Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Дивився на світ із позиції недосконалої людини

ФРАНЦ КАФКА

«Перевтілення»

У царині красного письменства існує багато міфів. Один із них стосується творчості австрійського письменника Франца Кафки. Мовляв, він жив відлюдником, завжди був самотнім, працював непримітним дрібним чиновником, клерком у страховій компанії. А коли помер, здивовані сучасники знайшли в шухлядах його письмового столу стоси списаного паперу. Коли знайдене надрукували, світ був вражений. Таким чином у літературі з’явилися геніальні твори Кафки... Що тут правда, а що - міф? Звернімося до фактів.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Франц Кафка. Близько 1906

У мене немає інтересу до літератури, література - це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу (із листа до Феліції Бауер, 1914 р.).

ФРАНЦ КАФКА (1883-1924)

Франц Кафка народився у Празі 3 червня 1883 р. в єврейській родині. Закінчив юридичний факультет Празького університету. На жаль, родина його не підтримувала. Упродовж усього свого короткого життя Кафка мав напружені стосунки з батьком, який не вірив у літературне покликання сина, що позначилося на його творчості.

Франц Кафка заробляв на хліб виснажливою працею страхового агента. Водночас він прагнув усамітнення, аби поринути в улюблене заняття літературою. Це напружене внутрішнє життя і стало потаємним, непомітним для стороннього ока сенсом його існування. Здавалося, що Кафка всередині себе збудував своєрідний замок (це назва одного з його творів), у який нікого не впускав, але водночас страждав через це.

Із 1909 р. в журналах з’являються перші оповідання Кафки. Шість років по тому молодий письменник став лауреатом престижної у Німеччині літературної премії імені Теодора Фонтане.

Варто зауважити, що Кафка-письменник був відомий переважно вузькому колу літераторів. Навіть смерть, яка сталася 3 червня 1924 р. в містечку Кірлінг поблизу Відня унаслідок легеневої хвороби, не зібрала біля його могили численних шанувальників літератури.

Помираючи, Кафка заповів знищити всі свої рукописи.

ФРАНЦ КАФКА - МАКСУ БРОДУ

...Ось моя остання воля щодо всього, що я написав. З усього, що я написав, справжні лише книжки: «Вирок», «Кочегар», «Перевтілення», «У виправній колонії», «Сільський лікар» і новела «Голодар»... Коли я кажу, що ті п’ять книжок і новела справжні, я не маю на увазі, що бажаю, щоб їх перевидавали і зберігали на майбутні часи, навпаки, якщо вони остаточно загубляться, це відповідатиме моєму істинному бажанню. Я лише нікому не чиню перешкод, коли вони вже є, зберегти їх, якщо хтось захоче. Решта з того, що я написав (опубліковане в газетах, рукописи або листи)... без винятку... потрібно спалити, і зробити це я прошу тебе якнайшвидше.

Після смерті Франца Кафки його друг Макс Брод, усупереч волі письменника, надрукував незакінчені романи «Процес» (видано 1925 р.), «Замок» (1926), «Америка» (1927) та збірку оповідань «На будівництві китайської стіни». Справжню популярність твори Кафки здобули після Другої світової війни. Представники відразу кількох літературних напрямів проголосили Кафку своїм предтечею. Його твори є алогічними, ірраціональними й песимістичними. Він був близьким до експресіоністів, які проголошували єдиною реальністю суб’єктивний духовний світ людини. Часто темою експресіоністичних творів ставало зображення внутрішнього стану «маленької людини» в умовах соціальних зрушень.

Дослідники вважають, що суть експресіонізму (від латин. expressio - вираження) полягає не у зображенні дійсності, а у вираженні її змісту. Митці прагнуть передати особисте ставлення до реальності, яка, на їхнє переконання, має бути пронизана променем ідеї. Вони не стільки описують, скільки співпереживають. Більшість експресіоністів сприймають світ як ворожий до людини, бачать його крізь призму трагічного, а отже, і ставлення до нього драматичне, нервове, глибоко суб’єктивне, емоційне, що передається за допомогою засобів підвищеної виразності.

Жодних усесвітніх катастроф і катаклізмів у своїх творах Кафка не зображував, хоча й жив у важкі часи Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської імперії, глибокої економічної кризи, які руйнували усталені зв’язки і стосунки. А для пересічної людини навіть незначне потрясіння може стати катастрофою (як, наприклад, для героя твору «Перевтілення» Ґреґора Замзи банкрутство батька, яке прирекло його до «рабства» на довгі десять років). Зображення трагічного безсилля «маленької людини», її приреченості стало магістральною темою творів письменника.

«Кінетична голова Кафки». Прага. Скульптор Давид Чорний

Цей пам’ятник складається зі з’єднаних електродротами 42 дисків із нержавіючої сталі вагою понад 38 тонн. Диски обертаються в різних напрямках зі швидкістю шість обертів за хвилину, формуючи зображення Кафки у тривимірному просторі. Розміщені по низу скульптури дзеркала також сприяють її трансформації. Загальна вага композиції - 45 тонн.

Нині написане Кафкою сприймається як одкровення старозавітних єврейських пророків. А якщо взяти до уваги те, що три сестри письменника загинули в концентраційних таборах, що ідеолог нацизму А. Гітлер народився саме в Австрії, то твори Кафки, подібно до віщувань Кассандри про фатальну долю Трої, ще довго непокоїтимуть людство, адже вони змальовують метафоричну картину того, що людство збудувало на Землі.

Щодо яскравості та художньої сили цього пророцтва, щодо «неекспресивної експресії» його втілення в художніх творах Кафка не мав і не має собі рівних у літературі. Може, у цьому й полягає головний секрет його всесвітньої популярності?

Малюнки Франца Кафки

Провідною темою творчості Кафки є людина, котра загубилася в лабіринті й не має дороговказної нитки. Однак якщо людина більше не має дороговказної нитки, то лише тому, що більше не бажає її мати. Звідси її відчуття провини, страху й абсурдності історії (Ежен Йонеско).

«Перевтілення»

Прагнучи відтворити абсурд, Кафка застосовує логіку.

Альбер Камю Франца Кафку називають одним із «батьків» модернізму. Аби яскравіше уявити, у чому ж конкретно полягає новаторство його творчості, доречно буде її схарактеризувати, порівнявши з художніми пріоритетами «немодерністських» літературних напрямів. А зробити це можна передусім на прикладі образу головного героя «Перевтілення» (1916) Ґреґора Замзи.

Дехто з дослідників наголошує на впливі романтизму на творчість Ф. Кафки: «З романтиками Кафку споріднює багато що: і гротескове сприйняття побуту, і туга за абсолютом, що розпливається в туманному серпанку метафізичної невідомості, і схильність до фантастики, сновидінь, у яких довільно змішуються елементи реальності, а їхні комбінації виступають у ролі туманного, нерозгаданого шифру» (Юрій Архипов). Проте докорінна відмінність полягає насамперед у зображенні персонажів - непересічних і яскравих у літературі романтизму (неоромантизму) і приземлених героїв у Кафки, зокрема підкреслено невиразного і буденного Ґреґора Замзи.

У звичній манері беземоційної оповіді Кафки Ґреґор - звичайнісінька людина, яка нічим не вирізняється з-поміж непримітних комівояжерів однієї з численних фірм. І в цьому є величезний «узагальнювальний» потенціал: автор чи то натякає, чи то попереджає, що в такому стані знеособлення може опинитися буквально кожен.

З іншого боку, постать Ґреґора не вписується і в художню систему реалізму. Хоча реалісти віддавали перевагу зображенню саме пересічних людей, їх цікавило дослідження певних законів суспільного розвитку, детермінація (обумовленість) розвитку особистості й суспільства, тож їхні герої є типовими навіть з урахуванням індивідуальної історії життя. А в долі Ґреґора все випадкове, можливо, за інших обставин вона склалася б інакше (а можливо - й ні, адже в абсурдному світі все позбавлено сенсу, зокрема пошук будь-яких закономірностей).

Франц Кафка. Перевтілення. Обкладинка одного з видань твору. 1916

Кафка написав «Перевтілення» у листопаді-грудні 1912 р., вперше твір було опубліковано 1915 р. Автор категорично заборонив видавництву Курта Вольфа зображувати Замзу на ілюстраціях у вигляді багатоніжки, адже її варто сприймати як складну метафору.

Ми не можемо вважати оповідання Ф. Кафки «соціальним» в усталеному сенсі цього слова, адже соціум (суспільство) у ньому не зображено. Майже нічого не відомо ані про країну, де відбуваються події, ані про її суспільний устрій. Хіба що певні штрихи вказують саме на буржуазне суспільство: Ґреґор - комівояжер, його батько розорився тощо.

Фантастичне у творах Кафки докорінно відрізняється від фантазування романтиків, бо в них можна знайти хоча б якусь мотивацію. Приміром, три золоті волосини, які фея подарувала Цахесу, можна пояснити як вияв її співчуття до курдупля («Крихітка Цахес...» Гофмана). Натомість перетворення Ґреґора на комаху - подія з погляду здорового Глузду геть невмотивована, алогічна й абсурдна. Юнак просто «взяв та й перетворився» на комаху. Пояснення цієї метаморфози як натяку письменника на «комашину» сутність людини, певна річ, є аргументованим. Проте дослідники-інтерпретатори посилаються на позатекстові чинники, не беручи до уваги перебіг оповіді.

Ґреґор Замза - звичайний комівояжер. Йому не поталанило з фірмою; не склалися стосунки з коханою - касиркою в магазині: вона так і не спробувала дізнатися, що ж сталося з її зниклим шанувальником; не пощастило, зрештою, і з родиною.

Отже, Кафку не цікавить ані притаманний романтизму «незвичайний характер у незвичайних обставинах», ані улюблений реалістами «типовий характер у типових обставинах». Він - модерніст, настільки неординарний і талановитий, що «своїм» його могли б назвати не лише експресіоністи й згодом екзистенціалісти, а й представники інших численних - ізмів.

Франц Кафка у своєму творі не зображує руйнівних подій усесвітнього масштабу, водночас переконливо доводить, що більшої трагедії, аніж загибель людини (в цьому випадку - смерть Ґреґора-комахи), у світі немає.

Сюжет твору ірраціональний і фантастичний. Недаремно «Перевтілення» називають оповіданням-міфом. Міфічний тут не лише самий факт перетворення людини на комаху (порівняйте з «Метаморфозами» Овідія), не лише сміливе поєднання вигадки та реальності, а й структура оповіді, яка напрочуд нагадує трикомпонентну структуру міфу або казки, які також часто містять сакральне число «три» (три випробування героя; три голови дракона тощо).

Отже, пересічний комівояжер Ґреґор Замза одного разу прокинувся... комахою. Родина не змогла отямитися від такого потрясіння, і Ґреґор заморив себе голодом. Сюжетна схема класична, чітка й також трикомпонентна:

  • зав’язка твору - перевтілення Ґреґора (І частина);
  • кульмінація - батько виганяє Ґреґора (II частина);
  • розв’язка - смерть Ґреґора (III частина).

Кафка майстерно застосовує художні прийоми триразового (як у міфі чи казці) обрамлення, а також градаційної (адже щоразу напруження зростає) епіфори (всі частини закінчуються однаково). Ґреґора Замзу його ж родина виганяє: 1) зі звичного кола спілкування; 2) із кімнати; 3) взагалі з цього світу.

Усі три частини починаються однаково - появою Ґреґора в спільній кімнаті, а закінчуються його вигнанням. Відрізняються лише причини: у першій частині він з’являється на вимогу тих, хто перебуває в кімнаті, у другій - намагається допомогти зомлілій матері, у третій - приваблений грою сестри на скрипці. За будовою оповідання нагадує казку, у якій герой зазвичай має три спроби для досягнення мети. Мав три спроби і Ґреґор Замза, однак родина тричі відштовхнула його.

Здається, у тлумаченні назви твору нічого складного немає: «Перевтілення» - це те, що відбулося з Ґреґором Замзою. Однак хіба це єдина тема розповіді? Хіба не відбуваються перетворення з кімнатою Ґреґора, з його близькими у ставленні до нього? Родини, яка дедалі відвертіше демонструє корисливість і егоїзм? Фінал також зрозумілий: фізична смерть Ґреґора як остаточне його «вигнання»: уже не з кімнати, а з життя - це лише закономірний результат неприйняття героя середовищем, частиною якого він є. Та чи був у Замзи інший вихід?

Якщо вже ми порівнюємо твір Кафки з міфом або казкою, то не забуваймо, що в них можливі також «зворотні перевтілення»: наприклад, дівчина поцілувала чудовисько - і перед нею постав прекрасний принц. Але чи був шанс на подібне перевтілення у Ґреґора?

Коли з ним трапилося нещастя, родина не змогла подолати свою відразу й сприймати його як людину. Нікому навіть не спало на думку поговорити з ним, якось розрадити. Сестра з огидою брала ганчіркою тарілку, якої, як вона гадала, торкався Ґреґор. Щоб не шокувати її своїм виглядом, Ґреґор утік під канапу, упродовж чотирьох годин прилаштовував простирадло, аби сховатися, коли сестра зайде до кімнати. Болісно-гостро сприймаючи таке ставлення до себе, Ґреґор понад усе страждав, переймаючись через сестру, яка «й досі не звикла до його вигляду і ніколи не звикне, що їй доводиться силувати себе не втекти, коли вона бачить, як його тіло виглядає з-під канапи». Лише мати намагалася щось зробити для сина. Проте далі намірів справа не пішла. Батько від самого початку ставився до сина вороже: його зловісне шипіння виганяло бідолашного

НА ДУМКУ ФАХІВЦЯ

На межі тих чи тих культур обов’язково виникає явище, яке вслід за тим розгортається в напрямі осмислення всього світового досвіду. В цьому відношенні, звичайно, Кафку можна порівняти лише з Гоголем. А Гоголя можна порівняти лише з Кафкою.

Вадим Скуратівський, культуролог

Ґреґора з кімнати. Зі своєю бідою Ґреґор залишився сам-один, без підтримки найближчих і найдорожчих людей, яким присвятив життя.

«Перевтілення» - це безперечне вираження глибинної драми самого Кафки, котрий відчував себе чужим у власній сім’ї, водночас розгорнена метафора його комплексу провини перед батьком і родиною. Та справа не лише в біографії письменника, адже зображення трагічної самотності людини у ворожому до неї світі є концептуальною засадою експресіонізму.

Особлива сила впливу творів Кафки на читачів полягає ще й у разючому контрасті, «поєднанні непоєднанного». З одного боку, усі його жахи, чудовиська, потвори та привиди, здавалося б, потребують надсадно-рваного стилю, волання на повні груди (що й робили інші експресіоністи, і не лише письменники - достатньо поглянути на відому картину Е. Мунка, яка має саме таку назву - «Крик», що стала знаковою для світового експресіонізму).

Едвард Мунк. Крик. 1893

З іншого боку, ворожий світ письменник зображує настільки незворушно, неначе веде нудний протокол для своєї страхової контори. Свого часу, попри схильність до літературної діяльності, за наполяганням батька Франц вступив на юридичний факультет Празького університету (можливо, це одна з причин загостреної уваги майбутнього письменника саме до «правничої» тематики: судових процесів, виправних закладів, видів покарання). А згодом сухий, офіційно-діловий, «канцелярсько-протокольний» стиль, відточений на службі, уплинув і на поетику його творів. «Художні твори Кафки, - писав академік Дмитро Затонський, - майже не відрізняються від його щоденникових записів, листів, афоризмів тощо... Творчості Кафки притаманне шокуюче поєднання жахливої фантасмагорії з тверезою буденністю, утіленою насамперед у навмисне архаїзованому стилі, сповненому канцеляризмів».

Крізь призму власного песимізму Кафка показав безпорадність людського існування, відчуження особистості, створивши особливий кафкіанський світ - страшний і абсурдний, із самотньою в ньому людиною, якій годі чекати від когось допомоги.

У його творах є щось невловиме й важко відтворюване словами, що бере за душу кожну людину.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ПЕРЕВТІЛЕННЯ

(скорочено)

І

Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Ґреґор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися йому перед очима.

«Що зі мною сталося?» - думав він. Це був не сон. Він лежав у своїй кімнаті, звичайній невеликій людській кімнаті, серед чотирьох добре знайомих стін. Над столом, на якому розкладено загорнені кожен окремо зразки сукна - Замза був комівояжером, - висів малюнок, що його він недавно вирізав з ілюстрованого журналу й заправив у гарну позолочену рамку. На малюнку зображено даму в хутряному капелюшку й хутряному боа.

Ґреґор перевів погляд на вікно, і від того, що погода така погана, - чути було, як тарабанить дощ по блясі на підвіконні, - йому стало зовсім сумно. «А що, коли б я ще трохи поспав і забув усі химери», - подумав він. Але про це було годі й згадувати, бо він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані не міг перевернутися. Хоч як він борсався, щоб перекинути своє тіло на правий бік, воно щоразу перекочувалося назад на спину. Він спробував, мабуть, усоте, заплющити очі, щоб не бачити, як дригаються його лапки, і перестав аж тоді, коли відчув у боці незнаний ще, легенький, тупий біль.

«О Боже, - подумав він, - який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. І так доводиться хвилюватись набагато більше, ніж на тій самій роботі дома, а тут ще ця жахлива їзда, морока з пересадками, нерегулярна, погана їжа, щораз нові, чужі, байдужі люди. А хай йому чорт!». Ґреґорові злегка засвербів живіт: він повільно підсунувся вище на подушку, щоб легше було підвести голову, знайшов свербляче місце, вкрите незрозумілими йому білими цятками, і хотів почухатися однією лапкою, проте відразу відсмикнув її, бо по шкірі пішов мороз.

Він знову ліг як лежав. «Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти, - подумав він. - Людині треба висипатися. Інші комівояжери живуть, як жінки в гаремі. Коли я, наприклад, десь перед обідом повертаюсь до готелю, щоб переписати укладені угоди, ці панове ще тільки снідають. Хай би я спробував так у свого шефа: миттю вилетів би з роботи. А втім, хтозна, може, мені було б і краще. Якби я не тримався місця через батьків, то давно б кинув його; пішов би просто до шефа й сказав би йому геть усе, що думаю. Він би, мабуть, упав зі своєї конторки! Дивна звичка - розмовляти зі службовцем згори вниз, сидячи на високій конторці. А підійти треба впритул, бо шеф недочуває. Ну, ще не все втрачено: як тільки я зберу грошей, щоб сплатити йому батьків борг - на це треба п’ять або й шість років, - то неодмінно так і зроблю. І буде по всьому. А поки що треба вставати, бо мій поїзд відходить о п’ятій».

І Ґреґор глянув на будильника, що цокав на скрині. Боже милостивий! Було пів на сьому, і стрілка неухильно рухалась далі, навіть перейшла за половину, наближалася вже до сорок п’ятої хвилини. Що ж тепер робити? Наступний іде о сьомій; щоб на нього встигнути, треба стрімголов бігти на станцію, а зразки ж іще не запаковано і сам він аж ніяк не почувається бадьорим і моторним. І якби він навіть устиг на поїзд, все одно шеф буде лаятися, бо їхній кур’єр чекав на п’ятигодинний і давно вже повідомив про його прогул. Бо то такий шефів підлабузник, що нізащо не промовчить. А чи не зголоситися хворим? Ні, дуже незручно, та й підозріло, бо Ґреґор за свою п’ятирічну службу ще ні разу не хворів.

Поки він усе це швидко обмірковував, ніяк не зважуючись устати з ліжка - будильник саме пробив три чверті на сьому, - у двері в головах у нього обережно постукали.

- Ґреґоре! - почувся голос: це була мати. - Уже сорок п’ять хвилин на сьому. Хіба ти не будеш їхати?

Лагідний материн голос! Та він злякався, коли почув свою відповідь. Це був безумовно його колишній голос, але з домішком якогось болісного писку, що йшов ніби десь зсередини і що його годі було стримати. Через те слова можна було збагнути тільки першу мить, потім вони зливалися, ставали зовсім незрозумілими. Ґреґор хотів відповісти детально і все пояснити:

- Чую, чую, мамо, я вже встаю.

Мабуть, крізь дерев’яні двері зміна в Ґреґоровому голосі була непомітна, бо мати заспокоїлася і, човгаючи капцями, відійшла. Але ця коротка розмова звернула увагу всієї сім’ї на те, що Ґреґор чомусь і досі вдома, тож через хвилину в інші двері постукав уже батько - легенько, проте кулаком.

- Ґреґоре! Ґреґоре! - гукнув він. - Що сталося?..

А крізь треті двері тихенько покликала сестра:

- Ґреґоре, тобі погано? Може, тобі щось треба?

- Я вже готовий, - відповів Ґреґор обом разом, старанно вимовляючи слова і роблячи між ними паузи, щоб батько й сестра нічого не помітили.

Батько повернувся до свого сніданку, а сестра прошепотіла:

Кафка. Малюнок Клавдіо Наранхо. 1982

- Ґреґоре, відчини, прошу тебе!

Проте він і гадки не мав відчиняти - навпаки, радів, що за час своїх подорожей набув звичку навіть удома замикати на ніч усі двері.

Він хотів насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді вже обміркувати, що робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає.

Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймовірно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки й ноги, а Ґреґор мав натомість лиш багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг упоратись.

Спочатку він хотів зсадити з ліжка нижню частину свого тіла, але ця нижня частина, яку він взагалі ще не бачив і не мав про неї жодного уявлення, виявилася найнерухомішою. Він пробував кілька разів, і все марно, а коли, нарешті, майже розлютившись, з усієї сили закинув низ, то погано розрахував і з розгону вдарився об бильце. Різкий біль показав Ґреґорові, що якраз нижня частина його тіла зараз певно і найчутливіша.

Тоді він спробував почати з верху і обережно обернув голову до краю ліжка. Це йому легко далося, і все тіло, хоч яке було широке й важке, повільно посунулось за головою. Та коли голова вже повисла в повітрі, Ґреґор злякався, що, як і далі так буде сунутись, то врешті впаде і хіба тільки дивом не поранить голови. А саме тепер він нізащо не повинен був знепритомніти; краще вже лишитись у ліжку. І Ґреґор пересунувся назад.

Та потім він сказав собі: «До чверті на восьму я мушу обов’язково встати з ліжка. А втім, до того часу прийде хто-небудь з фірми довідатись, що сталося, фірма ж бо працює з сьомої». І він заходився, розгойдуючись, пересуватися зразу всім тілом на край ліжка.

Коли Ґреґор уже наполовину перевисав через край ліжка - новий спосіб був йому за іграшки, треба тільки добре розгойдатися, - то враз подумав, як було б усе просто, якби хтось прийшов на поміч. Двох дужих людей - Ґреґор мав на увазі батька й служницю - цілком вистачило б; вони підхопили б його руками під дугасту спину і обережно допомогли перевернутися. Отоді, певно, і його лапки стали б у пригоді. То, може, покликати когось на допомогу, дарма, що двері замкнені? Подумавши про це, Ґреґор не втримався від усмішки, хоч як йому було зле.

Він уже так далеко висунувся, що ледве утримував рівновагу і не мав більше часу на роздуми, бо було десять хвилин на восьму, - коли це в сінях подзвонили. З першого ж слова Ґреґор уже знав, що прийшов сам повірений. І чого тільки Ґреґор приречений служити в такій фірмі, де найменший прогул викликає найбільшу підозру?

Ці думки розхвилювали Ґреґора, і більше від того, аніж через твердий намір, він щосили рвонувся з ліжка. Упав він з таким гуркотом, як боявся, - трохи завдяки килимові, а трохи тому, що спина виявилась еластичнішою, аніж Ґреґор сподівався.

- Там щось упало, - сказав повірений у кімнаті ліворуч.

Ґреґор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіреним статись таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б. Та ніби у відповідь на його думки повірений упевнено пройшовся по сусідній кімнаті і зарипів лакованими черевиками.

Мати переконувала повіреного, що Ґреґор хворий. Він тільки й думає про фірму. За вісім днів перебування в місті хлопець нікуди не виходив - сидів біля столу, читав газету чи вивчав розклад потягів. Єдина його розвага - щось вирізати лобзиком. Коли Ґреґор не дозволив повіреному зайти в кімнату, сестра захлипала. Можливо, вона боялася, що брат втратить роботу і шеф почне дошкуляти батькам своїми вимогами? Але Ґреґор не збирався кидати батьків. Тож він вирішив вийти з кімнати, показатися батькам і поспілкуватися з повіреним. Якщо присутні злякаються його, то Ґреґор більше не несе відповідальності й може не турбуватися. Коли ж вони спокійно сприймуть його появу, він поспішить, щоб встигнути на восьмигодинний поїзд.

Ґреґор повільно підсунувся із стільцем до дверей, тоді пустився своєї підпори, кинувся на двері, вчепився в них - кінчики його лапок були трохи липкі, - і якусь мить, тримаючись прямо, відпочивав після напруження. Потім заходився ротом повертати ключ у замку. На жаль, виявилось, що в нього немає зубів, - а чим тоді схопити ключа? - зате щелепи були дуже міцні; і справді, щелепами йому пощастило зрушити ключа з місця. Ґреґор не зважав на те, що він щось собі ушкодив, бо з рота в нього потекла брунатна рідина, залила ключа й закапала на підлогу.

- Чуєте? - озвався повірений у сусідній кімнаті. - Він повертає ключа.

Ґреґора це дуже підбадьорило; але ж якби вони всі гукнули йому, а надто батько й мати: «Сміливіше, Ґреґоре!», якби крикнули: «Крути, дужче крути!». І, уявляючи собі, що з тієї кімнати напружено стежать за його зусиллям, він безтямно вчепився всім, чим тільки міг, у ключа. Ключ повертався, і він повертався разом з ним; то, випроставшись, тримав його в роті, то, як було треба, повисав на ньому, то надавлював його усією вагою свого тіла. Нарешті замок дзвінко клацнув, і Ґреґор наче прокинувся.

Двері вже широко відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Ґреґорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, і тепер уже й побачив, що той - він стояв найближче до дверей - затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягла якась невидима, нездоланна сила. Мати - вона, незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі - спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Ґреґора і впала на свої широкі спідниці, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Ґреґора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Ґреґор не зайшов до вітальні, а сперся на ту стулку дверей, що не відчинялася, - видно було тільки половину його тіла та схилену набік голову, коли він зазирав до батьків та повіреного. Стіл у вітальні був весь заставлений посудом, бо для батька сніданок важив набагато більше, ніж обід або вечеря; читаючи газети, він розтягував його на цілі години. Якраз навпроти дверей висів Ґреґорів знімок з часів його військової служби; він був у формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира.

- Ну, - мовив Ґреґор, певне, усвідомивши, що він єдиний зберіг тут спокій, - я зараз же одягнуся, запакую зразки і їду. Ви ж хочете... хочете, щоб я їхав? Куди ж ви, пане повірений? Ви розповісте все, як воно є? Я повинен піклуватися за батьків і сестру. Мені скрутно, та якось я викручусь. Підтримайте мене перед шефом. Пане повірений, не йдіть, не сказавши мені жодного слова, яке б свідчило, що ви хоч трохи згодні зі мною!

Але повірений з першими Ґреґоровими словами повернувся і почав боком відступати, озираючись на Ґреґора через плече і витягнувши губи.

Ґреґор розумів, що нізащо не повинен відпустити повіреного в такому настрої, якщо не хоче поставити під загрозу своє становище у фірмі. Батьки цього добре не розуміють, у них уже давно склалася думка, що Ґреґор оснувався там на ціле життя, а крім того, за теперішніми своїми турботами вони не здатні були тверезо міркувати. А Ґреґор якраз міркував тверезо. Повіреного треба втримати, заспокоїти, переконати і врешті перемогти; адже від нього залежить майбутнє Ґреґора та його родини! І, не подумавши про те, що він не знає, чи здатен тепер ходити, чи ні, і що, можливо, ба навіть цілком певно, його слів знову ніхто не зрозумів, він пустив одвірка, кинувся в двері, наміряючись наздогнати повіреного, що вже на сходах кумедно вчепився обома руками в поруччя, однак, марно шукаючи опори, зойкнув і впав на всі свої лапки. І як торкнувся ними до підлоги, то вперше за цілий ранок відчув, що його тілові зручно; лапки мали під собою тверду опору; Ґреґор з радістю помітив, що вони навіть ладні його нести, куди він бажає; і він подумав, що всім його мукам скоро настане край. Однак ту ж мить, коли Ґреґор, ще трохи похитуючись після падіння, простягнувся на підлозі недалеко від матері, якраз навпроти неї, мати, що досі сиділа знічена, поринувши в своє горе, враз схопилася, простягнула руки, розчепірила пальці й закричала: «Рятуйте, пробі, рятуйте!». Вона нахилила голову, наче хотіла краще роздивитися Ґреґора, але натомість безтямно позадкувала на середину кімнати; забувши, що позад неї стоїть накритий стіл, квапливо сіла на нього і, здавалось, зовсім не помічала, що з перекинутого кавника побіч неї ллється на килим кава.

- Мамо, мамо, - тихо мовив Ґреґор, дивлячись на неї знизу вгору. На мить він зовсім забув про повіреного, зате коли побачив, як розливається кава, не міг утриматись і вихлебтав її. Угледівши це, мати знову закричала, зіскочила зі столу і впала в обійми батькові, що кинувся їй назустріч. Проте Ґреґорові було зараз не до батьків, бо повірений ступив уже на сходи і, спершись підборіддям на поруччя, востаннє оглядався на їхнє помешкання. Ґреґор розігнався бігти за ним, та повірений, певно, щось запідозрив, бо, перестрибуючи через кілька східців, помчав геть.

На жаль, його втеча, здавалось, зовсім роздратувала батька, який досі був відносно спокійний; замість доганяти повіреного або хоч принаймні не заважати Ґреґорові, він схопив у праву руку ціпок повіреного, що той його залишив разом з капелюхом та пальтом на кріслі, а в ліву - газету з столу і, тупаючи ногами, почав загонити Ґреґора ціпком та газетою назад до кімнати. Дарма Ґреґор просив - щоправда, його прохання ніхто не розумів, - дарма покірно пригинав голову; батько ще дужче тупотів ногами. Мати, хоч надворі було холодно, відчинила вікно, перехилилася через підвіконня і затулила обличчя руками. А батько безжалісно наступав і сичав, як дикун. Ґреґор ще не навчився лізти задки, тому відступав дуже повільно. Якби він зважився обернутися, то миттю був би у себе в кімнаті, але він боявся, що батькові не стане терпцю його чекати: батько щохвилини може завдати йому палицею смертельного удару по спині або по голові. Та врешті Ґреґор на свій жах побачив, що іншого рятунку він не має, тож він почав якомога швидше, а насправді дуже повільно обертатися, весь час боязко оглядаючись на батька. Батько, мабуть, зрозумів його добрий намір, бо не заважав йому, а навіть часом допомагав ціпком, хоч близько не підходив. Аби ж тільки він не сичав так страшно! Ґреґор аж нестямився від того сичання. Коли ж Ґреґор нарешті щасливо попав головою в двері, то виявилось, що вони завузькі для нього. Батько був у такому стані, що йому, звичайно, й на думку не спало відчинити й другу стулку, щоб зробити ширший прохід. Батько хотів одного: аби лиш якомога швидше спровадити Ґреґора в його кімнату. Він нізащо не став би розмірковувати, чи не краще Ґреґорові випростатися, щоб, може, таким способом пролізти в двері. Певне, якби Ґреґор не застряв, то батько вже не зачепив би його, а спокійно дав би зайти до кімнати, бо ззаду вже хвилювання вщухло і, коли б не батькове сичання, було б зовсім тихо, а так Ґреґор боявся і - хай буде, що буде - почав пробиватися в двері. Він завис у дверях, піднявши один бік і геть обдерши його; на одвірках залишилися бридкі плями. Врешті він зовсім застряв і сам не міг далі ані зрушитись; один ряд лапок безпомічно метлявся в повітрі, а другий був болюче притиснутий до підлоги. Батько порятував його тим, що добре турнув ззаду, і Ґреґор, стікаючи кров’ю, упав аж серед кімнати. Двері замкнули ще й на засув, і стало тихо.

II

Аж смерком Ґреґор прокинувся від свого важкого, схожого на млість сну. Він, певно, й сам скоро прокинувся б, бо вже відпочив і виспався, а все ж йому здалося, що збудили його чиїсь легенькі кроки і ледь чутне рипання дверима. На стелю і зверху на меблі падало тьмяне світло від електричної лампи з вітальні, але внизу, де лежав Ґреґор, було темно. Він повільно, незграбно ще намацуючи собі дорогу вусиками, що їх аж тепер почав цінувати, рушив до дверей, подивитися, що сталось. Лівий бік йому перетворився на суцільний зашкарублий шрам, і він кульгав на всі свої два ряди лапок. Одна лапка під час вранішньої пригоди покалічилась - ще й так диво, що лиш одна, - і тепер висіла, мов нежива.

Лиш біля дверей Ґреґор помітив, що його туди так вабило: запах їжі. Там стояла миска з солодким молоком, у якому плавали шматки білого хліба. Ґреґор мало не засміявся з радощів, тому що хотів їсти ще дужче, як уранці, і миттю ж занурив у молоко голову по самі очі. Але відразу ж розчаровано витяг її назад; не тільки через те, що йому заважала їсти рана на боці, - бо тепер він міг ковтати лиш напруживши все тіло, - а й що молоко йому зовсім не смакувало, хоч раніше це була його улюблена їжа, і сестра, певно, тому й поставила миску. Він майже з огидою відвернувся від миски і поліз на середину кімнати.

Ґреґор бачив крізь шпарку в дверях, що у вітальні запалили газ, та коли раніше в цю пору батько любив урочистим голосом читати матері, а часом і сестрі вечірню газету, то сьогодні хоч би хто слово сказав. Що ж, можливо, останнім часом цю звичку, про яку сестра завжди розповідала й писала йому, забули. Але і в усьому помешканні стояла мертва тиша, хоч воно напевне не було порожнє. «Яке моя родина веде тихе життя», - подумки сказав Ґреґор, пильно вдивляючись у темряву. Він дуже пишався тим, що зумів забезпечити батькам і сестрі таке життя в такому гарному помешканні. І яке буде горе, коли всьому цьому спокоєві, добробутові й привіллю настане край! Щоб не ятрити собі душу такими думками, Ґреґор почав швидко лазити по кімнаті туди й назад.

Раз за довгий вечір одні двері трохи відчинилися, а раз другі, і швидко зачинилися знову; хтось, мабуть, хотів увійти, однак передумав. Ґреґор ліг біля самих дверей до вітальні і поклав собі якось заманити нерішучого гостя або хоч узнати, хто то був: та чекав він марно, двері більше не відчинялися. Вранці, коли вони були замкнені, всі добивалися до нього, а тепер, коли Ґреґор одімкнув одні двері, а решту, очевидно, відімкнено, як він спав, - тепер ніхто сюди й носа не показував і ключі стриміли вже назовні.

Ґреґор мав досить часу, щоб спокійно обміркувати, як йому жити далі. Але висока, не заставлена меблями кімната, в якій він мусив лежати лігма на підлозі, лякала його - Ґреґор сам не знав, чому, бо прожив у ній уже п’ять років, - і він напівсвідомо, але все ж, трохи соромлячись, поспішив залізти під канапу. Там, хоч йому трохи й давило на спину і не можна було підвести голови, Ґреґор уперше відчув себе дуже зручно і тільки пошкодував, що його тіло надто широке і не може все вміститися під канапою.

Уже вдосвіта Ґреґорові випала нагода перевірити слушність своїх висновків. Двері з передпокою відчинилися, і до кімнати зайшла сестра, вже майже цілком убрана. Вона уважно оглянулась, але не зразу вгледіла Ґреґора. Та коли помітила його під канапою - о Боже, повинен же він десь лежати, не міг же він знятися й вилетіти, - то так злякалася, що не втрималась і хряснула дверима. Але, ніби покутуючи свою нерозважність, відразу ж одчинила їх знову і навшпиньки зайшла до кімнати, як заходить до чужого або до тяжкого хворого. Ґреґор висунув голову до самого краю канапи і пильно стежив за сестрою. Чи помітить вона, що молоко не торкане, і не тому, що Ґреґор не голодний, і чи принесе іншої їжі, яка б йому більше смакувала? Якщо вона сама не зробить цього, то Ґреґор краще помре з голоду, аніж їй нагадає, хоч його так і тягло кинутися сестрі до ніг і попросити попоїсти чогось доброго. Проте сестра відразу з подивом зауважила, що миска повна, лиш трохи молока розхлюпано на підлозі, і не гаючись забрала миску, щоправда, не голими руками, а з ганчіркою.

Страшенно зацікавлений, Ґреґор губився в гадках, яку ж він дістане заміну. Та хоч скільки б він думав, то не здогадався б, що сестра зробить через своє добре серце. Вона принесла, щоб узнати його смак, цілий добір і розіклала все на старій газеті. Тут були доволі попсовані овочі, кістки з вечері, вимащені у загуслій білій підливі, кілька родзинок і мигдалевих горіхів, сир, що його Ґреґор два дні тому відмовився їсти, сухар, шматок хліба з маслом, ще шматок хліба з маслом, посиланий сіллю. Крім того, вона поставила біля газети миску, очевидно, раз назавжди призначену для Ґреґора, і налила в неї води. І з делікатності - сестра ж бо знала, що Ґреґор при ній не стане їсти, - швидко вийшла з кімнати і навіть повернула ключа в замку, щоб він знав, що може робити, що хоче. Ґреґорові лиш лапки замелькали, так швидко він побіг до їжі. Він швидко поїв одне за одним сир, овочі й підливу, зате свіжі страви йому зовсім не смакували, він навіть те, що їв, односив трохи вбік, щоб не чути їхнього запаху. Ґреґор уже давно наївся і тільки ліниво лежав ще на тому самому місці, як сестра, наче щоб дати знак йому ховатися, повільно обернула ключа в дверях. Він одразу ж кинувся назад під канапу. Однак висидіти там навіть ті кілька хвилин, поки сестра була в кімнаті, стало йому за справжню муку, бо він так потовщав після багатого сніданку, що ледве дихав там. Задихаючись, Ґреґор дивився виряченими очима, як сестра, ні про що не здогадуючись, змела не тільки те, що він не доїв, але й те, до чого він навіть не торкався, наче якийсь непотріб, швидко скидала все у помийницю, накрила дерев’яною покришкою і винесла геть. Не встигла вона вийти, як Ґреґор уже виліз з-під канапи, потягаючись і відсапуючись.

«Перевтілення» за твором Франца Кафки в постановці Королівського балету. Лондон. У ролі Ґреґора Замзи - Едвард Вотсон

Через те що тоді його ніхто не зрозумів, тепер батьки і навіть сестра гадали, що він їх теж не може зрозуміти, тож сестра, коли заходила до його кімнати, завжди мовчала, часом тільки зітхне або скаже «О Господи!». Лиш згодом, як вона трохи звикла до всього - про те, щоб вона колись зовсім звикла, звичайно, не могло бути й мови, - Ґреґор часом ловив її зауваження, приязне, чи таке, що його можна було вважати за приязне. «Сьогодні йому смакувало», - казала сестра, коли Ґреґор з’їдав геть усе; коли ж було навпаки - а таке траплялося дедалі частіше, - вона майже сумно зауважувала: «Знову все залишилось».

Уже в перші дні батько розповів матері, а також сестрі, скільки в них є грошей і які їхні сподіванки на майбутнє. Ця батькова розповідь вперше, відколи Ґреґор став в’язнем у своїй кімнаті, завдала йому хоч якоїсь втіхи. Він раніше вважав, що після банкрутства в батька нічого не залишилось, принаймні батько йому нічого не казав - щоправда, Ґреґор і не питався. Ґреґора тоді турбувало одне - зробити все, щоб сім’я якнайшвидше забула про нещастя, яке довело її до цілковитої безнадії. Тоді Ґреґор з особливим запалом почав працювати і майже за одну ніч з дрібного конторника зробився комівояжером, що, звичайно, мав цілком інші заробітки; наслідки його праці швидко виявилися в продуктах і грошах, що їх він зміг покласти на стіл перед здивованими й щасливими батьками. То була чудова пора, і ніколи більше Ґреґор не почувався таким щасливим, як тоді, хоч пізніше заробляв стільки грошей, що був спроможний утримати, та й утримував усю родину. І родина, й Ґреґор звикли до того: родина вдячно брала гроші, Ґреґор радо віддавав їх, але якогось особливого тепла більше не відчувалося. Тільки сестра залишилася ще близькою Ґреґорові, і він потай планував собі наступного року, хоч скільки б це коштувало і хоч де б ті кошти довелося брати, послати сестру до консерваторії, бо вона дуже любила музику і прекрасно грала на скрипці, не те, що Ґреґор. Коли Ґреґор навідувався із своїх мандрівок додому, то часто згадував у розмовах з сестрою консерваторію, але завжди тільки як чудову мрію, про здійснення якої годі й думати. Батькам не подобалися навіть ці невинні згадки, проте Ґреґор дуже добре все обміркував і поклав собі на Святвечір урочисто оголосити свій намір.

Ґреґор дізнався, що в батька залишилися кошти, до того ж ті гроші, які приносив додому Ґреґор (собі він залишав якусь дещицю), теж не всі витрачено. Хоча вони могли би піти на сплату батькового боргу і наблизити день, коли б Ґреґор міг кинути свою роботу, зараз він був задоволений, що батько вчинив саме так. Але навіть із цим капіталом членам родини треба було працювати. В перші дні, коли рідні розмірковували, як заробити гроші, Ґреґору ставало гаряче від сорому і горя. Він інколи видряпувався на підвіконня. Дякуючи сестрі, яка залишала внутрішні стулки вікна відчиненими, Ґреґор дивився на вулицю, проте, поступово втрачаючи зір, перестав розрізняти будівлі та речі.

Якби Ґреґор міг поговорити з сестрою і подякувати за все, що їй доводилось робити для нього, йому було б легше витримати її послуги, а так він страждав від них. Уже сама її поява була для нього жахлива. Не встигала вона зайти, а вже, навіть не зачинивши дверей, - хоч, як завжди, дбала, щоб до Ґреґорової кімнати ніхто не міг заглянути, - бігла до вікна, хапливо відчиняла його, ніби не мала чим дихати, і хвильку стояла там, хай який був холод, глибоко вдихаючи свіже повітря. Цією біганиною та гармидером вона лякала Ґреґора двічі на день: поки сестра прибирала, він трусився під канапою, хоч дуже добре знав, що вона рада б пожаліти його, якби тільки із зачиненим вікном могла витримати в кімнаті.

Якось, коли вже минуло, мабуть, із місяць після Ґреґорового перевтілення і сестра мала б звикнути до його вигляду, вона зайшла трохи раніше, ніж звичайно, і застала Ґреґора ще на підвіконні; він непорушно лежав і дивився надвір, наче навмисне виставившись, щоб налякати її. Ґреґор не сподівався, що сестра ввійде, бо він заважав їй одразу відчинити вікно, але вона не тільки не ввійшла, а відсахнулася назад і замкнула двері на ключ; хтось чужий міг подумати, що Ґреґор чигав на неї і хотів укусити. Ґреґор, звісно, миттю сховався під канапу, але йому довелось чекати аж до полудня, поки сестра з’явилася знову; була вона схвильованіша, ніж завжди. Тоді Ґреґор переконався, що сестра й досі не звикла до його вигляду і ніколи не звикне, що їй доводиться силувати себе не втекти, коли вона бачить, як його тіло виглядає з-під канапи. Щоб вона його зовсім не бачила, Ґреґор одного дня приніс на спині простирадло і, поморочившись чотири години, прилаштував його так, що тепер зовсім ховався під канапу, і сестра, навіть коли нахилялася, не могла угледіти його. Якби вона вважала, що простирадло зайве, то могла б забрати його, бо ж добре бачила, що Ґреґорові не велика втіха отак запаковуватися, але сестра залишила простирадло на канапі, і Ґреґорові здалося, що він навіть спіймав її вдячний погляд, коли трошки висунув голову, щоб подивитися, як вона сприйняла його винахід.

Перші чотирнадцять днів батьки не зважувались зайти до його кімнати, і Ґреґор часто чув, як вони хвалили сестру, що та опікується ним, - тоді як раніше не раз лаяли, що з неї нема ніякої користі. Тепер вони обоє - і батько, й мати - чекали перед Ґреґоровою кімнатою, поки сестра прибирала там, і як тільки вона виходила, вимагали докладно розповісти, який вигляд має кімната, що Ґреґор їв, як він цього разу поводився і чи йому, бува, не стало краще. Та минув якийсь час, і мати захотіла сама відвідати Ґреґора, але батько з сестрою розраяли її: Ґреґорові, що дуже уважно слухав розмову, їхні докази видалися цілком слушними. Однак згодом її вже треба було стримувати силоміць; Ґреґор чув, як вона кричала: «Пустіть мене до Ґреґора, він же мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я мушу піти до нього?». І думав, що, може, краще було б, якби мати справді заходила, звичайно, не щодня, але хоч раз на тиждень; вона ж бо дала б усьому лад набагато ліпше, ніж сестра, яка попри всю свою мужність була ще тільки дитиною і, власне, чи не з самої лиш дитячої легковажності взялася до такої роботи.

Невдовзі Ґреґорове бажання здійснилося: він побачив матір. Удень з поваги до батьків він не хотів показуватись у вікні, по кількох квадратних метрах підлоги багато не налазится, лежати нерухомо набридало вночі так, що він ледве міг дочекатися ранку, їжа теж скоро перестала давати йому хоч якесь задоволення, тож врешті він знайшов собі іншу розвагу: лазив вздовж і впоперек по стінах та по стелі. Особливо любив він приліплюватись до стелі; це було зовсім не те, що лежати на підлозі, легше дихалось, по тілі пробігали мурашки; і було так, що Ґреґор майже в блаженному забутті несподівано для самого себе пускався лапками стелі й летів на підлогу. Однак тепер він, звичайно, володів своїм тілом набагато краще, ніж раніше, тому, падаючи навіть з такої висоти, не забивався. Сестра відразу зауважила, яку розвагу знайшов для себе Ґреґор - на стіні подекуди позалишалися клейкі сліди від його лапок, - і тоді їй спало на думку забрати з кімнати меблі, насамперед скриню та письмовий стіл, щоб Ґреґор мав більше місця лазити.

Дівчина покликала матір, і вони почали удвох звільняти кімнату від меблів. Дуже важку скриню вдалося лише трохи зрушити з місця, тому матір пропонувала залишити її, почекати батькової допомоги, до того ж їй стало трохи ніяково: чи не показують вони в такий спосіб, що полишили Ґреґора напризволяще. Сестра наполягала на своєму.

Вони спустошували йому кімнату, забирали все, що він любив; скриню, в якій лежав лобзик та інше начиння, вже винесли; тепер зрушили з місця письмовий стіл, що за довгий час міцно вгруз у підлогу; біля цього столу Ґреґор працював, як був студентом торговельної академії, готував уроки, як учився в реальному училищі, ба навіть, як був ще школярем - тепер він справді не мав більше часу думати про добрі наміри матері та сестри, він, власне, майже забув про їхню присутність, бо вони потомилися і працювали мовчки, тільки чути було важкий тупіт їхніх ніг.

І він вискочив з-під канапи - мати й сестра саме відсапувалися у вітальні, спершись на письмовий стіл, - і заметушився по кімнаті, не знаючи, що йому найперше рятувати. Тоді йому впав у вічі портрет дами в хутрах, що висів на порожній уже стіні; він мерщій виліз на стіну і притиснувся до скла, яке його добре тримало і приємно холодило гарячий живіт. Голову Ґреґор повернув до дверей вітальні, щоб бачити, як заходитимуть мати й сестра.

Вони довго не дозволили собі відпочивати і швидко повернулися.

Раптом погляд сестри зустрівся з Ґреґоровими очима. Певно, тільки присутність матері стримала її, вона нахилилась до неї, щоб не дати їй глянути на стіну, і, не подумавши, сказала тремтячим голосом:

- Може, повернемось краще на хвильку до вітальні?

Ґреґор одразу все збагнув: сестра хотіла повести матір у безпечне місце, а тоді зігнати його зі стіни. Ну, нехай тільки спробує! Він сидить на портреті і не віддасть його нізащо. Скоріше стрибне сестрі на голову.

Але Третині слова занепокоїли матір, вона відступила вбік, побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах і, ще навіть не усвідомивши як слід, що то і є Ґреґор, скрикнула грубим, різким голосом: «О Боже, Боже!». І з розпростертими руками впала, мов нежива, на канапу.

- Ну, стривай же, Ґреґоре! - сказала сестра, злісно глянувши на нього і посварилася кулаком.

Відколи Ґреґор перевтілився в комаху, це були перші слова, з якими сестра звернулася безпосередньо до нього. Вона вибігла у вітальню по якусь есенцію, щоб привести до пам’яті матір; Ґреґор хотів допомогти - рятувати картину ще буде час, - але так прилип до скла, що насилу відірвався; він теж побіг у вітальню, наче міг щось порадити сестрі, як колись, та тільки й того, що стояв позад неї без діла; сестра, перебираючи різні пляшечки, обернулася, побачила його і так злякалася, що одну впустила на підлогу; пляшечка розбилася, скло поранило Ґреґорові обличчя, і якісь ядучі ліки бризнули на нього; тоді Грета, не гаючись більше, схопила пляшечок стільки, скільки могла втримати, і побігла з ними до матері, зачинивши ногою двері. Тепер Ґреґор був зачинений від матері, що через нього, може, лежить при смерті; двері він не насмілювався відчинити, щоб не злякати сестру, якій не можна відійти від хворої; йому тепер нічого не залишалося, як чекати.

Аж ось пролунав дзвінок. Це прийшов батько.

- Що сталося? - були його перші слова.

З Гретиного вигляду він здогадався, що мусило щось статися. Грета відповіла приглушеним голосом, мабуть, уткнувшись обличчям батькові в груди:

- Мати зомліла, але їй уже краще. Ґреґор виліз із кімнати.

Ґреґор збагнув, що батько зле зрозумів надто коротку Гретину відповідь і подумав, що Ґреґор силоміць вдерся до вітальні. Тому треба якось уласкавити батька, бо ж пояснювати, що й до чого, Ґреґор не мав ані часу, ані можливості. І він кинувся до дверей своєї кімнати й притулився до них: хай батько, коли зайде з передпокою, відразу побачить, що Ґреґор хоче якнайшвидше вернутися до своєї кімнати і що його не треба туди заганяти; досить тільки відчинити йому двері, і він миттю зникне.

Проте батько був не в гуморі помічати такі тонкощі.

- О! - вигукнув він люто і водночас радісно, як тільки зайшов до вітальні.

Франц Кафка. Автор - скульптор-авангардист Ярослав Рона. Прага. 2004

Ґреґор обернув голову від дверей і вражено глянув угору на батька. Таким він його аж ніяк не уявляв собі. Той самий чоловік, що колись кволий лежав у перинах, як Ґреґор вирушав у свої подорожі; а коли він повертався вечорами додому - сидів у кріслі, загорнений у халат, неспроможний навіть підвестися і тільки радісно простягав назустріч йому руки? Тепер же батько був такий показний: одягнений у щільний голубий мундир з позолоченими ґудзиками, який носять банкові службовці; над високим стоячим коміром звисало подвійне підборіддя; карі очі з-під кущуватих брів дивились бадьоро й уважно. Сиве, завжди розпатлане волосся тепер було надзвичайно дбайливо зачесане на прямий блискучий проділ. Свого кашкета з золотою монограмою, мабуть, якогось банку, він шпурнув через усю кімнату на канапу в другий куток і, закинувши назад поли сурдута та заклавши руки в кишені штанів, люто попрямував до Ґреґора. Батько, мабуть, і сам добре не знав, що він зробить, але ступав, вище, ніж звичайно, піднімаючи ноги, і Ґреґор здивувався, які величезні в нього підошви на черевиках. Ґреґор не став чекати його на місці; він бо з перших днів свого нового життя знав, що батько поклав собі бути до нього якнайсуворішим. І він почав тікати від батька, ставав, коли той зупинявся, й знову біг, як тільки той рушав з місця. І коли він, хитаючись, мов п’яний, ледве розплю щуючи очі, так запаморочившись, що вже не думав про якийсь інший порятунок, окрім втечі, напружував усю силу, щоб бігти далі, - несподівано щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було яблуко: відразу за ним полетіло друге. Ґреґор перелякано зупинився: годі було тікати далі, бо ж батько надумав шпурляти в нього яблуками. Він напхав їх повні кишені з миски, що стояла на буфеті, і тепер кидав одне за одним, поки що не дуже прицілюючись. Невеликі червоні яблука, ніби наелектризовані, розкочувались по підлозі, натикаючись одне на одне. Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Ґреґора, але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і просто-таки вгрузло йому в спину. Ґреґор хотів лізти далі, ніби сподівався, що, коли він зрушить з місця, минеться страшний біль, та дарма: тіло його було наче пришпилене до підлоги, і він зомлів. В останню мить він ще побачив, як двері з його кімнати відчинилися, і звідти вибігла мати в самій сорочці, бо сестра, щоб легше було дихати, роздягла її, коли вона лежала непритомна. За матір’ю бігла Ґрета і щось кричала. Мати кинулась навперейми батькові, спідниці одна за одною спадали з неї, вона, спотикаючись, переступала через них, врешті добігла до батька, обняла його за шию і - цю мить Ґреґорові зрадив зір - стала його просити не вбивати Ґреґора.

III

Тяжка Ґреґорова рана, від якої він страждав понад місяць, - яблуко так і залишилось у нього в спині, як видима пам’ятка про ту пригоду, бо ніхто не зважувався виколупати його звідти, - навіть батькові, здавалось, нагадувала, що Ґреґор, незважаючи на свій теперішній жалюгідний і бридкий вигляд, все ж таки член родини і його не можна трактувати як ворога, а навпаки, закони родини вимагають проковтнути огиду й терпіти, тільки терпіти.

І хоч Ґреґор через свою рану, очевидно, назавжди втратив рухливість і поки що навіть, щоб перейти кімнату, гаяв, мов старий каліка, не одну хвилину - про лазіння по стінах уже годі було й думати, - та за погіршення свого стану він одержав цілком достатню, на його думку, винагороду: тепер щовечора двері до вітальні, з яких Ґреґор дві години перед тим не зводив уже очей, відчинялися, і він, невидимий у темряві, лежав собі і бачив усю родину біля освітленого столу, слухав її розмову, так би мовити, з загального дозволу, не те, що раніше.

Щоправда, це були вже не колишні жваві розмови, про які Ґреґор завжди з тугою згадував у маленьких кімнатках по готелях, коли стомлено кидався ввечері на вологу постіль. Тепер у вітальні здебільшого стояла глибока тиша. Батько після вечері швидко засинав у своєму кріслі, а мати й сестра зацитькували одна одну; мати, згорбившись біля світла, шила тонку білизну для крамниці мод, а сестра, що знайшла собі місце продавщиці, вчила вечорами стенографію і французьку мову, щоб, може, хоч згодом дістати якусь кращу роботу. Часом батько прокидався і, ніби зовсім не знав, що спав, казав матері: «Як ти сьогодні вже довго шиєш!» - й одразу засинав знову, а мати й сестра втомлено усміхалися одна до одної.

Родина не могла похвалитися гарними статками, жили вони все скромніше, проте залишити задорогий для них будинок не могли, бо не знали, як переселити Ґреґора. Сестра чимдалі менше дбала про брата. Його кімната обросла сміттям, а стара служниця, замість прибирати в ній, спостерігала за Ґреґором і називала його «кузькою». Він уже майже нічого не їв, йому не хотілося. Кімнату поступово заповнювали різними речами, непотребом, звільнивши місце для трьох пожильців, які часто вечеряли у вітальні, тож двері тепер відчиняли не щодня.

Але одного разу робітниця відхилила трохи двері та й залишила їх так, коли ввечері до вітальні зайшли пожильці.

Саме того вечора з кухні долинули звуки скрипки - Ґреґор не пам’ятав, щоб сестра хоч раз грала, відколи він став комахою. Пожильці вже повечеряли; той, що сидів посередині, витяг газету, дав двом іншим по сторінці, і тепер вони, відкинувшись на спинки стільців, читали й курили. Коли заграла скрипка, вони нашорошилися, підвелися, навшпиньки підійшли до дверей, що вели до передпокою, і стовпилися біля порога. В кухні, певно, їх почули, бо батько гукнув:

- Може, вам заважає музика? То дочка зараз же перестане грати.

- Навпаки, - відповів середній, - чи не перейшла б панна грати до нас? Тут і затишніше, й приємніше.

Пожильці повернулись назад до вітальні. Скоро туди зайшов батько з пюпітром, за ним - мати з нотами та сестра із скрипкою.

Сестра почала грати; батько та мати, кожне з свого місця, пильно стежили поглядом за її рухами. Ґреґор, причарований музикою, насмілився підлізти трохи ближче і висунув голову аж до вітальні. Він майже не дивувався, що останнім часом так мало зважав на сім’ю, хоч раніше пишався своїм тактом. До того ж якраз тепер у нього була поважніша причина ховатися, бо в кімнаті зібралося стільки куряви, що вона здіймалась від найменшого поруху, і Ґреґор був геть обліплений нею. До спини та до боків йому поначіплялося ниток, волосся та різних недоїдків, а він став такий байдужий до всього, що кинув звичку лягати на спину й витиратися об килим - раніше Ґреґор робив це по кілька разів на день. І, незважаючи на це, він насмілився ступити до вітальні на чисту, без єдиної плямки підлогу.

Щоправда, на нього ніхто не звертав уваги. Батьки й сестра були цілком захоплені музикою; пожильці ж, навпаки, зразу, засунувши руки в кишені, поставали були біля самого пюпітра, так що могли й у ноти заглядати, чим, певно, дуже заважали сестрі, але скоро, похнюпившись, почали стиха розмовляти і відійшли до вікна. А сестра грала чудово. Вона схилила набік голову і уважно й сумно перебігала очима по рядках нот. Ґреґор підліз ще ближче, тримаючи голову при самій підлозі, щоб, може, якось перехопити сестрин погляд. Хіба він тварина, коли його так причаровує музика? Ґреґорові було так добре, ніби перед ним відкрилася дорога до вимріяної невідомої поживи, і він вирішив долізти аж до сестри, смикнути її за спідницю і показати цим, що вона може зайти із скрипкою до його кімнати, бо ніхто тут так не цінить її гру, як оцінить він. Він її більше не випустить із своєї кімнати, принаймні поки житиме, його страхітливий вигляд вперше стане йому в пригоді: він хотів би стояти на всіх дверях зразу і сичанням одганяти напасників, а сестра, хай не вимушено, а добровільно залишиться в його кімнаті; хай сяде побіч нього на канапі, нахилить вухо, і він тоді признається, що твердо намірявся послати її до консерваторії і що, якби не сталося лиха, на минулий Святвечір - адже Святвечір, мабуть, уже минув? - усім би сказав про це. І хай би батьки скільки завгодно заперечували, він не послухав би їх. Сестра заплакала б від зворушення, а Ґреґор підвівся б їй до плеча і поцілував би у відкриту шию - відколи сестра пішла на роботу, вона перестала носити банти й комірці.

- Пане Замза! - гукнув середній пожилець батькові і, ні слова більше не говорячи, показав пальцем на Ґреґора, що помалу ліз по підлозі.

Скрипка замовкла, середній пожилець похитав головою й усміхнувся до своїх друзів, потім знову глянув на Ґреґора. Батько, замість вигнати Ґреґора, вважав, здавалось, за потрібніше спочатку заспокоїти пожильців, хоч вони зовсім не хвилювалися - їх, мабуть, Ґреґор більше розважав, аніж музика. Батько кинувся до пожильців, розставив руки й спробував загнати їх до кімнати, одночасно заступаючи собою Ґреґора.

Обурені пожильці відмовилися не лише від помешкання, а й заплатити за прожиті тут дні.

Ґреґор весь час лежав на тому самому місці, де його вгледіли пожильці. Від розчарування - адже його так ніхто й не зрозумів, - а може, ще й від щоденного голоду, він став такий кволий, що не міг поворушитися.

- Любі тату й мамо, - почала сестра і стукнула кулаком по столу, - далі так діло не піде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лиш одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувались про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.

- Вона каже щиру правду, - мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалась, затулила рукою рота і з божевільними очима почала глухо кашляти.

- Нам треба здихатись його, - ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. - Він вас обох із світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати. - І вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та механічно витирала їх рукою.

- Дитино моя, - співчутливо мовив батько; він сьогодні напрочуд добре розумів її, - то що ж нам робити?

Сестра безпорадно здвигнула плечима: сльози наче змили її впевненість.

- Якби він нас розумів... - напівзапитуючи мовив батько. Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.

- Його треба спекатись! - крикнула сестра. - Іншої ради немає, тату. Тобі треба спробувати просто викинути з думки, що то Ґреґор. В тім наше й лихо, що ми й досі віримо, ніби це Ґреґор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Ґреґор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом з такою потворою. І сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата, зате ми могли б спокійно собі жити далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина переслідує нас, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти всю квартиру, а ми хай ночуєм на вулиці. Глянь, тату! - зненацька закричала вона. - Він знову починає!

Проте Ґреґор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо піднімав її, а потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала на стільці, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обнімала рукою батька за шию.

Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком. Аж як Ґреґор уже досяг дверей, то трохи повернув голову - цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася - і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася з стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.

Не встиг Ґреґор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув.

«Що ж тепер?» - спитав сам себе Ґреґор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Ґреґора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре. Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, то ж, певно, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, вже майже не дошкуляли йому. Про свою сім’ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилась до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.

Вранці служниця побачила, що Ґреґор помер. Батьки і сестра зайшли в його кімнату. Ґрета помітила, який брат худий, бо він давно нічого не їв. Родина зібралася у батьківській спальні. У свіжому повітрі відчувалось тепло: був кінець березня. Пан Замза з родиною поклали собі сьогодні добре відпочити й погуляти; і обоє старих, і Ґрета не тільки заробили цей відпочинок, а й конче його потребували. Служниця повідомила, що не варто перейматися питанням, де діти «ту погань», усе вже зроблено. Пан Замза вирішив служницю звільнити.

Потім усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилось, вони не такі вже й погані, якщо їх добре зважити. Всі троє мають добру роботу, а надалі сподіваються мати ще й кращу - раніше вони про це просто не питали одне в одного, бо мали інший клопіт. А зараз їхнє становище легко поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Ґреґор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і витримала таке лихо і щоки їй зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх планів і добрих надій.

Переклад із німецької Євгена Поповича

  • 1. Якою була дорога письменника до літературної слави?
  • 2. Як взаємопов’язані життєвий і творчий шляхи Франца Кафки? Де письменник брав матеріал для своїх творів?
  • 3. Як ви гадаєте, чому тема самотності людини у ворожому до неї світі стала однією з провідних у творчості письменника?
  • 4. Що таке гротеск? Чому художній світ Кафки називають гротесковим?
  • 5. У чому полягають особливості стилю Ф. Кафки? Наведіть приклади поєднання в його творах реальності та міфотворчості; підкреслено буденного, беземоційного опису фантастичних подій та гротескового відтворення трагізму буття «маленької людини». 6. Поясніть поділ твору на три частини. Що спільного в їхній структурі?
  • 7. Поясніть назву - «Перевтілення». Чи пов’язана вона, на ваш погляд, з Овідієвими «Метаморфозами» і взагалі міфічними перевтіленнями?
  • 8. Пригадайте відомі вам із міфології, фольклору та літературних творів приклади перевтілення персонажів у інші істоти. Чим перевтілення Ґреґора принципово відрізняється від них?
  • 9. Як у творі «Перевтілення» втілилося світобачення письменника? Чи є фінал твору закономірним?
  • 10. Схарактеризуйте образ Ґреґора Замзи. Чи згодні ви з тим, що він - «маленька людина»?
  • 11. Як ви думаєте, чому Кафка категорично заборонив видавцеві друкувати зображення Ґреґора у вигляді багатоніжки?
  • 12. Чи згодні ви з думкою В. Набокова: «Ґреґор - людина в комашиній подобі, а його родина - комахи в людській подобі»? Запишіть свої враження від твору.
  • 13. Французький письменник Альбер Камю якось зауважив, що фінал твору «Перевтілення» (Замзи в електричці після смерті Ґреґора) є однією з найбридкіших сцен усієї світової літератури. Чи згодні ви з ним? Чому?
  • 14. Схарактеризуйте поведінку близьких Ґреґора до, під час і після його перевтілення. У чому вона подібна, а чим відрізняється? Результати свого дослідження запишіть у таблиці.
  • 15. Заповніть таблицю.

Ставлення Ґреґора до свого оточення до перевтілення

Імовірні причини перевтілення

Світосприйняття Ґреґора у процесі перевтілення

Ставлення Ґреґора до свого оточення після перевтілення

Імовірні причини смерті Ґреґора

  • 16. На картині художника-експресіоніста Е. Мунка «Крик» ми бачимо людину, яка агонізує від жаху на тлі криваво-червоного неба. А стилю Кафки притаманна підкреслена буденність та беземоційність зображуваного. Чи можемо ми використати картину Мунка як ілюстрацію до твору Кафки «Перевтілення»? Відповідь аргументуйте.
  • 17. Напишіть твір на одну з тем: «Світ очима самотнього генія (за творчістю Ф. Кафки)»; «Людино, збережи своє обличчя!., (за твором Ф. Кафки “Перевтілення”)».

Музей Франца Кафки у Празі