Зарубіжна література. 9 клас. Ковбасенко

З любов’ю до життя

Олександр Пушкін. Вірші. Роман у віршах «Євгеній Онєгін»

Серед письменників певної національної літератури буває той, у чиїй творчості в концентрованому вигляді проявилися народний дух і національна ментальність. Для іспанців це Мігель Сервантес, для англійців - Вільям Шекспір, для шотландців - Роберт Бернс, для угорців - Шандор Петефі, для поляків - Адам Міцкевич, для українців - Тарас Шевченко, а для росіян - Олександр Пушкін.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

(1799—1837)

Народився О. Пушкін 26 травня (6 червня за новим стилем) у Москві в родині, яка ніби уособлювала російську історію: старовинний боярський рід Пушкіних завжди відігравав помітну роль у становленні російської держави, а рід Ганнібалів, до якого належала мати поета, походив від улюбленця Петра І - арапа (африканця) Ібрагіма, якого цар звів у дворянство і, за переказами, навіть був на його весіллі сватом.

Олександр отримав гарну домашню освіту, а розвитку його літературних здібностей сприяли літературні вечори в їхньому будинку. 19 жовтня 1811 р. Пушкін став учнем Царськосільського ліцею. Там він опанував античну літературу і почав писати вірші (переважно про кохання, дружбу, студентське братерство).

Орест Кипренський. Олександр Пушкін, 1827

О скільки відкриттів чудових

Готує нам просвіти дух...

З мовчазного вайлуватого хлопчика, якого матір частенько лаяла за незграбність, він перетворився на стрункого ліцеїста. Юнак міг з місця перестрибнути кілька стільців, згодом став вправним вершником і фехтувальником, купався в крижаній воді, влучно стріляв (був завзятим дуелянтом), грався важкою палицею як тростинкою, щодня долаючи пішки з десяток верст, і був, попри маленький зріст і далекі від ідеалу риси обличчя, улюбленцем жінок.

Після закінчення ліцею (1817) він отримав невисокий чин колезького секретаря і посаду в Колегії закордонних справ. 1820 р. завершив поему «Руслан і Людмила», свій перший великий твір. Його дошкульні поезії дратували вельмож і самого царя. За них чиновника-початківця Пушкіна відрядили на південь Російської імперії, адміністративний центр якого тоді був у Катеринославі (нині м. Дніпро). Це відрядження згодом отримало символічну назву «південне заслання». Він відвідав Київ, наслідком чого стало написання «Пісні про віщого Олега» (1822). Пушкін особисто шукав на горі Щекавиці могилу київського князя. Ці події спонукали поета повернутися до тексту «Руслана і Людмили»: він дописав знаменитий вступ: «Край Лукомор’я дуб зелений...».

Під час відрядження (1820-1824) він відвідав ще й Кишинів та Одесу. Там були написані романтичні поеми «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», «Брати розбійники». Цей творчий доробок засвідчив, що в Росії з’явився великий поет. У Кишиневі віщунка напророкувала Пушкіну смерть «від білої голови». Відтоді поет ніколи не сідав на білого коня (як і оспіваний ним князь Олег?) і завзято викликав на дуель будь-якого кривдника-блондина. А ще був певен, що його дружиною стане перша красуня Російської імперії. Забігаючи наперед, скажемо, що він таки одружився з першою красунею і таки загинув «від білої голови» - його вбивця, француз Дантес, був блондином...

Кінець відрядження Пушкін провів в Одесі. Можливо, саме там до нього прийшло усвідомлення нездійсненності романтичних поривань: епоха непересічної особистості, сповнена неймовірних злетів і падінь, закінчилася зі смертю двох її кумирів: політичного (Наполеона) і поетичного (Байрона). Закінчувався цілий період у творчості поета, підсумком якого став вірш «До моря» (1824). Портова Одеса спокушала мріями про таку близьку свободу. Лише кілька кроків трапом корабля відділяли поета від втечі з Росії (а може, це була лише його романтична роль?): «Хотів навіки я лишити / Докучні, сірі береги, / З тобою дихати, і жити, / І на хребтах твоїх носити / Жар поетичної снаги» (переклад А. Малишка). В Одесі народилися перші рядки «Євгенія Онєгіна».

ПУШКІН І МІЦКЕВИЧ

1826 р. у Петербурзі Олександр Пушкін познайомився з польським поетом Адамом Міцкевичем, якого вислали з рідної Литви (тоді була під владою Росії) за національно-визвольну, а отже, з погляду царату, - антиросійську діяльність. А діяльність ця полягала в його участі в студентських товариствах «філаретів» і «філоматів», які чимось нагадували Кирило-Мефодіївське братство, за участь у якому було заслано на 10 років і Тараса Шевченка. Їхнє недовге приятелювання було плідним у творчому плані: вони перекладали вірші один одного, обмінювалися думками щодо політичної й культурної ситуації. Однак їхнє бачення жорстоко придушеного російськими військами польського національно-визвольного «листопадового повстання» 1830-1831 рр. виявилося діаметрально протилежним.

Пушкін був прибічником Російської імперії, тож повстання він різко засудив і навіть хотів узяти участь у його придушенні. Натомість Міцкевич сприймав повстання як акт справедливості та вияв найкращих рис польського народу (його рідний брат виступив проти Росії збройно). Тож дружба польського й російського поетів перервалася. Лише у 1837 р. Міцкевич опублікував некролог на смерть Пушкіна, а в лекціях зі слов’янських літератур, які він читав у «Колеж де Франс» (Париж), досить високо оцінив творчість свого російського колеги.

Після повернення (1824) звільнений зі служби Пушкін був відправлений до с. Михайлівського, неподалік Пскова, де був маєток його батьків (т. зв. північне заслання). Там він працював над «Євгенієм Онєгіним», «Борисом Годуновим», писав вірші.

1825 р. відбулося повстання декабристів. Пушкін у ньому участі не брав, але переживав з приводу його розгрому, страти та заслання до Сибіру декабристів, з якими в нього були приятельські стосунки (щоправда, до своїх лав вони поета з певних причин не прийняли - можливо, це й врятувало його від їхньої долі).

Російський цар Микола І (Микола Павлович, за жорстокість і любов до «палочної дисципліни» прозваний народом «Николай Палкин») зустрівся з Пушкіним і пообіцяв йому своє заступництво та відсутність цензури в творчості.

У 1830 р. Пушкін почав свататися до Наталії Гончарової. Перед одруженням він поїхав до маєтку в Болдіні, де затримався через карантин. Цей найпродуктивніший період творчості поета називають Болдінською осінню. А в 1831 р. поет одружився з Наталією Гончаровою, першою красунею Петербурга.

Олександр Брюллов. Наталія Гончарова, 1831-1832

Сім’я росла, молода дружина хотіла мати успіх на балах у вищому світі, тож постійно потрібні були гроші... І Пушкін погодився стати придворним, поновившись на службі в невисокій (бо не мав вислуги років) посаді камер-юнкера. Зазвичай камер-юнкерську ліврею носили безвусі юнаки, а тут поміж них затесався сімейний чоловік. Звісно, ситуація була не надто приємною... Довелося брати в борг у самого Миколи І. Дошкуляли також придворні інтригани, що добре враховували нестриманий характер нащадка гарячкуватих африканців, який дуже ревнував дружину-красуню. Усе закінчилося 27 січня 1837 р. біля Чорної річки фатальним пострілом Дантеса і смертельною, нестерпно болючою раною першого поета Росії...

Смерть Пушкіна збурила всю Росію. Два дні, доки поет помирав, сотні людей мовчки стояли біля будинку Пушкіна, чекаючи хоч якоїсь звістки про стан його здоров’я. І влада, боячись народного збурення, наказала здійснити церковну відправу над небіжчиком майже таємно в невеличкій церковці, куди пускали лише за спеціальними запрошеннями. А потім домовину з тілом поета в супроводі жандарма нишком перевезли до Святогорського монастиря, що поруч з родовим маєтком Пушкіних - селом Михайлівським.

Сонце російської поезії закотилося, а доба Пушкіна і його сучасників-письменників отримала назву золотої доби російської літератури.

  • 1. Чому день народження Пушкіна став національним святом Росії?
  • 2. Як пов’язані життя і творчість Пушкіна з Україною?
  • 3. Пригадайте, які твори Пушкіна ви вивчали в попередніх класах. Яке враження вони на вас справили?

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ДО А. П. КЕРН

Я мить чудову пам’ятаю,

Коли мені з’явилась ти,

Як осяйне видіння раю,

Як чистий геній красоти.

В сумній холодній безнадії,

В людській тривожній метушні

Звучав твій голос, наче мрії,

У снах з’являлась ти мені.

Йшли роки. Мрії чарівничі

Розвіяв вітер часу злий,

І я забув твоє обличчя,

Твій стан і голос ніжний твій.

У глушині важкій вигнання

Минали дні мого життя

Без божества і без кохання,

Без сліз, натхнення, без чуття.

Та знов душею воскресаю,

Моїм очам з’явилась ти,

Як осяйне видіння раю,

Як чистий геній красоти.

І серце б’ється знов огнисте,

В моїй душі воскресли знов

І божество, й натхнення чисте,

Й життя, і сльози, і любов.

Переклад Володимира Сосюри

Анна Керн. Малюнок О. Пушкіна

Вірш «Я мить чудову пам’ятаю...» Пушкін написав улітку 1825 р. в селі Михайлівському. Саме тоді в сусіднє село Тригорське приїхала до родичів красуня Анна Петрівна Керн, молода дружина літнього генерала. Уперше поет зустрівся з нею в Петербурзі ще в 1819 р. Це була коротка, майже випадкова зустріч на балу. Анна Керн Пушкіну запам’яталася надзвичайно привабливою й життєрадісною. Тож під час «південного заслання» він, скориставшись запрошенням, деякий час перебував у її українському маєтку. Щоправда, самої господині на той час там не було - обставини затримали її в іншому місці. І ось нова зустріч. Він переконував Анну Петрівну, що відтепер усі байронівські героїні матимуть для нього лише її риси, адже «ідеал Байрона не міг бути божественнішим», а на прощання передав аркуш паперу, густо списаний стрімкими літерами - це й був вірш «Я мить чудову пам’ятаю...». Так у російській літературі з’явився один з найкращих віршів про кохання.

Алея Анни Керн в маєтку Пушкіних в селі Михайлівському

Анна Керн набагато пережила Пушкіна, а похмурим зимовим днем 1837 р. спостерігала з вікна свого будинку, як везли труну з тілом поета в останню путь. Проте, попри безумовний автобіографізм поезії, не варто ототожнювати почуття ліричного героя і самого О. Пушкіна, адже ставлення поета до Анни Керн не було такими ідеальним і безхмарним.

Життя ліричного героя вірша чітко ділиться на дві частини: з коханою і без неї. Без кохання воно пусте і нічого не варте. Єдине, що рятувало ліричного героя від розпачу, - спогади про кохану. Але з часом і це зникло, бо «мрії чарівничі // розвіяв вітер часу злий», і ліричний герой забув про своє кохання. Однак усе змінилося, коли він знову побачив кохану. Його душа відродилася...

  • 1. Проаналізуйте композицію вірша «Я мить чудову пам’ятаю...». Як змінюється настрій ліричного героя від частини до частини?
  • 2. Чи є у вірші «Я мить чудову пам’ятаю...» слова, які передають конкретні риси коханої ліричного героя? Чому, на вашу думку?

Я вас любив, а може, і люблю я,

Огонь у серці не погас моїм;

Та ця любов нехай вас не хвилює,

Не хочу я печалить вас нічим.

Я вас любив безмовно, безнадійно,

То ревнував, то ніжно вірив знов,

Я вас любив сердечно так і мрійно, -

Дай Боже вам ще раз таку любов!

Переклад Ігоря Муратова

Я вас кохав, кохання вже відходить,

Від нього вогник лиш в душі горить.

Але нехай воно вас не тривожить,

Я вас нічим не хочу засмутить.

Я вас кохав безмовно, безнадійно,

Од ревнощів, од болю знемагав.

Я вас кохав так лагідно, так мрійно,

Як дай вам Бог, щоб інший так кохав.

Переклад Петра Іванова

Серед дослідників немає єдності з приводу того, кому саме присвячено вірш «Я вас любив...» (1829). Та зрештою, для читача це й не надто важливо: щоб насолодитися віршем, немає потреби шукати його зв’язку з біографією поета.

У вірші відображені настрої кохання, що минає, туги за щастям, що розвіялося, як мара, самозреченості та безнадійного сподівання на те, що ще нічого не втрачено.

У цій проникливій ліричній мініатюрі перед нами розгортається історія кохання, що нібито добігає свого фіналу. Ліричний герой, у якого ще «огонь у серці не погас», звертається до коханої чи то для того, щоб попрощатися, чи щоб ще раз нагадати про силу своїх почуттів. Попри меланхолійні й журливі інтонації, що лише підкреслюються ключовими словами печаль, безнадійно, безмовно, у читача залишається відчуття просвітління і навіть певного піднесення, що підсилюються ключовими словами сердечно, мрійно, ніжно. Хоча стосунки закоханих були непростими, жодного зла й ненависті в душі ліричного героя немає. Єдине, чого він прагне, - щоб кохана була щаслива.

  • 1. Як можна схарактеризувати почуття ліричного героя вірша «Я вас любив...» до коханої?
  • 2. Що об’єднує ліричних героїв віршів «Я мить чудову пам’ятаю...» та «Я вас любив...»? Чим, на вашу думку, зумовлена надзвичайна популярність цих віршів?

Exegi monumentum.1

Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний,

Тропа народна там навіки пролягла,

Олександрійський2 стовп, в гордливості незборний,

Йому не досягне чола.

Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду,

Від праху утече нетлінний заповіт, -

І славу матиму, допоки серед люду

Лишиться хоч один піїт.

Про мене відголос пройде в Русі великій,

І нарече мене всяк сущий в ній язик,

І гордий внук слов’ян, і фіни, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик.

І довго буду тим я дорогий народу,

Що добрість у серцях піснями викликав,

Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу

І за упалих обставав.

Виконуй божеське, о музо, повеління,

Огуди не страшись, вінця не вимагай,

Спокійна завжди будь на кривди й на хваління,

І в спір із дурнем не вступай.

Переклад Максима Рильського

1 Я воздвиг пам’ятник (лат.).

2 Олександрійський стовп - монумент, споруджений у 1829-1834 рр. на Палацовій площі в Санкт-Петербурзі за проектом французького архітектора Огюста Монферрана на честь перемоги російського війська над Наполеоном.

До цієї теми поети різних часів і народів зверталися не раз. Так, В. Шекспір (сонет 55) був переконаний: «Державців монументи мармурові // переживе могутній мій рядок...», а його молодший співвітчизник Дж. Мільтон, розмірковуючи про пам’ятник, який збудували на могилі автора «Гамлета», дивувався, навіщо це треба робити, адже «тривкіший за кордони і держави» пам’ятник великому поету й драматургу збудований у людських серцях - це сторінки «безцінних книг» Шекспіра, тож «пишнішої гробниці на землі не матимуть ніколи королі».

Ода «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний...» стала своєрідним підсумком творчого шляху О. Пушкіна, адже була написана майже наприкінці життя, у 1836 р. Письменник продовжив традицію, започатковану ще в І ст. до н. е. Горацієм, початок вірша якого і став епіграфом поезії Пушкіна. Саме Горацію належить думка, що творчість робить митця безсмертним: «Смерті весь не скорюсь; не западе в імлу // Частка краща моя», - а духовні цінності набагато триваліші за матеріальні, хоч які величні й могутні вони є.

У первісному варіанті свого вірша Пушкін написав: «І довго буду тим я дорогий народу, / Що звуки для пісень нові я віднайшов...» У такій редакції його вірш був би ближчим до першоджерела, бо в Горація читаємо: «Вперше скласти зумів по-італійському еолійські пісні» (переклад Андрія Содомори). Але Пушкін врешті-решт зупинився на варіанті: «...Що добрість у серцях піснями викликав», підкресливши не стільки своє літературне новаторство, скільки заклик людей до доброти, милосердя.

Мотив творчого безсмертя в Пушкіна тісно пов’язаний з народною пам’яттю: лише те мистецтво вічне, до якого «тропа народна... навіки пролягла».

  • У чому вбачає свою заслугу перед нащадками поет у вірші «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний...»?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Роман у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1832)

Роман у віршах «Євгеній Онєгін» - одне з найвищих творінь О. Пушкіна. Це твір новаторський для російської літератури, адже новим був сам його жанр - роман у віршах (першим твором цього жанру вважають «Дон Жуана» Дж. Байрона).

Роман у віршах - різновид змішаного жанру, що поєднує, з одного боку, багатоплановість та епічні принципи розповіді, а з іншого - суб’єктивність, притаманну ліричним творам. Отже, роман у віршах має, сказати б, «два крила» - епічне і ліричне.

Для «вільного роману», як називав твір сам автор, Пушкін розробив особливу строфу, яка отримала назву онєгінської. «Енциклопедія російського життя» вимагала місткої строфи, і поет обрав строфу з 14 рядків (три катрени і заключний двовірш). Стільки ж рядків має і сонет, яким поет прекрасно володів. Проте сонет - складна строфічна форма із суворими законами щодо розгортання змісту, а роман у віршах вимагав іноді «розважити» читача, відволіктися, що суворо заборонено в сонеті. Тож Пушкін і обирає чотирнадцятирядковий чотиристопний (у сонеті п’ять стоп) ямб з усіма видами римування й заключним двовіршем.

Епічність твору Пушкіна полягає передовсім у широті охоплення життя: це і столичний світ, і провінційне дворянство, і селянство з його звичаями і фольклором, і щоденний побут росіян початку XIX ст. Недаремно вже сучасники назвали його «енциклопедією російського життя».

Ліризм же твору полягає насамперед в описі духовного життя персонажів, зокрема їхньої психології. Тому твір Пушкіна визначають ще і як психологічний роман.

Однією з ознак лірики є також наявність ліричного героя. І Пушкін постійно підкреслює, що Онєгін - персонаж самодостатній, а не його, Пушкіна, «ліричний двійник».

Працюючи в жанрі роману у віршах, Пушкін розв’язує ще одне завдання - замінює романтичну фрагментарність, невимушеність розгортання подій романтичної поеми створенням ілюзії невимушеної розмови з читачем. Звідси стає зрозумілою величезна кількість звертань оповідача до читача, якими буквально пронизаний твір від початку аж до самого фіналу.

Однак ця нібито «простота» досягається цілою системою дуже складних поетичних засобів, які вимагали від читача не лише блискучої освіти, а й неабиякого літературного хисту. Наприклад, якщо читач бодай на елементарному рівні не володіє англійською мовою, до того ж ніколи нічого не чув ані про видатного англійського поета Дж. Байрона, ані про його знамениту поему «Паломництво Чайльд Гарольда», та ще й не знає, хто такий «байронічний герой», то цей читач не зможе «розшифрувати» таких, наприклад, рядків з твору О. Пушкіна, де Євгенія Онєгіна схарактеризовано так: «Як Child-Harold, похмурий, томний, / Він увіходив у салон».

А сенс цих рядків у тому, що Онєгін нагадував (чи вдавав із себе - отут одна із загадок Пушкіна) головного героя поеми Дж. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда» (Childe-Harold’s pilgrimage), який на час написання роману російського письменника у всій Європі вже став уособленням розчарованого героя.

А може, Онєгін - це пародія на Чайльд Гарольда? Чи не іронія це самого Пушкіна над романтизмом, над «байронівською позою» багатьох його сучасників? Тож можна погодитися з думкою літературознавця Ю. Лотмана: «Простота [оповіді в романі “Євгеній Онєгін”] була позірною і вимагала від читача високої поетичної культури».

ХРОНОЛОГІЯ РОЗВИТКУ СЮЖЕТУ В «ЄВГЕНІЇ ОНЄГІНІ» (за Ю. Лотманом; дати подано за старим стилем)

1795 - рік народження Онєгіна. Онєгін був ровесником багатьох відомих декабристів.

1803 - рік народження Ленського і можливий рік народження Тетяни.

1811-1812 - закінчення «навчання» Онєгіна і його вихід у світ.

1817 (або 1818) - до весни 1820 - навчання Ленського в Геттінгенському університеті.

Зима 1819 - весна 1820 - час дії першої глави.

Літо 1820 р. - час дії другої та третьої глави.

Літо-осінь 1820 р. - час дії четвертої глави.

Ніч з 2 на 3 січня (з 15 на 16 за новим стилем) - 12 (25) січня - час дії п’ятої глави.

25 грудня (7 січня 1821 р.) 1820 р. - 5 (18) січня 1821 р. - святки й ворожіння в домі Ларіних.

Ніч з 5 (18) на 6 (19) січня - сон Тетяни.

12 (25) січня - день іменин Тетяни. Сварка Онєгіна і Ленського.

13 (26) січня - весна 1821 р. - час дії шостої глави.

14 (27) січня - дуель і загибель Ленського.

Весна 1821 - лютий 1822 р. - час дії сьомої глави.

Лютий-березень 1821 р. - від’їзд Онєгіна до Петербурга.

Літо 1821 р. - заміжжя Ольги та її від’їзд.

Літо 1821 р. - відвідини Тетяною сільського кабінету Онєгіна та читання його книжок.

3 (16) липня 1821 р. - від’їзд Онєгіна з Петербурга («Подорож Онєгіна»).

Кінець січня - лютий 1822 р. - подорож Тетяни з матір’ю в Москву.

1822 р. (очевидно, осінь) - заміжжя Тетяни.

Серпень - вересень 1823 р. - перебування Онєгіна в Криму («Подорож Онєгіна»).

Осінь 1823 р. - зустріч Онєгіна й автора в Одесі («Подорож Онєгіна»).

Серпень 1824 р. - заслання автора в Михайлівське і повернення Онєгіна в Петербург («Подорож Онєгіна»).

Осінь 1824 р. - весна 1825 р. - час дії восьмої глави.

Березень 1825 р. - кінець роману.

Сюжет твору начебто простий: столичний аристократ Євгеній Онєгін, якому «докучив рано світський шум», їде в село. У ті часи в моді було визначення, що романтизм - це дочасна старість душі (у Байрона - «мій дух як ніч»). З огляду на це Онєгін - типовий романтичний герой, адже в столиці він зайвий.

Усі навколо сполошилися - він привернув увагу не лише як людина зі столиці, а і як неодружений чоловік, тобто вигідна партія для дівчат на порі. Спочатку до нього приїздять сусіди, але він воліє ні з ким не спілкуватися. До того ж столичний дивак вдався до «небезпечних» новацій: «Ярмо кріпацької роботи / Легким оброком замінив; / І раб [кріпак] життя благословив». Отже, «романтичний герой» виявився людиною щирої душі - дав селянам полегшення. Однак тим самим він зіпсував стосунки із сусідами і фактично усамітнився. Власне, він став зайвим не лише в столиці, а й поміж сільських поміщиків.

Єдиний, з ким дружив Онєгін, був Ленський, який здобув освіту й «набрався романтичного духу» в Німеччині. Пушкін одним-двома штрихами малює портрет романтика «німецького штибу». І навіть така деталь, як «чорні кучері до пліч», натякає на німецький вплив на Ленського - подібна зачіска була у Фрідріха Шиллера, твори якого він читає навіть перед фатальною дуеллю.

Треба зауважити, що ставлення автора до двох героїнь - сестер Ларіних - є діаметрально протилежним. Якщо Тетяні він явно симпатизує, то до Ольги ставиться прохолодно. Так, нещодавно загинув Володимир Ленський, який щиро її кохав (причому не в останню чергу і через легковажність самої Ольги), але скоро вона забула і палкого поета, і свої почуття.

Попри те що в образах обох Ларіних є багато спільного (вони рідні сестри, майже ровесниці, хай і по-різному, але обидві привабливі, разом росли тощо), але Ольга і Тетяна різко протиставлені одна одній. Перша - весела, рум’яна, життєрадісна, друга - меланхолійна, мрійлива, немов чужа у своїй сім’ї (чи не так само чужа, як чужий і навіть зайвий скрізь і Євгеній Онєгін?). Ольга любить легковажно, Тетяна - усією душею. Але чи не найбільша різниця - в умінні зберігати вірність, у моральних чеснотах.

Так, коли Онєгін удруге зустрічає Тетяну, з нею відбувається метаморфоза: вона вже живе не в селі, а в столиці, вона одружена, багата, стала княгинею. І тут Онєгін немов прозріває - він бачить, кого втратив. І Пушкін «змушує» свого героя тепер уже писати листа їй (свого роду дзеркальна композиція). Він щирий - зокрема, зізнається в тому, що він «чужий усім», що страждає від самотності. А це вже - романтичний лейтмотив. Але цього разу вже Тетяна відмовляє йому, як колись він їй. Причому вона не приховує, що все ще кохає його. Але почуття обов’язку переважує почуття кохання - вона не може порушити обітниці, яку дала чоловікові під час вінчання: «Я вас люблю (пощо таїти?), / Та з ким я стала до вінця - / Зостанусь вірна до кінця».

І тут автор різко обриває оповідь - жанр роману у віршах, зокрема невимушеної бесіди з читачем, дозволяє йому це зробити, не особливо переймаючись відточуванням фіналу. Він прощається з читачем, наче з приятелем, без особливих церемоній: «Прощай. Прийшли ми до мети...»

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН

Глава перша

І

«Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг.

Воно й для інших приклад гожий;

Але яка нудота, Боже,

При хворім день і ніч сидіть,

Не покидаючи й на мить!

Яке лукавство двоязике -

Напівживого розважать,

Йому подушку поправлять,

Журливо подавати ліки,

Зітхать і думку берегти:

«Коли ж візьмуть тебе чорти!»

Портрет Євгенія Онєгіна. Малюнок Пушкіна, 1830

II

Так у пилюці, на поштових

Гадав гульвіса1 молодий,

Що з волі Зевса прав спадкових

Набрав по всій рідні своїй.

Людмили друзі та Руслана!

З героєм нашого романа

Без передмов, у цей же час

Дозвольте познайомить вас.

Онєгін, - друг мій, я зазначу, -

Родивсь на берегах Неви,

Де народились, може, й ви,

Чи вславилися, мій читачу.

Гуляв і я там в давні дні:

Та північ вадила мені2.

1 Слово гульвіса (рос. повеса) за часів Пушкіна мало майже термінологічне значення. Так називали молодь, у поведінці якої поєднувалися відчайдушна веселість, зневага до світських норм поведінки і навіть певна політична опозиційність.

2 Натяк на те, що автор перебуває на півдні імперії, а не в північному місті Петербурзі, не своєю волею.

III

Служивши чесно, без пороку,

З боргів покійник батько жив,

Три бали він давав щороку

І все за вітром розпустив.

Життя Онєгіну сприяло:

Madame3 його гляділа дбало,

А там Monsieur узяв до рук, -

I всім на втіху ріс малюк.

Monsieur l’Abbé4, француз убогий,

Щоб хлопчик сил не витрачав,

Всього, жартуючи, навчав,

В моралі був не дуже строгий,

Так-сяк за пустощі корив

І в Літній сад гулять водив5.

3 Madame (франц.) - шанобливе звернення до жінки.

4 Monsieur (франц.) - шанобливе звернення до чоловіка. Monsieur l’Abbé - мсьє Лаббе. Російські дворяни наймали для виховання своїх дітей французів, які вважалися найкращими гувернерами.

5 Літній сад - парк у Петербурзі, який зранку був місцем дитячих прогулянок.

IV

Коли ж юнацьких літ бурхливих

Прийшла Євгенію пора,

Пора надій і мук щасливих,

Француза прогнано з двора.

Дістав Онєгін мій свободу,

Остригся під останню моду6,

Як dandy7 той причепуривсь

І в колі вищому з’явивсь.

Він по-французьки, як годиться,

Міг розмовляти і писать,

Мазурку легко танцювать,

Умів незмушено вклониться;

Тож присуд був йому один:

Люб’язний і розумний він.

Онєгіну швидко набридли бали і світська мішура.

6 У 1810-х роках модна стрижка була дорогим задоволенням.

7 Dandy (англ.) - вишукано, пишно і модно одягнена людина, франт. Для поведінки франта характерні були недбалість та зухвалість.

XLIV

Тоді, в душевній порожнечі,

Неробством мучений тяжким,

Узявсь до хвальної він речі -

Живитись розумом людським;

Загін книжок розставив гарно,

Читав, читав, а все намарно:

Там дурість, там облудна тьма;

Там змісту, честі там нема;

На все накладено вериги;

І застара старовина,

І пристаріла новина.

Лишив він, як жіноцтво, книги,

І їх запилені ряди

Закрив тафтою назавжди.

XLV

Зненавидівши марнослів’я

І світські приписи дрібні,

Його зустрів і полюбив я.

Припали до душі мені

І мрій жадоба мимовільна,

І своєрідність непохильна,

І ум, холодний та їдкий;

Він був похмурий, я - лихий.

Обидва пристрасті ми знали,

Обох життя гнітило нас;

В серцях огонь юнацький згас;

Обох підступно чатували

Злоба Фортуни і людей,

Як тільки в світ прийшли ми цей.

LI

Ми вдвох з Онєгіним хотіли

В далеких побувать краях;

Та примхи долі повеліли

Йому на інший стати шлях.

Без батька він тоді зостався.

Перед Онєгіним зібрався

Неситих кредиторів рій.

З нас має кожен розум свій:

Євгеній, позвів не любивши,

Усе, що в спадщину дістав,

Їм добровільно передав,

По тій утраті не жалівши, -

А може, чув він оддаля,

Що дядька кличе вже земля.

Управитель сповіщає Онєгіна про важку хворобу дядька, і той вирушає в дорогу, описану на початку. Коли Онєгін приїхав у село, дядько вже помер.

Глава друга

IV

Євгеній, сівши панувати

В селі, на лоні самоти1,

Щоб якось час промарнувати,

Новини здумав завести.

Мудрець пустинний, без турботи

Ярмо кріпацької роботи

Легким оброком замінив;

І раб життя благословив.

Сусід ощадний аж здригнувся -

В такий страшенний гнів запав

На те зламання панських прав2;

Лукаво інший усміхнувся,

І разом вирішили так,

Що небезпечний то дивак.

1 Добровільне життя в селі у дворянському середовищі, яке було пов’язане з діяльністю таємних товариств, було викликане бажанням покращити життя селян.

2 У ліберальному дворянському середовищі заміну панщини оброком вважали не лише більш м’якою формою кріпацтва, адже селянин замість того, щоб увесь час працювати на пана, мусив віддавати йому лише певну частку заробленого, а й шляхом до звільнення селян від кріпацтва взагалі. Ця реформа вела до знищення «заводів» - кріпосних мануфактур, які були найтяжчою формою кріпацтва і давали поміщикам неабиякий зиск. Саме таке господарство успадкував від дядька Євгеній (І, LIII, 10-11). Отже, Онєгін, що перевів своїх селян на оброк, добровільно суттєво зменшив власні прибутки.

V

До нього спершу заїжджали;

Та з двору іншого кінця

Звичайно слуги подавали

Йому донського жеребця,

Почувши здалеку, з-за річки,

Сімейної гурчання брички.

Усі, образившися тим,

Порвали приятельство з ним.

«Сусід наш неук, химерує,

Він фармазон3; він п’є одно

Червоне склянкою вино4;

Він дамам ручки не цілує;

Все прошу, прошу, - а нема

Уклінно», - визнано всіма.

3 Тобто франкмасон, член таємного масонського товариства, вільнодумець.

4 Сусіди звинувачують Онєгіна в марнотратстві, адже на той час червоне вино виготовлялося у Франції і коштувало дорого.

VI

Тоді ж таки в село дідизне

Новий поміщик прибува,

Про нього теж говорять різне,

Рішучих присудів слова.

На ймення Володимир Ленський,

Душею мрійник геттінгенський1,

Красунь, стрункий, як очерет,

Поклонник Канта2 і поет.

Він у Німеччині туманній3

Засвоїв, ученик палкий,

І дух, тривожний та чудний,

І волелюбні поривання,

Натхненну щохвилини річ

І чорні кучері до пліч4.

1 Йдеться про університет у німецькому місті Геттінгені, де навчалося багато росіян. Університет славився на всю Європу своїми ліберальними поглядами.

2 Іммануїл Кант (1724-1804) - німецький філософ, один із засновників класичної німецької філософії, яка мала великий вплив на європейську інтелігенцію.

3 Тут: Німеччини романтичної.

4 Зачіска Ленського нагадує зачіску Шиллера. Ця зачіска вільнодумця протиставлялася короткій зачісці денді. Нижче, у VIII строфі, фактично переповідається балада Шиллера «Порука».

VII

Іще під подихом пороку

Зів’януть серцем він не встиг,

То й дружбу, і любов високу

Ще цінувати щиро міг;

Він серцем був невіглас милий,

Ще марева його манили,

І полонили юний ум

Нові для нього блиск і шум.

В часи печалі й неспокою

Плекав він мрію золоту,

Життя розгадував мету;

Його загадливою млою

Він голову собі сушив

І сподівався різних див.

VIII

Він вірив: є душа єдина,

Яка з’єднатись має з ним;

Тривожна, чиста і невинна,

Вона живе лише одним;

Він вірив: друзі без омани

За нього приймуть і кайдани,

І в них рука не задрижить

Сосуд наклепника розбить;

Був певен він: обранці долі,

Що возлюбили люд земний,

Становлять той союз святий,

Який промінням щастя й волі

Колись, у пожаданий час,

Осяє землю цю і нас.

IX

І гордий гнів, і жаль ласкавий,

І до добра свята любов,

І найсолодша мука слави

У нього хвилювали кров.

Мандрівець, як усі поети,

Під небом Шиллера і Ґете

Він їхнім полум’ям зайнявсь

І дзвону лірному віддавсь.

І муз прекрасної науки

Він осоромою не вкрив:

Проміння світлих почуттів

Слухняні зберігали звуки,

І мрії, повні чистоти,

І чар високий простоти.

XI

В пустині, де лише Євгеній

Збагнув би вдачу цю тонку,

Сусідів гульбища буденні

Були йому не до смаку;

Він утікав од їх розмови.

Знай, міркували ті панове

Про сіножаті, про вино,

Про псарню, про своє майно, -

Тож не було в речах статечних

Ні поетичних поривань,

Ні в бистрих дотепах змагань,

Ні висловів розумно-ґречних;

Але в розмові їх дружин

Ще менше глузду бачив він.

XII

...На вроду красень, ще й багатий,

Був Ленський хоч куди жених;

Тому не треба й дивувати, -

Всі дочок ладили своїх

Оддать півруському сусіді5;

Тож у гостях він при обіді,

А хтось уже і натяка,

Що жить без пари - річ тяжка...

5 Натяк на «європейськість» Ленського.

XIII

Та не хотівши, мов на зло їм,

Кайдани шлюбні волокти,

Намислив із моїм героєм

Знайомство Ленський завести.

Вони зійшлися. Тьма і промінь,

Пісні і проза, лід і пломінь

Ховають більше схожих рис;

Тож день знайомства їм приніс

Лиш обопільне нудьгування;

Та з часом приязнь розцвіла

І незабаром перейшла

У нерозлучне другування.

Так люди з нічого робить -

Сам каюсь - друзі мимохіть.

XV

Ласкава усмішка стрівала

Поета речі запальні;

І думка, трохи ще нестала,

І очі, завжди вогняні,

Були Онєгіну за диво;

Він стримувався терпеливо,

Щоб зимним словом їх не збить,

І думав: гріх мені труїть

Оце хвилинне раювання;

Настане і без мене час;

Нехай же, поки не погас,

Горить він, повен милування;

Пробачмо юності палкій

Шаленства юний буревій.

XIX

Дочасний інвалід любові,

Онєгін речі юнакові,

Ту сповідь щирих почуттів,

Поважно слухати умів.

Свою простосердечну совість

Поет одверто викривав;

Євгеній незабаром знав

Його кохання юну повість,

Щоденні радощі й жалі,

Давно відомі на землі.

XXI

Коли він, отрок нелукавий,

Сердечних мук іще не знав,

Дитячі Ольжині забави

Він з милуванням споглядав;

В ласкавім затишку діброви

Він з нею перші мав розмови,

І провіщали їм вінки

Сусіди-друзі, їх батьки.

У глушині, невинна й чиста,

Вона в смиренності села

Під рідним доглядом росла,

Як та конвалія пашиста,

Незнана в тінявій імлі

Метеликові та бджолі.

XXIII

Слухняна завжди, непримхлива,

Весела завжди, як весна,

Як сни поетові, правдива,

Як поцілунок, чарівна;

Блакитні очі, чистий голос,

Неначе льон, білявий волос,

І рухи, й усмішка, і стан, -

Все в Ользі... Та візьміть роман

Хоч би який, і дуже вірно

Там подано її портрет:

В нім любих без кінця прикмет,

Та він набрид мені безмірно.

Про старшу Ольжину сестру,

Читачу, слово я беру.

XXV

Тож названо її Татьяна1.

Ні врода, що в сестри цвіла,

Ні свіжість на виду рум’яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна полохлива,

Вона росла в сім’ї своїй,

Немовби зовсім у чужій.

Вона горнутися не вміла,

Як інші діти, до батьків;

Маленька ще, між малюків

Стрибать і гратись не хотіла,

І часто край вікна сама

Сиділа журна та німа.

1 Пушкін надзвичайно ретельно добирав імена своїм персонажам. Так, ім’я Євгеній на початку XIX ст. пов’язувалося з церковною традицією, як-от Євстратій, або з літературною. Наприклад, Володимир - «благородне» ім’я для позитивного героя, а Євгенієм називали негативного персонажа. За іменем Татьяна не було ніякої традиції: ні церковної, ні літературної. Сам Пушкін підкреслював, що це ім’я найчастіше трапляється серед простолюду.

XXVI

Задума, друг її незримий,

Злюбивши вірно це дитя,

Скрашала мріями легкими

Сільське забарливе життя.

Не знали голки ніжні пальці;

Схилившись над покірні п’яльці,

Шовками світлими вона

Не оживляла полотна.

Прикмета потягу до влади:

Слухняну ляльку ще дівча

Звичаїв ґречності навча -

Закону людської громади,

І материнський заповіт

Їй шепче, лиш уздрівши світ.

XXVIII

Вона любила на балконі

Стрічати сонце в тишині,

Як на блідім небеснім лоні

Згасають зорі вогняні,

І тихо край землі ясніє,

І, вісник ранку, вітер віє,

І день поволі виплива.

Коли ж, бувало, зимова

На простір тиха ніч лягає,

І довго в місячній імлі

На затуманеній землі

Лінивий схід одпочиває, -

У звичний час, по любих снах

Вона вставала при свічках.

XXIX

Їй заміняли все романи

Ще з юних літ, як милий сон;

Вона злюбила всі омани,

Що дав Руссо чи Річардсон1.

Отець її, добряга милий,

В минулім віці запізнілий,

Її від того не беріг;

Він не читав ніколи книг,

Бо бачив там лиш марнослів’я.

Його, бувало, й не кортить,

Який у доні том лежить,

Покладений під узголів’я.

А неня - та була сама

Від Річардсона без ума.

1 Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), С. Річардсон (1689-1761) - автори популярних у той час сентиментальних романів.

Глава третя

Ленський зізнався Онєгіну, що закоханий. Євгеній погодився поїхати до Ларіних, щоб побачити кохану Володимира, і був здивований вибором Ленського. Його увагу привернула Татьяна. Між тим сусіди почали говорити, що начебто Онєгін - жених Татьяны.

VII

Татьяну молоду гнівили

Людські пересуди й чутки,

Та чар якийсь незрозумілий

Закрався у її думки;

У серці мрія зародилась;

Прийшла пора - любов явилась.

Так зерно під огнем весни

Росте з земної глибини.

Давно палало поривання,

Уяві снився молодій

Чуття палкого дар страшний;

Давно сердечне умлівання

У груди стиснені лилось,

І ждала дівчина... когось.

VIII

Діждалася... Відкрились очі;

«Це він!» - подумала вона.

Тепер, ой леле! дні і ночі,

І сну жарота самітна,

Все повне ним; чудесна сила

Мрійливу діву охопила

Тісним кільцем. Докучні їй

І гомін лагідний людський,

І погляд челяді дбайливий,

З журбою в глибині очей

Вона не слухає гостей,

Клене в душі їх рій шумливий,

І їх одвідини гучні,

І всі розмови їх нудні.

XV

Татьяно, друже мій, Татьяно!

З тобою разом сльози ллю;

У руки модному тирану

Ти долю віддала свою.

Загинеш, друже мій, та нині

Ти у сліпучім оп’янінні

Солодке кличеш забуття,

Ти спізнаєш жагу життя,

Ти п’єш отруйний чар бажання,

Тобі спокою не знайти;

В уяві скрізь малюєш ти

Місця щасливого стрівання;

Усюди, всюди в сяйві мрій

Фатальний спокуситель твій.

Татьяна вирішила написати листа Онєгіну.

Лист Татьяни до Онєгіна

Я вам пишу - чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене зневагою скарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати, - а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми... нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години -

Порука зустрічі одній;

Сам Бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій.

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався

Давно... ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов’ю?

Не ти з відрадою й любов’ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий:

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі...

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука...

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука...

Татьяна передає листа Онєгіну і з нетерпінням чекає відповіді. Євгеній довго думає над листом, який його зворушив, і нарешті ввечері на третій день приїздить до Ларіних. Він холодно розмовляє з Татьяною, радить учитись «володіть собою».

Ленський все більше закохується в Ольгу. Онєгін ціле літо й осінь провів у себе в маєтку на самоті.

На святки Ленський умовив Онєгіна поїхати на іменини Татьяни, переконавши його, що там буде лише родина.

У ніч святочного ворожіння Татьяні приснився дивний сон. Вона йде по сніговій галявині й переходить по жердинах потічок. Назустріч їй підіймається ведмідь, вона починає від нього тікати. Коли ведмідь її наздогнав, то відніс в убогий курінь, де вона зустріла дивних істот: череп на гусячій шиї, рака на павукові, танцюючого вітряка, - що підкорялися Онєгіну. Коли Онєгін, звертаючись до Татьяни, крикнув: «Моя!» - усі почвари зникли. До кімнати зайшли Ленський та Ольга. Євгеній з ножем кидається на Ленського... У жаху Татьяна прокидається. Наступного дня Татьяна по гадальних книгах намагається розгадати віщий сон.

Приїхавши до Ларіних, Онєгін розгнівався на Ленського, бо замість сімейного вечора потрапив на велелюдне святкування. Він вирішив помститися Володимиру і весь вечір протанцював з Ольгою. Розгніваний Ленський залишає святкування, вирішивши викликати Онєгіна на дуель.

Глава шоста

IV

Вперед, вперед, моя істор’є!

Особа кличе нас нова.

В п’яти верстах од Красногор’я,

Де виріс Ленський, прожива

Та благоденствує й донині

По-філософському в пустині

Зарєцький, за минулих днів

Отаман зграї картярів,

Гультяй і зух, трибун трактирний.

Тепер - з початком сивини -

Сімейства батько без жони,

Надійний друг, поміщик мирний

І навіть чесний чоловік:

Так виправляється наш вік!

VIII

Був не дурний він; мій Євгеній,

Не шанувавши серця в нім,

Любив думки його - не вчені,

Та глуздом натхнуті живим.

Він залюбки з ним зустрічався,

Отож ніяк не здивувався,

Коли об ранішній порі

Його побачив на дворі.

Той увійшов, почав розмову,

Почавши, скоро сам урвав

І, усміхаючись, подав

Йому записку юнакову.

Онєгін, ставши при вікні,

Проглянув літери дрібні.

IX

То був приємний, благородний,

Короткий виклик, чи картель:

Поет, узявши тон холодний,

Ним кликав друга на дуель.

Онєгін у недовгій мові

Того доручення послові

Сказав, що завжди радий він1.

Оддавши ввічливий уклін,

Зарєцький вийшов із покою;

Багато дома мавши справ,

Він бути довше не бажав.

А що Євгеній? Самотою

Себе він гостро засудив,

Що нерозважно так чинив.

1 Умовна форма прийняття виклику на дуель.

X

І справді: зміркувавши строго,

Він визнав у думках своїх,

Що досить наробив лихого:

По-перше, підійняв на сміх,

Досаді давшись понад міру,

Любов несміливу і щиру;

По-друге: хай собі юнак

Шаліє; це ж природно так

У раннім віці. Занехаяв

Євгеній дружбу, що велить

Себе в цій справі появить

Не м’ячиком дурних звичаїв,

Не самолюбним хлопчаком,

А мужем з честю та умом.

XI

Він мав би злагоду явити,

А не їжачитись, як звір.

Повинен був він пом’якшити

Юнацьке серце. «Та про мир

Тепер шкода вже і гадати...

До того ж, - мислить він, - завзятий

Устряв до цього дуеліст,

На брехні й наклепи артист.

Звичайно, я б зневажить радий

Всі вигадки лепетуна, -

Та людський сміх, юрба дурна...»

І от уже вам суд громади!

Пружина честі, наш кумир!

От владар світу з давніх пір!

XIII

Кокетку кленучи душею,

Кипучий Ленський намір мав

Не зустрічатись більше з нею;

То він на сонце поглядав,

То на годинник свій дивився -

І у сусідок опинився.

Таївши задуми свої,

Хотів збентежить він її,

Та де там! Оленька зустріла

Його на отчім рундуці

З веселим сміхом на лиці,

Немов надія легкокрила,

Рум’яна, жвава, чарівна,

Як і раніш, була вона.

XIV

«Чому втекли ви так зарання?» -

Від неї перший запит був.

І всі недавні почування

Бідаха, змішаний, забув.

Що діять ревнощам жорстоким

Перед таким невинним оком,

Перед дитячим цим чолом,

Перед душі її теплом!..

І Ленський, чарами повитий,

Її кохання бачить знов,

І гнів у нього перейшов,

І він ладен її простити,

Тремтить і не знаходить слів,

Він знов щасливий, знов ожив...

XV. XVI. XVII

Сумний, похмурений, похилий

Від дум, що мучать і гнітять,

Не має Володимир сили

Вчорашнє Ользі нагадать;

Він мислить: «Буду їй спаситель;

Не стерплю я, щоб спокуситель

Огнем зітхання і похвал

Збудив у ній гріховний пал;

Щоб ніжну лілії стеблину

Гробак отруйний підточив,

Щоб доранковий квіт одцвів,

Розцвівшися наполовину».

Це значило, читачу мій:

Піду я з другом на двобій.

У ніч перед дуеллю Ленський намагається читати Шиллера, але образ Ольги весь час стоїть у нього перед очима. Свої почуття він вирішив передати у віршах, поки сон не зморив його. Натомість Онєгін у ніч перед дуеллю спав немов убитий.

XXVIII

Так... вороги! Чи то ж давно їм

Серця ненависть повила?

Чи то ж давно із супокоєм

Трапезу, мислі і діла

Ділили друзі? Нині крові,

Неначе вороги спадкові,

Жадають, як в страшному сні,

Один одному в тишині

Вони готують кулю згубну...

А що, як сміхом це кінчить,

Як рук своїх не багрянить,

Як розійтися миролюбно?..

Та серце слухати своє

Фальшивий сором не дає.

XXX

«Зіходьтесь!» І вони поволі

Пройшли, спокійні, мовчазні.

Ще не підводячи пістоля,

Чотири кроки ті страшні,

Чотири сходини смертельні.

Як приписи велять дуельні,

Євгеній зброю підіймав

І націлятися почав.

Ще кроків п’ять - одна хвилина -

І Ленський теж підводить бронь.

Та раптом вибухнув огонь -

Онєгін вистрілив... Година

Прийшла рокована: поет

Безмовно ронить пістолет.

XXXI

Кладе собі на груди руку

І падає. Туманний зір

Відображає смерть, не муку.

Так іноді по схилу гір,

У сяйві раннього світила,

Поволі пада сніжна брила

Облитий холодом страшним,

Онєгін нахиливсь над ним,

Говорить, кличе... та намарне:

Його немає вже. Співець

Найшов дочасний свій кінець!

Дихнула буря, квіт прегарний

Зів’яв на ранішній зорі,

Погас огонь на вівтарі!..

XXXV

Страждання сповнений тяжкого,

Євгеній схилений поблід,

На друга дивлячись німого.

«Ну що ж? Умер», - сказав сусід.

Умер!.. Страшне почувши слово,

Здригнувсь Онєгін і раптово

Покликав слуг своїх і йде.

Зарєцький бережно кладе

На сани труп похолоділий,

Додому скарб везе страшний.

Почувши мертвого, як стій

Од жаху коні захропіли,

Удила пінять і гризуть

І, як стріла, помчали в путь.

XXXVI

Вам жаль поета, друзі милі,

Що в самім розквіті надій,

У свіжій молодості й силі,

Дитя в дорозі життьовій,

Зав’яв! Де молоде буяння,

Де благородне поривання

Чуттів і мислей молодих,

Високих, ніжних, огняних?

Де хвилі буйної любові,

Жадоба чесного труда

І страх пороку і стида,

І ви, примари юнакові,

Ви, мрії першої весни,

Поезії святої сни!

Глава сьома

Ольга недовго сумувала за Ленським і вийшла заміж за улана. Якось Татьяна, випадково опинившись біля маєтку Онєгіна (він після дуелі з Ленським покинув село), оглядає будинок Євгенія.

XIX

Татьяна в захваті невиннім

Навколо погляд водить свій,

Здається все їй неоцінним,

Усе томливу душу їй

Тяжкої сповнює відради:

І стіл, і мирний блиск лампади,

І книги в неладі кругом,

І ліжко, вкрите килимком,

І в шибі хмарка срібнорунна,

Що заглядає в кабінет,

І лорда Байрона портрет,

І лялька на стовпці чавунна

В трикутці, з грозовим чолом,

З руками, що лежать хрестом1.

1 Статуетка Наполеона.

XX

Татьяна в келії тій модній

Як зачарована стоїть.

Та пізно. Віє в тьмі холодній

Нічний вітрець. Діброва спить

Над стуманілою рікою;

Сховався місяць за горою,

І пілігримці молодій

Пора вертатися мерщій.

Тож, потаївши хвилювання,

Не втримавшись, щоб не зітхнуть,

Татьяна вирушає в путь,

Зложивши ключниці прохання,

Щоб їй у замку цім бувать

І книги тут самій читать.

XXII

Хоч нам відомо, що читання

Давно Євгеній розлюбив,

Одначе деякі писання

Із-під неласки він одвів:

Співець Гяура та Жуана2,

Та зо два, зо три ще романи,

Де віддзеркалився наш час

І де змальовано для нас

Його героїв досить вірно,

Без віри й честі у ділах,

З холодним серцем у грудях,

Химерам відданих безмірно,

Чия озліла голова

На марні дії порива.

2 Байрон.

XXIII

Відзначок нігтем там чимало

Було на книжних берегах,

І око пильне оживало

Ще більше на таких рядках.

Татьяна з трепетом зважає,

Що мій Онєгін відзначає,

На чім увагу він спинив

І з чим погодився без слів.

То там, то там на білім полі -

Лишились олівця сліди, -

Душа Онєгіна завжди

В них одбивалась мимоволі -

В короткім слові чи в гачку,

Чи в запитальному значку.

XXIV

Належну знайдено дорогу;

Дається Тані зрозуміть

Усе ясніше - слава Богу, -

Кого судилось полюбить,

Кому віддати пал сердечний:

Дивак сумний і небезпечний,

Що в небі чи в безодні зріс,

Цей ангел чи гордливий біс, -

Що ж він? Наслідування вдале,

Нікчемна тінь? Невже-бо він

В плащі Гарольдовім москвин,

Химер чужих тлумачник дбалий,

Слів модних збиранка нова?

Чи не пародія, бува?

Мати Татьяни вирішила відвезти доньку до Москви на ярмарок наречених, щоб знайти їй пару.

Глава восьма

VII

...Та хто ж ото в юрбі шумливій

Стоїть, туманний, мовчазливий?

Для всіх здається він чужим.

Мигтять обличчя перед ним,

Як надокучні сни щоденні.

Чи сплін, чи самолюбства біль

На цім обличчі? Як, відкіль?

Хто він такий? Невже Євгеній?

Невже це він?.. Так, справді він.

- Давно прибув з чужих країн?

VIII

Той самий він, чи вгамувався?

Чи грає й досі дивака?

Яких іще там рис набрався?

Чи переміна з ним яка?

Чим нині з’явиться? Мельмотом1,

Космополітом, патріотом,

Гарольдом, квакером2, чи знов

Ще іншу маску він знайшов,

Чи буде так собі людина,

Як от, приміром, ви та я?..

1 Мельмот - герой готичного роману англійського письменника Ч. Р. Метьюрина «Мельмот Блукай». Уособлення романтичного самітника.

2 Квакер - член релігійної християнської общини, що відкидала інститут священиків і церковні таїнства.

X

Блажен, хто в юності був юний,

Блажен, хто в слушний час дозрів,

Хто несподіванки фортуни

З літами стерпіти зумів;

Хто в сни химерні не вдавався,

Хто з черню світською братався,

Хто в двадцять літ бенкетував,

А в тридцять - посаг добрий взяв;

Хто в п’ятдесят боргів позбувся,

Приватні й інші заплатив;

Хто слави, грошей і чинів

Спокійно, повагом добувся,

Про кого казано весь вік:

N. N. прекрасний чоловік.

XI

Та сумно, що, як привид милий,

Минулась молодість ясна,

Що ми всякчас її дурили,

Що зрадила і нас вона;

Що наші смілі сподівання,

Що наші світлі поривання

Зотліли рано, за весни,

Мов листя мокре восени.

Нестерпно, як перед тобою

Самих обідів довгий ряд,

А все життя - немов обряд,

І ти статечно за юрбою

Ідеш, чужий її думкам

І дріб’язковим почуттям.

XII

У гаморі людського суду

Нестерпно (річ ясна така)

Серед розсудливого люду

Придбати славу дивака,

Безумця, гідного покари,

Чи сатанічної почвари,

Чи навіть демона мого.

Онєгін (знов черга його),

Убивши друга на дуелі,

Доживши марно, без трудів

До двадцяти шести років,

Літа пройшовши невеселі

Без служби, без жони, без діл,

Не знав, де діти решту сил.

XIII

Заволоділа ним рухливість,

Жага небачених країв

(Болюча, визнаймо, властивість,

Свідомий хрест одинаків).

Покинув він спадкові ниви,

Дібровний морок мовчазливий,

Де тінь скривавлена за ним

Ходила з присудом німим,

І подорож почав без цілі,

В якімсь тривожнім почутті;

Та, як і все у цім житті,

І мандри стали вже немилі;

Отож прибув оригінал,

Як Чацький3, з корабля на бал.

3 Перефразована репліка Чацького, героя комедії О. С. Грибоєдова «Горе з розуму», який після довгої розлуки приїхав в будинок, де він виріс, і відразу потрапив на бал.

XIV

Нараз усі захвилювались,

Шептання виповнило зал...

До господині наближались

У парі дама й генерал.

Була вона не гомінлива,

І не холодна, й не кваплива,

Без гри зухвалої в очах,

Без нарочитості в речах,

Без тих-от витівок манірних,

Без мавпування рис чужих...

Вона була з-поміж усіх

Зразком усіх чеснот добірних,

Du comme il faut....1 (Даруй, Шишков2:

Російських слів я не знайшов).

1 Доброго тону, доброго смаку (франц.).

2 О. С. Шишков (1754-1841) - адмірал, письменник, президент Російської академії, міністр народної освіти; виступав за збереження суто російських слів, очищення російської мови від іноземних запозичень.

XVII

«Невже ж то, - думає Євгеній, -

Невже вона? Та справді... Ні...

Як! Зросла в тиші староденній...»

І свій лорнет у метушні

Він обертає знову й знову

На ту, чию ходу і мову,

Чиє лице немовби знав.

«Ти б, князю, часом не сказав,

Хто то в береті малиновім

З послом іспанським там сидить?»

Князь усміхнувся мимохіть:

«Ага! Зустрітися б давно вам!

Стривай, вас познайомлю я». -

«Та хто ж вона?» - «Жона моя».

XVIII

«То ти жонатий? Річ неждана!

Давно?» - «Та близько двох років».

«Хто жінка?» - «Ларіна».

«Татьяна?»

«Знайома?» - «Я в сусідстві жив».

«О, то ходімо ж!» - Князь підходить

І до дружини він підводить

Під руку родича свого.

Княгиня, вбачивши його,

Відчула дивне хвилювання,

Повита трепетом палким,

Та жодним поглядом своїм

Не виявила почування:

Зберігся в неї рівний тон,

Смаку хорошого закон.

XX

Невже та сама це Татьяна,

Кому в недавні дні оті,

В початку нашого романа,

В глухій, далекій самоті,

Обравши путь добролюбиву,

Читав він проповідь зичливу,

Та, від якої він листа

І досі інколи чита,

Де все одверте, все на волі,

Та дівчинка... Чи це вві сні?..

Та дівчинка, кого в ті дні

Зневажив він в смиренній долі, -

Невже вона була це з ним,

Спокоєм дивна чарівним?

Лідія Тимошенко. «Невже та сама це Татьяна...»

Художниця Лідія Тимошенко ілюструвала «Євгенія Онєгіна» понад двадцять років.

XXI

Він їде з рауту тісного,

У думи вдавшися чудні.

То сум, то мрії серце в нього

Тривожать у спізнілім сні.

Прокинувся; слуга приносить

Листа; князь N. уклінно просить

Його на вечір. «Боже мій!

До неї! - Буду!» - і мерщій

Він пише відповідь квапливу.

Що з ним? Немов мана якась!

Що за тривога полилась

У душу зимну та ліниву?

Досада? Гордощі? Чи знов

Турбота юності - любов?

XXII

Онєгін лічить знов години

І вечора тривожно жде.

Та от десяту б’є; він лине,

Летить по сходах, а не йде,

І тихо до княгині входить;

Татьяну він саму знаходить,

І мовчки декілька хвилин

Вони сидять. Німує він,

Собі дивуючись. Похмурий,

Ніяковий, найти слова

Він не уміє. Голова

Думок ховає натиск бурний.

Уперто він зорить: вона

Сидить спокійна і ясна.

XXXIII

Приходить муж. Він уриває

Цей неприємний têt-à-têt.1.

З Онєгіним він починає

Якийсь пригадувать бенкет.

Вони сміються. Входять гості.

От сіль їдка тонкої злості

Розмову приправляє їм.

У тому гомоні легкім

Не почувалось ошуканства,

З манірним і пустим лицем,

Торкалися поважних тем,

Без вічних істин, без педантства,

І вільність не здавалась там

Страшною нічиїм ушам.

1 Наодинці (франц.).

XXVII

Але Онєгіна манила

Татьяна вечір весь одна,

Не давня дівчинка несміла,

На вдачу проста і сумна,

А можновладна ця княгиня.

А неприступна ця богиня

Пишновеличної Неви.

О люди! Всі на вдачу ви,

Як ваша прабабуся Єва:

Що дане вам - не вабить вас;

Лукавий змій зове всякчас

До забороненого древа:

Вам яблук звідти подавай,

Без цього вам і рай - не рай.

XXVIII

Як відмінилася Татьяна!

Як твердо в роль свою ввійшла!

Як надокучливого сана

Манери скоро прийняла!

Хто б упізнав дівчатко миле

У гордій цій, свідомій сили,

Законодавиці балів?

І він-бо серце їй палив!

Вона про нього в пітьмі ночі,

Коли не прилітав Морфей2,

Гадала потай від людей,

На місяць томні звівши очі,

І марила, що вдвох підуть

Вони верстати скромну путь!

2 Морфей - бог сновидінь.

XXIX

Коханню кожен вік підвладний;

Але незайманим серцям

Воно живлюще і відрадне,

Як буря весняним полям:

Дощами пристрасті їх миють,

Вони оживлюються, спіють -

І подих зрошує живий

І цвіт, і овоч золотий.

Та в віці пізньому, безплоднім,

На повороті наших літ

Любов кладе мертвотний слід:

Так осінь повівом холодним

В болото обертає луг

І оголяє ліс навкруг.

XXX

Шкода й казати: наш Євгеній

Татьяну любить, як дитя;

В тривозі й ревності шаленій

Він їй присвячує життя.

Забувши розум, він щоранку

Вбігає до скляного ґанку,

Іде під накриттям склепінь;

За нею всюди він, як тінь;

Щасливий він, коли пухнатий

Боа накине на плече,

Руки діткнеться гаряче,

Хустинку встигне їй подати

Чи владним порухом очей

Розсуне пишний полк ліврей.

Татьяна не помічає Онєгіна. Він пише їй листа, потім другого, третього. Вона мовчить. Тоді Онєгін вирішив сам поїхати до Татьяни.

XL

...Ввіходить, на мерця похожий.

Немає ні душі в прихожій.

Він далі, двері відчинив

Одні і другі. Що ж уздрів,

Що сильно так його вражає?

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

XLI

Хто б сліз її на самотині

В цю бистру мить не розгадав!

Хто б Тані бідної в княгині,

Смутної Тані не пізнав!

Німий од каяття й тривоги,

Упав Онєгін їй у ноги;

Вона здригнулась і мовчить.

І на Онєгіна зорить

Без дивування і без гніву.

Його пригаслий, тьмяний зір,

Благання і німий докір

Вона збагнула. Просту діву,

Із серцем, повним давніх мрій,

Скорбота воскресила в ній.

XLII

«...Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірно.

Чи впам’ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

Зустрілися, і так покірно

Ваш осуд вислухала я?

Настала ж і черга моя.

XLIII

Була молодша я в ту пору,

Здається, краща я була,

Любила вас - та, крім докору,

Що в серці вашому знайшла?

Як говорили ви зо мною?

Вам не була вже новиною

Наївна дівчинки любов?

І нині - Боже! - стигне кров,

Згадавши проповідь холодну

І погляд зимний... Але вас

Я не виную: ви в той час

Поводилися благородно,

Як справжній чесний чоловік:

За це я вдячна вам повік...

XLIV

Тоді - чи правда ж? - у пустині,

Вам, вихованцеві Москви,

Була не люба я... Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу уславлене ім’я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої,

Що нас за те цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?

XLVI

Весь пишний цвіт моєї долі,

Життя гучного марний грім,

Мій успіх у високім колі,

Багаті учти, модний дім, -

Що в них? Віддать могла б я радо

Нікчемну розкіш маскараду,

Увесь цей блиск, і шум, і чад

За кілька книг, за дикий сад,

За тишу закутка сільського,

За ті місця, де стріла вас

Я в юності своєї час,

За цвинтар, де піднісся вбого

Дубовий хрест між верховіть:

Моя там няня бідна спить...

XLVII

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася. Необережний

Зробила, може, вчинок я:

Мене в тужливому риданні

Благала мати; бідній Тані

Були однакі всі шляхи.

Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця -

Зостанусь вірна до кінця».

XLVIII

Вона пішла. Євгеній хмурний

Стоїть, немов ударив грім;

Якої муки порив бурний

Він в серці відчува своїм!

Та враз остроги задзвеніли,

І в час, Онєгіну немилий,

Татьяни чоловік ввійшов.

Тепер, читачу любий, знов

З моїм героєм розлучімось

Надовго... ба й навік.., із ним

Доволі ми шляхом одним

Бродили в світі. Обіймімось,

На берег вийшовши. Ура!

Давно (чи правда ж бо?) пора!

XLIX

Хоч друг, хоч ворог ти, читачу,

Та приязно розстатись нам

Я зовсім перепон не бачу.

Прощай. Хоч би з яким чуттям

Шукав у строфах цих недбалих

Ти шуму років одбуялих,

А чи спочинку від трудів,

Малюнків жвавих, гострих слів,

Чи лиш помилок граматичних -

Дай Боже, щоб у книзі цій

Для втіхи любої, для мрій,

Для серця, для боїв критичних

Ти хоч би крихту міг найти.

L

Прощай. Прийшли ми до мети.

Прощай, мій вірний ідеале,

І ти, супутнику чудний,

І ти прощай, натхнення стале

Труда малого. Чар живий,

Поету щастя принесли ви:

Забув я з вами світ бурхливий,

До милих серцем говорив.

Багато проминуло днів,

Відколи молода Татьяна

І мій герой у тьмянім сні

Враз появилися мені, -

I вільноплинного романа

Іще не ясно бачив даль

Я крізь магічний свій кришталь1.

1 Тут: кришталева куля, яку використовують під час ворожіння, щоб побачити майбутнє чи потаємне.

1833

Переклад Максима Рильського

  • 1. Поясніть значення понять «роман у віршах», «онєгінська строфа», «соціально-психологічний роман».
  • 2. Чому «Євгенія Онєгіна» називають енциклопедією російського життя? Пригадайте твори, що вивчалися на уроках літератури в попередніх класах, які також відносили до «художніх енциклопедій». Що їх об’єднує з твором Пушкіна, а в чому полягає принципова відмінність?
  • 3. Визначте основний конфлікт роману та згрупуйте дійових осіб навколо нього. Як пов’язаний розвиток сюжету з головним конфліктом твору?
  • 4. Знайдіть у тексті роману у віршах місця, де Пушкін іронізує над штампами літератури романтизму. Чим це викликано?
  • 5. Підготуйте повідомлення про сестер Ларіних за планом: а) портрет; вдача та риси характеру; б) становище в родині та суспільстві; в) дозвілля й уподобання; г) взаємини з Онєгіним і Ленським; д) реакція на загибель Ленського та подальша доля.
  • 6. Порівняйте поведінку Тетяни до написання листа Онєгіну, після написання та під час розмови з ним. Чому Онєгін не відразу відреагував на послання дівчини? Чому саме ці слова та інтонації обрав для розмови з Тетяною? Як це характеризує Онєгіна?
  • 7. Чи мала рацію Тетяна, коли, кохаючи Онєгіна, відмовилася бути разом із ним? Чому?
  • 8. Чому Тетяна стала улюбленою героїнею Пушкіна?
  • 9. Порівняйте лист Тетяни до Онєгіна й лист Онєгіна до Тетяни. Чим вони схожі, а в чому полягає принципова відмінність між ними?
  • 10. Проаналізуйте сцену «Тетяна в кабінеті Онєгіна». Як інтер’єр робочої кімнати характеризує її господаря?
  • 11. Як пов’язаний образ Онєгіна з героями Байрона? Це свідчить на користь пушкінського героя чи ні?
  • 12. Таких героїв, як Євгеній Онєгін, тодішня літературна критика називала «зайвими людьми». Чи згодні ви з такою характеристикою пушкінського персонажа? Для кого вони «зайві»?
  • 13. Даючи характеристику Володимиру Ленському, Пушкін робить його вірші надзвичайно схожими на твори Шиллера. Чи допомагає ця деталь краще зрозуміти поведінку і вчинки Ленського?
  • 14. Чому Онєгін потоваришував саме з Ленським? Чому, не бажаючи загибелі молодого поета, Онєгін усе ж таки робить фатальний постріл?
  • 15. Як, на вашу думку, склалася б подальша доля Ленського, якби він залишився живим? Чи знайшов би він, «з душею прямо геттінгенською», омріяне щастя з Ольгою?
  • 16. Хто з-поміж героїв твору найближчий саме вам? Чому?
  • 17. Чому для свого твору Пушкін обрав жанр «роману у віршах»? Що дала ця форма поету?
  • 18. Визначте риси романтизму й реалізму в цьому творі. Які з них переважають?
  • 19. До якої течії романтизму тяжіє Пушкін?
  • 20. Відома російська письменниця Марина Цвєтаєва написала книгу «Мій Пушкін», у якій розповіла про своє сприйняття життя й творчості письменника. Спробуйте і ви у творчій роботі розказати саме про «свого» Пушкіна, про ваше особисте сприйняття його творчості.