Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Творець високої духовності

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

Вірші

Кожна історична епоха формує своє уявлення про справжнього поета. У добу Античності такими були еллін Гомер і римлянин Вергілій, в епоху Ренесансу - італієць Франческо Петрарка і англієць Вільям Шекспір...

А для мистецького загалу початку XX ст. поетичним кумиром був австрієць Райнер Марія Рільке. Як стверджував Борис Пастернак, тоді «свої годинники поети звіряли» за художнім часом Рільке. Він уособлював апостольське служіння мистецтву: «Я не маю права через голод просто обрати перший-ліпший фах, який перешкодить розвиткові моїх справжніх художніх завдань, перетворить їх на дрібницю, принизить до речі другорядної значущості». То хто ж він такий - цей «поетичний еталон» початку XX ст.?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Райнер Марія Рільке

Не зводьте пам’ятників. Хай для слави троянда тут щороку розцвіта. Бо то Орфей...

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ (1875-1926)

Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 р. у Празі в небагатій родині службовця залізничної компанії. При хрещенні отримав ім’я Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія, перше з якого в дорослому віці змінив на Райнер. Батько в минулому був військовим, проте його кар’єра не була успішною, а мати належала до заможних празьких буржуа, цікавилася мистецтвом. Родинні стосунки не склалися, тож батьки розлучилися. Хлопчик навчався у військовій школі закритого типу, проте витримав там лише п’ять років. Через його слабке здоров’я і пригнічений психологічний стан батько був вимушений забрати сина додому.

Навчатися у гімназії Рільке також не зміг: довелося б сідати за парту разом із десятилітніми хлопчаками. Тому було вирішено, що він займатиметься вдома самотужки з приватними вчителями. Юнак вчився старанно і перші шість класів гімназії пройшов за один рік, тож і атестат зрілості про закінчення гімназії отримав не набагато пізніше за своїх однолітків. З 1895 р. він студент, навчався у найкращих університетах Праги, Берліна та Мюнхена.

На той час Рільке, якого приваблювали філологія та мистецтво, вже визначився щодо справи всього свого життя: у 1894 р. друком вийшла перша його книжка «Життя й пісні». На її обкладинці було написано: «Пісні, даровані народу». Вважаючи, що нужденні також потребують поезії, Рільке безкоштовно розсилав цю збірочку до лікарень і робітничих об’єднань, хоча й сам був людиною не дуже заможною. Згодом поету стало соромно за, на його думку, слабкі вірші, що ввійшли до збірки, і він почав скуповувати і нищити свій поетичний дебют.

Загалом життєвий і творчий шлях Р. М. Рільке був так само складним, як і тогочасна культурна ситуація у світі. Прояви кризи буржуазної цивілізації, процес знецінення людини, її трагічного розладу зі світом письменник переживав дуже болісно.

Цікавою була його творча еволюція. Заперечення австрійського впливу, пов’язане з тогочасною ситуацією в Австро-Угорській імперії (це був занепад її могутності з притаманним передчуттям катастрофи, фіналу), можна зрозуміти. Проте незаперечним є вплив на поета західноєвропейської, зокрема німецької, культурної традиції, причому в її розвитку. Якщо ранньому Рільке був близький «простий» романтик Г. Гайне з його «Книгою пісень», то зрілого поета цікавила насамперед філософічність творів «складного» Й.-В. Ґете.

Рільке вирізнявся широкими інтересами, а також здатністю засвоювати набутки національних літератур, які становлять скарбницю європейської культури. Його творчість є свідомим і цілеспрямованим втіленням синтезу важливих її складників - германського, романського, слов’янського. Тож спроби Рільке писати німецькою, французькою, російською мовами сприяли подоланню як духовного, так і мовного бар’єру між читачем і автором.

Рільке народився у Празі, тож із дитинства був ознайомлений із самобутньою слов’янською, зокрема чеською, культурою. Недаремно любов до неї бринить у багатьох рядках його поезій: «Повнять мене чеські пісні хвилюванням, плинучи з тихим звучанням в серце сумне»1.

Р. М. Рільке хотів бачити світ, пізнати його в усіх розмаїтих проявах, тому багато подорожував країнами Європи, зокрема Росією та Україною, що на той час входила до складу Російської імперії, Близьким Сходом. Рільке ніколи не ототожнював себе ані з Австро-Угорською імперією, ані з австрійською літературою. Своїми духовними батьківщинами він уважав Париж і Росію.

Разом із Лу Андреас-Саломе (загадковою жінкою, яка народилася та провела дитячі роки в Петербурзі й мала німецько-російське коріння, товаришувала із Фрідріхом Ніцше і Зиґмундом Фройдом) Рільке двічі упродовж 1899-1900 рр. відвідував Росію.

Відкриваючи для себе новий світ, Р. М. Рільке зустрічався з письменниками та художниками, багато спілкувався з різними людьми. У Петербурзі він познайомився з художником з України Іллею Рєпіним, який тоді працював над полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану», а також зі знавцем запорозьких звичаїв, професором літератури Миколою Стороженком. Саме від них поет уперше почув про козаків-запорожців, а згодом зацікавився пам’ятками старовини. Рільке прочитав в оригіналі «Слово о полку Ігоревім». Цей твір настільки його захопив, що у 1902-1904 рр. він створив німецький переклад (опубліковано 1930).

Лу Андреас-Саломе (1861-1937)

1 «Народна пісня» з ранньої збірки «Дари ларам». Тут і далі переклад Миколи Бажана.

Неймовірні враження справила на Р. М. Рільке Україна - її старожитності і прекрасна природа, які поет мав змогу побачити під час двотижневого перебування в Києві, мандрівки Дніпром, відвідування Харкова, Кременчука, Полтави та місць Полтавської битви.

В одному з листів перед поїздкою він писав: «Очікуючи майбутньої подорожі, я почуваюся неначе дитина перед Різдвяними святами».

Поет одразу збагнув, що Київ - це «священне місто, де Русь уперше заявила про себе» («Пісня про Правду»).

Райнер Марія Рільке у Швейцарії. 1923

Особливо ж вразила Рільке Києво-Печерська лавра. Вона стала наче реальним утіленням тієї духовності, до якої він прагнув. Поет навіть мріяв оселитися у Києві, цьому «близькому до Бога» місті, й прийняти православ’я, але життя сплутало ці плани... «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, й охоплює душу сум, що мене там немає», - записав поет у щоденнику 1 вересня 1900 р. Через двадцять років у його віршах з’являться реалії українських пейзажів.

А поки що Рільке подорожував Дніпром, знайомився з українцями, піднімався в Каневі на Чернечу гору, щоби вклонитися Кобзареві, і захоплювався українським фольклором. Рільке вважав, що відчув дух святої Київської Русі.

Під впливом двох подорожей Росією й Україною Рільке написав два поетичні цикли збірки «Книга годин» (1905) - «Книга життя чернечого» і «Книга прощ». В останній яскраво відобразилися київські враження, а вірш «В оцім селі...» навіяний поету перебуванням на Полтавщині: «Це було закличне звучання далини й самотності, яке залунало в мені одного разу під Полтавою, увечері, коли хатини були такі німі й самотні перед ніччю, що насувалася».

У 1901 р. Рільке одружився з молодою талановитою скульпторкою Кларою Вестгоф, яка навчалася мистецтва в Мюнхені та Лейпцигу, а в Парижі була ученицею знаменитого Оґюста Родена. За рік у подружжя народилася дочка. Однак через матеріальну скруту сімейне життя не склалося. У пошуках заробітку поет опинився у Парижі й оселився в «бодлерівському кварталі», познайомився з О. Роденом та іншими паризькими митцями й затримався там майже на десять років.

Перша світова війна вразила поета своєю жорстокістю і безглуздістю. Подальші європейські соціальні катаклізми вселили страх і відчай у душі поета, призвели до глибокої творчої кризи. Останні роки життя поет прожив у Швейцарії, у замку Мюзо. Вийшли друком його «Дуїнянські елегії» (1923) і «Сонети до Орфея» (1923), його письмовий стіл був завалений кореспонденцією з усього світу, та сил читати її вже не було.

29 грудня 1926 р. Рільке помер від лейкемії у санаторії Валь-Монт у Швейцарії. «І вірю я, що вічності хоч трохи несу в собі...». Мабуть, без такої віри не може відбутися справжній Поет. Автор цих рядків, Райнер Марія Рільке, відбувся як Митець і ввійшов у безсмертя...

ДІАЛОГ З ТЕКСТОМ

19011

Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух - я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки - я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце - мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

Переклад з німецької Миколи Бажана

Вірш входить до циклу «Книга прощ», створеного під враженнями від перебування в Києві, який поет уважав містом, наближеним до Бога. Він насичений антитезами, які підкреслюють і підсилюють патетичне звучання твору: жодна сила не здатна розлучити ліричного героя з чимось, набагато важливішим за його фізичне існування. Вірш написаний у формі звернення чи то до коханої, чи то до вищих сил. Традиційно вважають, що ліричний герой звертається до Бога, Творця світу, бо лише в духовній єдності зі Всевишнім можливо віднайти опору в неосяжному світі. І на шляху до цього єднання ліричний герой здатен здолати все. Натомість у своїх спогадах Лу Андреас-Саломе стверджувала, що вірш присвячений їй. Тож ліричний герой - закохана людина, яка здатна здолати всі перешкоди на шляху до кохання і розчинитися у цьому почутті.

  • 1. Якою була дорога Р. М. Рільке до літературної слави?
  • 2. Яку роль у житті та творчості Рільке відіграла подорож Україною?
  • 3. Знайдіть у вірші антитезу та поясніть її. Чи можна стверджувати, що вірш побудований за принципом антитези? Чи допомагає така будова твору краще його зрозуміти?
  • 4. Знайдіть і поясніть метафори вірша. Чи легко їх інтерпретувати? Чому?
  • 5. До кого, на вашу думку, звертається ліричний герой - до Бога чи до коханої? Відповідь аргументуйте.

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

(скорочено)

Була це душ копальня дивовижна, -

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням

струміла кров, що до людей пливла,

тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були

урвисті скелі, і лісп безлюдні,

і зведені над пусткою мости,

і той сліпий, великий, сірий став,

Орфей, Еврідіка та Гермес. Римська копія з давньогрецького оригіналу

1 Із «Книги годин», цикл «Книга прощ». Р. М. Рільке створював цю збірку з 1899 по 1903 р.

Робер Делоне. Сонце і місяць. 1913

Робер Делоне (1885-1941) - французький художник, один із засновників арт-стилю орфізм.

що над своїм глибоким дном повиснув,

як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

виднілася бліда стяга дороги,

простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони.

Попереду ішов стрункий мужчина

в киреї голубій; він нетерпляче

і мовчазливо в далечінь вдивлявся,

і крок його жадібно жер дорогу

великими шматками; в нього руки

звисали з-під киреї тяжко й хмуро,

немов забули вже про легкість ліри,

яка отак була вросла в лівицю,

як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому буцімто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес, вперед,

вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги,

а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лунав

і вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: «Вони ідуть»,

казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

він обернутись (але обертатись

було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив), тоді

побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх,

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б’ють,

і звірена його руці – вона.

ОРФЕЙ І ОРФІЗМ

Орфей - у давньогрецькій міфології винахідник музики, син музи Каліопи, богині співів, покровительки епічної поезії та науки. Спів Орфея зачаровував людей і диких звірів, заспокоював розбурхане море. Після смерті дружини Еврідіки він спустився в підземне царство, де зачарував своїм співом перевізника душ померлих Харона та самого Аїда. Йому дозволили забрати Еврідіку за однієї умови: дорогою до горішнього світу він не обернеться і не гляне на дружину. Однак Орфей не витримав, і Еврідіка залишилася в Аїді.

Орфею приписують створення орфізму - одного з найстаріших езотеричних учень, яке мало на меті за допомогою обрядів очищення (одним із них було мистецтво) і праведного орфічного способу життя спокутувати давній гріх титанів, що лежить прокляттям на всьому людстві. Орфіки вірили у винагороду після смерті, безсмертя душі, роздвоєність людської природи на добрий (душа) і злий (тіло) первні. Після смерті душа людини очищується і зливається з божеством.

Орфізмом називають один із напрямів абстрактного живопису 1910-х рр. Назву отримав з легкої руки Ґ. Аполлінера, котрий уподібнював вплив живопису цього напряму співу Орфея. Художники-орфісти намагалися виразити динаміку руху і музичність ритмів за допомогою взаємопроникнення структури й кольору, контрастності кольорів.

Така кохана,– то її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було: і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихо небо,

плачливе небо в скривлених зірках, –

така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям

наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй...

Вона – вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: «А він таки оглянувсь», –

безтямно й тихо запитала: «Хто?».

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стязі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад з німецької Миколи Бажана

ГЕРМЕС І ГЕРМЕТИЗМ

Гермес - у давньогрецькій міфології посланець богів, провідник душ до підземного царства Аїда, бог красномовства. Винайшов міри, числа, абетку і навчив цього людей. Його друге ім’я - Трисмегіст («тричі величний»), оскільки він мав доступ у три світи - богів, людей і потойбіччя. Йому приписують авторство найдавнішої окультної (герметичної) літератури, що доступна лише для втаємничених. Тож учення про вищі закони Природи, підпорядковані принципам причинності та аналогії, назвали герметизмом. Його прихильники вважають, що Всесвіт - це уявний образ Єдиного вищого божества; вищий і нижчий світи вибудувані за принципом відповідності та аналогії: «Те, що перебуває знизу, аналогічне тому, що зверху». Усе в світі перебуває у неперервному русі, переходить з однієї протилежності в іншу, а «випадковість є не що інше, як закон, якого ми ще не знаємо». До герметизму відносять астрологію, алхімію і теургію.

Герметизм — модерністська течія в італійській поезії 1920—1950-х рр., для якої характерна настанова на максимальне виявлення символічних можливостей поетичного слова, навіть тоді, коли воно подається поза звичним логічним зв'язком і прикметами реальності. Звідси труднощі сприймання «герметичного» твору, оскільки внаслідок своєї багатозначності він припускає одразу кілька тлумачень і нерідко загалом не підлягає осягненню в межах традиційної логіки.

Едвард Джон Пойнтер. Орфей та Еврідіка. 1862

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес», що входить до збірки «Нові поезії» (складається з двох частин, що вийшли друком у 1907-1908 рр.), було написано восени 1904 р. в м. Йонсереді (Норвегія). У цей період Рільке намагався знайти новий творчий шлях, про що писав в одному з листів: «Повинен і я прийти до творення речей; не пластичних, а написаних речей, - таких реальностей, що виходять із ремесла. Повинен і я відкрити найменший першоелемент, первинну клітинку мого мистецтва - не матеріальний, але відчутний засіб, щоб зображати все». У такому розумінні ролі мистецтва і, зокрема, поезії відчутний вплив орфістики. Не випадково образ Орфея став наскрізним у творчості Рільке. Він - поет простих слів, можливо, навіть прозаїчних, але не приземлених, бо в його віршах зникають видимі межі обрію й розгортається безмежжя, коли думка, асоціація підноситься і кінця цьому не видно. Саме таке поєднання прозаїчності й неосяжності характерне й для вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес». На перший погляд може здатися, що це лише спроба в поетичній формі відтворити зміст міфу, герої якого зображені на античному рельєфі.

Хоча назва вірша містить імена античних героїв, проте в тексті жодне з них не згадується. Орфей - «стрункий мужчина в киреї голубій», Еврідіка - «вона», «кохана», Гермес - «бог мандрівок і доручень давніх». У творі замість імен персонажів вжито переважно займенники, що створює ефект всеосяжності, адже будь-хто може стати героєм історії про втрачене кохання. Рільке не намагається якось по-новому переповісти відомий міф. Він зосереджується на глибинному відчутті героїв, які йдуть «блідою стягою дороги» Аїда.

Перед нами розгортається картина потойбіччя, «душ копальня дивовижна», де «поміж корінням струміла кров, що до людей текла». «Урвисті скелі, і лісп безлюді, і зведені над пусткою мости» - усе це лише підсилює атмосферу тиші й пустельного простору. Ідуть три постаті, одна з них - попереду, дві інші - далеко позаду, одна за одною. Перший (Орфей) намагається пройти цей шлях швидше: «...І крок його жадібно жер дорогу великими шматками». Однак усі помисли його були позаду: що роблять ті двоє? Чи йдуть за ним? Він хоче обернутися, щоб переконатися, що все гаразд, але ж саме цього й не можна було робити...

Традиція потрактування цього міфічного сюжету зосереджується на Орфеї, залишаючи осторонь інших персонажів міфу. А в Рільке саме вони виходять на передній план чи принаймні не поступаються значущістю Орфеєві. Образ Еврідіки вперше введено у строфі з обрамленням «така кохана». Нагнітання слів із коренем «плач» створює атмосферу смутку та жалю, що пройняв світ після її смерті: «ліра оплакала за плакальниць усіх», «світ на плач суцільний обернувся», «плачливий світ», «плачливе небо в скривлених зірках». Перед нами образ жінки, котра перебуває вже в іншому світі, таїна якого відкрилася їй після смерті.

Можливо, найцікавіша в цьому вірші постать Гермеса, який виступає тут не як бог торговців і шахраїв, а як Гермес Трисмегіст («тричі великий», «потрійно звеличений»), якому відкриті всі три світи. Людські долі йому небайдужі, у розпачі він повернувся за Еврідікою, яка простувала назад до Аїда, «печальнозоро» (гомерівський епітет), безмовно озирнувся на Орфея, який «при виході у світло» стояв «темний, що його обличчя не розпізнати». А що ж Еврідіка? Лише вона позбавлена земних емоцій, бо належить іншому, неземному світу...

  • 1. Під час роботи над віршем Рільке намагався знайти новий творчий шлях - творення речей у поезії. Яким чином цей принцип реалізовано у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес»?
  • 2. Порівняйте образи Орфея, Еврідіки і Гермеса з вірша Рільке та давньогрецьких міфів. Чому поет звернувся саме до цієї міфологічної історії? Аргументуйте свою думку.
  • 3. Знайдіть у вірші займенники. Чи завжди їх використання відповідає мовним нормам? Який ефект створюється за допомогою такого вживання займенників?
  • 4. Чому увагу читачів зосереджено на постатях Еврідіки та Гермеса? Проаналізуйте емоції персонажів вірша у фіналі твору. Як вони характеризують героїв?
  • 5. Чи можна стверджувати, що філософська концепція вірша Рільке наближена до філософії орфізму? Відповідь аргументуйте.
  • 6. У якій іпостасі - бога торгівлі, прибутку та хитрощів чи Трисмегіста - зображений Гермес у вірші Рільке? Відповідь обґрунтуйте.
  • 7. Чому Гермес був у розпачі, коли Орфей таки озирнувся? Чи можна це пов’язати з ученням герметизму? Наведіть свої аргументи.

Віра Оукама-Кнооп (1900-1919)

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях, їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа,

і де при вході аж хитався ґанок, –

там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

Переклад з німецької Миколи Бажана

Вірш відкриває збірку «Сонети до Орфея», яка з’явилася несподівано, наче саме Небо послало її поетові перед смертю... 55 сонетів він написав у лютому 1922 р., коли жив у Швейцарії, у замку Мюзо. У цій збірці Рільке уславив природу, Творця і саме життя, хоча в цей час уже перебував у полоні смертельної хвороби. Збірку він присвятив юній талановитій танцівниці Вірі Оукамі-Кнооп, яка померла від лейкемії, хвороби, що згодом забрала й самого поета. Він бачив її лише двічі на домашніх концертах у Мюнхені, але її трагічна доля не залишила його байдужим і надихнула на створення цього циклу. Збірки «Нові поезії» та «Сонети до Орфея» розділяє сім років, які кардинально змінили Європу і спричинили глибоку духовну кризу Рільке. Однак саме в цьому циклі уява поета ніби заново відроджує світ, зруйнований Першою світовою війною, повертаючи йому початкову гармонію. Поет Й. Бродський якось зауважив, що міф потребує поета, і міфу про Орфея надзвичайно поталанило, бо він знайшов Рільке. Орфей у Рільке - уособлення сили мистецтва, що перетворює хаос на космос, поєднує «видимий» (конечний) і «невидимий» (безмежний) світи, здатний подолати відчуженість людини. У сонеті поет зосереджується на силі, яку пробуджує спів Орфея. Весь світ навколо змінюється: починають рости дерева, а з лісу виходять умиротворені звірі, щоб послухати Орфея... З цього співу народжується новий світ.

Поета цікавить, що відбувається з тими, хто дослухається до Орфея: стихають «рев, скавчання, гам», а «маленька хижа» серця, «де крилася жадливість їхня хижа», перетворилася на храм - єдине, до чого має прагнути людина в процесі свого духовного розвитку.

Сонет сповнений символів і алегорій, які часто використовують письменники та інші митці. Ріст дерева, з якого починається рух перетворення, асоціюється з міфологічним світовим деревом, яке поєднує всі три світи і своїм віттям тягнеться до неба, до світу духовного. Темний ліс із хижими звірами ще від часів Середньовіччя символізує людство, яке заблукало серед мороку і втратило своє духовне єство. Храм - уособлення піднесеної душі, відкритої Богу. Однак у Рільке ці символи не протиставлені один одному й навіть не контрастують між собою. Вони - суть одного й того самого: із хижі, «де при вході аж хитався ганок», можна спорудити храм, бо спів Орфея - мистецтво, що одухотворяє і річ, і людину, і навіть звіра.

Метафору співу як народження чогось нового згодом використав інший письменник, який також шукав шлях до Бога, - К. С. Льюїс. Саме зі співу лева Аслана («Хроніки Нарнії») народжується новий світ.

  • 1. Визначте провідні мотиви лірики Р. М. Рільке.
  • 2. Яку роль у творчому доробку поета відіграє збірка «Сонети до Орфея»?
  • 3. Спробуйте пояснити, чим Р. М. Рільке привабила постать Орфея. Чи можна порівняти творчі принципи міфологічного співця та поета початку XX ст.?
  • 4. Порівняйте образ Орфея з вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес» та сонета «Ось дерево звелось...».
  • 5. Порівняйте пафос вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес» та сонета «Ось дерево звелось...». Чи можна назвати їх антитетичними? Якщо так, то чим це зумовлено?
  • 6. Знайдіть і поясніть символи та алегорії, які вжито у сонеті.
  • 7. Яку роль у фіналі вірша відіграє антитеза «хижа, де при вході аж хитався ганок, - храм»?
  • 8. Напишіть за творчістю Р. М. Рільке твір на одну з тем: «Ти один сказав Богові щось нове...»; «На рубежі віків мій вік тече...»; «Не зводьте пам’ятників. Хай для слави троянда тут щороку розцвіта. Бо то Орфей...».

«ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ»

Враження Рільке від подорожі Україною та знайомства з українцями й українськими народними піснями втілені в оповіданні «Пісня про Правду», вміщеному в збірці «Оповідання про Господа Бога» (1900). Прообразом кобзаря у творі став легендарний Остап Вересай, а «Думу про Правду» Остапа Вересая поет навіть переклав німецькою мовою. Україна в Рільке постає таємничим краєм, де «могили, мов гори», а «люди нагадують безодні». Особливо вражає ставлення письменника до православної ікони: ікона - це вікно, крізь яке Бог дивиться на людей, «це опора, певний знак на шляху», «верстові камені Бога». Твір написано під відчутним впливом повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Саме про героїв цього твору, а також відомих гетьманів і козаків співав по сільських хатах і майданах сліпий кобзар Остап («Дума про Правду»), славлячи козацькі подвиги. Цього співця, що уособлює незнищенність українського народного духу і є носієм національної історичної пам’яті, хлопчик Евальд, а разом з ним і сам Рільке, і вважає Господом Богом...

Твори Рільке перекладали українською мовою Микола Зеров, Микола Лукаш, Майк Иогансен, Михайло Орест, Раїса Курінна, Олег Зуєвський, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Василь Стус, Мойсей Фішбейн, Богдан-Ігор Антонич, Юрій Андрухович та інші.