Його батько був пристрасним шанувальником мистецтва, любив театр, писав вірші й дотепні комедії. Дитячі роки Гоголя минули у маєтку батьків Василівці (інша назва - Яновщина).

Микола Гоголь. Фотограф С. Левицький. Рим, 1845

Поводитися зі словом треба чесно. Воно є найвищий дар Бога людині.

У Полтавському повітовому училищі, а головне - в гімназії вищих наук у Ніжині, де Гоголь учився протягом 1821-1828 рр., творчі здібності юного театрала й книголюба розкрилися дуже швидко. Він займався живописом, брав участь у спектаклях як художник-декоратор і актор, причому з особливим успіхом виконував комічні ролі. Пробував себе й у різних літературних жанрах (елегійні вірші, трагедії, історичні поеми, повісті). Тоді ж написав сатиру «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний» (не збереглася).

Першу романтичну, «в німецькому стилі», поему «Ганц Кюхельгартен» Гоголь опублікував 1829 р. під псевдонімом В. Алов. Вочевидь, писав він її у 1827 р., ще в Ніжині. Явно наслідувальний (чого варте лише ім’я персонажа) твір успіху не мав. І Гоголь їздив по книгарнях, скупив наклад і власноруч спалив своє перше літературне дітище. На жаль, така ситуація повторилася з другим томом «Мертвих душ». У 1830 р. виходить друком повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала».

Незабаром відбулося знайомство з О. Пушкіним. У цей же період побачили світ «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). Вони викликали майже загальне захоплення. Літературний критик В. Бєлінський високо оцінив збірку Гоголя: «Назвіть у європейській чи російській літературі щось хоча б приблизно схоже на ці перші спроби юнака. Навпаки, чи не є це абсолютно новий, небувалий світ мистецтва?» Але більшість тогочасних митців і критиків, зокрема О. Пушкін, недооцінили всієї глибини таланту Гоголя. Їх відволік неперевершений гоголівський гумор. Тож Пушкін порівняв збірку Гоголя щодо сили сміху із творами Мольєра й пустив Петербургом чутку, що навіть збайдужілі до будь-якого рукопису працівники типографії, друкуючи її, не могли стримати сміху.

НАЩАДОК КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Микола Васильович Гоголь-Яновський (таке повне прізвище письменника) належав до славетного козацького роду Лизогубів. З дитинства Нікоша, як звали його рідні, ріс в атмосфері поваги до української культури. Його бабуся, Тетяна Семенівна Лизогуб, не уявляла життя без народної, особливо козацької, пісні, а знала вона їх безліч. Батько, Василь Опанасович, як і всі сусіди (а вони, як здавна ведеться поміж українців, були один одному як не кумами, то сватами, тому частенько навідувалися до гостинної Василівки), старанно записував від проїжджих чумаків, сліпих кобзарів та лірників, молодиць на току і косарів на полі все, чим багате було живе фольклорне джерело українського народу. Його батько не лише писав т. зв. малоросійські комедії, а й був приятелем Івана Котляревського, листувався з Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Що таке українське Різдво, Великдень чи Зелена Неділя, Нікоша знав не з розповідей. Панич частенько приєднувався до веселої парубоцької ватаги в ніч перед Різдвом, щоб разом з вертепом ходити від хутора до хутора, від обійстя до обійстя.

Пантелеймон Куліш зауважив, що Гоголь народився в сім’ї, відділеній від козацької доби лише одним-двома поколіннями. Проте не лише спогади та пісні бабусі Тетяни єднали хлопчика з українською минувшиною. Його рідна Полтавщина була втіленням української історії й українського духу.

Історія України завжди цікавила письменника: він читав козацькі літописи, виписував із Харкова журнал «Запорозька Старовина», який видавав І. Срезневський, навіть друкував оголошення в газетах і журналах, де просив надсилати йому матеріали і документи, що стосуються козаччини. Гоголь задумав написати всю історію України від найдавніших часів. Ця праця мала складатися з 8-9 томів. Письменнику не вдалося втілити цей задум, як не вдалося стати професором історії в Київському університеті. Однак героїчна Україна постала у всій своїй величі й могутності в історичній повісті «Тарас Бульба». Як і Гердер, Гоголь був переконаний, що звитяжне минуле народу є запорукою його прекрасного і величного майбутнього, а отже, слава Тараса Бульби - це слава не минулого, а грядущого.

Проте не всі тоді зрозуміли найголовнішого - саме Гоголь у «Вечорах...» створив художній світ, який «ставав в один ряд з класичними романтичними світами західноєвропейських літератур». Мало того, з височини творчого успіху йому відкрилося дуже багато шляхів, а не лише сміховий «сатирико-гумористичний». Зокрема - це шлях до реалізму й до повісті «Шинель».

«Вечори не хуторі біля Диканьки» не лише засвідчили напрочуд швидке формування гоголівського таланту, а й вивели його на авансцену російського і - об’єктивно - європейського романтизму... Гоголь поставив перед собою завдання відкрити цільний і повноправний народний світ... України як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром...

Юрій Манн, російський літературознавець

Гоголь займається педагогічною і науковою роботою і одночасно пише повісті, що ввійшли до двох наступних його збірок - «Миргород» (перша редакція повісті «Тарас Бульба») і «Арабески» (обидві - 1835). 19 квітня 1836 р. на сцені Александринського театру відбулася прем’єра комедії «Ревізор», яку відзначив сам Микола І. А в 1842 р. читачі знайомляться з третім томом зібрання творів Гоголя, куди був включений цикл «Петербурзькі повісті».

Потім Гоголь виїздить за кордон. А у 1841 р. повертається з першим томом великої «поеми» (в прозі) «Мертві душі». Тоді ж починає писати її другий том, видає повість «Шинель».

На початку 1845 р. у Гоголя з’являються ознаки душевної кризи. Письменник для відпочинку та відновлення сил поїхав за кордон. Починається період лікування й консультацій із різними медичними знаменитостями. Наприкінці червня - на початку липня, у стані різкого загострення хвороби, Гоголь спалює рукопис 2-го тому «Мертвих душ». Згодом він пояснив цей крок тим, що в книжці недостатньо ясно були показані «шляхи й дороги» до ідеалу. Ще через три роки він поновив роботу, а за кілька днів до смерті знову спалив написане - майже закінчену книжку.

Відтоді став похмурим, перестав їсти й пішов із життя через кілька днів, 21 лютого (4 березня за старим стилем) 1852 р.

Похований Гоголь у Москві, і на його надгробку висічено слова біблійного пророка Єремії: «Гірким словом моїм посміюся».

ВІДЛУННЯ

Дмитро Павличко

ТАНЕЦЬ ГОГОЛЯ В РИМІ

...Как только повернули мы налево, от дворца Барберини в глухой переулок, он принялся петь разгульную малороссийскую песню, наконец пустился в пляс...

П. В. Анненков. Н. В. Гоголь в Риме летом 1841 года

Рясний гопак від площі Барберіні -

Душа клекоче, ллється через креш...

Ах, наче сестри, полохливі тіні

На білосніжній мармуровій ріні

Благають: не танцюй же так, бо вмреш!

А він каміння теше каблуками,

Як ніжинський підпилий басаврюк.

Фонтани мовкнуть, що гули віками,

І розступаються печальні храми

Від помахів осатанілих рук.

Комедія «Ревізор»

Гоголь написав комедію «Ревізор» блискавично: кажуть, він отримав її сюжетну схему від Пушкіна наприкінці 1835 р., а вже на початку 1836-го відбулися перші постановки в Москві й Петербурзі. Однак удосконалювався текст п’єси аж до 1842 р.

«Ревізор» - комедія новаторська. Передусім публіку шокувало те, що в ній немає жодного позитивного героя, до якого звикли ще від часів «високої комедії» Мольєра. Якби в п’єсі був хоча б один такий персонаж, то існувала б надія на те, що висміяні реалії можна буде виправити. Але коли в першій дії обговорюються «грішки» всіх присутніх і віддаються розпорядження щодо «косметичних» заходів, стає зрозуміло, що ніхто з чиновників себе винним не вважає і нічого змінювати не збирається. Лише на час перевірки підметуть вулиці та видадуть хворим чисті ковпаки. Коли письменникові дорікали відсутністю взірцевого персонажа, він філософічно відповідав, що позитивний герой «Ревізора» - це сміх.

Незвичною була й композиція п’єси, де відсутня традиційна експозиція. Буквально з першої репліки городничого починається зав’язка сюжету. Та й фінальна «німа сцена» дуже подивувала театральних критиків, бо такого прийому в російській драматургії до Гоголя не застосовував ніхто. Класична «плутанина» з головним героєм також набула в комедії зовсім іншого сенсу. Адже Хлестаков і гадки не мав видавати себе за ревізора. Він і сам певний час не міг збагнути, що ж відбувається насправді, міркуючи, що це провінціали підлещуються до незнайомого столичного чепуруна (а може, воно велике цабе?). Очі йому відкрив слуга Осип, який своїм тверезим «хлопським розумом» прорахував ситуацію, тож і благав пана тікати, доки не пізно. Новим було й те, що сюжет у комедії «рамковий»: вона як починається, так і закінчується новиною про приїзд ревізора.

Та чи не найголовнішою знахідкою став образ головного героя. Уперше ним став порожній і нікчемний чоловік (за висловом Гоголя, «трохи придуркуватий і без царя в голові»). Варто додати, що драматург уперше створив соціальну комедію без любовної лінії. Залицяння Хлестакова до Анни Андріївни і Марії Антонівни є радше пародією на високі почуття. Та найповніше характер Хлестакова виявляється в численних сценах брехні. Він так захопився, що не міг зупинитися, нагромаджуючи одну нісенітницю на іншу і навіть не сумніваючись у «правдивості» своєї брехні. Отже, головним героєм твору став картяр, марнотратник, залицяльник і пустобрех, словом - пустопорожній жевжик.

Гоголь підняв масштабний пласт російської дійсності: тут і корумпована влада, і жахлива медицина, і продажний суд, і брудне поштове відомство, і злочинна поліція, і безпринципне купецтво, - словом, уся Російська імперія «як вона є». Це суцільна корупція, нехтування посадовими обов’язками, казнокрадство, підлабузництво, марнославство, запопадливість, пристрасть до пліток, заздрість, нашіптування, хвалькуватість, дурість, дріб’язкова мстивість, тупість, - чого лише немає! Тож «Ревізор» - справжнісіньке дзеркало російського суспільства (що й мав на увазі Гоголь, відповідаючи епіграфом обуреним його критикою: «В нього пика бридка, а він на дзеркало наріка»).

Незвичною була й «пружина» сюжету п’єси - це нутряний страх. Тоді в Росії ревізію проводили чиновники високого рангу, а іноді й сам Микола І. А приховувати від ревізії було що. Тож приїзд «ревізора» і викликав у провінційному містечку неабияку паніку. Будь-який проїжджий із Петербурга викликав підозру. А Хлестаков живе два тижні й ні копійки не платить - саме так, на думку обивателів, і має поводитися можновладець. Тому-то жевжика Хлестакова, геть не схожого на ревізора, і сприйняли за велике цабе.

Гоголь створив збірний образ російського чиновництва. Сила його сатири полягала не лише в надзвичайній спостережливості, а й в умінні завдати якомусь суспільному явищу нищівного удару - буквально одним влучним словом чи афористичним висловом. Такою, наприклад, є репліка городничого, адресована квартальному, коли купець Черняєв дав (не продав!) два аршини сукна на мундир, а квартальний відібрав увесь сувій. Тож городничий докоряє підлеглому: «Гляди! Не за чином береш!» (дія 1, ява 4). Сучасний читач не до кінця зрозуміє вибухову силу вислову, який тоді мав силу ядерної бомби. Адже офіційна пропаганда миколаївської Росії твердила, що чиновники є «батьками Батьківщини» («отцами Отечества»), які піклуються про народ. І чим вищим є їхній чин, тим більшою є їхня турбота. Аж тут Гоголь прив’язав їхній чин до... розміру хабара: чим вищий чин, тим більше можна вкрасти.

Тарас Шевченко. Михайло Щепкін, 1858

МИКОЛА ЩЕПКІН - ГЕНІАЛЬНИЙ АКТОР-УКРАЇНЕЦЬ

Після прем’єри у Петербурзі п’єсу «Ревізор» поставили у Московському Малому театрі (1836). Роль городничого Сквозник-Дмухановського грав видатний актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Це була одна з найкращих ролей актора-українця, який ніколи не відмовлявся від свого коріння. Акторська кар’єра Щепкіна почалася в Харкові. Але щасливим став для нього Полтавський театр, яким на той час керував І. П. Котляревський. Він допоміг викупити з кріпацтва талановитого актора. Саме завдяки Щепкіну п’єси Котляревського - «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник» увійшли в репертуари тогочасних театрів. Товаришував великий актор із М. Гоголем та Т. Шевченком. Великий Кобзар величав Щепкіна «щирою козацькою душею» і присвятив йому свої поезії «Заворожи мене, волхве» та «Чигрине, Чигрине». Коли Шевченко повертався Волгою із заслання, актор, якому було майже 70 років, не лише поїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися, а й спеціально грав Чупруна у виставі «Москаль-чарівник». Вдячний Шевченко присвятив Щепкіну свою нову поему «Неофіти» і намалював його портрет.

Хоча державні службовці всіх рангів у комедії сприймаються як єдиний організм (всі вони користолюбні, впевнені в безкарності й правильності своїх дій), але кожен персонаж веде свою партію. Головним, звичайно ж, є городничий. Антон Антонович Сквозник-Дмухановський (прізвища персонажів є прозивними) «служить» уже тридцять років. Як людина кмітлива, він не упускає вигоди, що сама «пливе до рук». Але в місті повний безлад: вулиці брудні, арештантів і хворих годують погано, поліцейські вічно п’яні і розпускають руки. Городничий тягає за бороди купців і щоб отримати більше хабарів, святкує іменини двічі на рік. Гроші, відпущені на будівництво церкви, зникли. Суддя Ляпкін-Тяпкін є затятим мисливцем, тож бере хабарі хортенятами, щиро вважаючи, що це «зовсім інша справа», ніж грошима. Поштмейстер щиро дивується, чому це не можна читати чужі листи. Адже для нього все життя є цікавими сюжетами з листів. Особливо цікаві кореспонденції він навіть залишає у себе і перечитує. У лікарні попечителя богоугодних закладів Земляники також безлад. Пацієнтам не міняють білизну, а лікар-німець не розуміє російської. Привертає увагу комічна пара міських пліткарів і балаболок - Бобчинський і Добчинський. Для посилення комічного ефекту Гоголь робить їх зовні схожими, дає однакові імена, та ще й прізвища відрізняються лише однією літерою...

«Ревізор» мав нечуваний успіх: хтось був у захваті, хтось скаженів, але байдужих не було... Розпочинаючи роботу над комедією, Гоголь пообіцяв Пушкіну: «Клянуся, буде смішніше за біса!» І своєї обіцянки він дотримав, бо Микола І, подивившись постановку, зауважив: «Всім дісталося. А мені найбільше».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

РЕВІЗОР

В нього пика бридка, а він на дзеркало наріка.

Народна приказка

ХАРАКТЕРИ І КОСТЮМИ. Уваги для акторів

ГОРОДНИЧИЙ, уже постаріла на службі й дуже недурна, по-своєму, людина. Хоч і хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний, трохи навіть резонер; говорить ні голосно ні тихо, ні багато ні мало, його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорстокі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижчих чинів. Перехід від страху до радості, від низькості до пихи досить швидкий, як у людини з грубо розвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфортах зі шпорами. Волосся в нього стрижене, з сивиною.

АННА АНДРІЇВНА, жінка його, провінціальна кокетка, ще не зовсім у літах, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотанні коло своєї комори та в дівочій. Дуже всім цікавиться і при нагоді виявляє гонористість. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй; але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає у доганах та насмішках. Вона чотири рази переодягається в різні сукні протягом п’єси.

ХЛЕСТАКОВ, юнак років двадцяти трьох, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові - один із тих людей, яких у канцеляріях звуть найпустоголовішими. Говорить і діє без будь-якої тями. Він неспроможний зупинити сталої уваги на якій-небудь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його цілком несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, тим більше він виграє. Одягнений за модою.

ОСИП, слуга, такий, які звичайно бувають слуги трохи в літах. Говорить серйозно, дивиться трохи вниз, резонер і любить собі самому читати повчальні нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набуває суворого уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити, і мовчки крутій. Костюм його - сірий або синій приношений сюртук.

БОБЧИНСЬКИЙ І ДОБЧИНСЬКИЙ - обидва низенькі, куценькі, дуже цікаві; надзвичайно схожі один на одного; обидва з невеличкими черевцями, обидва говорять скоромовкою і надзвичайно багато помагають жестами й руками. Добчинський трошки вищий, серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв’язніший і жвавіший за Добчинського.

ЛЯПКІН-ТЯПКІН, суддя, людина, що прочитала п’ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже до здогадів, і тому кожному слову своєму надає ваги. Той, хто грає його, повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущу міну. Говорить басом, довго розтягаючи, з хрипом і сопінням, як старовинний годинник, що перше шипить, а потім уже б’є.

ЗЕМЛЯНИКА, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й крутій. Дуже прислужливий і метушливий.

ПОШТМЕЙСТЕР, простосердна до наївності людина.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в домі городничого.

ЯВА І

Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як, ревізор?

Артемій Филипович. Як, ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще з секретним дорученням.

Лука Лукич. Господи боже! Ще й із секретним дорученням!

Городничий. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! Прийшли, понюхали - і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)... «і повідомити тебе» А! Ось: «спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт (значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук...» (спинившись), ну, тут свої... «то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто... Вчорашнього дня я...» Ну, тут уже пішли діла сімейні... То от яка річ!

Лука Лукич. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? Навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши.) Досі, хвалити Бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.

Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія... егеж... хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.

Городничий. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади - і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Артемій Филипович. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

Городничий. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою... це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу, - всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа... Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

Артемій Филипович. О! Щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще - ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

Городничий. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? Тільки, знаєте, в такому місці непристойно...

Амос Федорович. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, - приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш... він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу, - це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки сказав вам. Щодо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим Богом заведено.

Амос Федорович. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться. Я кажу всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Хортенятами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі хортенятами? Зате ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. А ви... О, я знаю вас: ви якщо почнете говорити про створення світу, просто волосся на голові здіймається.

Амос Федорович. Та ж бо сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, в іншому разі багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. А втім, я так тільки згадав про повітовий суд; а по правді сказати, навряд чи хто загляне коли-небудь туди; це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звичайно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але коять дуже химерні вчинки, натурально, нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя... не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не зробити гримасу, ось отак (робить гримасу), і потім почне рукою з-під галстука гладити свою бороду. Звісно, якщо він школяреві скривить таку пику, то воно ще нічого: може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви подумайте самі, якщо він зробить це одвідувачеві - це може бути дуже погано: пан ревізор чи інший хто може взяти це проти себе. З цього чорт зна що може вийти.

Лука Лукич. Що ж мені, справді, з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив. Ось іще цими днями, коли зайшов був у клас наш предводитель, він склеїв таку пику, якої я ніколи ще й не бачив. Він ото її скривив від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумні мислі прищеплюються юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам сказати і про вчителя історичної науки. Він учена голова - це видно. І знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян - ще нічого, а як добрався до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним зробилось. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри, і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Александр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? Від цього збиток казні.

Лука Лукич. Егеж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував... Каже: «Як хочете, для науки я життя не пожалію».

Городничий. Отож, такий уже незбагненний закон долі: розумна людина - або п’яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи Боже служити по вченій галузі! Всього боїшся: всякий втручається, всякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

Підозрюючи донос, городничий просить поштмейстера кожного листа, що приходить і виходить з містечка, прочитувати і, якщо натрапить на яку-небудь скаргу, затримувати її. Приходять поміщики Добчинський і Бобчинський і переконують присутніх, що ревізор уже в місті. Він оселився у місцевій гостиниці під іменем Івана Олександровича Хлестакова, їде з Петербурга в Саратовську губернію і предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все набір і ні копійки не хоче платити.

ЯВА V

Ті самі й дільничний пристав.

Городничий. А, Степане Іллічу! Скажіть, Бога ради, куди ви пропали? На що це схоже?

Дільничний пристав. Я був тут зараз за ворітьми.

Городничий. Ну, слухайте ж, Степане Іллічу. Чиновник ось з Петербурга приїхав. Як ви там розпорядились?

Дільничний пристав. Та так, як ви наказували. Квартального Пуговіцина я послав із десяцькими підчищати тротуар.

Городничий. А Держиморда де?

Дільничний пристав. Держиморда поїхав на пожарній трубі.

Городничий. А Прохоров п’яний?

Дільничний пристав. П’яний.

Городничий. Як же ви це так дозволили?

Дільничний пристав. Та Бог його знає. Вчорашнього дня трапилась за містом бійка - поїхав туди для порядку, а повернувся п’яний.

Городничий. Послухайте ж, ви зробіть ось що: квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть, для благоустрою, на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом’яну віху, щоб було схоже на планування. Воно, чим більше ламання, тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, Боже мій! я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за погане місто! Тільки-но де-небудь постав який-небудь пам’ятник або просто паркан - чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття! (Зітхає.) Та якщо приїжджий чиновник буде питати про службу: чи задоволені? - щоб говорили: «Всім задоволені, ваше благородіє»; а котрий буде незадоволений, то я йому потім дам такого незадоволення... О-ох, хо, хо-х! Грішний, багато в чому грішний. (Бере замість капелюха футляр.) Дай тільки, Боже, щоб з рук зійшло швидше, а там я поставлю вже таку свічку, якої ще ніхто не ставив: на кожну бестію купця накладу приставити по три пуди воску. О, Боже мій, Боже мій! їдьмо, Петре Івановичу. (Замість капелюха хоче надягти картонний футляр.)

Дільничний пристав. Антоне Антоновичу, це коробка, а не капелюх.

Городничий (кидаючи коробку). Коробка, то коробка. Чорт з нею! Та якщо спитають: чого не збудована церква при богоугоднім закладі, на яку тому п’ять років було асигновано суму, то не забули б сказати, що почала будуватись, але згоріла. Я про це і рапорта подавав. А то, чого доброго, хто-небудь, забувшись, здуру скаже, що вона й не починалася. Та скажіть Держиморді, щоб не дуже давав волю кулакам своїм; він, для порядку, всім ставить ліхтарі під очима - і винному, і невинному. Їдьмо, їдьмо, Петре Івановичу! (Іде і повертається.) Та не випускати солдатів на вулицю без усього; ця рвана гарніза надягне тільки поверх сорочки мундир, а внизу нічого нема. (Всі виходять.)

ДІЯ ДРУГА

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.

ЯВА І

Осип (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його.) «Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід». Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки - от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться. Одне погано: іншим разом добре наїсися, а іншим - мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати - та куди... як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви - й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема чого - за ніщо йдуть. А чому?- а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи.) Ах, Боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’їв.

Перша постановка комедії «Ревізор» на професійній сцені театру ляльок: Харківський державний академічний театр ляльок імені В. Афанасьєва. Режисер - заслужений діяч мистецтв України Євген Гімельфарб

ЯВА V

Хлестаков (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. А гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! «Хто такий, що таке?» А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): «Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?» Вони, бовдури, і не знають, що таке значить «скажете прийняти». До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: «Панно, як я...» (Потирає руки і підчовгує ніжкою.) Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.

Дізнавшись, що ним цікавиться городничий, Хлестаков перелякався, адже трактирник, якому він заборгував, грозився поскаржитися.

ЯВА VIII

Хлестаков, городничий та Добчинський. (Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).

Городничий (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!

Хлестаков (вклоняється). Моє шанування.

Городничий. Вибачте.

Хлестаков. Нічого...

Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків...

Хлестаков (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я, їй-богу, сплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей.) Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп - він чорт знає чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні... чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина!

Городничий (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто - в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я... Я служу в Петербурзі. (Бадьориться.) Я, я, я...

Городничий (набік). О, Господи ти Боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою - не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу.) Що ви? Що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людину.

Хлестаков. Ні, я не хочу. От іще! Мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасної (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.

Городничий (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків... Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає навіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь та на пару одягу. Що ж до унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито висік, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.

Хлестаков. Та що? Мені нема ніякого діла до них... (У роздумі.) Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко... От іще! Дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема... Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! Якого туману напустив! Розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос.) Якщо ви справді маєте потребу в грошах або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.

Хлестаков (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села... у мене це враз... Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.

Городничий (набік). Ну, слава Богу! Гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому замість двохсот чотириста всунув... (Вголос.) Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос.) За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з іншого боку - розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?

Хлестаков. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Вій гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

Городничий (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше, - і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди, ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос.) Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату.) Здається, ця кімната трохи вогка?

Хлестаков. Кепська кімната, і блощиці; такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.

Городничий. Я б насмілився... У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна... Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь... Не розгнівайтесь - їй-богу, від щирого серця запропонував.

Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната першої дії.

ЯВА V

Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластиром на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець - вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного.

Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.

Городничий. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, градоправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.

Хлестаков. Сніданок був дуже добрий, я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?

Городничий. Навмисно для такого приємного гостя.

Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?

Артемій Филипович (підбігаючи). Лабардан1.

1 Лабардан - свіжосолена тріска.

Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? В лікарні, чи що?

Артемій Филипович. А так, у богоугодному закладі.

Хлестаков. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? Там їх, здається, не багато.

Артемій Филипович. Чоловік з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство, - може, вам здасться навіть неймовірним - всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.

Городничий. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’язок градоначальника! І скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи... одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати Богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: «Господи Боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!» Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’яниць мало... то чого ж мені більше? Їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.

Артемій Филипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же Бог такий дар!

Хлестаков. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.

Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження такі... видно, що наук навчався.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?

Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос.) Боже борони! Тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що-небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?

Лука Лукич (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців...

Городничий. Краще ж я зуживу цей час на користь державну.

Хлестаков. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж... Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто-небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків... ну, тоді, звичайно... Ні, не кажіть, іноді дуже вабить пограти.

ЯВА VI

Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.

Городничий. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.

Хлестаков (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.

Анна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.

Хлестаков (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Анна Андріївна. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

Хлестаков. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що нарешті сиджу коло вас.

Анна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе... Я гадаю, вам після столиці вояжування здалося дуже неприємним.

Хлестаков. Надзвичайно неприємне. Звикши жити у блискучому товаристві, та враз опинитися в дорозі: брудні трактири, пітьма неуцтва... Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене... (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все...

Анна Андріївна. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.

Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

Анна Андріївна. Я живу на селі...

Хлестаков. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки... Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! Яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: «Приходь, братіку, обідати!» Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: «Це ось так, це ось так! А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр... заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, каже, чоботи почищу». (До городничого.) Чого ви, панове, стоїте? Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають.) Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь завжди прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: «Он, кажуть, Іван Олександрович іде!» А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: «Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача».

Анна Андріївна. Скажіть-но, як!

Хлестаков. Та мене вже скрізь знають... З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики... Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: «Ну, що, брат Пушкін?» - «Та так, брат, відповідає бувало, - так якось усе...» Великий оригінал.

Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вміщуєте?

Хлестаков. Так, і в журнали вміщую. Моїх, зрештою, багато є творів. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: «Будь ласка, братіку, напиши що-небудь». Думаю собі: «Хай уже так, будь ласка, братіку». І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, «Фрегат Надії» і «Московський телеграф»... все це я написав.

Анна Андріївна. То, певно, і «Юрій Милославський» ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Анна Андріївна. Я зразу догадалась.

Марія Антонівна. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.

Анна Андріївна. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший «Юрій Милославський», так той уже мій.

Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!

Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх.) Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.

Анна Андріївна. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!

Хлестаков. Просто не говоріть. На столі, наприклад, кавун - на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці просто на пароплаві приїхав з Парижа; відкриють накривку - пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький послании, англійський, німецький послании і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх - скажеш тільки кухарці: «На, Маврушко, шинель...» Що ж я брешу - я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують... А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: ж... ж... ж... Іншим разом і міністр... (Городничий та інші боязко встають зі своїх стільців.) Мені навіть на пакетах пишуть: «Ваше превосходительство». Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав - куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало, - ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся - просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити, - до мене. І в ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище? Я питаю: «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я, скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю: дійде до царя, ну, та й послужний список теж... «Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю, кажу, хай так, кажу, я приймаю, тільки вже в мене: ні, ні, ні!.. В мене вже гав не лови і я вже...» І справді: бувало, як проходжу через департамент, - просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху. Хлестаков горячиться більше.) О! Я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого... Я кажу всім: «Я сам себе знаю, сам». Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш... (Підковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники.)

Городничий (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва... ва...

Хлестаков (швидким, уривчастим голосом). Що таке?

Городничий. А ва-ва-ва... ва...

Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.

Городничий. Ва-ва-ва... шество, превосходительство, чи не накажете відпочити? От і кімната, і все, що треба.

Хлестаков. Дурниці - відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий... Я задоволений, я задоволений. (З декламацією.) Лабардан! Лабардан! (Входить до бокової кімнати, за ним городничий.)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама кімната в домі городничого.

ЯВА II

Хлестаков (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? Аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком: в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б... Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.

ЯВА III

Хлестаков і суддя.

Суддя (входячи і спиняючись, про себе). Боже, Боже! Винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягнувшись і притримуючи рукою шпагу.) Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. То ви тут суддя?

Суддя. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік.) А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.

Суддя (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи Боже! Не знаю, де сиджу. Наче шпилька під тобою.

Хлестаков. Що то у вас у руці?

Амос Федорович (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали?

Амос Федорович (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік.) О Боже! От уже я й під судом і візка підвезли схопити мене!

Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.

Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець - пропав! Пропав!

Хлестаков. А знаєте що? Дайте їх мені позичково.

Амос Федорович (поквапливо). Аякже, як же... з великою охотою. (Набік.) Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, Пресвята Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се... А втім, я вам із села зараз їх пришлю.

Амос Федорович. Даруйте, як можна! І без того, це така честь... Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити... (Підводиться зі стільця. Виструнчившись і руки по швах.) Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?

Хлестаков. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.

Амос Федорович (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!

Хлестаков (коли він пішов). Суддя - хороша людина!

Далі Хлестаков по черзі «позичає» гроші в інших чиновників, збільшуючи суму позики.

ЯВА VII

Хлестаков. Бобчинський і Добчинський.

Бобчинський. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.

Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.

Хлестаков. Я радий... (Враз і уривчасто.) Грошей нема у вас?

Добчинський. Грошей? Як грошей?

Хлестаков. Позичити карбованців з тисячу.

Бобчинський. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?

Добчинський. При мені нема.

Хлестаков. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.

Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.

Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.

Бобчинський. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.

Добчинський. Ні, справді, і в дірці нема.

Хлестаков. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців... це однаково. (Бере гроші.)

Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре.

Добчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Бобчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Хлестаков. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх.)

ЯВА VIII

Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки - хай-но він їх полущить гарненько. Гей, Осипе, дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: «Зараз».) А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок, - стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їхнього боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот... Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот... Ого! За тисячу перескочило...

ЯВА IX

Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.

Осип. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.

Хлестаков (пише). От дурниці! Навіщо?

Осип. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два - ну й доволі. А коні тут гарні - так би помчали...

Хлестаков (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.

Осип. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають... І батенько буде гніватись, що так забарились.

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа і, хай уже, заразом подорожну візьми. (Пише далі.) Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...

Осип (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей; та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.

ЯВА X

Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.

Хлестаков. А чого вам, любі мої?

Купці. Чолом б’ємо вашій милості.

Хлестаков. А чого вам треба?

Купці. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.

Хлестаков. Від кого?

Один з купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що описати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: «Ах ти, татарин!» Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці - ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало - їй-богу. Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: «Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене». Ну і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’ятдесят.

Хлестаков. Невже? Ах, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу! Такого ніхто не пам’ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить.

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це просто на Сибір.

Купці. Та вже куди милость твоя не запроторить його - все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кляняємось тобі цукорцем та кошичком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів. От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста - ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.

Купці. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші.) Та що триста! Вже краще п’ятсот візьми, поможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: у позику - я ні слова, я візьму.

Купці (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносик можна.

Купці (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.

Хлестаков. О, ні, я хабарів ніяких...

Осип. Ваше високоблагородіє! Чому ви не берете? Візьміть! У дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе! Все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку, - і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’язати можна.

Купці. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять.)

Далі на городничого приходять скаржитися слюсарша й унтер-офіцерша.

Зустрівшись з Марією Антонівною, Хлестаков починає до неї залицятися і падає перед нею на коліна. Це побачила Анна Андріївна, насварила доньку і прогнала з кімнати. Тоді Хлестаков почав залицятися до дружини городничого і впав перед нею на коліна. Це помітила Марія Антонівна. Викруючись із неприємної ситуації, Хлестаков почав просити у Анни Андріївну руку Марії Антонівни. Ошелешений городничий не може повірити в таке щастя. «Позичаючи» у «майбутнього тестя» ще чотириста рублів, Хлестаков на найкращих конях від’їжджає з міста.

ДІЯ П'ЯТА

Та сама кімната.

ЯВА II

Городничий. Анна Андріївна і Марія Антонівна. Купці.

Городничий. А! Здорові були, соколики!

Купці (вклоняючись). Доброго здоров’я, батечку!

Городничий. Що, голубчики, як поживаєте? Як крам ваш іде? Що, самоварники, аршинники, скаржитись? Архікрутії, протобестії, дурисвіти мирські! Скаржитись? Що, багато взяли? От, думають, так у тюрму його й засадять!.. А чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що...

Анна Андріївна. Ох, Боже мій! Які ти, Антоша, слова пускаєш!

Городничий (з незадоволенням). А, не до слів тепер! Чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? Що? Га? Що тепер скажете? Тепер я вас... у!.. Обманюєте народ... Зробиш підряд з казною, на сто тисяч обдуриш її, постачивши гниле сукно, та потім пожертвуєш двадцять аршин, та й давай тобі ще нагороду за це! І черево суне наперед: він купець; його не займай. «Ми, каже, і дворянам не поступимось». Та дворянин... ах ти ж, пика! - дворянин вчиться наук: його хоч і шмагають у школі, та за діло, щоб він знав корисне. А ти що? - починаєш з крутійства, тебе хазяїн б’є за те, що не вмієш обманювати. Ще хлопчисько, «Отче наш» не знаєш, а вже недомірюєш; а як розідме тобі черево та наб’єш собі кишеню, так і запишався! Ху ти, яке диво! Через те, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!

Купці (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!

Городничий. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлювати, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір.

Один з купців. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!

Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? - тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.

Купці (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!

Прочувши про сватання Хлестакова до Марії Антонівни, містяни прийшли привітати городничого.

ЯВА VIII

Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.

Всі. Як, не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, - я дізнався про це з листа.

Городничий. Що ви? Що ви? З якого листа?

Поштмейстер. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу - бачу «на Поштамтську вулицю». Я так і зомлів. «Ну, - думаю собі, - певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство». Взяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, надприродна сила спонукала.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничий. Що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер Ні се ні те; чорт знає, що таке!

Городничий (запально). Як ні се ні те? Я вас під арешт...

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу. Ось краще я вам прочитаю. (Читає.) «Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора! Тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати - думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака і як одного разу кондитер схопив був мене за комір з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків англійського короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні. Від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки: вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий - дурний, як сивий кінь...»

Городничий. Не може бути! Там нема цього.

Лука Лукич. Читайте!

Поштмейстер (читаючи далі). Хм... хм... хм... хм... «сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина...» (Кидаючи читати.) Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.

Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!

Артемій Филипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає.) «Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв; напевне так само, падлюка, п’є без просипу. Доглядач за богоугодними закладами... І... І...» (Заїкується.)

Сцена зі спектаклю «Ревізор». Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька. Режисер-постановник - заслужений артист України Юрій Одинокий

Коробкін. А чого ж ви зупинились?

Артемій Филипович. Та нечітке перо... а втім, видно, що негідник.

Поштмейстер. Ні, все читайте! Адже перше все читано!

Коробкін (читаючи). «Доглядач за богоугодними закладами Земляника - зовсім свиня в ярмулці».

Артемій Филипович (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! Де ж свиня буває в ярмулці?

Коробкін (читаючи далі). «Доглядач шкіл протух увесь цибулею».

Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.

Амос Федорович (набік). Хвалити Бога, хоч принаймні про мене нема!

Коробкін (продовжує). «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон1...» (Зупиняється.) Мабуть, французьке слово.

1 Моветон - тут: людина з поганими манерами.

Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.

Коробкін (читаючи далі). «А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку».

Городничий. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою.)

Поштмейстер. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.

Дружина Коробкіна. Оце так, оце-то нечувана конфузія!

Амос Федорович (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?

Городничий (б'є себе по лобі). Як я - ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі; жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (Махнувши рукою.) Нічого й говорити про губернаторів...

Анна Андріївна. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою...

Городничий (з серцем). Заручився! Дуля з маком - ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито.) Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком.) Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище - знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? - Із себе смієтесь!.. Ех ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі.) Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! Чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх та чортові в підбивку! В шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б'є підбором по підлозі.)

ЯВА ОСТАННЯ

Ті самі і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав за іменним наказом з Петербурга, викликає вас цю ж мить до себе. Він зупинився в гостиниці. (Сказані слова вражають усіх як громом. Звук подиву однодушно вилітає з дамських уст; вся група, враз перемінивши пози, залишається скам’янілою.)

НІМА СЦЕНА

Городничий посередині у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Праворуч його дружина й дочка, із спрямованим до нього рухом усього тіла; за ними поштмейстер, що перетворився на знак запитання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, що розгубився найбезневиннішим способом; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч від городничого: Земляника, що нахилив голову трохи набік, наче до чогось прислухаючись; за ним суддя з розчепіреними руками, що присів майже до землі й зробив рух губами, немовби хотів посвистати або вимовити: «Ось тобі, бабуню, і Юрія!» За ним Коробкін, який обернувся до глядачів з примруженим оком і ущипливим натяком на городничого; за ним, коло самого краю, Бобчинський і Добчинський із спрямованим один до одного рухом рук, роззявленими ротами І виряченими один на одного очима. Інші гості залишаються просто стовпами. Майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке положення. Завіса спускається.

  • 1. Що називається комедією? Доведіть, що п’єса «Ревізор» є саме комедією.
  • 2. Чому значна частина російської публіки обурилася комедією Гоголя? Яку роль у творі відіграє епіграф?
  • 3. Поділіть персонажів п’єси на тих, хто викликає і не викликає вашого співчуття. Хто з них викликає особливу відразу? Чому?
  • 4. Доведіть, що сміх - також дійова особа твору Гоголя.
  • 5. Які засоби творення комічного використовує Гоголь у своєму творі? Відповідь проілюструйте прикладами.
  • 6. Існує два основних види комедії: комедія характерів та комедія ситуацій. Яку використав Гоголь у творі «Ревізор»?
  • 7. Порівняйте комедії Мольєра та Гоголя. Що в них спільного, а чим вони відрізняються?
  • 8. Знайдіть і прокоментуйте художні деталі, які характеризують життя російського провінційного містечка (наприклад, лікар Христіан Іванович, котрий жодного слова не розуміє російською, тощо).
  • 9. Підготуйте розповідь про порядки, які панують у містечку.
  • 10. Чому городничий, попри свій колосальний досвід, побачив у двадцятитрьохлітньому Хлестакові столичного ревізора? Що в поведінці Хлестакова могло ввести в оману місцевих чиновників?
  • 11. Як ви думаєте, чим закінчиться справжня ревізія для городничого та міських чиновників? Чи прийдуть знову скаржиться на городничого, наприклад, купці?
  • 12. Складіть справжній звіт від імені ревізора-інкогніто про діяльність чиновників (і «ревізора» - Хлестакова).
  • 13. Проект: підготуйте інсценізацію окремих сцен комедії «Ревізор».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Повість «Шинель» (1842)

Усі ми вийшли з гоголівської «Шинелі».

Федір Достоєвський

Польський письменник М. Грабовський, шанувальник і дослідник творчості М. Гоголя, сказав: «Я не знаю письменника, який би краще за Гоголя вмів щонайбуденніший предмет овіяти диханням поезії, і це дає йому високе місце поміж поетами усіх часів і народів».

Якось М. Гоголь почув канцелярський анекдот про бідного чиновника, затятого мисливця, який доклав неймовірних зусиль, щоб придбати рушницю. Завдяки суворій економії впродовж тривалого часу він таки зібрав необхідну суму і таки купив рушницю. Проте на полюванні поклав її на ніс човна і поплив поміж очерету. І його омріяна й вистраждана рушниця шубовснула у воду! І годі було її там знайти. Чиновник від переживань захворів на лихоманку. Усі присутні посміялися над мисливцем-невдахою. А Гоголь замислився. Він вирішив написати твір, щоб, прочитавши його, усі пересмішники задумалися над сутністю життя «маленької людини», людини взагалі. Так народився задум «Шинелі». Спочатку письменник хотів назвати твір «Повість про чиновника, що крав шинелі», але потім зупинився на теперішній назві.

Сюжет твору простий, і він нагадує щойно згаданий анекдот. В одному з петербурзьких департаментів (повість входить до циклу «Петербурзьких повістей») працює «маленька людина» - бідний титулярний радник (чиновник дуже низького рангу) Акакій Акакійович Башмачкін. Письменник дає промовистий (на межі з гротесковим) портрет героя: «Низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити! Винен петербурзький клімат...»

Здається, М. Гоголь навмисно дібрав для цього «портрета» лише негативну лексику. Що він цим підкреслював? Своє презирство до Башмачкіна? Ні, і це зразу ж помітила тогочасна російська літературна критика: письменник привертає увагу читача, громадськості до проблем «маленької людини».

Башмачкін такий непомітний, непоказний, що його колеги ставилися до його появи, наче пролетіла «звичайна муха». Звернімо увагу на ключове в цій фразі слово «муха», «комаха». Зразу виникає асоціативний ряд: «І мухи не образить» або «Розчавить, мов муху». Це дуже плідний у світовій літературі прийом - порівняння людського життя з існуванням комахи.

Однак ця доброта («він і мухи не образить») не заважає колегам ображати його самого, просто так, для розваги. А він усе те покірно терпів, але «коли занадто вже нестерпний був жарт... він, промовляв: “Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?” І щось дивне було в словах і в голосі, яким їх проказувано».

ПРО «ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ КЛІМАТ», АБО ОБРАЗ ПЕТЕРБУРГА ЯК ЧУЖОГО Й ВОРОЖОГО ДЛЯ ЛЮДИНИ ПРОСТОРУ

Що означає вислів Гоголя «винен петербурзький клімат»? З одного боку, Петербург як надзвичайно красиве місто захоплено називали «північною Пальмірою». З іншого боку, його зведено в абсолютно непридатній для життя болотяній місцевості, з постійними туманами та смертоносними паводками. Тож на його будівництво Росія витратила астрономічні кошти. Тогочасні письменники по-різному оцінюють Петербург. О. Пушкін часом Петербургом захоплювався: «Люблю тебе, дитя Петрове, / Люблю твій гордий, строгий взір, / Неви одіння гранітове / І хвиль її державний шир, / Твоїх чавунних ґрат узори, / Ночей задумливих твоїх / Безсяйний блиск, туман прозорий...» («Мідний вершник», переклад Максима Рильського). Геть протилежною була думка А. Міцкевича: «...Російської... столиці де начала? / Чом захотілось цій державі йти, / Залазити в болотяні кути, / Що їх вона в чухонців одібрала? / Земля тут не для житла, а для лоз / Розкинулась, шумлять сніги та сльоти, / У кліматі мінливі ці широти, / Як настрій деспота - жара й мороз. / Та цар собі сподобав трясовицю / Болотисту і наказав звести / Не місто людям, а собі столицю, / Явив свою могуть на всі світи» («Дзяди», переклад Дмитра Павличка).

Але на чиї ж гроші зведена на болоті ця гранітно-золота розкіш російської столиці? Міцкевич відповів і на це запитання: «Щоб ці палати возвелись, / Падлючі слуги і царі-тирани / Продляли сліз і крові океани; / Щоб камені звезти для цих будов, / Скільки придумано таємних змов, / Скільки невинних вигнано, чи вбито, / Скільки зграбовано несамовито / Країв - щоб закупити все, що є - / В Парижах, в Лондонах - ну що там ціни!- / За кров Литви, за сльози України, / За злото Польщі - все добро сіє / Збудовано, возведено чертоги, / Вином шампанським вимито підлоги».

До якої з цих точок зору ближчий Гоголь? Вочевидь, що до другої, бо в усьому тексті повісті «Шинель» нема жодної згадки про красоти Петербурга. А ось про його непридатний для життя людини (передовсім - «маленької») петербурзький клімат читаємо постійно: і про жахливо холодну погоду, і про ще жахливішу атмосферу приниження людської гідності. Тож Микола Гоголь створив яскравий образ столиці Російської імперії як чужого й ворожого для людини простору.

Не можна сказати, що в цих «розвагах» брали участь усі без винятку, були поміж них і душі не зіпсовані. І тут гірко-іронічна манера оповіді Гоголя різко змінюється - на довершений, і навіть патетично-серйозний стиль, яким він описував битви козаків у «Тарасі Бульбі». Така зміна авторського тону відбувається, коли йдеться про людські честь і гідність, - коли Акакія Акакійовича Башмачкіна ображають. Тут М. Гоголь виявив високий гуманізм - співчуття до «маленької людини».

Башмачкін зовсім обносився - його шинель протерлася до дірок. І тоді виникає драматична ситуація: треба зробити неможливе - пошити нову шинель. А для бідного царського чиновника це все одно, що дістати рукою місяць. І відтоді оповідь скеровується на опис щонайменших деталей процесу підготовки до пошиття і пошиття шинелі (недаремно це слово винесено в заголовок твору і є ключовим). Варто зауважити, що в описі всіх дріб’язків: гусячих пер і ґудзиків, ниток і сукна, хусток і чепчиків і т. д. - Гоголь не має рівних. Він робить це з непідробною «серйозною» іронією.

Нарешті чудо здійснилося - шинель пошито! Гоголь описує радість чиновника до такої міри детально, неначе хоче, щоб читач таки повірив, що пошиття шинелі може бути справою життя людини.

І тут трапляються події неприємні, але для Акакія Акакійовича Башмачкіна смертоносні - з нього зірвали шинель. Після принизливих поневірянь по приймальнях петербурзького начальства, не добившися справедливості чи навіть розуміння й співчуття, Акакій Акакійович... помер. Гоголь пише про це підкреслено спокійно, беземоційно. Проте це вдаваний спокій. Людина, яка не зробила іншим жодного зла, яка тільки наважувалася нагадати їм: «Я брат твій», - пішла з життя. Через що? Через те, що її пограбували, а влада не змогла та й просто не схотіла допомогти? Через те, що «значна особа» мала пустопорожню бесіду зі своїм приятелем і захотіла продемонструвати саме на беззахисно-безсловесному Башмачкіну, як вона вміє «керувати», як люди ніяковіють від самого лише її голосу?

Гоголь безмежно співчуває герою і тим самим різко засуджує петербурзьку бюрократичну машину, для якої людини немає - є лише чин. Він не може миритися з тим, що нікого не дивує, «як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості».

Башмачкіна прямо охарактеризовано як «істоту, ніким не оборонену, нікому не дорогу, ні для кого не цікаву». І хто ж конкретно в цьому винен? Чи можна сказати, що в його незахищеності винен державний устрій Російської імперії? Звісно, можна. А може, у цьому винні бездушність і черствість людей, які його оточували? Так, винне й оточення.

Але можна дорікнути й самому Акакію Акакійовичу, бо він жодного разу не постояв за себе, жодного разу не спробував вийти за те коло, яке сам для себе окреслив (пропонувало ж йому керівництво більш творчу роботу, ніж просте переписування паперів)?

Хай там як, а людина померла, і це трагедія. І Гоголь - майстер як реалістичної, так і романтичної оповіді - докорінно змінює художню систему твору.

Засуджуючи черствість та бездушність і колег Башмачкіна, які над ним знущалися, і «поважної особи», яка насправді виявилася аморальним нікчемним боягузом, автор використовує засоби реалізму. Це внутрішня логіка розвитку образів, точний опис умов життя персонажів тощо. Але після смерті Акакія Акакійовича, коли треба карати мерзотників, а реальне життя, зображене в повісті, підстав для надії на краще не дає, автор переходить до засобів романтизму, про що попереджає читача: «сумна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення!» Акакій Акакійович стає привидом - після смерті він піднявся на недоступну для нього раніше висоту - і зриває шинель зі значної особи! І тут сміх Гоголя залунав гротесково: «У поліції було видано наказ спіймати мерця хоч би що, живого чи мертвого».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ШИНЕЛЬ

У департаменті... служив один чиновник, чиновник не можу сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити! Винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був тим, кого називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай налягати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і чисто всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім’я йому було Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи дивним та вишуканим, але можна запевнити, що його жодним чином не шукали, а що самі собою уклалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це сталося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам’ять, під 23 березня. Покійниця матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як годиться, охрестити дитину. Породіллі дали на вибір одне з трьох, яке вона хоче вибрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину в ім’я мученика Хоздазата. «Ну, я вже бачу, - сказала стара, - що, видно, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься, як батько його. Батько був Акакій, то нехай і син буде Акакій». Таким ото чином і пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили; причому вона заплакала й так скривилася, немов передчувала, що буде титулярним радником. Отже, ось яким чином сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що все, що трапилося, було цілком неминуче, і іншим ім’ям назвати було аж ніяк неможливо. Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. В департаменті не виказували до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місць, коли він проходив, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха. Начальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Який-небудь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: «Перепишіть», чи там: «Ось цікава, нічогенька справа», чи що-небудь таке приємне, як заведено в добропристойних службах. І він брав, глянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу ж прилаштовувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії, про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, говорили, що вона б’є його, допитувались, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та жодним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого і не було перед ним; це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він жодної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи робити своє діло, він промовляв: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?» І щось дивне було в словах і в голосі, яким їх проказувано. В ньому чулося щось таке, схильне до жалю, що один молодий чоловік, недавно призначений, який за прикладом інших дозволив було собі посміятися з нього, раптом зупинився, немовби вражений, і відтоді ніби все змінилося перед ним і набрало іншого вигляду. Якась неприродна сила відштовхнула його від товаришів, з якими він познайомився, вважаючи їх за пристойних світських людей. І довго потім серед найвеселіших хвилин уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на лобі, з своїми вражаючими словами: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?» - і в цих вражаючих словах бриніли інші слова: «Я брат твій». І закривався рукою бідолашний молодий чоловік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості, і, Боже! - навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну...

Франческа Ярбусова. Акакій Акакійович і літери

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді. Мало сказати: він служив ревно, - ні, він служив з любов’ю. Так, у цьому переписуванні йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери у нього були фаворити, до яких коли він добирався, то був сам не свій: і підсміювався, і підморгував, і допомагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його старанності давали йому нагороди, він би, на диво собі, може, навіть потрапив би у статські радники; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, будучи доброю людиною і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; саме з закінченої вже справи звелено було йому скласти якогось листа до другої урядової установи; робота полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він геть упрів, тер лоба і, нарешті, сказав: «Ні, краще дайте я перепишу що-небудь». Відтоді й залишено його назавжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про свій одяг: віцмундир у нього був не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірник на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірника здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами, що їх носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира: чи сінця віхтик, чи яка-небудь ниточка, до того ж він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, коли з нього викидали всяку погань, і тому раз у раз ніс на своєму кашкеті лушпиння з кавунів і динь та інший непотріб. Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його ж таки брат, молодий чиновник, який так далеко заходить проникливістю жвавого свого погляду, що запримітить навіть, у кого на тому боці тротуару відпоролась внизу панталонів штрипка, - що викликає завжди лукаву посмішку на обличчі його.

Та Акакій Акакійович коли й дивився на щось, то бачив на всьому свої чисті, виписані рівним почерком рядки, і тільки хіба коли, не знати звідки взявшись, коняча морда клалася йому на плече і надимала ніздрями вітер у щоку, тільки тоді помічав він, що він не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому, він сідав одразу ж до столу, сьорбав нашвидку свої щі, їв шматок яловичини з цибулею, геть не помічаючи їх смаку, їв усе це з мухами і з усім, що б не послав Бог на ту пору. Помітивши, що шлунок починав обдиматися, вставав з-за столу, виймав баночку з чорнилом і переписував папери, принесені додому. Коли ж їх не траплялось, він списував навмисне, ради власної втіхи, копію для себе, особливо якщо папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якоїсь нової або поважної особи...

Є в Петербурзі сильний ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей не хто інший, як наш північний мороз, хоч і кажуть, проте, що він дуже корисний для здоров’я. О дев’ятій годині ранку, саме в той час, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щиглів без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подіти їх. В той час, коли навіть у тих, що посідають високі посади, болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні радники іноді бувають геть беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб у благенькій шинельчині перебігти якомога швидше п’ять чи шість вулиць і потім натупатись добре ногами в швейцарській, поки не відтануть таким чином усі замерзлі дорогою здібності і обдаровання для справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спину і плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав, нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Роздивившись її гарненько в себе дома, він побачив, що в двох чи трьох місцях, саме на спині та на плечах, вона стала ну геть як серп’янка: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об’єкт глузувань чиновникам; у неї відбирали навіть шляхетне ім’я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування не свідчило про вправність кравця і виходило справді мішкувато й негарно. Побачивши, в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах і, хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить уміло латав чиновницькі та всякі інші панталони й фраки, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру.

Петрович сказав Акакію Акакійовичу, що його благеньку шинель полагодити ніяк не можна, треба справляти нову. При цих словах у Акакія Акакійовича потемніло в очах.

Савва Бродський. Нова шинель

Відображення Акакія Акакійовича у дзеркалі (якого немає у Гоголя) - уособлення його мрій. Однак спотворена дзеркальною крайкою жалюгідна фігура засвідчує примарність ілюзій

Отут і побачив Акакій Акакійович, що без нової шинелі не можна обійтись, і зовсім занепав духом. Та як же, справді, за що, за які гроші її справити? Звісно, можна було б трохи покластися на майбутню нагороду до свят, та ці гроші давно вже призначені й розподілені наперед. Треба було справити нові панталони, заплатити шевцеві давній борг за зроблені нові пришви до старих халяв та слід було замовити швачці три сорочки і зо дві штуки тієї білизни, що її непристойно називати в друкованім слові: одно слово, всі гроші зовсім мали розійтися, і якби навіть директор був такий милостивий, що, замість сорока карбованців нагороди, приділив би сорок п’ять чи п’ятдесят, то все ж залишиться така дрібниця, що в шинельному капіталі буде краплиною в морі. Хоча, звісно, він знав, що в Петровича була примха загнути раптом чорт знає яку непомірну ціну, так що вже, бувало, сама жінка не могла здержатись, щоб не скрикнути: «Що ти, з глузду з’їхав, дурню отакий! Іншим разом ні за що візьме роботу, а оце надало йому загнути таку ціну, що й сам її не варт». Хоча, звісно, він знав, що Петрович і за вісімдесят карбованців візьметься пошити; та все ж звідки узяти ці вісімдесят карбованців? Половину ще можна б знайти: половина знайшлася б; може, навіть трохи й більше; та де взяти другу половину?.. Але спершу читачеві треба знати, де взялася перша половина. Акакій Акакійович має звичку з кожного витрачуваного карбованця відкладати по шажку в невеличку скриньку, замкнену на ключ, з прорізаною зверху дірочкою, щоб кидати туди гроші. Наприкінці кожного півріччя він ревізував заощаджену мідну суму й обмінював її на дрібне срібло. Так робив він з давніх-давен, і таким способом за кілька років зібралося грошей більше, ніж сорок карбованців. Отже, половина була в руках; та де ж узяти другу половину? Де взяти ще сорок карбованців? Акакій Акакійович думав-думав і вирішив, що треба буде зменшити заведені витрати хоча б принаймні протягом одного року: вивести з ужитку чай вечорами, не світити вечорами свічки, а як треба буде що робити, іти в кімнату хазяйки й працювати при її свічці; ходячи вулицею, ступати якомога легше і обережніше по камінню й плитах, мало не навшпиньках, щоб таким чином не стерти скорочасно підметок; якомога рідше віддавати пралі білизну, а щоб не заношувалась, то кожного разу, приходячи додому, скидати її й залишатися в самому тільки демікотоновому халаті, дуже давньому і милуваному навіть самим часом. Треба сказати правду, що спочатку йому було трохи важко звикати до таких обмежень, та потім якось воно звиклося і пішло на лад; він зовсім привчився навіть голодувати вечорами; та зате він живився духовно, носячи в думках своїх вічну ідею майбутньої шинелі. З того часу неначе саме існування його стало якимось повнішим, ніби він одружився, неначе якась інша людина присутня була з ним, неначе він був не сам, а якась приємна подруга життя згодилася з ним проминати разом життєву путь, - і подруга ця була не хто інша, як та ж шинель на товстій ваті, на міцній підкладці, що її й не зносити. Він став якийсь жвавіший, навіть твердіший характером, як людина, що вже визначила й поставила собі мету. З обличчя і з вчинків його зникли самі по собі сумнів, вагання, словом - усі нерішучі й непевні риси. Вогонь часом з’являвся в очах його, в голові навіть виникали найсміливіші й найзухваліші думки: а чи не покласти, справді, куницю на комір? Роздумування про це мало не призвело його до неуважності. Одного разу, переписуючи папір, він навіть мало не зробив помилки, так що майже вголос крикнув: «Ух!» - і перехрестився. Протягом кожного місяця він хоч один раз навідувався до Петровича, щоб поговорити про шинель: де краще купити сукна, і якого на колір, і в яку ціну, і хоч трохи заклопотаний, та завжди задоволений повертався додому, розмислюючи, що прийде ж, нарешті, час, коли все це купиться і шинель буде пошита. Діло пішло навіть швидше, ніж він сподівався. Наперекір усім сподіванням, директор призначив Акакію Акакійовичу не сорок і не сорок п’ять, а цілих шістдесят карбованців: чи передчував він, що Акакію Акакійовичу потрібна шинель, чи само собою воно так склалось, та тільки в нього через це виявилося зайвих двадцять карбованців. Це прискорило хід діла. Ще яких-небудь два-три місяці невеликого голодування - і в Акакія Акакійовича набралося справді близько вісімдесяти карбованців. Серце його, загалом дуже спокійне, почало битися. Першого ж дня він вирушив разом з Петровичем по крамницях. Купили сукна дуже гарного - і не диво, бо про це думали ще за півроку раніше, і не було того місяця, щоб не заходили до крамниць примірятися до цін; зате сам Петрович сказав, що кращого сукна й не буває. На підкладку вибрали коленкору, але такого добротного та міцного, що він, як говорив Петрович, був ще кращий за шовк і навіть на вигляд показніший і глянцовитіший. Куниці не купили, бо вона була справді дорога, а замість неї вибрали кішку, найкращу, яка тільки знайшлася в крамниці, кішку, яка здаля могла завжди видатись за куницю. Петрович порався з шинеллю тільки два тижні, бо чимало було стебнування, а то вона була б готова раніш. За роботу Петрович узяв дванадцять карбованців - менше ніяк не можна було: геть-чисто все було шито на шовку, подвійним дрібним швом, і по кожному шву Петрович потім проходив власними зубами, витискуючи ними всякі фігури. Це було... трудно сказати, в який саме день, та, мабуть, в найурочистіший день у житті Акакія Акакійовича, коли Петрович приніс нарешті шинель. Він приніс її вранці, перед тою самою годиною, коли треба було йти до департаменту. Ніколи б іншим часом не припала так до речі шинель, бо вже починалися досить міцні морози і, здавалося, мали ще збільшитись. Петрович з’явився з шинеллю, як і належить пристойному кравцеві. На обличчі його з’явився вираз такий значущий, якого Акакій Акакійович ніколи ще не бачив. Здавалося, він відчув повною мірою, що зробив неабияке діло і що враз показав у собі безодню, яка розділяє кравців, що пришивають тільки підкладки та перешивають, від тих, що шиють нове. Він вийняв шинель з носової хустки, в якій приніс її; хустка була тільки що від пралі; він уже потім згорнув її і поклав до кишені для вжитку. Вийнявши шинель, він дуже гордо поглянув і, тримаючи в обох руках, накинув дуже вправно на плечі Акакію Акакійовичу; потім потяг і обсмикнув її ззаду рукою донизу; далі драпірував нею Акакія Акакійовича трохи нарозхрист. Акакій Акакійович, як людина літня, хотів спробувати в рукава; Петрович допоміг надіти і в рукава, - вийшло, що і в рукава було добре. Одно слово, виявилося, що шинель була зовсім і якраз до міри. Петрович не пропустив нагоди сказати, що він так тільки, тому що живе без вивіски на невеликій вулиці і до того ж давно знає Акакія Акакійовича, тому взяв так дешево; а на Невському проспекті з нього взяли б за саму тільки роботу сімдесят п’ять карбованців. Акакій Акакійович про це не хотів розводитися з Петровичем, та й боявся всяких великих сум, якими Петрович так любив напускати туману. Він розплатився з ним, подякував і вийшов одразу ж у новій шинелі до департаменту. Петрович пішов слідом за ним і, залишаючись на вулиці, довго ще дивився здаля на шинель і потім пішов навмисне вбік, щоб, обійшовши кривим провулком, забігти знову на вулицю й подивитися ще раз на свою шинель з другого боку, тобто просто спереду. Тим часом Акакій Акакійович ішов у найсвятковішому настрої всіх почувань. Він відчував кожну мить хвилини, що на плечах у нього нова шинель, і кілька разів навіть усміхнувся від внутрішнього задоволення. Та й справді, дві вигоди: одне те, що тепло, і друге, що гарно. Дороги він не примітив зовсім і опинився враз у департаменті; в швейцарській він скинув шинель, обдивився її навкруги і доручив під особливий нагляд швейцарові. Невідомо, яким способом у департаменті враз всі дізналися, що в Акакія Акакійовича нова шинель і що капота уже більше немає. Всі тієї ж хвилини вибігли у швейцарську дивитися нову шинель Акакія Акакійовича. Стали поздоровляти його, вітати, так що той спершу тільки усміхався, а потім стало йому навіть соромно. Коли ж усі, приступивши до нього, почали говорити, що треба сприснути нову шинель і що принаймні він повинен запросити їх на вечірку, Акакій Акакійович оторопів зовсім, не знав, що йому робити, що його відповідати і як відмогтися. Він уже хвилин через декілька, увесь зачервонівшись, почав було запевняти досить простодушно, що це зовсім не нова шинель, що це так собі, що це стара шинель. Нарешті один із чиновників, якийсь навіть помічник столоначальника, мабуть, для того, щоб показати, що він зовсім не гордовитий і знається навіть з нижчими за себе, сказав: «Так тому й бути, я замість Акакія Акакійовича справляю вечірку і прошу до мене сьогодні на чай: я ж, як на те, сьогодні іменинник». Чиновники, натурально, тут же й поздоровили помічника столоначальника і охоче пристали на запросини. Акакій Акакійович став було відмагатися, та всі почали говорити, що нечемно, що просто стид і сором, і він уже не міг відмовитися. А втім, йому потім стало приємно, коли згадав, що він матиме через те нагоду пройтися навіть увечері в новій шинелі. Весь цей день був для Акакія Акакійовича справді найбільшим урочистим святом. Він повернувся додому в найщасливішому настрої, скинув шинель і почепив її обережно на стіні, намилувавшись ще раз сукном та підкладкою, і потім навмисне вийняв, для порівняння, колишній капот свій, що зовсім розлізся. Він поглянув на нього і сам аж засміявся: така була велика різниця! І довго ще потім за обідом він усе всміхався, як тільки пригадував собі, в якому стані був його капот. Пообідав він весело і після обіду вже нічого не писав, а так трошки посибаритствував на постелі, поки не стемніло. Потім, не відкладаючи задуманого, одягся, надів на плечі шинель і вийшов на вулицю.

На вечірці, хоча чиновники зустріли його привітно, Акакій Акакійович не знав, як йому бути, куди себе подіти. Йому стало нудно, він хотів піти, але його не відпускали. Тоді він потихеньку вийшов з кімнати і рушив додому. Була дванадцята година ночі. Акакій Акакійович ішов у веселому настрої. Людей ставало все менше. На майдані його перестріли двоє людей, які відібрали у нього шинель. Акакій Акакійович кинувся за допомогою до будочника, але той сказав, що не бачив, як грабували чиновника і думав, що то з ним розмовляють його приятелі. Хай краще завтра Акакій Акакійович піде до наглядача, і той розшукає тих, хто взяв шинель.

Раненько-вранці пішов він до поліцейського; але сказали, що спить; він прийшов о десятій - сказали знову: спить; він прийшов об одинадцятій годині - сказали: та нема поліцейського вдома; він в обідню пору - та писарі в передпокої ніяк не хотіли пустити його і хотіли неодмінно знати, за яким він ділом, і яка його потреба привела, і що таке сталося. Отож, нарешті, Акакій Акакійович вперше в житті захотів показати характер і сказав навідріз, що йому треба персонально бачити самого поліцейського, що вони не сміють його не допустити і що він прийшов з департаменту за казенним ділом, а що ось як він на них поскаржиться, то вже тоді вони знатимуть. Проти цього писарі не посміли нічого сказати, і один з них пішов викликати поліцейського. Поліцейський якось дуже дивно сприйняв розповідь про пограбування шинелі. Замість того, щоб звернути увагу на головний пункт справи, він почав розпитувати в Акакія Акакійовича: та чого він так пізно повертався, та чи не заходив він і чи не був у якомусь непорядному домі, отож Акакій Акакійович засоромився зовсім і вийшов од нього, сам не певний, чи набере належного ходу справа про шинель, чи ні. Весь цей день він не був у департаменті (єдиний випадок у його житті). На другий день прийшов він весь блідий і в старому капоті своєму, що став іще нужденніший. Розповідь про грабіж шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули навіть і тут посміятися з Акакія Акакійовича, проте багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібрали чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витратились, підписавшись на директорський портрет і на одну якусь книгу, на пропозицію начальника відділу, що був приятель її авторові, - отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти Акакієві Акакійовичу доброю порадою, сказавши, щоб він пішов не до квартального, бо, хоч і може трапитись, що квартальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь чином шинель, все ж шинель залишиться в поліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб він звернувся до одної значної особи, що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа. Нічого не поробиш, Акакій Акакійович наважився йти до значної особи. Яка саме і в чому полягала посада значної особи, це й досі річ не відома. Треба знати, що одна значна особа недавно стала значною особою, а доти була незначною особою. А втім, посада його тепер не вважалася значною, як порівняти з іншими, іще значнішими. Але завжди знайдеться таке коло людей, що для них незначне на погляд інших є вже значне. А втім, він намагався збільшити значущість багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з’явитися ніхто не смів, а щоб відбувалось усе порядком найсуворішим: колезький реєстратор доповів би губернському секретареві, губернський секретар - титулярному, чи якому випадало іншому, і щоб уже таким чином доходила справа до нього. Так воно вже на святій Русі все заражене наслідуванням, кожне передражнює й корчить свого начальника. Кажуть навіть, якийсь титулярний радник, коли призначили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канцелярії, зараз же одгородив собі окрему кімнату, назвавши її «кімнатою присутствія», і поставив біля дверей якихось капельдинерів з червоними комірами, в галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх кожному, хто входив, хоч в «кімнаті присутствія» насилу міг уміститися звичайний письмовий стіл. Прийоми і звичаї значної особи були солідні й величні, але не надто складні. Головною підвалиною його системи була суворість. «Суворість, суворість і - суворість», - говорив він зазвичай і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й не було жодної причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, полишав усі справи й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася суворістю і складалася майже з трьох фраз: «Як ви смієте? Чи знаєте, з ким говорите? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?» А втім, він був душею незла людина, добра з товаришами, послужлива; але генеральський чин геть збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось сплутався, збився з пуття і зовсім не знав, як йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще людиною як слід, людиною дуже порядною, з багатьох поглядів навіть не дурною людиною; та як тільки траплялося йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і становище його викликало жаль ще й тому, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи не буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкладні звуки, і набув таким чином титулу найнудотнішої людини. До такої ото значної особи з’явився наш Акакій Акакійович, і з’явився в час найнесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебувала у своєму кабінеті і дуже-дуже весело розговорилася з одним недавно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, що з ним кілька років не бачився. В цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він спитав уривчасто: «Хто такий?». Йому відповіли: «Якийсь чиновник». - «А! Може почекати, зараз не час», - сказала значна людина. Тут треба сказати, що значна людина добряче прибрехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем перемежовували все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один одного по стегну і приказуючи: «Так ото, Іване Абрамовичу!» - «Отак, Степане Варламовичу!» Та при всьому тому все ж звелів він чиновникові почекати, щоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася вдома у селі, скільки часу чиновники чекають у нього в передпокої. Нарешті, наговорившись, а ще більше намовчавшись досхочу та викуривши цигарку в дуже зручних кріслах з відкидними спинками, він нарешті начебто враз згадавши, сказав секретареві, що спинився біля дверей з паперами для доповіді: ага, там же стоїть, здається, чиновник; скажіть йому, що він може зайти». Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича та його старенький віцмундир, він обернувся до нього і зненацька сказав: «Чого вам треба?» - голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ще за тиждень до того, як дістав теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійович уже наперед відчув належний острах, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому спроможність висловлюватися, вимовив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, частки «той», що була, мовляв, шинель зовсім нова і тепер пограбований нелюдським способом, що він звертається до нього, аби він заступництвом своїм як-небудь, той, списався б з паном обер-поліцмейстером чи з ким іншим і розшукав шинель. Генералові, не знати чому, видалася така поведінка панібратською. «Що ж ви, шановний пане, - провадив він уривчасто, - не знаєте порядку? Куди ви зайшли? Не знаєте, як ведуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар приставив би його вже до мене...»

- Але ж, ваше превосходительство, - сказав Акакій Акакійович, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, що тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, що він упрів страшенно, - я, ваше превосходительство, насмілився утруднити тому, що секретарі, той... ненадійний народ...

- Що, що, що? - сказав значна особа. - Звідки ви набрались такого духу? звідки ви думок таких набрались? Що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти начальників та вищих!

Значна особа, здавалося, не помітив, що Акакієві Акакійовичу переступило вже за п’ятдесят років. Виходить, якби він і міг назватися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було сімдесят років.

- Чи знаєте ви, кому ви це кажете? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами? Чи розумієте ви це? Я вас питаю.

Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не Акакієві Акакійовичу зробилося б страшно. Акакій Акакійович так і змертвів, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли тут же сторожі підтримати його, він би звалився на підлогу; його винесли майже непритомного. А значна особа, втішена тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і дуже сп’янілий від думки, що слово його може довести людину до непритомності, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, як він на це дивиться, і не без втіхи спостеріг, що приятель перебував у найнепевнішому стані і починав навіть і сам відчувати острах.

Савва Бродський. У холодних просторах Петербурга

Небо - пола шинелі, крижаний, геометрично правильний міський пейзаж - і самотня маленька людина, загублена у ворожому просторі.

Як зійшов із сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам’ятав Акакій Акакійович. Він не відчував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не шпетив генерал, та ще й чужий. Він ішов по хуртовині, що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись з тротуарів; вітер, петербурзьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх провулків. Вмить надуло йому в горло жабу, і добився він додому, вже неспроможний сказати жодного слова; весь розпух і зліг у постіль. Таку силу має часом належне розпікання! Наступного ж дня відкрилася в нього сильна лихоманка. Завдяки великодушній підмозі петербурзького клімату хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли прийшов лікар, то він, помацавши пульс, ні до чого не додумався, як тільки прописати припарку, але лише для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: «А ви, матінко, і часу марно не гайте, замовте йому одразу ж соснову труну, бо дубова буде для нього дорога». Чи чув Акакій Акакійович ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли і чув, то чи вразили вони його тяжко, чи пошкодував він за безталанним життям своїм, - нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в лихоманці. Видива, одне за одне дивовижніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому постійно під ліжком, і він щохвилини кликав хазяйку витягти в нього одного злодія навіть з-під ковдри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що він стоїть перед генералом, вислуховуючи належну нагінку, і промовляє: «Винен, ваше превосходительство!» - то, нарешті, навіть лихословив, викрикуючи найжахливіші слова, аж стара хазяйка навіть хрестилася, зроду не чувши від нього нічого такого, тим більше, що слова ці вимовлялися безпосередньо за словом «ваше превосходительство». Далі він верз цілковиту нісенітницю, так що нічого не можна було зрозуміти; можна було тільки бачити, що безладні слова й думки обертались постійно навколо тієї ж самої шинелі. Нарешті бідолашний Акакій Акакійович помер. Ні кімнати, ні речей його не опечатували, бо, по-перше, не було спадкоємців, а по-друге, залишилось дуже небагато спадщини, а саме: пучок гусячих пер, стосик білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три ґудзики, що відірвалися від панталонів, і відомий уже читачеві капот. Кому все воно дісталось, Бог відає: цим, признатися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті. Акакія Акакійовича одвезли й поховали. І Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи й не було. Зникла і сховалась істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодослідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істота, що витерплювала покірно канцелярські глузування і без будь-якої надзвичайної причини лягла в домовину та для якої все ж, хоч перед самим кінцем життя, промайнув світлий гість в образі шинелі, що оживив на мить злиденне життя, і на яку отак потім нестерпно звалилося нещастя, як звалювалося воно на голови володарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті послано було до нього на квартиру з департаменту сторожа з наказом негайно з’явитися: начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив повернутися ні з чим, доповівши, що не може вже прийти, і на запитання: «З якої причини?» - відповів словами: «Та так, він уже помер; три дні як поховали». Отак довідалися в департаменті про смерть Акакія Акакійовича, і наступного дня на його місці сидів інший чиновник, значно вищий на зріст, що виписував літери не таким рівним почерком, а куди похиліше й косіше.

Савва Бродський. Шинель

Та хто міг би уявити, що це ще не все про Акакія Акакійовича, що судилося йому кілька днів прожити гучно по своїй смерті, ніби в нагороду за життя, ніким не зауважене. Але так трапилось, і сумна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення. По Петербургу раптом пішли чутки, що біля Калинкиного мосту і далеко подалі став появлятися ночами мрець в образі чиновника, що шукає якусь украдену шинель і, під приводом украденої шинелі, здирає з усіх плечей, незважаючи ні на чин, ні на звання, всякі шинелі: на котах, на бобрах, на ваті, єнотові, лисячі, ведмежі шуби - одно слово, всілякі хутра й шкури, що їх тільки вигадали люди, аби прикрити власну. Один з департаментських чиновників на власні очі бачив мерця і впізнав у ньому одразу Акакія Акакійовича; але це нагнало на нього такого страху, що він кинувся бігти скільки сили й через те не міг гаразд роздивитись, а бачив тільки, як той здаля посварився на нього пальцем. Звідусіль надходили безперестанку скарги, що спини й плечі, нехай би вже тільки титулярних, а то й таємних радників, зазнають справжньої застуди з причини частого здирання шинелі... Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, який, правду кажучи, мало не був причиною фантастичного повороту, зрештою, дуже правдивої історії. Насамперед обов’язок справедливості вимагає сказати, що одна значна особа незабаром по відході нещасного, якого він вишпетив, Акакія Акакійовича, відчув щось ніби жаль. Почуття жалю було йому властиве; серце його знало чимало добрих порухів, дарма що чин дуже часто заважав їм проявлятися. Як тільки вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть задумався про бідолашного Акакія Акакійовича. І з цього часу мало не щодня ввижався йому блідий Акакій Акакійович, що не витримав службової нагінки. Думка про нього такою мірою непокоїла його, що через тиждень він навіть послав до нього чиновника, щоб довідатись, що він і як, і чи не можна справді чим допомогти йому; і коли йому доповіли, що Акакій Акакійович нагло помер з лихоманки, це його навіть вразило, він почув докори сумління і весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитись і забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найліпше - всі там були майже в однаковім чині, отож йому ніщо не могло заважати. Це мало сильний вплив на його душевний стан. Він розпалився, став приємним у розмові, чемним - одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо дві шампанського - спосіб, що, як відомо, добре впливає щодо веселощів. Шампанське схилило його до всяких екстреностей, а саме: він надумався не їхати ще додому, а заїхати до однієї знайомої дами, Кароліни Іванівни, дами, здається, німецького походження, до якої він мав лише приятельські почуття... Отож значна особа зійшла сходами, сіла у сани і сказала хурманові: «До Кароліни Іванівни», - а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тим часом думки самі напливають у голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що викликали сміх у невеличкому товаристві; багато з них він навіть повторював півголосом і вважав, що вони такі ж смішні, як і раніш, а тому й не дивно, що й сам посміхався від щирого серця. Зрідка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом, Бог знає звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи вітрилом комір шинелі або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи таким чином безнастанного клопоту з нього виборсуватись. Враз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, в старому, поношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому Акакія Акакійовича. Обличчя в чиновника було бліде, як сніг, і мало вигляд геть як у мерця. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився і, дихнувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: «А! То ось ти, нарешті! Нарешті я тебе, той, впіймав за комір! Твоя шинель мені й потрібна! Не потурбувався про мою, та ще й вилаяв - віддавай ж тепер свою!» Бідна значна особа мало не вмерла. Хоч який він був крутий у канцелярії та взагалі перед нижчими і хоч, поглянувши лише на мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: «У, який характер!» - але тут він, подібно до багатьох, що мають богатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого припадку. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув хурманові не своїм голосом: «Жени щодуху додому!» Хурман, почувши голос, що підвищується зазвичай в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більш дійовішого, втягнув про всяк випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже була біля ґанку свого будинку. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що наступного дня вранці за чаєм дочка сказала йому прямо: «Ти сьогодні дуже блідий, тату». Але тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилось, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити підлеглим: «Як ви смієте, чи розумієте ви, хто перед вами?»; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що йдеться. Та ще дивовижніше те, що відтоді назавжди перестав з’являтися чиновник-мрець: видно, генеральська шинель була саме до міри; принаймні вже ніде не чути було таких випадків, щоб здирали з кого шинель. А втім, багато невсипущих та клопітливих людей ніяк не хотіли заспокоїтись і говорили, що в далеких частинах міста все ще з’являвся чиновник-мрець...

Переклад Антона Хуторяна

  • 1. Що підштовхнуло Гоголя до створення повісті «Шинель»?
  • 2. У чорновому варіанті Гоголь назвав місце служби Акакія Акакійовича департаментом «підлоти і дурниць». Як ви думаєте, чому в остаточній редакції письменник назвав його «одним департаментом»?
  • 3. У першому варіанті твір Гоголя мав назву «Повість про чиновника, що крав шинелі». Що змінилося в сприйнятті твору зі зміною його назви?
  • 4. У чорновому варіанті Гоголь характеризує Акакія Акакійовича як «дуже добру тварину». Чому письменник думав назвати свого персонажа саме так? А чому він відмовився від первісного варіанта?
  • 5. Підготуйте розповідь про життя Акакія Акакійовича від народження до смерті. Чи відбувалося бодай щось у його житті? Як ви думаєте, чому в Башмачкіна немає родини: братів і сестер, дружини і дітей?
  • 6. Як складалися його стосунки зі співробітниками департаменту? Як він реагував на образи? Чому?
  • 7. Проаналізуйте епізод, у якому юнак, уражений беззахисністю Акакія Акакійовича, відійшов від товаришів-чиновників. Навіщо Гоголь увів його до тексту повісті? Чому саме в цьому епізоді різко змінюється тон оповіді?
  • 8. У чому Акакій Акакійович убачав сенс свого життя, що приносило йому життєву насолоду?
  • 9. Проаналізуйте портрет Башмачкіна, зокрема опис його одягу. Яку роль виконують вони в творі? Яку характеристику дають образу Акакія Акакійовича?
  • 10. Скільки потрібно було грошей Башмачкіну на нову шинель? Де він узяв цю суму? Чому пошиття нової шинелі стало для нього найурочистішим днем у житті?
  • 11. Як змінилося життя Акакія Акакійовича після того, як він прийшов на роботу в новій шинелі? Як відреагували чиновники, дізнавшись про пограбування Акакія Акакійовича? Чому для товариша, який постраждав, вони «зібрали чисту дрібницю»? Як ця деталь характеризує атмосферу в його департаменті та суспільстві? Чи можна цю атмосферу назвати «петербурзьким кліматом»?
  • 12. Якою постає «значна особа» в повісті Гоголя? Чому її обурило прохання Акакія Акакійовича? Чи дізналася вона, що привело до неї нещасного чиновника?
  • 13. Проаналізуйте епізод, де описані хвороба, марення і смерть Акакія Акакійовича. Чому його безладні слова й думки весь час оберталися довкола шинелі?
  • 14. Яку роль у повісті відіграє перетворення Акакія Акакійовича на привида?
  • 15. Чому Акакій Акакійович - фантом зник лише після того, як зірвав шинель зі значної особи?
  • 16. Як вплинула на значну особу історія з привидом? Чому цього не могло статися раніше, без втручання потойбічних сил?
  • 17. Визначте риси романтизму й реалізму в цьому творі. Які з них переважають?
  • 18. Розкрийте символічний зміст ілюстрації Савви Бродського до повісті «Шинель», уміщеної на с. 212.
  • 19. Напишіть твір за мотивами творчості Гоголя: «Над чим сміється Гоголь?»; «Як багато в людині нелюдськості...»; «Трагедія “маленької людини’’ у повісті Гоголя “Шинель’’».