Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Йому відкриті вищі істини людського життя

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ

«Майстер і Маргарита»

«Ах, які в Україні зірки! Уже майже сім років живу в Москві, а все-таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, іноді нестерпно хочеться на поїзд... І туди. Знову побачити узвози, занесені снігом. Дніпро... Немає в світі Міста, кращого за Київ!..»

Хто міг так написати? Звісно, лише людина, безмежно залюблена у прадавній і водночас юний Київ. Автор цих рядків - видатний письменник XX ст., творець знаменитого роману про Майстра і Маргариту, киянин Михайло Булгаков. Він завжди писав слово «Місто» з великої літери, коли йшлося про його рідний Київ. Саме тут, біля Дніпра, Булгаков народився і зростав. Своїм ім’ям він завдячує святому заступнику Києва архістратигу Михаїлу, зображення якого прикрашає герб міста. На Андріївському узвозі, неподалік Андріївської церкви, в будинку № 13, де з 1906 р. жив письменник, зараз розташований Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Михайло Булгаков. 1916

Головне - не втрачати почуття власної гідності.

Михайло Булгаков

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ (1891-1940)

Народився Михайло Опанасович Булгаков у Києві 15 травня 1891 р. Батько письменника, Опанас Іванович Булгаков, був магістром богослов’я і професором Київської духовної академії, де викладав історію західних віросповідань. Вочевидь, про міфологічний світ надприродних явищ, що походили ще з дохристиянської епохи, Михайло чув із дитинства, коли в їхньому будинку бували батькові гості, колеги. Тож невипадково ці відомості втілено в багатьох творах письменника: «Дияволіада» (1925), «Майстер і Маргарита» (1940) та ін.

На Андріївському узвозі Михайло прожив понад десять років (до 1919 р.). Тут мешкала його численна гамірлива рідня, багато реальних рис якої втілено в родині Турбіних (п’єса «Дні Турбіних», 1926).

У веселій дружній сім’ї Булгакових було семеро дітей: три сини й чотири доньки. «У нас у будинку переважали інтелектуальні інтереси, - згадувала сестра письменника, Надія Булгакова-Земська. - Дуже багато читали. Чудово знали літературу. Вивчали іноземні мови. І дуже любили музику... Нашим головним захопленням була все-таки опера. Наприклад, Михайло... дивився “Фауста”, свою улюблену оперу, 41 раз - гімназистом і студентом».

Згадаймо, що саме в Ґете М. Булгаков запозичив вислів: «Я - тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого», який став епіграфом до роману «Майстер і Маргарита». Тому не дивно, що цей твір Булгаков називав... «своїм Фаустом».

Улюбленими письменниками Булгакова були Микола Гоголь (його шанував особливо), Михайло Салтиков-Щедрін, Антон Чехов, а з-поміж західних - Чарльз Діккенс. Читали в родині Булгакових також популярних тоді Максима Горького, Леоніда Андреева, Олександра Купріна, Івана Буніна.

Михайло здобув чудову домашню освіту, відтак закінчив у Києві чоловічу Олександрівську гімназію, а згодом - медичний факультет Київського університету (1916). У роки Першої світової війни він вступив до Червоного Хреста і добровільно поїхав на південно-західний фронт, працював у військових шпиталях Західної України.

На початку 1919 р. Булгаков оселився в Києві і, як написав у одній із анкет, «призивався на службу як лікар поспіль усіма урядами, які займали Місто». Коли до Києва увійшли денікінці (1919), його мобілізували. Він опинився на Кавказі, працював у шпиталі, потім, полишивши медицину, почав займатися журналістикою, писав фейлетони, оповідання та п’єси для місцевого театру. Складні умови життя в далекому краї Михайло Булгаков змалював у повісті «Записки на манжетах» (опубліковано 1922). У той час він створив п’єсу «Брати Турбіни». Її вважають провісницею роману «Біла гвардія» (написаний у 1922-1924 рр., опублікований 1925 р.), а також п’єси за його мотивами «Дні Турбіних», що ґрунтуються на особистих враженнях і спогадах письменника про події в Києві 1918-1919 рр. Зображуючи трагедію громадянської війни, він описав Київ із душевним теплом. У манері Чарльза Діккенса, з притаманним англійцеві оспівуванням родинного вогнища, розповів Булгаков про затишну атмосферу будинку, де «дихають жаром розмальовані кахлі» і живуть люди, які щиро люблять одне одного...

Україна і Київ справили на Булгакова незабутнє враження, свідчення чого можна знайти у багатьох його творах. Приміром, генерал Чарнота, персонаж п’єси «Біг» (1928), згадує Київ аж у далекому Константинополі: «А Київ! Ех, Київ! - місто, краса! Як Лавра палає на горах, а Дніпро! Дніпро! Невимовне повітря, невимовне світло! Трави, сіном пахне, схили, доли, на Дніпрі Чорторий!..»

Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова на Андріївському узвозі. Київ

Восени 1921 р. Булгаков виїхав до Москви, аби присвятити себе літературній творчості. Спочатку він працював секретарем «Головлітпросвіти», потім - конферансьє у якомусь заштатному театрику на околиці... Аж нарешті його літературний хист помітили, і він став хронікером і фейлетоністом у московських газетах. У редакції «Гудка» Михайло Булгаков співпрацював із талановитими письменниками: молодими Іллею Ільфом і Євгеном Петровим (авторами чудових романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля»), Валентином Катаєвим, Ісаком Бабелем, Юрієм Олешею. Усі ці письменники так чи так були пов’язані з Україною, зокрема з Одесою. Булгаков також друкував свої твори в російській емігрантській газеті «Напередодні» («Накануне»), що видавалася в Німеччині. «Шліть побільше Булгакова!» - вимагав із Берліна у своїх московських колег відомий російський письменник Олексій Толстой.

У московському літературному середовищі киянин Булгаков тримався дещо осібно й гордовито, називаючи «балом у лакейській» тамтешні галасливі літературні засідання. «Булгаков зачарував усю редакцію світською вишуканістю манер. Усе - навіть недосяжні для нас гіпсово-твердий, сліпучо свіжий комірець і ретельно зав’язана краватка, цілування ручок дамам і майже паркетна церемонність поклону, - геть усе виділяло його з нашого середовища, - згадували його тогочасні колеги. - І вже, звісно, звісно, його довгопола хутряна шуба, в якій він, сповнений власної гідності, піднімався до редакції...» (Еміль Міндлін). З одного боку, такий світський антураж, як і знаменитий булгаковський монокль, декому тоді здавалися певним викликом, надто на тлі загальної розрухи. Проте, з іншого боку, у такій манері поводження можна було розгледіти загострене почуття власної гідності, а може, й передчуття власного безсмертя.

Дружина Булгакова згадувала: «Ми часто запізнювалися і завжди поспішали. Іноді бігли за транспортом. Але Михайло Опанасович завжди примовляв: “Головне - не втрачати почуття власної гідності!”». Це було кредо письменника, і він йому не зрадив навіть під час знаменитої телефонної розмови зі страхітливим «вождем народів» Сталіним.

У щоденниках Булгакова за 1925 р. є запис: «Сьогодні в “Гудку” вперше я з жахом відчув, що я писати фейлетонів більше не можу - фізично не можу». Із цього зізнання починався Булгаков-письменник. До того часу в альманасі «Надра» вийшли його твори: «Дияволіада» (1924) - сатира на радянську бюрократію, а також «Фатальні яйця» (1925) - про наукове відкриття «променя життя», який у руках неосвічених представників нової влади став «променем смерті».

Створену в той час філософсько-сатиричну повість «Собаче серце» через цензурну заборону надрукували аж у 1987 р.! «Це гострий памфлет на сучасність, - дав цьому твору нищівну оцінку Л. Каменев, один із тогочасних партійних вождів, - тож друкувати в жоднім випадку не можна». Своя логіка в нього була, оскільки в «Собачому серці» Булгаков кинув виклик базовій для революції ідеї соціальної рівності.

Найдобріший пес Шарик, перетворений під час хірургічного експерименту професором Преображенським на «пролетаря Шарикова», ледь ставши на дві кінцівки, почав агресивно втручатися в життя і мало не зжив зі світу свого творця (таке собі продовження мотиву Франкенштейна). Булгаков не вірив у можливість декларованих радянською владою революційних перетворень людини й суспільства. Переживши жах спілкування зі своїм власним творінням, професор доходить думки: «Навіщо потрібно штучно фабрикувати Спіноз, коли будь-яка жінка може їх народити коли завгодно! Адже народила ж у Холмогорах мадам Ломоносова цього свого знаменитого... Людство саме піклується про це і, в еволюційному порядку щороку наполегливо виділяючи з маси різної мерзоти, створює десятками видатних геніїв, що прикрашають земну кулю». Звісно, така позиція письменника прямо суперечила одному з центральних міфів більшовизму: «Хто був ніким, той стане всім». Проте пролетар Шариков по суті так і залишився псом Шариком: «Він був ніким, а став нічим»...

Професор Преображенський і лікар Борменталь зі своїм творінням. Ілюстрація Сергія Лемехова до повісті Михайла Булгакова «Собаче серце»

Ба більше, письменник прямо критикував (!) запроваджену більшовиками політику «червоного терору», ризикуючи стати його жертвою. І як пророча пересторога та розвінчання майбутнього фашизму («коричневої чуми») звучать його слова з повісті «Собаче серце»: «Ласка... єдиний спосіб, можливий у поводженні з живою істотою. Терором нічого зробити не можна з живим створінням. Це я стверджував, стверджую і стверджуватиму. Вони дарма думають, що терор їм допоможе. Ні-с, ні-с, не допоможе, хай який би він був: білий, червоний чи навіть коричневий!».

Звісно, така життєва позиція письменника та прямота її висловлення дратувала у СРСР багатьох. Недаремно під час обшуку в 1926 р. повість разом зі щоденниками письменника вилучили органи ОДПУ. Проте в цій ситуації, тобто в реальному житті, «спрацювала» знаменита фраза Воланда з «Майстра і Маргарити»: «Рукописи не горять». Через два роки за клопотанням Горького рукопис «Собачого серця» та щоденники Булгакову повернули. Щоденники він негайно спалив, і рукописи начебто згоріли... Аж раптом наприкінці 1980-х (через 40 років після смерті письменника) сумнозвісний Комітет державної безпеки передав до Центрального державного архіву літератури і мистецтва фотокопії та машинописний варіант щоденників письменника! Видані окремою книжкою в 1997 р. щоденники Булгакова пролили світло на «темні плями» у його біографії та творчості. Отже, рукописи справді не горять. Принаймні - важливі.

Прем’єра п’єси «Дні Турбіних» відбулася 5 жовтня 1926 р. в Московському художньому академічному театрі (МХАТ). Твір мав надзвичайний успіх, і не в останню чергу через те, що не було політичної заангажованості чи тенденційності у зображенні громадянської війни. Щоправда, за те саме радянська тоталітарна критика звинуватила автора в апології (оспівуванні) «білого руху» і назвала його «внутрішнім емігрантом», тобто людиною, яка не виїхала за кордон, але є внутрішньо «чужою» своїй країні.

Захистило п’єсу, хоч як це парадоксально, ім’я Сталіна, який, згідно із протоколами МХАТу, переглядав її аж сімнадцять разів. Диктатор добре розумів роль художньої літератури як могутнього засобу ідеологічного впливу на найширші маси населення, надто в умовах тоталітарної держави, якою був СРСР. Крім того, не виключено, що він цінував Михайла Булгакова як художника та, можливо, як мужню людину, яка наважилася залишатися самою собою. Подібні випадки історії відомі: скажімо, усесильний римський диктатор Юлій Цезар не дозволив репресувати поета Гая Валерія Катулла, хоч той і писав на його адресу дошкульні рядки. Радянський диктатор зайняв схожу позицію і навіть заявив: «Булгаков добряче бере! Проти шерсті бере! Це мені подобається!».

Булгаков пише роман. Ілюстрація Сергія Чепика до «Театрального роману» Михайла Булгакова

Період 1925-1929 рр. у творчості письменника був найпродуктивнішим: «Дні Турбіних» забезпечили йому належне місце серед драматургів, інші п’єси йшли в найкращих театрах столиці: «Зойчина квартира» - у Театрі Вахтангова 1926 р., «Багряний острів» - на сцені Камерного театру 1928 р.

Проте гостре критикування творів Булгакова у пресі тривало. Письменник мав звичку збирати усі рецензії на свої твори та вклеювати їх до спеціального альбому. Загалом його життя було складним: постійні нападки критиків, зняття п’єс із репертуару театрів, відмови їх публікувати. Схожу ситуацію згодом побачимо у долі Майстра. Тож яку силу духу треба було мати, щоб у таких жахливих умовах не зламатися, не занепасти духом, а продовжувати творити.

Уже наприкінці 1920-х п’єси Булгакова зняли з репертуару, а його прозу не публікували. Фактично письменник був приречений на мовчання та безгрошів’я, і невідомо, яку з цих двох кар він переживав важче. Кілька разів він звертався до радянських можновладців із клопотанням відпустити його з дружиною за кордон (цього разу в справжню, а не «внутрішню» еміграцію), проте жодної відповіді так і не отримав.

Нарешті у хвилину відчаю, 28 березня 1930 р., Булгаков написав і відіслав листа до уряду СРСР, що звучить як палка сповідь письменника.

Після написання цього листа Булгакову зателефонував сам Сталін: «А може, й насправді, відпустити вас за кордон?» - пролунав голос із сильним кавказьким акцентом. І тут зацькований Булгаков прийняв, здавалося б, несподіване рішення: «Останнім часом я дуже багато думав, чи може російський письменник жити поза межами батьківщини, і мені здається, що не може». Іншими словами, «стовідсотковим» емігрантом Булгаков так і не став. Після цієї розмови опального письменника запросили на посаду режисера МХАТу...

ІЗ ЛИСТА МИХАЙЛА БУЛГАКОВА ДО УРЯДУ СРСР

Після того, як усі мої твори були заборонені, від багатьох громадян, яким я був відомий як письменник, почулися голоси, що давали мені ту саму пораду написати «комуністичну п’єсу», а крім того, звернутися до Уряду СРСР з покаянним листом, що містив би в собі відмову від колишніх моїх поглядів, які я висловив у літературних творах, і запевнення в тому, що відтепер я працюватиму як відданий ідеї комунізму письменник-попутник. Мета: врятуватися від гонінь, злигоднів і неминучої загибелі у фіналі. Цих порад я не послухався. Навряд чи мені вдалося б постати перед Урядом СРСР у вигідному світлі, написавши брехливого листа. Спроб же скласти комуністичну п’єсу я навіть не здійснював, знаючи наперед, що така п’єса в мене не вийде. Дозріле в мені бажання припинити мої письменницькі муки змушує мене звернутися до Уряду СРСР з листом правдивим... Я прошу Радянський Уряд узяти до уваги, що я не політичний діяч, а літератор, і що всю мою продукцію я віддав радянській сцені... Я прошу взяти до уваги, що неможливість писати рівносильна для мене похованню живцем... Я ПРОШУ УРЯД СРСР НАКАЗАТИ МЕНІ ТЕРМІНОВО ПОКИНУТИ МЕЖІ СРСР... Якщо ж і те, що я написав, є непереконливим і мене приречуть на довічне мовчання в СРСР, я прошу Радянський Уряд дати мені роботу... Якщо мене не призначать режисером, я прошусь на штатну посаду статиста. Якщо ж і статистом не можна - я прошусь на посаду робітника сцени.

Проте «царська милість» тривала недовго, і вже в жовтні страшного 1937-го М. Булгаков писав: «За сім останніх років я створив шістнадцять речей різного жанру, і всі вони загинули. Такий стан є неможливим. У домі в нас повна безперспективність і морок...». І справді, якщо перелічити лише назви неопублікованих або неінсценізованих творів письменника, список вийде довгим. П’єса «Біг» пройшла репетиції, однак широка публіка її не побачила. Те саме можна сказати про п’єсу-гротеск «Іван Васильович» (1935), відому нині за чудовим фільмом «Іван Васильович змінює професію». Схожа доля спіткала й драму «Олександр Пушкін. Останні дні» (1939). На жаль, жодного із драматичних творів Булгакова за його життя не опублікували.

Я виявив у пресі СРСР за 10 років моєї літературної праці 301 відгук про мене. Із них схвальних було 3, ворожо-лайливих - 298. Тепер я знищений. Знищення це було зустрінуте радянською громадськістю з цілковитою радістю й названо «досягненням».

Михайло Булгаков, 1930 р.

Не побачила світу і не увійшла до серії «Життя видатних людей» документальна повість «Життя пана де Мольєра» (1933), яку Булгаков створив на прохання Максима Горького (котрому твір не сподобався). А п’єсу «Мольєр» ставили у МХАТі у 1936 р. лише кілька разів. Тож Булгаков припинив співпрацю зі МХАТом і влаштувався лібретистом до Большого театру, що стало темою автобіографічного «Театрального роману» (1937).

Невеликими винятками із цього «правила» стали хіба що здійснена у МХАТі інсценізація «Мертвих душ», яка досить довго залишалася в репертуарі цього театру, а також поновлені за рішенням уряду «Дні Турбіних» (обидві події - 1932).

Заробляючи написанням лібрето для Большого театру та перекладами, Булгаков почав свій найвідоміший твір - роман «Майстер і Маргарита». Тяжко страждаючи через спадкову хворобу нирок, Булгаков не міг писати й останні глави диктував своїй дружині. Письменник завершив свій роман, хоча й не до кінця відшліфував, за місяць до смерті.

10 березня 1940 р. М. О. Булгаков пішов із життя, йому було лише сорок вісім років.

Свій останній прихисток і вічний спокій Михайло Булгаков знайшов на Новодівичому кладовищі. До початку 1950-х рр. на його могилі не було ані хреста, ані пам’ятника. Удова письменника неодноразово заходила до ритуальної майстерні, аби замовити надгробок, та потрібного матеріалу не могли знайти. Аж раптом вона помітила в ямі серед уламків мармуру величезний чорний камінь. «Що це таке?» - поцікавилася жінка в робітників. «А-а-а, так це ж Голгофа...», - спокійно відповіли ті. «Як так - Голгофа?» - скрикнула жінка, можливо, пригадавши сцену розп’яття Ієшуа... Їй пояснили, що ця «Голгофа» стояла на могилі Миколи Гоголя, аж доки до ювілею (1931) не поставили нового пам’ятника. За переказами, цей чорний камінь нібито придбав у Криму письменник Іван Аксаков і привіз до Москви кіньми. «Купую!» - не роздумуючи сказала Олена Сергіївна. Так гоголівська «Голгофа» стала надгробком на могилі Булгакова.

Якось, згадуючи М. Гоголя, а можливо, і те, що всі російські письменники «вийшли з гоголівської “Шинелі”» (Ф. Достоєвський), М. Булгаков промовив: «Учителю, укрий мене полою своєї чавунної шинелі». Так воно й сталося...

МИКОЛА ГОГОЛЬ I МИХАЙЛО БУЛГАКОВ

Творчість двох великих письменників пов’язана глибинними духовними узами. Сторінки їхніх книг дихають тим самим почуттям любові до своєї землі... Ті самі інтонації звучать у їхніх романах. Тим самим гірким сміхом пройняті «Мертві душі» і «Майстер і Маргарита». У головному булгаковському романі теж чимало мертвих душ, зокрема на балу у Воланда.

Булгаковська енциклопедія стверджує, що Михайло Опанасович «багато в чому звіряв свою долю з біографією Гоголя, вчинивши з чернеткою майбутнього роману «Майстер і Маргарита» так само, як Гоголь свого часу вчинив із рукописом другого тому «Мертвих душ», і змусив потім свого Майстра, свідомо наділеного багатьма гоголівськими рисами, спалити роман про Понтія Пілата...

У творах Булгакова відчутний уплив стилістики Миколи Гоголя: це не лише інтенсивне вживання яскравих поетичних фарб чи гострого українського дотепу, а й навіть наявність спільних метафор. Споріднює їхню творчість і цікавість до потойбічних сил похмуро-величний Воланд і особливо його метушливий почет (кіт Бегемот, Коров’єв, Фагот, Азазелло) того ж «роду-племені», що й Вій та чорти з Гоголевих «Вечорів на хуторі біля Диканьки»...

В останні дні свого життя, вже втративши зір, Булгаков безстрашно просив йому читати про останні моторошні дні та години Гоголя. І Вчитель, і Учень залишили цей світ у розквіті сил і таланту. Доля відміряла їм віку дуже мало. Проте обидва вони встигли в житті так багато... (М. Черкашина. «Одна Голгофа на двох»)

Роман «Майстер і Маргарита»

Verba volant, scripta manent1.

Римське прислів’я

Творча історія. Роман «Майстер і Маргарита» є чи не наймістичнішим твором світової літератури. Навіть те, що він знайшов шлях до читачів, є справжнісіньким дивом. Адже рукопис його першої редакції (тодішня назва - «Копито інженера») таки згорів! І не було жодних гарантій, що письменник, перебуваючи в СРСР під політичним наглядом, пересилить себе і знову почне цей твір фактично з «чистого аркуша»... «“Рукописи не горять” - з цією вірою в уперту, незнищенну силу мистецтва помирав письменник Михайло Булгаков, усі головні твори якого лежали на той час у шухлядах його письмового столу неопубліковані і лише за чверть століття дійшли до читача» (Володимир Лакшин).

Розпочавши свій «роман про диявола» ще 1928 р., Булгаков «приміряв» до нього багато заголовків: «Копито інженера», «Жонглер із копитом», «Син В.», «Гастроль», «Великий канцлер», «Сатана», «Ось і я», «Капелюх із пером», «Чорний богослов», «Він явився», «Підкова іноземця», «Пришестя», «Чорний маг», «Копито консультанта», «Князь тьми» і, нарешті, аж у 1938 р. - «Майстер і Маргарита». Ця звична нині назва роману з’явилася через десять років після початку роботи над ним у третьому варіанті третьої редакції.

Зазвичай заголовки художніх текстів «конденсують» провідні теми, мотиви та ідеї літературних творів. Тому вже самий факт такої інтенсивної зміни назви роману є свідченням напружених творчих шукань і навіть болісних сумнівів Булгакова. Але врешті-решт він втілив свій творчий задум, майстерно сплівши багато сюжетних ліній, мотивів і тем у складне «прядиво». Невипадково роман «Майстер і Маргарита» іноді умовно називають «романом-лабіринтом», ніби порівнюючи заплутаність його структури та сюжету із заплутаністю коридорів і галерей лабіринту, де можна йти нібито в різних напрямках, але в результаті опинитися в тій самій точці.

1 Мовлене усно - відлітає, а написане - залишається (латин.).

Роман у романі - композиційний принцип побудови твору, який передбачає наявність у його межах двох романів із власними сюжетними лініями. Єдності твору надає періодичне переплетіння цих романів, а оповідні лінії створюють складну систему паралельних подій та смислів. Використання цього прийому створює враження розмиття бар’єрів у просторі та часі.

Сюжетна лінія Майстра і Маргарити набувала вагомості та ставала ключовою в романі поступово, у процесі роботи над текстом. Тож і не дивно, що остаточний заголовок «Майстер і Маргарита» виник аж наприкінці роботи, майже перед смертю письменника. А ось сюжетна лінія Воланда домінувала від першого задуму роману, про що свідчать ранні редакції заголовків, у яких неодноразово згадані атрибути чорта (Воланда) - копито та капелюх із пером. У складну ідейно-художню структуру роману вплетено також лінію Ієшуа і Понтія Пілата, що час від часу перетинається із двома згаданими лініями.

Композиція та сюжетні лінії твору. Однією з найважливіших особливостей композиції «Майстра і Маргарити» є наявність «роману в романі»: роман Булгакова про Майстра і Маргариту органічно містить роман Майстра про Понтія Пілата та Ієшуа Га-Ноцрі, дія якого відбувається десь наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. н. е. в Єршалаїмі (саме так Булгаков називає Єрусалим). Дослідники називають ці розділи також «євангельськими», оскільки в них письменник немовби переповідає текст Євангелія від Матвія.

Хоча «євангельських/єршалаїмських» розділів у романі лише чотири й займають вони менш ніж 20 відсотків тексту, їхню ідейно-естетичну роль важко переоцінити. І річ не лише в тім, що їхні герої іноді зустрічаються з персонажами «московських» розділів (наприклад, Левій Матвій у Москві клопочеться перед Воландом за Майстра; Майстер, Маргарита і Воланд зі своїм почтом на місячній доріжці раптом зустрічають... Понтія Пілата).

Голгофа. Єрусалим у момент розп’яття Ісуса Христа. Фрагмент панорами. Художники К. Фрош, Й. Крюгер, С. Фабіанський. 1902

Панорама «Голгофа» - величезне живописне полотно, що складалося з восьми фрагментів і було розміщене у спеціально збудованому павільйоні на Володимирській гірці в Києві. У 1934 р. павільйон зруйнували. Полотно зберігалося до 1941 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Суд Пілата. Розпис Володимирського собору. Київ. Художник Павло Сведомський

Не менш важливим є те, що без «єршалаїмських» розділів концепція Булгакова не була би зреалізована, а зло - покараним. Адже Добро перемагає лише в «єршалаїмських» розділах: Понтій Пілат, носій «тоталітарної свідомості» й вірний посіпака імператора Тиберія, зрештою розкаявся і майже через дві тисячі років отримав прощення за злочинну страту Ієшуа (звісно, це авторська інтерпретація Булгакова, а не канонічна позиція церкви, яка ставиться до роману, м’яко кажучи, насторожено). Натомість у Москві після зникнення Воланда та його слуг нічого не змінилося: писалися доноси і безслідно зникали невинні люди, процвітало хабарництво, нікчемні графомани-підлабузники всерйоз уважали себе письменниками і (що набагато гірше!) вважалися такими в суспільстві.

Та й щодо долі Майстра і Маргарити дослідники дотепер сперечаються: як тлумачити спокій, що його врешті-решт отримує Майстер? Нагорода це чи покарання? З одного боку, це його прихисток від ворогів у затишному колі друзів. З іншого - це зрада ідеалів, відмова від творчості, бо за що ж тоді боровся Майстер і чим «вічний дім із венеційським вікном і витким виноградом», яким його винагороджено, відрізняється від затишних дач і безкоштовних обідів «майстрів МАССОЛІТу» чи від психіатричної лікарні, де теж «заспокоюють» пацієнтів? Адже Булгаков писав: «Немає справжнього письменника, котрий би замовк. Якщо замовк, отже, був не справжнім. А якщо справжній замовк - загине...». Тож, як бачимо, зло покаране лише у «магічних» розділах твору, натомість там, де йдеться про світ реальний, Булгаков залишається реалістом: зло часто торжествує...

Події будь-якого художнього твору розгортаються у художньому часі й просторі - т. зв. часопросторі, що його філологи називають хронотопом1 (від грец. χρονος - час і τοπος - місце). У романі «Майстер і Маргарита» наявні три основні хронотопи.

ХРОНОТОПИ РОМАНУ «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»

1. Москва 1920-1930-х рр.2

«Московським» розділам відведено найбільше (понад 50 %) місця в тексті: в Москві 1920-1930-х рр. відбувається перше знайомство читача з Берліозом, Бездомним і Воландом, знайомляться Майстер і Маргарита; в московській квартирі відбувається бал Воланда; з Москви відлітає до Вічності Воланд зі своїм почтом тощо.

2. Єршалаїм початку нашої ери

У Єршалаїмі ми вперше зустрічаємося з Понтієм Пілатом, саме тут розгортаються події, пов’язані зі стратою Ієшуа Га-Ноцрі, зрадою та покаранням Іуди.

3. Космічний хронотоп

Вічність - місячна доріжка, де зустрічаються персонажі «єршалаїмських» і «московських» розділів, а автор ставить крапки над «і» в багатьох питаннях і сюжетних лініях.

1 Термін «хронотоп» до наукового обігу ввів Михайло Бахтін на початку XX ст.

2 У романі точних дат немає. На думку дослідників, події твору (які тривають по чотири дні: як у «московських», так і в «єршалаїмських» розділах) у Москві припадають на 1929 р., однак автор згадує деякі деталі початку 1930-х.

Булгаков майстерно пов’язав «московські» та «єршалаїмські» розділи твору. Для цього він, зокрема, використовує майже дослівні повтори фіналів попередніх розділів на початку наступних (щоправда, такі текстуальні збіги є лише в тих фрагментах роману, де автор устиг відшліфувати текст):

Фінал першого розділу

(«Ніколи не розмовляйте з невідомими»)

Початок другого розділу

(«Понтій Пілат»)

«...Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм1, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...».

«У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат».

Фінал другого розділу

(«Понтій Пілат»)

Початок третього розділу

(«Сьомий доказ»)

«Було близько десятої години вечора».

«- Так, було близько десятої години вечора, вельмишановний Іване Миколайовичу, - повторив професор...».

Роман-міф - епічний твір значного обсягу, в якому використані особливості міфічного світобачення: вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу, сміливе поєднання реального та ірреального (елементи магічного реалізму). У романі-міфі міф зазвичай не є єдиною сюжетною лінією, а співвідноситься з різними темами історії та сучасності. Для цього жанру характерна ситуація, коли в явищах сучасності просвічує минуле і майбутнє. Саме таким романом і є «Майстер і Маргарита».

«Єршалаїмські» й «московські» розділи поєднані також мотивом нестерпної спеки: безжальна спека в Єршалаїмі повторюється у столиці СРСР, «коли сонце, розпікши Москву, в сухій імлі валилося кудись за Садове кільце».

Особливості композиції, хронотопу та образної системи «Майстра і Маргарити» дають змогу розглядати цей твір як «роман-міф». Якими є підстави для такого жанрового визначення?

Передовсім у романі органічно поєднані реальне та ірреальне, буденність і фантастика: поява в реалістично зображеній Москві початку XX ст. Воланда та його «демонологічних» супутників; чарівне перетворення московської квартири на місце балу нечистої сили, де була присутня Маргарита; фантастична метаморфоза та відліт Воланда із його почтом у космічний простір... Ті, хто найсильніше ображав Майстра, покарані теж у «магічний» спосіб: Маргарита «просто» сіла верхи на швабру, підлетіла до вікон їхніх квартир і вчинила там погром...

У романі наявне не лише поєднання лінійного (історичного) й циклічного (міфічного) часу, а й смілива гра з Часом як таким. Наприклад, перебуваючи в радянській Москві 1930-х рр., професор магії Воланд під час розмови заявляє, що якось за сніданком вів дискусію з... Іммануїлом

Кантом, котрий жив у 1724-1804 рр. Крім того, на всіх рівнях твору (мотиви, образи, цитати тощо) в оповіді «просвічує минуле і майбутнє», а в фінальній сцені відльоту демонів - те, що Часові непідвладне, - Вічність.

1 Символ деспотичної влади: білої та чистої зовні, про людське око, але водночас кривавої за своєю прихованою суттю.

ДЖЕРЕЛА РОМАНУ «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»

Булгаков неначе спеціально готувався до написання роману впродовж усього свого життя. У зошитах письменника збереглися нотатки з демонології, церковно-релігійної та історичної літератури, призначені, за його словами, для «остаточної обробки» тексту. За їхньою допомогою він звіряв календар роману, структурував його сюжет, вивіряв окремі історичні деталі в «єршалаїмській» частині, конструював «біографії» містичних гостей на балу Воланда. Чимало матеріалу він запозичив із «Фауста» Ґете, зокрема епіграф до роману. Ось як Мефістофель дорікає відьмі, яка не впізнала його одразу:

...Впізнала вже, опудало погане?

Впізнала ти свого володаря?

Захочу я - й тебе, й твого звір’я

Перед очима враз не стане!

Забула вже вбрання червоне це

І півняче перо на капелюшу?

Чи, може, я сховав лице?

Чи, може, сам назватись мушу?

Відьма: Пробачте, пане, за прийом!

Та, бачу, ви не з копитом.

Та й де ж це ваші вірні круки1?..

Уже згадувані робочі заголовки роману Булгакова («Копито інженера», «Жонглер із копитом», «Капелюх із пером», «Підкова іноземця», «Копито консультанта») свідчать про глибоке опрацювання письменником величезного матеріалу: від демонології до «Фауста» Й.-В. Ґете.

Проблематика твору. У романі «Майстер і Маргарита» порушено низку важливих питань. Передовсім ідеться про принциповий філософський аспект - протистояння добра і зла, а також вибір людиною власного життєвого шляху та її відповідальність за цей вибір. Ці питання автор намагається вирішити на всіх рівнях роману.

У творі висвітлено актуальний для Булгакова конфлікт особистості і влади. Як відомо, письменник сам неодноразово перебував у ситуації вибору (іноді на межі життя і смерті) в дуже непростих відносинах із тоталітарною радянською системою. Він навіть пробував догодити Сталіну написанням п’єси «Батум» про юність «вождя всіх народів», проте твору так і не закінчив. Сталіна доля талановитого письменника ніколи не цікавила... У романі «Майстер і Маргарита» М. Булгаков дослідив психологічний стан особистості у її взаєминах із владою не просто майстерно, а зі знанням справи. Читач подивований: чому Понтій Пілат, що його на полі бою не лякали ані ворожі мечі, ані натовпи варварів, ціпенів від жаху, коли згадував римського імператора з незагойною виразкою на обличчі? Отже, нутряний жах перед владою може паралізувати волю навіть мужньої людини, перетворюючи її на безжальне знаряддя несправедливості, одним із виявів якої і став наказ Пілата про страту Ієшуа. Тож невипадково у творі боягузтво визначено як найстрашніший порок.

Усемогутній прокуратор Понтій Пілат не мав тієї внутрішньої свободи, що її мав бідний і безсилий мандрівний філософ Ієшуа Га-Ноцрі. Забракло прокураторові й сили звільнитися від несвободи. Кара йому за це - довічні тортури сумління, і лише через майже два тисячоліття, у Великодню ніч, він нарешті дістає прощення від того, кого свого часу через легкодухість не врятував. У московському ж світі усе набагато гірше: там залишатися самим собою можна лише у божевільні...

1 Германські народи здавна вірили, що чорт кривий і замість однієї ноги має кінське копито. Круків також вважали невід’ємним атрибутом чорта.

Віктор Єфименко. Два герої. Офорт

Віктор Єфименко (1933-1994) - український художник-графік, який 15 років присвятив створенню ілюстрацій до булгаковського роману.

Тож невипадково у «московських» розділах питання «особистість і влада» набувало ще гострішого - особистісного - звучання, трансформуючись у проблему свободи творчості митця та його трагічної долі в умовах тоталітаризму. Яскрава ілюстрація цієї проблеми - трагічна доля Майстра, який, ховаючись від обструкції та нахабної необ’єктивної критики, змушений був податися до божевільні. Пригадаймо теку Булгакова: 298 негативних відгуків про його твори і лише три позитивні! Отже, тут помітний вияв автобіографізму, доля Майстра дуже нагадує долю самого письменника.

Булгаков заперечує шлях прислужництва митця владі й тим самим стверджує ідеал безкорисливого та самовідданого служіння мистецтву. Справжньому митцеві в тоталітарній системі місця немає. Адже він стає Майстром лише тоді, коли відчуває внутрішню свободу. Тож роман Майстра про Ієшуа - це та нитка, яка поєднує духовні цінності різних епох у їхній проекції на майбутнє.

Письменництву в романі відведено ключове місце. Вже в першому розділі редактор журналу і ватажок московських письменників Берліоз пишномовно пояснює молодому поетові Івану Бездомному, як потрібно зображувати героїв. Об’єднання письменників «МАССОЛІТ» виявляється не творчою спілкою, а бюрократичною установою, чия головна функція - нагляд за письменниками та винагорода неталановитих, проте послужливих зрадників мистецтва й духовності, як-от Лавровича, шестикімнатною дачею (чи не за цькування Майстра?), а рангом дрібніше - обідами за півціни. А найголовніше місце в «Домі Грибоедова» - не «МАССОЛІТ», а ресторан.

Творці високої духовності, перетворені на «інженерів людських душ», заздрісні і жадібні до дешевих розваг, нездатні до звичайного людського співчуття. Члени правління зляться на покійного голову, через смерть якого їм довелось вечеряти не на веранді, а в душному залі. Булгаков змальовує контрастну картину: з одного боку, мертве закривавлене тіло Берліоза, з іншого - танці в ресторані. Байдужість до чужого горя ще більш відтінюється смакуванням гастрономічних див, наступною вакханалією. І відчай проникає в душу автора: «О боги, боги мої, отрути мені, отрути!..».

А хіба може бути інакше в суспільстві, де художника визначають не за ступенем його майстерності, а за посвідченням у шкіряній обкладинці: «член Спілки письменників». Ось де витоки славнозвісного булгаковського сарказму: «Достоєвський не був членом Спілки письменників...». Але він був геніальним письменником. А тут ціла Спілка, яка слухається партійного керівництва, як хор - диригента, проте створити щось талановите «функціонери від літератури» не спроможні. Ситуація в СРСР, коли «чиновник, озброєний пером, писав під наглядом чиновника, озброєного пістолетом», добігла кінця...

Традиційно дискусійним є питання про роль Воланда та його почту у розв’язанні конфлікту добра і зла. Здавалося б, такі персонажі є уособленням зла, темних сил. Однак, читаючи текст, переконуєшся, що все набагато складніше, що вони справді дуже часто, як зазначено в епіграфі до роману, «роблять лиш добро, бажаючи лиш злого». Саме Воланд і його слуги карають те зло, яке робить неможливим життя порядної людини в Москві. Чесних людей Воланд не чіпає, натомість «негайно просочується туди, де йому залишено хоча б щілинку»: до буфетника із «осетринкою другої свіжості» і золотими червінцями в тайниках; до професора, який трохи забув клятву Гіппократа...

Філософською також є ідея безсмертя високого Мистецтва, справжньої Творчості, втілена в афоризмі «Рукописи не горять».

Образи роману. Хоча провідні філософсько-моральні проблеми зосереджені передовсім навколо постатей Ієшуа Га-Ноцрі, Воланда, Майстра і Маргарити, у романі немає неважливих для розуміння авторської концепції та ідейно-художнього змісту героїв.

Одним із центральних персонажів роману є Майстер, в образі якого наявні певні автобіографічні риси Булгакова. Водночас цього філософа та митця можна легко уявити в контексті будь-якого століття (недаремно в романі жодного разу не згадано його ім’я, оскільки це зменшило б силу узагальнення персонажа). Слово «майстер» означає, що людина досягла особливої досконалості у своїй справі. Можливо, через це його цькують нездари з членськими квитками Спілки письменників у кишенях?

Зовні він дещо нагадує Гоголя: «Голений, темноволосий, з гострим носом, стривоженими очима і з жмутом волосся, що звішується на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми», і це невипадково (див. вище про вплив Гоголя на Булгакова).

Майстер спалив свій роман, Гоголь знищив рукопис другого тому поеми «Мертві душі», і така сама доля спіткала першу редакцію «Майстра і Маргарити».

Дослідники помічають у ньому й деякі риси персонажів Ґете: Вагнера, прихильника гуманітаристики, і Фауста (кохання Майстра до Маргарити). Булгаковський Майстер - філософ, схожий на Іммануїла Канта: така сама байдужість до сімейного життя, здатність покинути все і присвятити себе інтелектуальній діяльності (створенню роману про Понтія Пілата). Можна ще довго знаходити прототипи Майстра як в історії, так і в літературі, але найважливіше те, що саме цей персонаж утілює багато позитивних рис (як їх розумів сам письменник). Саме така позиція Майстра (навіть не опозиція до влади і реальних умов життя, а просто ігнорування цього) і дала йому змогу створити шедевр - роман про Понтія Пілата.

Надя Рушева. Маргарита вихоплює рукопис із вогню

Надя Рушева (1952-1969) - художниця-графік, яка пішла з життя в 17 років через вроджену хворобу. Її малюнки до «Майстра і Маргарити» високо оцінила Олена Сергіївна Булгакова, вдова письменника: «Як вільно!.. Зріло!.. Яка амплітуда почуттів!.. Дівчинка в 16 років чудово все зрозуміла. І не лише зрозуміла, а й переконливо зобразила».

Бегемот на обкладинці роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» видавництва «Penguin» (Велика Британія)

Ще одним центральним персонажем роману є Маргарита. Традиційно її образ асоціюють із вірним і вічним коханням (хоча є й інші думки щодо цього). До безумовно позитивних її рис належить милосердя, адже саме вона добивається прощення спочатку для Фріди, а потім і для Понтія Пілата. Для Булгакова ж милосердя і кохання - важливі чинники, яких дуже бракувало тогочасному суспільству.

Образ Маргарити неоднозначний: з одного боку, вона заступниця покараних, захисниця Майстра і месниця за нього. Проте, з іншого, вона і руйнівниця своєї першої сім’ї, і відьма, дещо цинічна у своєму виклику людям. Однак більшість дослідників тлумачать її образ як певний ідеал вічного, неминущого кохання. До того ж Маргарита - чи не єдина (крім, звісно, творчості) опора Майстра в земному житті. Поміж можливих прототипів Маргарити дослідники називають останню дружину письменника - Олену Сергіївну Булгакову, в якої на руках він помирав. Це насправді відданість, гідна пошани. Недаремно Маргарита опікує Майстра і в космічному вимірі, з’єднуючись із ним у потойбічні, у подарованому Воландом останньому притулку.

Слід зазначити, що роман мав (і досі має) велике відлуння в літературі та мистецтві, зокрема в художніх творах, музиці, кіно, театрі. Важко навіть уявити, що цього твору читач міг не побачити взагалі. Адже Михайло Булгаков пішов із життя у 1940 р., а роман «Майстер і Маргарита» широка публіка уперше побачила аж 1966-го. Саме тоді журнал «Москва» (1966, № 11; 1967, № 1) обережно, зі скороченнями, почав друкувати окремі його розділи. У повному обсязі твір побачив світ лише в 1973 р., тобто через 33 роки після смерті автора.

Художні особливості роману. Михайло Булгаков - автор багатьох блискучих творів. Однак якщо у наших сучасників запитати, що саме він написав, то, поза сумнівом, більшість одразу назве роман «Майстер і Маргарита». Цей твір є вершиною творчості Михайла Булгакова. У чому ж полягає секрет надзвичайної популярності роману? На це запитання вичерпно відповісти неможливо, але сам процес пошуку відповіді багато важить для осягнення творчих секретів М. Булгакова.

У романі «Майстер і Маргарита» неначе злилися воєдино, зазвучали в унісон усі таланти, специфічні риси, творчі знахідки письменника, які були до того немов «розсипані» у численних інших його творах.

Передовсім це суто «булгаковська» схильність і здібність до поєднання, з одного боку, найреалістичніших описів буденного життя та, з іншого, найсміливішого польоту фантазії і містики. Згадаймо самохарактеристику письменника з листа до уряду СРСР: «Я - МІСТИЧНИЙ ПИСЬМЕННИК». Скажімо, у його повісті «Собаче серце» соціальний експеримент більшовиків щодо створення «нової людини» висміяно за допомогою фантастики: пес Шарик під скальпелем професора Преображенського «абсолютно спокійно» перетворився на людину (Шарикова). І концепція письменника стає зрозумілою: як собаче серце ніколи не стане людським, так і темні, неосвічені люди (нові «господарі життя») ніколи не стануть інтелігентами, людьми Культури...

«БІЛИЙ ПЛАЩ ІЗ КРИВАВИМ ПІДБОЄМ», або БУЛГАКОВ І СТАЛІН

Сталін уособлював найжахливіші риси тоталітаризму в його «радянському варіанті», який в усьому світі з осудом називають саме його ім’ям - «сталінізм». Але чи не найогиднішими рисами «кремлівського горця» (як саркастично назвав його поет Йосип Мандельштам, за що поплатився життям) були візантійське лицемірство, підступна нещирість і специфічне тривале смакування помсти. Фахівці стверджують, що упродовж багатьох років Сталін грався з М. Булгаковим, як кіт із мишею, і таки пришвидшив його смерть. Позірно він наче й віддавав належне таланту Майстра, та по суті нищив його. Тобто про людське око була одна позиція, а по суті - протилежна. Схожу ситуацію якраз і символізує «білий плащ із кривавим підбоєм», який носив Понтій Пілат. Таке контрастне поєднання білого і червоного («кривавого») є символом тоталітарної влади, яка, декларуючи справедливість і законність (незаплямовано-білий колір), насправді («зсередини») просякнута кров’ю (кривавий колір).

Схожий прийом знаходимо й у «Майстрі і Маргариті». Задля (хоча б уявного) покарання всесильного тоді репресивного органу (НКВС) і тих темних сил, які тяжіли над самим Булгаковим, письменник спокійнісінько «викликає» до Москви найтемнішу, найстрашнішу, «каральну» силу - Воланда та його почет. Можна лише здогадуватися, з якими почуттями описував Булгаков гротесково-буфонадну сцену невдалого арешту агентами НКВС шайки Воланда: «...- А що то за кроки такі на сходах? - попитав Коров’єв, бавлячись ложечкою в чашці з чорною кавою. - Це нас арештовувати йдуть, - відповів Азазелло і випив чарочку коньяку. - А, ну-ну...». Не забуваймо, що ці рядки написано в часи, коли «одна половина населення СРСР сиділа в таборах, а друга половина сторожила першу». У часи, коли боялися навіть рідних, бо син доносив на батька і «ставав героєм». У часи, коли люди, щойно почувши незнайомі кроки на сходах свого під’їзду, сивіли або божеволіли від страху... І раптом оце презирливе «ну-ну», мовлене під чашечку кави. Справді, «покарання» тоталітаризму було можливим лише у вигаданому, фантастичному світі письменницької фантазії Булгакова. До того ж, можливо, саме так письменник зцілювався від своїх давніх страхів (відомо, наприклад, що у Владикавказі його під вартою приводили до особливого відділу НКВС, про що він згадував у своїх ранніх оповіданнях). До слова, у такому вільному фантазуванні, у схильності до буденного зображення найнеймовірніших подій і персонажів Булгаков напрочуд скидається на свого улюбленого письменника М. Гоголя (пригадаймо демонічних персонажів із «Вія», «Зачарованого місця», «Пропалої грамоти», «Ночі перед Різдвом» тощо).

Можливо також, що однією з причин популярності «Майстра і Маргарити» була гідна подиву, як на той час, об’єктивність у зображенні радянських реалій, без підлабузництва, без догоджання та рабської запопадливості перед владою. У романі виведено безліч негативних типів людей, які непогано пристосувалися у країні, де проголошено, але так і не реалізовано «загальну справедливість». За одну лише фразу Воланда про те, що він сто років не бував у Москві, але за цей час люди не змінилися, їх лишень зіпсувало квартирне питання, письменник міг опинитися в таборах. Адже за цей час сталося кілька революцій, повалили самодержавство, почали будувати «найсправедливіший» в історії людства суспільний устрій - комунізм. Аж раптом такий «вирок»: за сто років люди не змінилися. Дуже гостро в творі звучать нотки критики тоталітаризму (надто в непримиренному конфлікті «митець і влада»). Позиція Булгакова у 1930-1940-ві рр. в СРСР була дуже дратівливою, адже яскраво контрастувала з типовими на той час творами зовсім іншої тональності - на кшталт дифірамбів владі.

Іван Кулік. Останній політ. Гуаш. 2010-2011

Іван Кулік народився 1959 р. в Черкасах. Створив понад тисячу ілюстрацій до творів Булгакова.

Популярність твору забезпечує його дивовижна здатність задовольняти потреби та запити найширшого кола читачів: від невибагливих до справжніх літературних цінителів. І кожен із них може знайти в тексті щось своє, те, що цікавить саме його. Хтось акцентує на описі стосунків любовної пари - Майстра і Маргарити. Натомість читач вибагливіший із задоволенням виявляє в тексті численні ремінісценції та алюзії (цитати з інших творів, приховані натяки, тонкі алегорії), що ними пронизаний роман. Імпонує інтелектуалам також філософічність твору М. Булгакова, чудове знання письменником світової культури від часів античності до сучасності.

Насамкінець підкреслимо, що серед розмаїття згаданих і не згаданих тут причин популярності твору «Майстер і Маргарита» найважливіша - це безумовний талант письменника.

...Кожен справжній письменник (Майстер!) мріє, відкрито чи потай, про безсмертя для своїх творів, про те, аби вони були цікавими для далеких нащадків. Недаремно ж мотив підсумовування творчого життя, відомий ще зі знаменитої оди римлянина Горація «До Мельпомени» («Exegi monumentum»1), став стрижневим у світовій літературі, надихнувши на схожі рядки Вільяма Шекспіра та Джона Мільтона, Олександра Пушкіна та Максима Рильського...

«Звів я пам’ятник свій. // Довше, ніж мідь дзвінка, // Вищий од пірамід царських, простоїть він...» - почав свій уславлений твір Горацій. І час довів, що поет мав рацію, оскільки його твори живі й нині, і яскравим свідченням цього є той факт, що ви щойно прочитали його рядки...

«Рукописи не горять», - продовжив думку Булгаков, і теж не помилився: роман «Майстер і Маргарита», попри всі реальні та наймістичніші перепони, знайшов шлях до читача й увічнив ім’я Майстра.

1 «Я звів пам’ятник» (латин.).

  • 1. Яким чином життєвий і творчий шлях Булгакова пов’язаний із Україною? У яких його творах і як саме згаданий Київ?
  • 2. Як ви думаєте, чому роман «Майстер і Маргарита» вважають вершиною творчості письменника? Якими є причини популярності твору?
  • 3. Наведіть приклади поєднання у романі реального та магічного елементів. Який з-поміж них відіграє важливішу роль у втіленні творчого задуму автора?
  • 4. Назвіть головних героїв твору, складіть план їхньої характеристики та доберіть цитати до неї.
  • 5. Назвіть основні часові шари і місця дії (хронотопи) роману. Проілюструйте прикладами з тексту художні засоби їхнього зв’язку.
  • 6. Яку роль у романі «Майстер і Маргарита» відіграє роман Майстра про Ієшуа та Понтія Пілата? Як ви гадаєте, для чого Булгакову знадобилася настільки складна композиція твору? Як вона допомагає втілити авторську концепцію?
  • 7. Які робочі назви роману ви пам’ятаєте? Про що, на вашу думку, свідчить велика кількість варіантів заголовка цього твору?
  • 8. Якби ви вперше прочитали цей роман, не знаючи, яка його назва і хто автор, як ви назвали б цей твір?
  • 9. Окресліть провідні проблеми роману «Майстер і Маргарита». Чи пов’язані вони між собою? Як конкретно?
  • 10. Наведіть приклади афоризмів із тексту роману та/або інших творів М. Булгакова.
  • 11. Ким, на ваш погляд, є Воланд: злом, яке карає, байдужим спостерігачем, демонічним спокусником абощо? Чому існують дуже різні погляди на героя? Відповідь аргументуйте.
  • 12. Напишіть есе: «Булгаковський Київ»; «Якими були би враження Воланда про сучасних людей?»
  • 13. Виконайте тестові завдання:

Пам’ятник Михайлу Булгакову в Києві. Скульптор Микола Рапай. 2007

1. Михайло Булгаков писав слово «Місто» з великої літери, підкреслюючи повагу до:

А Єршалаїма

Б Києва

В Москви

Г Константинополя

Д Санкт-Петербурга.

2. «О, Вчителю, укрий мене полою своєї чавунної шинелі», - звертався Михайло Булгаков до:

А Чарльза Діккенса

Б Йоганна-Вольфґанґа Ґете

В Миколи Гоголя

Г Льва Толстого

Д Федора Достоєвського.

3. В образі Майстра Булгаков насамперед змалював:

А творчий автопортрет

Б митця-декадента, що загубився у часі

В письменника радянської доби, жертву сталінської системи

Г узагальнений образ митця, що живе у тоталітарному суспільстві

Д мрійника, цілковито відірваного від реального життя.

  • 14. Знайдіть в інтернеті інструкцію та підготуйте буктрейлер за романом «Майстер і Маргарита».
  • 15. Підготуйте мультимедійну презентацію «Герої Булгакова і світова художня культура», в якій, зокрема, використайте фрагменти художніх фільмів, знятих за творами письменника.
  • 16. Підготуйте мультимедійну інтернет-мандрівку-презентацію «Шляхами Михайла Булгакова», знайдіть і вмонтуйте в показ меморіальні знаки, які увічнюють пам’ять про нього.